Вже й по весні! Кульбаба одцвіта
І хилить сиву голову на трави.
А Божий день мольберта розгорта
І дощ малює в сонячній оправі.
Та й солов'ям урвалися пісні -
Наспіли птахам клопоти родинні,
Лиш де-не-де ще зойки голосні
Палким відлунком виснуть на калині.
Якраз добіг межі сонцеворот -
Незрима грань небесного порядку.
В зеніті літа тягне на курорт,
А сонце знову верне на колядку!
Мандрує так від літа й до зими,
А потім знову, від зими й до літа.
Який би день не був за ворітьми,
Він вже не раз тут милувався світом.
Одвічний рух космічних величин -
Усе в свій час і строго по закону.
Первинний, кажуть, вибух на почин
Таку спричинив дію загадкову.
І в тій безмежній величі стихій,
В чіткому ритмі сонячних галактик,
Як виклик випадковості крихкій,
Земного раю витворився клаптик.
Блажен той рай, хоч інколи й жорстокий,
І жити в нім шкідливо без меча.
Мільйон епох там вирував неспокій,
Та й нині він так само докуча!
Тому й кортить малесенького дива -
Галузки щастя в оберемку зла,
Щоб вітер віяв і шуміла злива,
І щоб кульбаба навесні цвіла!
28.07.15р.