
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
2025.07.11
00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього.
Де ванька напаскудив – там і «русскій дух».
Велика брехня – спосіб реалізації великої політики.
Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні.
Велич у спадок не передається,
2025.07.10
21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
2025.07.10
14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
2025.07.10
13:42
Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
2025.07.09
22:40
Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
2025.07.09
12:20
Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
2025.07.09
09:25
Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
2025.07.09
08:10
Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
2025.07.09
06:33
Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
2025.07.09
04:09
Не знав я що мені потрібна ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та (зимня)
Узимку смеркає разом після обіду.
За годину голодні нагадують зовні ситих.
Зівок заганяє в барлогу слова знадвору.
Сухе, знерухоміле світло, з виду –
сніг – обрікає вільхи, які обсипав,
на безсоння і на полегшу зору
уві млі. Ружі і незабудці
годі знітити мовцю фізію. Собаки з в’ялим
ентузіазмом поводять, принюхуючись, носами,
мітять наст і собі. Ніч входить в місто, буцім
в дитячу: застає дитину під укривалом;
і перо скрипить, як чужинця сани.
II
Так життя і триває. В речитативі хуги
налаштований слух вловлює мимоволі тему
обледеніння. Усякі там "во саду лі"
виглядають заціплими "буги-вуги".
Лютий мороз басом вістить твоєму
тілу про мінуси люлі-люлі
в лоні Землі, що зітха багатим
Галактичним минулим, лютим морозом.
І щока на те багровіє, буцім редиска.
Космос завсяк відливає сліпим агатом,
і відіслане геть, відкіль лине, "морзе"
зійде писком, бо не знайде радиста.
III
У лютому ліловіють порослі красноталю.
Незмінна в профілі снігової баби,
здорожчує морква. Сіпаючи бровою,
взір на холодний предмет, на шматок металу,
лютіший тамтого металу – як би
не самого, та з кров’ю
віддирати судилось. Казна-чим далі
переймався, – осьмого дня і після,
Бог. Взимку, звільна від збору ягід,
затикають щілі пуками паклі,
раючи купи ліпитись мислі,
і речі рік з року застарівають.
IV
В холод панель подібна вапленій карамелі.
Пара зі уст частіше стигне, чим уст парує.
Рідше сняться домівки, де вже не приймуть.
Так життя і триває. У акварелі
вірних прикмет з горою вистачить і на друге
життя. Прикмет навизбирується на клімат,
краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний,
в білім одінні цнот з пеленами мережив,
світ – що не чув про лондони і парижі,
світ, де розсіяне світло генерує будні й
де зненацька жахаєшся, якщо стежив,
що і тут почовгали чиїсь лижі.
V
Час і є холод. Будь-яке тіло, рано,
або пізно, стає поживою телескопу:
остигає роками, віддаляється від світила.
Скло розквітає білим узором: рама
суто джунглі криштального хвоща, кропу
і всього, що зростила
ревна самота. Геж, як у бюста в ніші,
взимку око радше підкочується, ніж плаче.
Там, де рояться сни, їм подібні речі,
час, чиї позначки значно нижчі
нуля, обпікає звивини, ніби пальчик
пустунові у віршику для малечі.
VI
Взимку час озирнутись. Холод, він і є холод,
час, він і є час. Річ суто у перепоні,
теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця,
воно собі бовваніти, як бачте, волить,
як стовпи гербові на кордоні,
застує будучині зійтися
зі минущим. Взимку, що не "добридень" –
вівтороквінжесубота й дідькозназпонеділка:
світло не увімкнули, чи мить тому відключили?
Газета може верстатись і раз на тиждень.
Час потребує дзеркала, як солістка,
що без нього не відає – з "Тоски" це, чи з "Лючії".
VII
Сон у холодну пору чіткіш, триваліш.
Хід конем картатому одіялу
на порі, немов шахівниці паркетній капці.
Чимдуж її віхоли люті навіч,
палкіше прагнення ідеалу
голого тіла в нічній піжамці.
І вам сняться настурції, шумний Терек,
вузька ущелина, мушиний кужіль
в проймі стіни й боковини тумби:
свято кінчиків пальців, служок бретельок.
Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль
тліє в сірій імлі і дубне.
VIII
Холод цінує простір. Не оголивши шаблі,
він бере урочища, весі, гради.
Облікує тубільні триухи, краги.
Міста – особливо, чиї ансамблі,
їх пілястри і колонади
стоять, як пророки його звитяги,
тьмаво біліючи. Холод сідає з неба
на парашуті. Перша-ліпша колона
удає п’я́ту, марить переворотом.
Тільки ворона знає, що та – дурепа,
і ви чуєте, як кричить ворона
простудженим голосом патріота.
IX
В лютому, що пізніше, то менше ртуті.
Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі
як друзки термометра: ніч по всій квадратурі
ними всіяна щільно, мов при салюті.
Удень, коли небеса прозорі,
Казимир і схибити міг у натурі,
білій на білім. Ось чом удень незримі
янголи, чом холоди корисні
їхньому воїнству: їх, крилатих,
ми і виявили б, прозрій ми
горілиць, де янголи, як по кризі
майнуть біло-фінами в маскхалатах.
X
Я не годен жити у нижчих широтах.
Я пронизаний холодом, як рожнами.
Слава колючкам хвоїн, назі берізки,
лампочці жовтій в пустих воротах,
– слава всьому, розколиханому вітрами!
У поважному віці – цей варіант колиски,
Північ – правдива річ. "Набіло слід линяти"–
напучає вона – шепотом, в повний голос,
в довголітнім житті – і різними голосами.
Пальці клякнуть ув унтах із оленяти,
як нагадування мандрівцям на полюс
про халепу з годинними поясами.
XI
В лютий мороз пісня сирен завчасна.
У космосі щонайглибший видих
не гарантує вдиху, ні вихід – входу.
Час є усесвіту німе м’ясо.
Там нічого не тíкає. Упади ви
зі осідланого зорельоту,
годі хвиль упіймати там, або пісню
Ярославни, ні післаної зигзиці.
Вас убиває на неземній орбіті
не разюча навіть відсутність кисню,
а масив убивчого Часу, в чистім,
без натяку на життя в нім, виді.
XII
Зимо! Зі посмаком журавлини в чашці
чаю, блюдцем з дольками мандарина,
твій мигдаль з арахісом, грамів двісті.
Ти розціпляєш дзьоби курчачі
іменами "Ольга" або "Марина"
з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві,
у теплі. Я співаю синь смеркового
замету, шерех фольги, чистоту бемоля –
буцім "чижика" пестували персти Господні.
І колоди, не колоті лунко в дворі сирого
міста на півночі, біля моря,
мене зігрівають і по сьогодні.
XIII
У належному віці пасує долі
і часина року. Мимохіть в їх колах,
та певної днини ви́знаєте: на ліпше.
На цю пору ви збудетесь мимоволі
очікувань; і рядовий фенолог
згодом детально її опише.
У цю пору ваш зір відстає від жесту.
І трикутник більше не гріє, як теорема:
всі кути поступово затягує павутина,
пил. В розмірковуванні про Лету
роль місця з'ясовується окремо,
і не п’ятак, то слина
XIV
обпікає язик. Ріки менше потужні
сковує лід; час одягти рейтузи;
до підошви кріпити залізний полоз.
Зуби опісля чечітки стужі
лячно не цокотітимуть. І голос Музи
тому і стриманий, що приватний голос.
Так родяться еклоги. Взамін світила
мляво блимає лампа: кирилиця, грішним ділом,
вихилясами прописом, як з похмілля,
знає більше, чим та сивіла
за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім,
поки те біле ще, і опісля.
«1980»
*Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських:
Низка щасливих віків на землі починається знову. (Вергілій. Еклога IV. Укр. пер. М. Зерова)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та (зимня)
Ultima Сumaei venit iam carminis aetas:
magnus ab integro saeclorum nascitur ordo...
Virgil. Eclogue IV *
Дереку Волкотту
IУзимку смеркає разом після обіду.
За годину голодні нагадують зовні ситих.
Зівок заганяє в барлогу слова знадвору.
Сухе, знерухоміле світло, з виду –
сніг – обрікає вільхи, які обсипав,
на безсоння і на полегшу зору
уві млі. Ружі і незабудці
годі знітити мовцю фізію. Собаки з в’ялим
ентузіазмом поводять, принюхуючись, носами,
мітять наст і собі. Ніч входить в місто, буцім
в дитячу: застає дитину під укривалом;
і перо скрипить, як чужинця сани.
II
Так життя і триває. В речитативі хуги
налаштований слух вловлює мимоволі тему
обледеніння. Усякі там "во саду лі"
виглядають заціплими "буги-вуги".
Лютий мороз басом вістить твоєму
тілу про мінуси люлі-люлі
в лоні Землі, що зітха багатим
Галактичним минулим, лютим морозом.
І щока на те багровіє, буцім редиска.
Космос завсяк відливає сліпим агатом,
і відіслане геть, відкіль лине, "морзе"
зійде писком, бо не знайде радиста.
III
У лютому ліловіють порослі красноталю.
Незмінна в профілі снігової баби,
здорожчує морква. Сіпаючи бровою,
взір на холодний предмет, на шматок металу,
лютіший тамтого металу – як би
не самого, та з кров’ю
віддирати судилось. Казна-чим далі
переймався, – осьмого дня і після,
Бог. Взимку, звільна від збору ягід,
затикають щілі пуками паклі,
раючи купи ліпитись мислі,
і речі рік з року застарівають.
IV
В холод панель подібна вапленій карамелі.
Пара зі уст частіше стигне, чим уст парує.
Рідше сняться домівки, де вже не приймуть.
Так життя і триває. У акварелі
вірних прикмет з горою вистачить і на друге
життя. Прикмет навизбирується на клімат,
краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний,
в білім одінні цнот з пеленами мережив,
світ – що не чув про лондони і парижі,
світ, де розсіяне світло генерує будні й
де зненацька жахаєшся, якщо стежив,
що і тут почовгали чиїсь лижі.
V
Час і є холод. Будь-яке тіло, рано,
або пізно, стає поживою телескопу:
остигає роками, віддаляється від світила.
Скло розквітає білим узором: рама
суто джунглі криштального хвоща, кропу
і всього, що зростила
ревна самота. Геж, як у бюста в ніші,
взимку око радше підкочується, ніж плаче.
Там, де рояться сни, їм подібні речі,
час, чиї позначки значно нижчі
нуля, обпікає звивини, ніби пальчик
пустунові у віршику для малечі.
VI
Взимку час озирнутись. Холод, він і є холод,
час, він і є час. Річ суто у перепоні,
теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця,
воно собі бовваніти, як бачте, волить,
як стовпи гербові на кордоні,
застує будучині зійтися
зі минущим. Взимку, що не "добридень" –
вівтороквінжесубота й дідькозназпонеділка:
світло не увімкнули, чи мить тому відключили?
Газета може верстатись і раз на тиждень.
Час потребує дзеркала, як солістка,
що без нього не відає – з "Тоски" це, чи з "Лючії".
VII
Сон у холодну пору чіткіш, триваліш.
Хід конем картатому одіялу
на порі, немов шахівниці паркетній капці.
Чимдуж її віхоли люті навіч,
палкіше прагнення ідеалу
голого тіла в нічній піжамці.
І вам сняться настурції, шумний Терек,
вузька ущелина, мушиний кужіль
в проймі стіни й боковини тумби:
свято кінчиків пальців, служок бретельок.
Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль
тліє в сірій імлі і дубне.
VIII
Холод цінує простір. Не оголивши шаблі,
він бере урочища, весі, гради.
Облікує тубільні триухи, краги.
Міста – особливо, чиї ансамблі,
їх пілястри і колонади
стоять, як пророки його звитяги,
тьмаво біліючи. Холод сідає з неба
на парашуті. Перша-ліпша колона
удає п’я́ту, марить переворотом.
Тільки ворона знає, що та – дурепа,
і ви чуєте, як кричить ворона
простудженим голосом патріота.
IX
В лютому, що пізніше, то менше ртуті.
Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі
як друзки термометра: ніч по всій квадратурі
ними всіяна щільно, мов при салюті.
Удень, коли небеса прозорі,
Казимир і схибити міг у натурі,
білій на білім. Ось чом удень незримі
янголи, чом холоди корисні
їхньому воїнству: їх, крилатих,
ми і виявили б, прозрій ми
горілиць, де янголи, як по кризі
майнуть біло-фінами в маскхалатах.
X
Я не годен жити у нижчих широтах.
Я пронизаний холодом, як рожнами.
Слава колючкам хвоїн, назі берізки,
лампочці жовтій в пустих воротах,
– слава всьому, розколиханому вітрами!
У поважному віці – цей варіант колиски,
Північ – правдива річ. "Набіло слід линяти"–
напучає вона – шепотом, в повний голос,
в довголітнім житті – і різними голосами.
Пальці клякнуть ув унтах із оленяти,
як нагадування мандрівцям на полюс
про халепу з годинними поясами.
XI
В лютий мороз пісня сирен завчасна.
У космосі щонайглибший видих
не гарантує вдиху, ні вихід – входу.
Час є усесвіту німе м’ясо.
Там нічого не тíкає. Упади ви
зі осідланого зорельоту,
годі хвиль упіймати там, або пісню
Ярославни, ні післаної зигзиці.
Вас убиває на неземній орбіті
не разюча навіть відсутність кисню,
а масив убивчого Часу, в чистім,
без натяку на життя в нім, виді.
XII
Зимо! Зі посмаком журавлини в чашці
чаю, блюдцем з дольками мандарина,
твій мигдаль з арахісом, грамів двісті.
Ти розціпляєш дзьоби курчачі
іменами "Ольга" або "Марина"
з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві,
у теплі. Я співаю синь смеркового
замету, шерех фольги, чистоту бемоля –
буцім "чижика" пестували персти Господні.
І колоди, не колоті лунко в дворі сирого
міста на півночі, біля моря,
мене зігрівають і по сьогодні.
XIII
У належному віці пасує долі
і часина року. Мимохіть в їх колах,
та певної днини ви́знаєте: на ліпше.
На цю пору ви збудетесь мимоволі
очікувань; і рядовий фенолог
згодом детально її опише.
У цю пору ваш зір відстає від жесту.
І трикутник більше не гріє, як теорема:
всі кути поступово затягує павутина,
пил. В розмірковуванні про Лету
роль місця з'ясовується окремо,
і не п’ятак, то слина
XIV
обпікає язик. Ріки менше потужні
сковує лід; час одягти рейтузи;
до підошви кріпити залізний полоз.
Зуби опісля чечітки стужі
лячно не цокотітимуть. І голос Музи
тому і стриманий, що приватний голос.
Так родяться еклоги. Взамін світила
мляво блимає лампа: кирилиця, грішним ділом,
вихилясами прописом, як з похмілля,
знає більше, чим та сивіла
за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім,
поки те біле ще, і опісля.
«1980»
*Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських:
Низка щасливих віків на землі починається знову. (Вергілій. Еклога IV. Укр. пер. М. Зерова)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію