- У житті завжди є місце подвигу – згадав я і кинув палити. Я і раніше кидав, але якось не так, щоб конкретно і остаточно. Мабуть, не ті зорі відповідали за силу моєї волі… А тут відпустка – вересень 1987 року. Я у батьків. Опеньків у лісі – косою коси, тож я щодня, зранку й до вечора, поринав у доволі важку, але оздоровчу, з точки зору переміни занять, і корисну, з точки зору поповнення сімейного бюджету, роботу по збиранню і переробці дарів лісу. Докурив свої останні цигарки, стрільнув двійко у знайомого і все… Аж цілих 12 днів без тютюнової трунки. І нічого такого – ні вуха не пухли, ні безсоння не дошкуляло. Але усе хороше, рано чи пізно, закінчується. Не виключення і мій трудовий відпочинок. Вийшов на роботу, всі колеги давно роз’їхалися по об’єктах, так що спокус зайвих не мав. Виписав і я собі відрядження, та уже наступного дня добирався до місця призначення. Дороги прямої не було, тож пересадками – з поїзда на автобус. В Рогатині вийшов трохи розім’яти засиджені ноги, ковтнути свіжого повітря. Замість вітряного подиху у ніздрі потрапив запашний тютюновий димок, що смачно і густо клубився із вузького кола пасажирів того ж автобуса, які, на відміну від мене, не особливо переймалися вічним питанням «ту бі ор нот ту бі»… І так мені закортіло, засвербіло, запекло, що я мимоволі піддався спокусі, обіцяючи сам собі, що ще трохи посмалю, а потім… з понеділка, з першого числа, з Нового року, точно кину… Бігцем, бо час підпирав, до кіоску, де в ті часи поруч із газетами продавалися ще і цигарки. Дістав із кишені монету більшого діаметру, тобто металевого карбованця, і тягну руку у вузьке віконце, в яке видно продавщицю класичного типу – старшу жінку із вічно незадоволеним виразом обличчя. Коли рука з карбованцем зупинилася майже біля її носа, я на деякий час втратив дар мови. Наче щось заклинило, заціпило, защемило… чи то язик, чи підвідні до нього нервові волокна. Жіночка питально дивилася на мене, очікуючи хоч якогось звуку… Але я мовчав, як партизан на допиті. Не пам’ятаю точно, про що я думав, але процес внутрішнього боріння між миттєвим бажанням купити пачку цигарок і застарілим потягом позбутися шкідливої звички тривав секунди три-чотири. Після чого я, не проронивши і слова, чим, мабуть, таки спантеличив ту кіоскерку, витягнув руку із тісного вмістилища паперової інформації і шкідливих зваб та й пішов собі геть. Уже біля автобуса розтиснув пальці і глянув на монету. На мене мудро і авторитетно дивився сам товариш Ленін…, наче хотів сказати: - Правільной дорогой ідьош, товарішь… - А дідько тебе забирай – подумав би я нині з висоти історичного прозріння, але тоді нічого такого у мислі не завітало. Більше у житті я не випалив жодної цигарки, хоча ситуаційних спокус траплялося аж занадто. Було тоді мені 33 роки. Вік Ісуса Христа. Кожному хрест по його силах, мабуть. Комусь на смерть іти заради спасіння інших, комусь руку з грошима вчасно забрати… Усім бажаючим кинути палити я міг би сказати: Ленін у поміч, але де ту монету тепер взяти, хіба що у нумізматів? Та й не в пошані той вождь у людей нині, чого тільки «ленінопад» у три попередні роки вартує. Та й за ідола тих часів тепер Бонда чи якогось іншого марочного крутія вже не продадуть. Отака, пані і панове, моя оповідка про свій доленосний вчинок минувшини, яким я і досі пишаюся…

22.02.2017