Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.23
08:06
V. ЗОЛОТИЙ ДИМ ХРАМУ ІСІДИ
Ранок у храмі богині Ісіди тонув у солодких пахощах єгипетських благовонь. Головний жрець Калпурній, одягнений у білосніжну лляну туніку, сидів біля вівтаря й задоволено перераховував приношення. Торговці з порту сьогодні бу
2026.09.23
06:28
Хлопці кажуть: Не спіши
На бочок лягати, -
Поживи ще для душі
Не в порожній хаті.
Ту знайди, що принесе
Для душі розраду, -
Для котрої понад все
У стосунках злада.
На бочок лягати, -
Поживи ще для душі
Не в порожній хаті.
Ту знайди, що принесе
Для душі розраду, -
Для котрої понад все
У стосунках злада.
2026.09.22
23:54
Едді, що за кпини?
Я телебачив нині
Едді, що за кпини?
Мене питає дехто
Про твій подвійний крій
Гадаю, це все хрінь
Ти кинув у пакет
Мені прислав оце –
Я телебачив нині
Едді, що за кпини?
Мене питає дехто
Про твій подвійний крій
Гадаю, це все хрінь
Ти кинув у пакет
Мені прислав оце –
2026.09.22
22:56
Була осінь. Навіть уже не рання — переддень золотої (осені, не доби, золотої доби насправді не було та й не могло бути). Листя дерев спокою і споглядання ледь-ледь почало жовтіти: чи то від одвічної меланхолії міста, чи то від того, що обивателі почали но
2026.09.22
20:58
що із пригніченості цеї
завжди комусь реально гірше
бо не знаходить панацеї
ані у грошах ані віршах
одвічні теми хліб щоденний
що поминаєш у молитві
зірки далекі ближчі терни
сльозини потом оповиті
завжди комусь реально гірше
бо не знаходить панацеї
ані у грошах ані віршах
одвічні теми хліб щоденний
що поминаєш у молитві
зірки далекі ближчі терни
сльозини потом оповиті
2026.09.22
17:42
Даоська дошка, як мені без тебе
Хитатися під явором Небес —
Спиною чухатися об каміння Геба
На зло чужинцям із сльозливих п'єс?
Проходять хвилі по ланам строкатим
На радість непритомним четвергам —
На початках часи завжди багаті —
Хитатися під явором Небес —
Спиною чухатися об каміння Геба
На зло чужинцям із сльозливих п'єс?
Проходять хвилі по ланам строкатим
На радість непритомним четвергам —
На початках часи завжди багаті —
2026.09.22
13:07
Хоч краплю сну іще напитись
Ти, ноче благодатна, дай.
Промовить ніч така столика
І незглибима, як Дунай.
У морі сну втоплю тривогу,
Зайду до нього, мов корсар,
Знайшовши в безмірі дорогу
Ти, ноче благодатна, дай.
Промовить ніч така столика
І незглибима, як Дунай.
У морі сну втоплю тривогу,
Зайду до нього, мов корсар,
Знайшовши в безмірі дорогу
2026.09.22
12:19
Опинившись посеред гармидеру,
з відчаю розсипаєшся на клаптики.
Не відразу отямишся
і силою волі зберешся до купи.
Заметушишся тоді:
там підбереш, там посунеш,
щось поставиш, щось перекинеш,
припасуєш, зірвеш, викинеш, притиснеш…
з відчаю розсипаєшся на клаптики.
Не відразу отямишся
і силою волі зберешся до купи.
Заметушишся тоді:
там підбереш, там посунеш,
щось поставиш, щось перекинеш,
припасуєш, зірвеш, викинеш, притиснеш…
2026.09.22
12:00
Казочка для дітей та їхніх батьків)
Озвучили казочку:
Автор, Добрий Кабанчик (П’ятачок),
Старий Собака, Рудий Кіт.
Особи, які згадуються:
Хазяїн, Хазяйка, Дочка, Колій, Цабе,
Люди, Свиня, Кабан, Миша.
Озвучили казочку:
Автор, Добрий Кабанчик (П’ятачок),
Старий Собака, Рудий Кіт.
Особи, які згадуються:
Хазяїн, Хазяйка, Дочка, Колій, Цабе,
Люди, Свиня, Кабан, Миша.
2026.09.22
11:42
Твоє перо застигло в чорній тузі.
Немає слуг, палаців та карет.
Лише життя затягує корсет...
Нестерпно жити у важкій задусі!
За правду більше страти не боюся!
Недосконалий світ - крихкий намет.
Тобі новий підкориться сонет -
Немає слуг, палаців та карет.
Лише життя затягує корсет...
Нестерпно жити у важкій задусі!
За правду більше страти не боюся!
Недосконалий світ - крихкий намет.
Тобі новий підкориться сонет -
2026.09.22
07:05
ІV. ОСТАННЄ ПРОРОЦТВО ТІБЕРІЯ
У підвалі старого інсулі – багатоповерхового будинку для бідноти на окраїні Помпей – пахло вологою, дешевою оливковою олією та свіжоспеченим ячмінним хлібом. Тіберій, чоловік із поріділим волоссям та глибокими, спокійними
2026.09.22
06:38
І знову до рідної хати
Прямую селом навпростець, -
Несеться мене зустрічати
Запилений вкрай вітерець.
У теплі обійми приймає
І міцно цілує уста
В селі, де нікого немає,
Де хата батьківська пуста...
Прямую селом навпростець, -
Несеться мене зустрічати
Запилений вкрай вітерець.
У теплі обійми приймає
І міцно цілує уста
В селі, де нікого немає,
Де хата батьківська пуста...
2026.09.21
22:54
похмурий вересневий день
докинь ще спалахів уяві
на ярмарку робочих тем
сенс розгортається безмежно
чому би ні що є то є
у цім житейськім поезійнім
топ-менеджер ти чи курєр
чарчину кави і до справи
докинь ще спалахів уяві
на ярмарку робочих тем
сенс розгортається безмежно
чому би ні що є то є
у цім житейськім поезійнім
топ-менеджер ти чи курєр
чарчину кави і до справи
2026.09.21
21:53
Во ім’я Життя Вишнього, слава Світлу горньому!
До вас глаголю і вас поучаю, обраних і довершених, котрі живуть у світі. Не будьте причастниками Тьми і возведіть очі свої вгору, до Дому Світла. Відлучіть себе від злого заради блага, від гріхів із Дому Т
2026.09.21
17:28
Лежу. Та сон не йде мені –
Давно тривожні стали дні.
Тут кішечка, створіння миле,
Під ковдрою замуркотіла.
І стало лагідно, спокійно
З пухнастим захистом надійним.
Так ніби і нема війни –
Давно тривожні стали дні.
Тут кішечка, створіння миле,
Під ковдрою замуркотіла.
І стало лагідно, спокійно
З пухнастим захистом надійним.
Так ніби і нема війни –
2026.09.21
13:28
Повноводнеє озеро. Берег любові.
Повноводна печаль пропікає до дна.
Повноводнеє небо, знайоме до болю.
Проростають думки, ніби озимина.
Повноводність чуттів розіллється далеко,
Ген за обрій, у сад невідомих скульптур.
Прилетіли із півдня знайомі л
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Повноводна печаль пропікає до дна.
Повноводнеє небо, знайоме до болю.
Проростають думки, ніби озимина.
Повноводність чуттів розіллється далеко,
Ген за обрій, у сад невідомих скульптур.
Прилетіли із півдня знайомі л
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та (зимня)
Узимку смеркає разом після обіду.
За годину голодні нагадують зовні ситих.
Зівок заганяє в барлогу слова знадвору.
Сухе, знерухоміле світло, з виду –
сніг – обрікає вільхи, які обсипав,
на безсоння і на полегшу зору
уві млі. Ружі та незабудці
пом’янутись розмовцем складніше. Собаки з в’ялим
ентузіазмом поводять, принюхуючись, носами,
мітять наст і собі. Ніч входить в місто, буцім
в дитячу: застає дитину під укривалом;
і перо скрипить, як чужинця сани.
II
Так життя і триває. В речитативі хуги
насторожений слух вловлює мимоволі тему
обледеніння. Всілякі там "во саду лі"
є по суті заціплими "буги-вуги".
Лютий мороз басом вістить твоєму
тілу про мінуси люлі-люлі
лона Землі, що зітха багатим
Галактичним минулим, лютим морозом.
І щока на те багровіє, буцім редиска.
Космос завсяк відливає сліпим агатом,
і відіслане геть, відкіль лине, "морзе"
зійде писком, бо не знайде радиста.
III
У лютому ліловіють порослі красноталю.
Незмінна в профілі снігової баби,
здорожчує морква. Сіпаючи бровою,
взір на холодний предмет, на шматок металу,
лютіший тамтого металу – як би
не самого, та з кров’ю
віддирати судилось. Казна-чим далі
переймався, – восьмого дня і після
Бог. Взимку, звільна від збору ягід,
затикають щілини пучками паклі,
раючи купи ліпитись мислі,
і речі рік з року себе зживають.
IV
В холод панель береться пудрою карамелі.
Коштом цілунку пару з гортані пригубить скруха.
Рідше сняться домівки, де вже не приймуть.
Життя моє затягнулось. Судячи з реплік,
точних прикмет з верхом вистачить і на друге
життя. Прикмет навизбирується на клімат,
краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний,
в білім одінні цнот з пеленами мережив,
світ – що не чув про лондони і парижі,
світ, де розсіяне світло генерує будні,
де зненацька сахаєшся, щойно встежив,
що і тут почовгали чиїсь лижі.
V
Час і є холод. Будь-яке тіло, рано,
або пізно, стає поживою телескопу:
остигає роками, віддаляється від світила.
Скло розквітає білим узором: рама
суто джунглі хвоща кришталеві, кропу
і всього, що зростила
ревна самота. Геж, як у бюста в ніші,
взимку око радше підкочується, ніж плаче.
Там, де рояться сни, їм подібні речі,
час, чиї позначки значно нижчі
нуля, обпікає звивини, ніби пальчик
пустунові у віршику для малечі.
VI
Життя моє затягнулось. Холод схожий на холод,
роки є роки. Колізія в перепоні,
теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця,
стоїть воно межи ними й пильнує вколо,
таким собі чатником на кордоні,
застячи будучині зійтися
з минулим. Узимку, щойно за південь –
вівтороквінжесубота. З темінню – заковика:
світло вже увімкнув, чи вимкнув який ловчило?
Газети можуть верстатися раз на тиждень.
Час утупився в дзеркало, як солістка,
що гадає-пригадує – "Тоска" це, чи "Лючія".
VII
Сон у холодну пору в’язкіш, триваліш.
Хід конем картатому одіялу
на порі, немов шахівниці паркетній капці.
Чимдуж зимні віхоли люті навіч,
палкіш і спрага до ідеалу
голого тіла в нічній піжамці.
І вам сняться настурції, шумний Терек,
вузька ущелина, мушиний кужіль
в проймі стіни й боковини тумби:
свято кінчиків пальців, служок бретельок.
Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль
тліє в попелі мли і до ранку дубне.
VIII
Холод цінує простір. Не оголивши шаблі,
він бере урочища, весі, гради.
Облікує тубільні триухи, краги.
Міста – особливо, чиї ансамблі,
їх пілястри і колонади
стоять, як пророки його звитяги,
тьмаво біліючи. Холод сідає з неба
на парашуті. Перша-ліпша колона
удає п’я́ту, марить переворотом.
Тільки ворона знає, що та – дурепа,
і ви чуєте, як кричить ворона
простудженим голосом патріота.
IX
В лютому, що пізніше, то менше ртуті.
Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі
як друзки термометра: ніч по всій квадратурі
ними всіяна щільно, мов при салюті.
Удень, коли небеса прозорі,
Казимир і схибити міг у натурі,
білій на білім. Ось чом удень незримі
янголи, чом холоди корисні
їхньому воїнству: їх, крилатих,
ми і виявили б, прозрій ми
горілиць, де янголи, як по кризі
майнуть біло-фінами в маскхалатах.
X
Я не годен жити в низьких широтах.
Я пронизаний холодом, як штирями.
Слава колючкам хвойним, на́зі берізки,
лампочці жовтій в пустих воротах,
– слава всьому, урухомлюваному вітрами!
У поважному віці – як варіант колиски,
Північ – правдива річ. Їй і право повчати
правоті своїй нас – шепотом, в повний голос
у житті затяжному – і різними голосами.
Пальці клякнуть ув унтах із оленяти,
як нагадування мандрівцям на полюс
про любов, лік годин і букет для дами.
XI
В лютий мороз пісня сирен безгласна.
У космосі щонайглибший видих
не гарантує вдиху, ні вихід – входу.
Час є усесвіту німе м’ясо.
Там нічого не тíкає. Упади ви
із осідланого зорельоту,
ані хвиль не впіймаєте, або пісню
Ярославни, відтам не злітать зигзицям.
Вас убиває на неземній орбіті
не разюча навіть відсутність кисню,
а масив убивчого Часу, в чистім,
без натяків на життя в нім, виді.
XII
Зимо! Цей посмак у журавлини в чашці
чаю, блюдце з дольками мандарина,
твій мигдаль з арахісом, грамів двісті.
Ти розціпляєш дзьоби курчачі
іменами "Ольга" або "Марина"
з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві,
у теплі. Я співаю синь смеркового
замету, шерех фольги, чистоту бемоля –
буцім "чижика" пестували персти Господні.
І колоди, не колоті лунко в дворі сирого
міста на півночі, біля моря,
мене зігрівають і по сьогодні.
XIII
У належному віці пасує долі
і часина року. Мимохіть в їх колах,
та певної днини ви́знаєте: на ліпше.
На цю пору ви збудетесь мимоволі
очікувань; пак, рядовий фенолог
згодом детально її опише.
У цю пору ваш зір відстає від жесту.
І трикутник більше ніяка не теорема:
всі кути поступово затягує павутина,
пил. В розмірковуванні про Лету
роль місця з’ясовується окремо,
і, не п’ятак, то слина
XIV
обпікає язик. Ріки менше потужні
сковує лід; час одягти рейтузи;
до підошви кріпити залізний полоз.
Зуби опісля чечітки стужі
лячно не цокотітимуть. І голос Музи
тому і стриманий, що приватний голос.
Так родяться еклоги. Взамін світила
мляво блимає лампа: кирилиця, грішним ділом,
вихилясами прописом, як з похмілля,
знає більше, ніж та сивіла
за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім,
поки те біле ще, і опісля.
<1980>
*Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських: Низка щасливих віків на землі починається знову. (Вергілій. Еклога IV. Укр. пер. М. Зерова)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та (зимня)
Ultima Сumaei venit iam carminis aetas:
magnus ab integro saeclorum nascitur ordo...
Virgil. Eclogue IV *
Дереку Волкотту
ІУзимку смеркає разом після обіду.
За годину голодні нагадують зовні ситих.
Зівок заганяє в барлогу слова знадвору.
Сухе, знерухоміле світло, з виду –
сніг – обрікає вільхи, які обсипав,
на безсоння і на полегшу зору
уві млі. Ружі та незабудці
пом’янутись розмовцем складніше. Собаки з в’ялим
ентузіазмом поводять, принюхуючись, носами,
мітять наст і собі. Ніч входить в місто, буцім
в дитячу: застає дитину під укривалом;
і перо скрипить, як чужинця сани.
II
Так життя і триває. В речитативі хуги
насторожений слух вловлює мимоволі тему
обледеніння. Всілякі там "во саду лі"
є по суті заціплими "буги-вуги".
Лютий мороз басом вістить твоєму
тілу про мінуси люлі-люлі
лона Землі, що зітха багатим
Галактичним минулим, лютим морозом.
І щока на те багровіє, буцім редиска.
Космос завсяк відливає сліпим агатом,
і відіслане геть, відкіль лине, "морзе"
зійде писком, бо не знайде радиста.
III
У лютому ліловіють порослі красноталю.
Незмінна в профілі снігової баби,
здорожчує морква. Сіпаючи бровою,
взір на холодний предмет, на шматок металу,
лютіший тамтого металу – як би
не самого, та з кров’ю
віддирати судилось. Казна-чим далі
переймався, – восьмого дня і після
Бог. Взимку, звільна від збору ягід,
затикають щілини пучками паклі,
раючи купи ліпитись мислі,
і речі рік з року себе зживають.
IV
В холод панель береться пудрою карамелі.
Коштом цілунку пару з гортані пригубить скруха.
Рідше сняться домівки, де вже не приймуть.
Життя моє затягнулось. Судячи з реплік,
точних прикмет з верхом вистачить і на друге
життя. Прикмет навизбирується на клімат,
краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний,
в білім одінні цнот з пеленами мережив,
світ – що не чув про лондони і парижі,
світ, де розсіяне світло генерує будні,
де зненацька сахаєшся, щойно встежив,
що і тут почовгали чиїсь лижі.
V
Час і є холод. Будь-яке тіло, рано,
або пізно, стає поживою телескопу:
остигає роками, віддаляється від світила.
Скло розквітає білим узором: рама
суто джунглі хвоща кришталеві, кропу
і всього, що зростила
ревна самота. Геж, як у бюста в ніші,
взимку око радше підкочується, ніж плаче.
Там, де рояться сни, їм подібні речі,
час, чиї позначки значно нижчі
нуля, обпікає звивини, ніби пальчик
пустунові у віршику для малечі.
VI
Життя моє затягнулось. Холод схожий на холод,
роки є роки. Колізія в перепоні,
теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця,
стоїть воно межи ними й пильнує вколо,
таким собі чатником на кордоні,
застячи будучині зійтися
з минулим. Узимку, щойно за південь –
вівтороквінжесубота. З темінню – заковика:
світло вже увімкнув, чи вимкнув який ловчило?
Газети можуть верстатися раз на тиждень.
Час утупився в дзеркало, як солістка,
що гадає-пригадує – "Тоска" це, чи "Лючія".
VII
Сон у холодну пору в’язкіш, триваліш.
Хід конем картатому одіялу
на порі, немов шахівниці паркетній капці.
Чимдуж зимні віхоли люті навіч,
палкіш і спрага до ідеалу
голого тіла в нічній піжамці.
І вам сняться настурції, шумний Терек,
вузька ущелина, мушиний кужіль
в проймі стіни й боковини тумби:
свято кінчиків пальців, служок бретельок.
Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль
тліє в попелі мли і до ранку дубне.
VIII
Холод цінує простір. Не оголивши шаблі,
він бере урочища, весі, гради.
Облікує тубільні триухи, краги.
Міста – особливо, чиї ансамблі,
їх пілястри і колонади
стоять, як пророки його звитяги,
тьмаво біліючи. Холод сідає з неба
на парашуті. Перша-ліпша колона
удає п’я́ту, марить переворотом.
Тільки ворона знає, що та – дурепа,
і ви чуєте, як кричить ворона
простудженим голосом патріота.
IX
В лютому, що пізніше, то менше ртуті.
Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі
як друзки термометра: ніч по всій квадратурі
ними всіяна щільно, мов при салюті.
Удень, коли небеса прозорі,
Казимир і схибити міг у натурі,
білій на білім. Ось чом удень незримі
янголи, чом холоди корисні
їхньому воїнству: їх, крилатих,
ми і виявили б, прозрій ми
горілиць, де янголи, як по кризі
майнуть біло-фінами в маскхалатах.
X
Я не годен жити в низьких широтах.
Я пронизаний холодом, як штирями.
Слава колючкам хвойним, на́зі берізки,
лампочці жовтій в пустих воротах,
– слава всьому, урухомлюваному вітрами!
У поважному віці – як варіант колиски,
Північ – правдива річ. Їй і право повчати
правоті своїй нас – шепотом, в повний голос
у житті затяжному – і різними голосами.
Пальці клякнуть ув унтах із оленяти,
як нагадування мандрівцям на полюс
про любов, лік годин і букет для дами.
XI
В лютий мороз пісня сирен безгласна.
У космосі щонайглибший видих
не гарантує вдиху, ні вихід – входу.
Час є усесвіту німе м’ясо.
Там нічого не тíкає. Упади ви
із осідланого зорельоту,
ані хвиль не впіймаєте, або пісню
Ярославни, відтам не злітать зигзицям.
Вас убиває на неземній орбіті
не разюча навіть відсутність кисню,
а масив убивчого Часу, в чистім,
без натяків на життя в нім, виді.
XII
Зимо! Цей посмак у журавлини в чашці
чаю, блюдце з дольками мандарина,
твій мигдаль з арахісом, грамів двісті.
Ти розціпляєш дзьоби курчачі
іменами "Ольга" або "Марина"
з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві,
у теплі. Я співаю синь смеркового
замету, шерех фольги, чистоту бемоля –
буцім "чижика" пестували персти Господні.
І колоди, не колоті лунко в дворі сирого
міста на півночі, біля моря,
мене зігрівають і по сьогодні.
XIII
У належному віці пасує долі
і часина року. Мимохіть в їх колах,
та певної днини ви́знаєте: на ліпше.
На цю пору ви збудетесь мимоволі
очікувань; пак, рядовий фенолог
згодом детально її опише.
У цю пору ваш зір відстає від жесту.
І трикутник більше ніяка не теорема:
всі кути поступово затягує павутина,
пил. В розмірковуванні про Лету
роль місця з’ясовується окремо,
і, не п’ятак, то слина
XIV
обпікає язик. Ріки менше потужні
сковує лід; час одягти рейтузи;
до підошви кріпити залізний полоз.
Зуби опісля чечітки стужі
лячно не цокотітимуть. І голос Музи
тому і стриманий, що приватний голос.
Так родяться еклоги. Взамін світила
мляво блимає лампа: кирилиця, грішним ділом,
вихилясами прописом, як з похмілля,
знає більше, ніж та сивіла
за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім,
поки те біле ще, і опісля.
<1980>
*Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських: Низка щасливих віків на землі починається знову. (Вергілій. Еклога IV. Укр. пер. М. Зерова)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
