Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.29
00:56
Питає вчителька: - Де був учора ти?
- Та на уроки йшов, але не зміг прийти.
До школи ліз, вернувсь, бо завірюха зла.
Що роблю крок вперед, то потім два назад.
Згадав, що ви казали в класі нам нераз:
Природа мудра, дбає, думає про нас.
Не наробіть
- Та на уроки йшов, але не зміг прийти.
До школи ліз, вернувсь, бо завірюха зла.
Що роблю крок вперед, то потім два назад.
Згадав, що ви казали в класі нам нераз:
Природа мудра, дбає, думає про нас.
Не наробіть
2025.12.29
00:12
дружня пародія)
Кінець життя
Стукотять по черепу колеса
Напханих бедламом поїздів.
Ось тому я вию, наче песик,
Кінець життя
Стукотять по черепу колеса
Напханих бедламом поїздів.
Ось тому я вию, наче песик,
2025.12.28
22:35
Небритої щоки торкнувся спокій,
вгортає рунами — душі мембрани.
Мій соколе, ясний, блакитноокий,
чом погляд твій заволокли тумани?
Судоми крутенем зв'язали мозок,
встромили рогачі у м'язи кволі.
Зурочення зніму із тебе. Може,
вгортає рунами — душі мембрани.
Мій соколе, ясний, блакитноокий,
чом погляд твій заволокли тумани?
Судоми крутенем зв'язали мозок,
встромили рогачі у м'язи кволі.
Зурочення зніму із тебе. Може,
2025.12.28
22:17
Всіх читав та люблю я
Більш Рентгена - Пулюя.
Ніж Малевич - Пимоненко --
Рідний, наче люба ненька.
Скорик більш, ніж Дебюссі -
Почуття хвилює всі.
Більш Рентгена - Пулюя.
Ніж Малевич - Пимоненко --
Рідний, наче люба ненька.
Скорик більш, ніж Дебюссі -
Почуття хвилює всі.
2025.12.28
16:43
Місто пахло стерильністю та озоном. У 2045 році ніхто не будував хмарочосів — вони були надто агресивними. Будівлі зберігали свої величезні розміри, однак втратили шпилі та будь-які гострі кути. Архітектуру тепер створювали алгоритми «Комфорт-Плюс», що м’
2025.12.28
15:43
Сьогодня Ніч, Сьогодня Ніч
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
2025.12.28
14:22
– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
2025.12.28
13:20
Приїхала відпочити бабуся на море.
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
2025.12.28
13:09
Життя таке як воно є:
Щоб не робив — йому не вгодиш.
І як цвіте, і як гниє —
І те і се в собі хорониш…
Без сліз й без радощів — ніяк.
Без злости трішки сирувате…
З своїм відтіночком на смак
На певний час з небес узяте.
Щоб не робив — йому не вгодиш.
І як цвіте, і як гниє —
І те і се в собі хорониш…
Без сліз й без радощів — ніяк.
Без злости трішки сирувате…
З своїм відтіночком на смак
На певний час з небес узяте.
2025.12.28
12:27
Стукотять важкі нудні колеса
Споважнілих, мудрих поїїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.
Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
Споважнілих, мудрих поїїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.
Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
2025.12.28
12:16
Де твій, поете, 31-ший,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
2025.12.28
12:13
Жовті кудли безлисті на сірому - ніби осінні,
Чорне плесо колотять, розводячи синім палітру.
Оживає замулене дно - вигинаються тіні
Половини верби, що із вечора зламана вітром.
Бік лускатий сріблиться, ховається поміж торочок.
Поселенець місцевий
Чорне плесо колотять, розводячи синім палітру.
Оживає замулене дно - вигинаються тіні
Половини верби, що із вечора зламана вітром.
Бік лускатий сріблиться, ховається поміж торочок.
Поселенець місцевий
2025.12.28
11:06
Зубаті красуні озера забуття
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
2025.12.27
14:02
Розмовляють гаслами й кліше
Спостерігачі та словороби.
Все для них однакової проби -
Куряче яйце чи Фаберже.
"Вір!", "Радій!", "Кохай!", "Кохай кохання!" -
Розмовляють гаслами й кліше.
Тільки їхня фраза: "Та невже?" -
Спостерігачі та словороби.
Все для них однакової проби -
Куряче яйце чи Фаберже.
"Вір!", "Радій!", "Кохай!", "Кохай кохання!" -
Розмовляють гаслами й кліше.
Тільки їхня фраза: "Та невже?" -
2025.12.27
12:49
Страх нагадує кригу,
усепоглинаючу і всевладну.
Страх схожий
на безмежне царство зими.
Страх опутує людину
своїм павутинням,
нейронами непевності
та нейтронами зникомості.
усепоглинаючу і всевладну.
Страх схожий
на безмежне царство зими.
Страх опутує людину
своїм павутинням,
нейронами непевності
та нейтронами зникомості.
2025.12.27
02:11
Боже, припини війну!
Знищи зброю на планеті!!!
Поклади її в труну
і сховай від злої смерті!
Хай настане врешті-решт
мир і спокій первозданний,
бо на кладовищі хрест
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Знищи зброю на планеті!!!
Поклади її в труну
і сховай від злої смерті!
Хай настане врешті-решт
мир і спокій первозданний,
бо на кладовищі хрест
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Еклога 5-та (літня)
Чую твої пісні, комарине моє ти літо!
Заспані муравлі пітніють під куросліпом.
Чахла муха нудьгує на лопушинім
еполеті, розжалуванім у чині.
Уперше за "нижче трави" рослинам
пояснюють гусені. На бурильні
вишки кипреєві або рейвах
джунглів повоєво-пирієвих
удоста синяви в емпіреях.
Салют парасольок болиголова
здригається грабками чималого
богомола. Темно-лілова
серцевиною, лопушня вдає з себе міну,
завбачно вибухлу наполовину.
Дягель вимахує, що рука – графину.
І павук, як рибалки жона, що сітку
cкрушно латає, сотає нитку
з нехворощі на золоту суріпку.
Життя – сума рухів мізерних. Сумерк
піхов осочих, спалий на почечуйник,
щомиті підмінюваний рисунок
кінського щавлику, дрож люцерни,
чебрецю, тимофіївки – геж знаменні
для розуміння подій на сцені,
де ні краю, ні центру. І злакам звільна
Півночі з плевелами опівдня
кидати тінь, – тих і тих насіння
посівав сіяч вітряний, що прирік їх
на сусідські пересуди, без'язиких.
Вчуймо ж пошум у шелестівках
півника-або-курочки! тонконіжки-
ромашки оривки зі чету-лишки!
Ба, мати-й-мачусі геж не смішки,
об чім і лопоче притомна ледве,
киваючи на лободину, Леда
зелен-м’яти. О, літні зела,
опромінені сонцем! мотиль-безхатько,
кропиви піраміда. Спекотно, парко.
Пагоди папороті. Неборака
ганус, що долу поклав колону,
мінарет шавлії у мить поклону –
трав’яниста копія Вавилону,
зеленава версія Третьоримська!
відкіля, як праворуч податись стрімко,
то опинитесь зліва. І генде, й зблизька.
І цвіркунчик, освідчившись балерині-
капустянці, буцім герой в билині,
ковзає поглядом по бадилині.
II
Зблизу прозорий, етер в пейзажі
стає геть синім. Деінде – майже
темно-синім. Ті ж антуражі
сприяють рослинності: погляд на неї
переконає вас в привілеї
зел – зеленіти. Тінь на зеленій
флорі у поміч натуралістам:
відтінки, усотані її листям,
передаються смагою лицям.
Сумі красивих і некрасивих,
даліючи, близячись, геж у силах
вічі нітити ліпше синіх
і якихось там барв. Окраска
речі – спра́вдішня радше маска
безконечности в масі деталей. Маса,
еге ж, не кращий для сховку засіб
енергії, що поділявся б
квадратом швидкости від тертя об
собі подібну. Оку б на неї спертись!
пійняти одежин її потертість
поблизу і поодалік! упертість
просторіней, які допіру
і зелу, і блавату міру
якось, та знають. Це – ніби ймеш на віру,
вид фанатизму! Як досвід мухи,
чий дзум на липучці – не голос муки,
а втілені в автопортреті звуки
«ж». Як буквиця – алфавіту,
тіло – яса просування виду
за горизонт. І пейзаж – за свиту
гайнулим до Азії, радим пальмам
особам. Відданий щиро спальням,
ранок липневий ялозить пальцем
в пачці ясминових облігацій,
струччі, луснулім у акацій,
і обрій прозоріший комбінацій
красуні невиспаної. У оковидах
синява, зелень – зі знакомитих
форм існування. У віч орбітах –
нагло зупинене, мов Атилла
вм’ятинами щита, світило:
далі попросту не хопило
подиву гідної голубіні
етеру. Ним і натхненне, в липні
світло цінує потуги тіні
удатись до логіки переломлень
в дальній дорозі, яку і промінь
всю не охопить. Гідні захоплень
III
мальви, бабки, духмяности сіна,
на Сеймі, Оредежі, картинно
обсілі річок береги родини
дачників, викапані наяди,
згідні з ризиками у платті,
плюск; на паузі у руладі
сойки, умить зашарілий шелюг,
білений смужками від бретельок
намість купальників у купелях
віч подалі; пахощі хвої, ріні
й глини охра; коктейль жаріні
з хмарністю; лусочки буцім рибні,
хвилі. О, літо з водоймами! чаші –
чимдуж блискучі, що далі в хащі,
чистіші, чим вічі зрячі,
– озерні, в оточенні суші; вільгість,
заосочені комиші, замшілість
корчаки, ласкавість ряски, свіжість
глечиків жовтих, тендітність лілій
в лататті – чом бо не рай для ліній –
щойно гайне, мов Христос, по синій
гладіні жучок-плавунець. Чи окунь
сплескує, окидає оком
світ. І, оговтатись щоб, прожогом
відсахнеться назад, як з дупельця писок.
Літо! Час сорочок навипуск,
поголосу грибників про ризик
трут од поганок, цятки біленькі
мухомора, полеміки за опеньки
і зморшки; пóкою оберемки
у тиші галяв, тих купин мочала
пополудні, де око опочивало,
де пчола, як і каже жало,
то зосліпу, мавши вас за махровий
мак, чи за млинець корови
на мураві, і летить, від проби
зніяковіла, що в спеку квітка.
Ліс – як через зубець гребінка.
І осіле осібно в умі підлíтка
"вище від кущика, нижче дуба",
ошелешує так, як ніяка дружба
зі трелями жайвора-життєлюба
у небі. Літо! Ігрики решток
зазубрених формул, орлів і решок;
в одних – бубонів, прищів, задержок
в инших – від ляку, що не осилиш;
силуети технікумів, училищ
навіть вві сні. Лиш прути удилищ
зі свистом дрож угамують, врешті.
В просвіті смаглі ключиці шкетів,
сандалі, колеса велосипедів
у траві, нікельовані їх педалі,
петлиці мов кітелів, мов медалі.
В їхній гумі або металі
тавро – їх майбутнього, мітка віку
Європи, що колій залізну нитку
в полі на вітрі рвучкім, як гілку
озеленила у полустанки –
ліс, водокачка, лице селянки,
горожа, і долі – твої, з бляшанки,
право, ліво повзуть наївні,
викопані біля хліва в гноївні
черв’яки. І підвода з кіньми
і наваляними у ній кулями,
і виляє вижатими полями
манівець. Колодязі з журавлями,
церква – графином, копиці, хати,
шифером криті і толем скати,
скло у вікні, чиїх рам заради
сонце сідає. І тінь од шпиці,
ген до польської мало що не границі,
гасає обочиною за матюком візниці,
буцім Жучка кудлата, чи инша шавка;
на сандалеті твоїм пиляка,
в зубах травинка, в мізках білявка,
камін на дачі – і, в верхотурі,
геж, – журавель, а не вісник бурі.
Слава нормальній температурі!
На десять градусів нижче тіла.
Слава всьому, до чого є діло,
чим перейматися не обридло!
Сорочці, мотузці, де сохне одяг,
панамі, крислатішій, аніж сонях,
вальсу в далечині "На сопках".
IV
Відсвіжущий, з полегшею, легіт жаданих
сутінок! Піт у льоху на жбанах,
сталін-він-же-хрущов останніх
новин і хор цвіркунців. З брусниці,
браної неподалік в цім місці,
варення. І вибілені, вапнисті
щиколотки яблуневої алеї,
біліші у млі, що навколо неї;
а далі висяться бармалеї
дикорослого дерева в гущі синьки
вечора. Кухні, зади, косинки,
пчихи пекельного, з керосинки,
синього пломеню. Трапези на верандах!
Картопля у всіх її варіантах.
Редис, цибулька – подиву вартих
розмірів, кріп, огірочки із кадки,
помідори, і все це – прямцем зі грядки,
і, у довершення, склянки-банки –
ємкі, опасисті. Кіпоть лампи.
Тіней танок на стіні. Таланти
і шанувальники цих обрядів. Лати
самовара і рафінад, від соли
відокремлюваний мухвою. Соло
одуда в листі, із-за стодоли
ущухле, мов жаб у канаві чвари.
У латах скипілого самовара
гримаси овал і пускання пари,
шерех газети, вуркіт відрижок;
у вітальні вилунює чітко «чижик»;
абзац з Симоніда стосовно ніжок
хутко звіє осоловілий
погляд з оглядин шпалер і гілей
глоду: Ба, од колін безсилі й
вічі відвестися. Тим-бо і цінна
зору, як сховок, одінь тканина,
що ковзнути дає з коліна,
перекинутись візерунком ткані
вверх. Наразі, чай у стакані
остигає, туманить грані,
і пломінь лампи дедалі никне.
А після, під одіялом, дрібне,
мерхлої стрілки дрижання, гідне
нового компаса, що обере і
Північ не гірш, як роки буремні,
як прокурор який. Псячі брехні,
скрип від розсохлого табурета,
з курника ку-ку-рі тричверта,
крик паровоза. Опісля й решта
звуків тлумиться. А згодом – глухо,
буцім те не обходить вухо –
листя безлічі древ, як духи
булих до нас на землі, лопоче
щось, як ті язики пророчі,
на діалекті зела́, чий почерк
– плями, клинопису повней цяти,
ні тобі, ні стіні не дляти.
І довго соваюся на м’ятім
рядні матраца, щось розплітаю,
де ієрогліф, де в'язь сотаю;
і буяє, не убуває,
зовні не жовта ще, міць Китаю.
(1981)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Еклога 5-та (літня)
Марго Пікен
I
Чую твої пісні, комарине моє ти літо!
Заспані муравлі пітніють під куросліпом.
Чахла муха нудьгує на лопушинім
еполеті, розжалуванім у чині.
Уперше за "нижче трави" рослинам
пояснюють гусені. На бурильні
вишки кипреєві або рейвах
джунглів повоєво-пирієвих
удоста синяви в емпіреях.
Салют парасольок болиголова
здригається грабками чималого
богомола. Темно-лілова
серцевиною, лопушня вдає з себе міну,
завбачно вибухлу наполовину.
Дягель вимахує, що рука – графину.
І павук, як рибалки жона, що сітку
cкрушно латає, сотає нитку
з нехворощі на золоту суріпку.
Життя – сума рухів мізерних. Сумерк
піхов осочих, спалий на почечуйник,
щомиті підмінюваний рисунок
кінського щавлику, дрож люцерни,
чебрецю, тимофіївки – геж знаменні
для розуміння подій на сцені,
де ні краю, ні центру. І злакам звільна
Півночі з плевелами опівдня
кидати тінь, – тих і тих насіння
посівав сіяч вітряний, що прирік їх
на сусідські пересуди, без'язиких.
Вчуймо ж пошум у шелестівках
півника-або-курочки! тонконіжки-
ромашки оривки зі чету-лишки!
Ба, мати-й-мачусі геж не смішки,
об чім і лопоче притомна ледве,
киваючи на лободину, Леда
зелен-м’яти. О, літні зела,
опромінені сонцем! мотиль-безхатько,
кропиви піраміда. Спекотно, парко.
Пагоди папороті. Неборака
ганус, що долу поклав колону,
мінарет шавлії у мить поклону –
трав’яниста копія Вавилону,
зеленава версія Третьоримська!
відкіля, як праворуч податись стрімко,
то опинитесь зліва. І генде, й зблизька.
І цвіркунчик, освідчившись балерині-
капустянці, буцім герой в билині,
ковзає поглядом по бадилині.
II
Зблизу прозорий, етер в пейзажі
стає геть синім. Деінде – майже
темно-синім. Ті ж антуражі
сприяють рослинності: погляд на неї
переконає вас в привілеї
зел – зеленіти. Тінь на зеленій
флорі у поміч натуралістам:
відтінки, усотані її листям,
передаються смагою лицям.
Сумі красивих і некрасивих,
даліючи, близячись, геж у силах
вічі нітити ліпше синіх
і якихось там барв. Окраска
речі – спра́вдішня радше маска
безконечности в масі деталей. Маса,
еге ж, не кращий для сховку засіб
енергії, що поділявся б
квадратом швидкости від тертя об
собі подібну. Оку б на неї спертись!
пійняти одежин її потертість
поблизу і поодалік! упертість
просторіней, які допіру
і зелу, і блавату міру
якось, та знають. Це – ніби ймеш на віру,
вид фанатизму! Як досвід мухи,
чий дзум на липучці – не голос муки,
а втілені в автопортреті звуки
«ж». Як буквиця – алфавіту,
тіло – яса просування виду
за горизонт. І пейзаж – за свиту
гайнулим до Азії, радим пальмам
особам. Відданий щиро спальням,
ранок липневий ялозить пальцем
в пачці ясминових облігацій,
струччі, луснулім у акацій,
і обрій прозоріший комбінацій
красуні невиспаної. У оковидах
синява, зелень – зі знакомитих
форм існування. У віч орбітах –
нагло зупинене, мов Атилла
вм’ятинами щита, світило:
далі попросту не хопило
подиву гідної голубіні
етеру. Ним і натхненне, в липні
світло цінує потуги тіні
удатись до логіки переломлень
в дальній дорозі, яку і промінь
всю не охопить. Гідні захоплень
III
мальви, бабки, духмяности сіна,
на Сеймі, Оредежі, картинно
обсілі річок береги родини
дачників, викапані наяди,
згідні з ризиками у платті,
плюск; на паузі у руладі
сойки, умить зашарілий шелюг,
білений смужками від бретельок
намість купальників у купелях
віч подалі; пахощі хвої, ріні
й глини охра; коктейль жаріні
з хмарністю; лусочки буцім рибні,
хвилі. О, літо з водоймами! чаші –
чимдуж блискучі, що далі в хащі,
чистіші, чим вічі зрячі,
– озерні, в оточенні суші; вільгість,
заосочені комиші, замшілість
корчаки, ласкавість ряски, свіжість
глечиків жовтих, тендітність лілій
в лататті – чом бо не рай для ліній –
щойно гайне, мов Христос, по синій
гладіні жучок-плавунець. Чи окунь
сплескує, окидає оком
світ. І, оговтатись щоб, прожогом
відсахнеться назад, як з дупельця писок.
Літо! Час сорочок навипуск,
поголосу грибників про ризик
трут од поганок, цятки біленькі
мухомора, полеміки за опеньки
і зморшки; пóкою оберемки
у тиші галяв, тих купин мочала
пополудні, де око опочивало,
де пчола, як і каже жало,
то зосліпу, мавши вас за махровий
мак, чи за млинець корови
на мураві, і летить, від проби
зніяковіла, що в спеку квітка.
Ліс – як через зубець гребінка.
І осіле осібно в умі підлíтка
"вище від кущика, нижче дуба",
ошелешує так, як ніяка дружба
зі трелями жайвора-життєлюба
у небі. Літо! Ігрики решток
зазубрених формул, орлів і решок;
в одних – бубонів, прищів, задержок
в инших – від ляку, що не осилиш;
силуети технікумів, училищ
навіть вві сні. Лиш прути удилищ
зі свистом дрож угамують, врешті.
В просвіті смаглі ключиці шкетів,
сандалі, колеса велосипедів
у траві, нікельовані їх педалі,
петлиці мов кітелів, мов медалі.
В їхній гумі або металі
тавро – їх майбутнього, мітка віку
Європи, що колій залізну нитку
в полі на вітрі рвучкім, як гілку
озеленила у полустанки –
ліс, водокачка, лице селянки,
горожа, і долі – твої, з бляшанки,
право, ліво повзуть наївні,
викопані біля хліва в гноївні
черв’яки. І підвода з кіньми
і наваляними у ній кулями,
і виляє вижатими полями
манівець. Колодязі з журавлями,
церква – графином, копиці, хати,
шифером криті і толем скати,
скло у вікні, чиїх рам заради
сонце сідає. І тінь од шпиці,
ген до польської мало що не границі,
гасає обочиною за матюком візниці,
буцім Жучка кудлата, чи инша шавка;
на сандалеті твоїм пиляка,
в зубах травинка, в мізках білявка,
камін на дачі – і, в верхотурі,
геж, – журавель, а не вісник бурі.
Слава нормальній температурі!
На десять градусів нижче тіла.
Слава всьому, до чого є діло,
чим перейматися не обридло!
Сорочці, мотузці, де сохне одяг,
панамі, крислатішій, аніж сонях,
вальсу в далечині "На сопках".
IV
Відсвіжущий, з полегшею, легіт жаданих
сутінок! Піт у льоху на жбанах,
сталін-він-же-хрущов останніх
новин і хор цвіркунців. З брусниці,
браної неподалік в цім місці,
варення. І вибілені, вапнисті
щиколотки яблуневої алеї,
біліші у млі, що навколо неї;
а далі висяться бармалеї
дикорослого дерева в гущі синьки
вечора. Кухні, зади, косинки,
пчихи пекельного, з керосинки,
синього пломеню. Трапези на верандах!
Картопля у всіх її варіантах.
Редис, цибулька – подиву вартих
розмірів, кріп, огірочки із кадки,
помідори, і все це – прямцем зі грядки,
і, у довершення, склянки-банки –
ємкі, опасисті. Кіпоть лампи.
Тіней танок на стіні. Таланти
і шанувальники цих обрядів. Лати
самовара і рафінад, від соли
відокремлюваний мухвою. Соло
одуда в листі, із-за стодоли
ущухле, мов жаб у канаві чвари.
У латах скипілого самовара
гримаси овал і пускання пари,
шерех газети, вуркіт відрижок;
у вітальні вилунює чітко «чижик»;
абзац з Симоніда стосовно ніжок
хутко звіє осоловілий
погляд з оглядин шпалер і гілей
глоду: Ба, од колін безсилі й
вічі відвестися. Тим-бо і цінна
зору, як сховок, одінь тканина,
що ковзнути дає з коліна,
перекинутись візерунком ткані
вверх. Наразі, чай у стакані
остигає, туманить грані,
і пломінь лампи дедалі никне.
А після, під одіялом, дрібне,
мерхлої стрілки дрижання, гідне
нового компаса, що обере і
Північ не гірш, як роки буремні,
як прокурор який. Псячі брехні,
скрип від розсохлого табурета,
з курника ку-ку-рі тричверта,
крик паровоза. Опісля й решта
звуків тлумиться. А згодом – глухо,
буцім те не обходить вухо –
листя безлічі древ, як духи
булих до нас на землі, лопоче
щось, як ті язики пророчі,
на діалекті зела́, чий почерк
– плями, клинопису повней цяти,
ні тобі, ні стіні не дляти.
І довго соваюся на м’ятім
рядні матраца, щось розплітаю,
де ієрогліф, де в'язь сотаю;
і буяє, не убуває,
зовні не жовта ще, міць Китаю.
(1981)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та (зимня)"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Лист до академії"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Лист до академії"
Про публікацію
