«Вночі, в мовчанні чорному, де тіні безшумні блукають –
Стук милиці, ноги дерев’яної.
Це по сходам часу піднімаються і опускаються
Годинники, це їх кроки!»

(Еміль Верхарн)

Ви думали Час невблаганний
Нагадує море прозоре й бездонне
З хвилинами-хвилями, з роками-буревіями?
Ви думали Час-лиходій – це ріка,
Що тече невідомо куди і невідомо звідки?
Але виявилось (я раптом довідався,
Про це мені прошепотіла Ніч,
Про це мені розказала Віковічна Пітьма,
Це мені, як таємницю, розповіло Небуття),
Що час – це старий порожній будинок
З нескінченними і незліченними кімнатами,
Де сходи переплітаються і перетинаються,
Де не розумієш, де перший поверх,
А де останній, де вхід і де вихід,
Де дах і горище, а де підземелля.
І по цьому будинку-лабіринті
Блукають годинники-привиди,
Годинники-сомнабули-сновиди,
Годинники-каліки з ногами дерев’яними,
З холодними руками протезами.
Вони колись були піратами і зарізяками
У морі, яке чомусь життям називають,
А нині знайшли притулок у божевільні,
У старезному домі з химерами,
Який називаються Час,
У якому всі блукають намарно,
Навіть годинники – його каштеляни
З ключами-коліщатками від дверей потойбічних.
А жіночі годинники, які так люблять
Носити на руках тендітні леді
(О, навіщо їм ці мірила відчаю?)
Це покоївки спалень цього темного дому,
В якому якщо і запалюють свічку,
То ненароком. Сірниками з коробки
З синіми етикетками...