Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.04
14:37
Чи не була порожньою краса
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?
На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?
На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
2026.11.04
11:46
Скіфи, кімерійці, чорні маври,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
2026.11.04
11:26
Деякі автори такі кумедні
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
2026.11.04
09:26
У Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука, що на площі Ринок, відбулася презентація ювілейного перевидання книги «Марія з Магдали» – релігійної драми маловідомого польського поета й драматурга Антона Шандлєровського в українськом
2026.11.04
08:10
Листя, що впало на стежку, до сірого стовчене.
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
2026.11.04
07:19
Важка, велика та холодна
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
2026.11.03
23:42
ясно і зрозуміло що не спасуться всі-всі
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
2026.11.03
14:53
Нам обіцяли дати світло у четвер,
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
2026.11.03
13:42
Я іду і падаю у бруді,
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
2026.11.03
10:48
В пітьмі по припічку гасали
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
2026.11.03
10:35
Багряний жар листків опалих
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
2026.11.03
08:44
«ДАНТЕ: ОСТАННІЙ ПОГЛЯД РАВЕННИ»
(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
2026.11.02
23:38
щодо творів отих неумисних
несумісних із логікою
непричетних до пошуків істин
чи здаються підробкою
бездоганність між іншим у світі
конкурентний протекціонізм
інсталяцій 3-d графіті
кю-ар-коди повсюди скрізь
несумісних із логікою
непричетних до пошуків істин
чи здаються підробкою
бездоганність між іншим у світі
конкурентний протекціонізм
інсталяцій 3-d графіті
кю-ар-коди повсюди скрізь
2026.11.02
22:38
У москалеві присутній синдром вищості, але відсутній синдром вартості.
Найбільша небезпека для цивілізації – дикуни, які вважають себе цивілізованими.
Дідька чортом не настрашиш, а путіна Трампом.
Основні функції диявола нині виконує путін.
Об
2026.11.02
20:59
Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
2026.11.02
20:38
Над світом білим почорніли тучі
і любуватися немає чим...
збувається пророче й неминуче,
пооживали фюрери і дуче
і виїдає очі рідний дим.
ІІ
Одні й останні воїни у полі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і любуватися немає чим...
збувається пророче й неминуче,
пооживали фюрери і дуче
і виїдає очі рідний дим.
ІІ
Одні й останні воїни у полі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
2026.10.08
2026.10.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та (зимня)
Узимку смеркає разом після обіду.
За годину голодні нагадують зовні ситих.
Зівок заганяє в барлогу слова знадвору.
Сухе, знерухоміле світло, з виду –
сніг – обрікає вільхи, які обсипав,
на безсоння і на полегшу зору
уві млі. Ружі та незабудці
пом’янутись розмовцем складніше. Собаки з в’ялим
ентузіазмом поводять, принюхуючись, носами,
мітять наст і собі. Ніч входить в місто, буцім
в дитячу: застає дитину під укривалом;
і перо скрипить, як чужинця сани.
II
Так життя і триває. В речитативі хуги
насторожений слух вловлює мимоволі тему
обледеніння. Всілякі там "во саду лі"
є по суті заціплими "буги-вуги".
Лютий мороз басом вістить твоєму
тілу про мінуси люлі-люлі
лона Землі, що зітха багатим
Галактичним минулим, лютим морозом.
І щока на те багровіє, буцім редиска.
Космос завсяк відливає сліпим агатом,
і відіслане геть, відкіль лине, "морзе"
зійде писком, бо не знайде радиста.
III
У лютому ліловіють порослі красноталю.
Незмінна в профілі снігової баби,
здорожчує морква. Сіпаючи бровою,
взір на холодний предмет, на шматок металу,
лютіший тамтого металу – як би
не самого, та з кров’ю
віддирати судилось. Казна-чим далі
переймався, – восьмого дня і після
Бог. Взимку, звільна від збору ягід,
затикають щілини пучками паклі,
раючи купи ліпитись мислі,
і речі рік з року себе зживають.
IV
В холод панель береться пудрою карамелі.
Коштом цілунку пару з гортані пригубить скруха.
Рідше сняться домівки, де вже не приймуть.
Життя моє затягнулось. Судячи з реплік,
точних прикмет з верхом вистачить і на друге
життя. Прикмет навизбирується на клімат,
краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний,
в білім одінні цнот з пеленами мережив,
світ – що не чув про лондони і парижі,
світ, де розсіяне світло генерує будні,
де зненацька сахаєшся, щойно встежив,
що і тут почовгали чиїсь лижі.
V
Час і є холод. Будь-яке тіло, рано,
або пізно, стає поживою телескопу:
остигає роками, віддаляється від світила.
Скло розквітає білим узором: рама
суто джунглі хвоща кришталеві, кропу
і всього, що зростила
ревна самота. Геж, як у бюста в ніші,
взимку око радше підкочується, ніж плаче.
Там, де рояться сни, їм подібні речі,
час, чиї позначки значно нижчі
нуля, обпікає звивини, ніби пальчик
пустунові у віршику для малечі.
VI
Життя моє затягнулось. Холод схожий на холод,
роки є роки. Колізія в перепоні,
теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця,
стоїть воно межи ними й пильнує вколо,
таким собі чатником на кордоні,
застячи будучині зійтися
з минулим. Узимку, щойно за південь –
вівтороквінжесубота. З темінню – заковика:
світло вже увімкнув, чи вимкнув який ловчило?
Газети можуть верстатися раз на тиждень.
Час утупився в дзеркало, як солістка,
що гадає-пригадує – "Тоска" це, чи "Лючія".
VII
Сон у холодну пору в’язкіш, триваліш.
Хід конем картатому одіялу
на порі, немов шахівниці паркетній капці.
Чимдуж зимні віхоли люті навіч,
палкіш і спрага до ідеалу
голого тіла в нічній піжамці.
І вам сняться настурції, шумний Терек,
вузька ущелина, мушиний кужіль
в проймі стіни й боковини тумби:
свято кінчиків пальців, служок бретельок.
Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль
тліє в попелі мли і до ранку дубне.
VIII
Холод цінує простір. Не оголивши шаблі,
він бере урочища, весі, гради.
Облікує тубільні триухи, краги.
Міста – особливо, чиї ансамблі,
їх пілястри і колонади
стоять, як пророки його звитяги,
тьмаво біліючи. Холод сідає з неба
на парашуті. Перша-ліпша колона
удає п’я́ту, марить переворотом.
Тільки ворона знає, що та – дурепа,
і ви чуєте, як кричить ворона
простудженим голосом патріота.
IX
В лютому, що пізніше, то менше ртуті.
Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі
як друзки термометра: ніч по всій квадратурі
ними всіяна щільно, мов при салюті.
Удень, коли небеса прозорі,
Казимир і схибити міг у натурі,
білій на білім. Ось чом удень незримі
янголи, чом холоди корисні
їхньому воїнству: їх, крилатих,
ми і виявили б, прозрій ми
горілиць, де янголи, як по кризі
майнуть біло-фінами в маскхалатах.
X
Я не годен жити в низьких широтах.
Я пронизаний холодом, як штирями.
Слава колючкам хвойним, на́зі берізки,
лампочці жовтій в пустих воротах,
– слава всьому, урухомлюваному вітрами!
У поважному віці – як варіант колиски,
Північ – правдива річ. Їй і право повчати
правоті своїй нас – шепотом, в повний голос
у житті затяжному – і різними голосами.
Пальці клякнуть ув унтах із оленяти,
як нагадування мандрівцям на полюс
про любов, лік годин і букет для дами.
XI
В лютий мороз пісня сирен безгласна.
У космосі щонайглибший видих
не гарантує вдиху, ні вихід – входу.
Час є усесвіту німе м’ясо.
Там нічого не тíкає. Упади ви
із осідланого зорельоту,
ані хвиль не впіймаєте, або пісню
Ярославни, відтам не злітать зигзицям.
Вас убиває на неземній орбіті
не разюча навіть відсутність кисню,
а масив убивчого Часу, в чистім,
без натяків на життя в нім, виді.
XII
Зимо! Цей посмак у журавлини в чашці
чаю, блюдце з дольками мандарина,
твій мигдаль з арахісом, грамів двісті.
Ти розціпляєш дзьоби курчачі
іменами "Ольга" або "Марина"
з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві,
у теплі. Я співаю синь смеркового
замету, шерех фольги, чистоту бемоля –
буцім "чижика" пестували персти Господні.
І колоди, не колоті лунко в дворі сирого
міста на півночі, біля моря,
мене зігрівають і по сьогодні.
XIII
У належному віці пасує долі
і часина року. Мимохіть в їх колах,
та певної днини ви́знаєте: на ліпше.
На цю пору ви збудетесь мимоволі
очікувань; пак, рядовий фенолог
згодом детально її опише.
У цю пору ваш зір відстає від жесту.
І трикутник більше ніяка не теорема:
всі кути поступово затягує павутина,
пил. В розмірковуванні про Лету
роль місця з’ясовується окремо,
і, не п’ятак, то слина
XIV
обпікає язик. Ріки менше потужні
сковує лід; час одягти рейтузи;
до підошви кріпити залізний полоз.
Зуби опісля чечітки стужі
лячно не цокотітимуть. І голос Музи
тому і стриманий, що приватний голос.
Так родяться еклоги. Взамін світила
мляво блимає лампа: кирилиця, грішним ділом,
вихилясами прописом, як з похмілля,
знає більше, ніж та сивіла
за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім,
поки те біле ще, і опісля.
<1980>
*Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських: Низка щасливих віків на землі починається знову. (Вергілій. Еклога IV. Укр. пер. М. Зерова)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та (зимня)
Ultima Сumaei venit iam carminis aetas:
magnus ab integro saeclorum nascitur ordo...
Virgil. Eclogue IV *
Дереку Волкотту
ІУзимку смеркає разом після обіду.
За годину голодні нагадують зовні ситих.
Зівок заганяє в барлогу слова знадвору.
Сухе, знерухоміле світло, з виду –
сніг – обрікає вільхи, які обсипав,
на безсоння і на полегшу зору
уві млі. Ружі та незабудці
пом’янутись розмовцем складніше. Собаки з в’ялим
ентузіазмом поводять, принюхуючись, носами,
мітять наст і собі. Ніч входить в місто, буцім
в дитячу: застає дитину під укривалом;
і перо скрипить, як чужинця сани.
II
Так життя і триває. В речитативі хуги
насторожений слух вловлює мимоволі тему
обледеніння. Всілякі там "во саду лі"
є по суті заціплими "буги-вуги".
Лютий мороз басом вістить твоєму
тілу про мінуси люлі-люлі
лона Землі, що зітха багатим
Галактичним минулим, лютим морозом.
І щока на те багровіє, буцім редиска.
Космос завсяк відливає сліпим агатом,
і відіслане геть, відкіль лине, "морзе"
зійде писком, бо не знайде радиста.
III
У лютому ліловіють порослі красноталю.
Незмінна в профілі снігової баби,
здорожчує морква. Сіпаючи бровою,
взір на холодний предмет, на шматок металу,
лютіший тамтого металу – як би
не самого, та з кров’ю
віддирати судилось. Казна-чим далі
переймався, – восьмого дня і після
Бог. Взимку, звільна від збору ягід,
затикають щілини пучками паклі,
раючи купи ліпитись мислі,
і речі рік з року себе зживають.
IV
В холод панель береться пудрою карамелі.
Коштом цілунку пару з гортані пригубить скруха.
Рідше сняться домівки, де вже не приймуть.
Життя моє затягнулось. Судячи з реплік,
точних прикмет з верхом вистачить і на друге
життя. Прикмет навизбирується на клімат,
краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний,
в білім одінні цнот з пеленами мережив,
світ – що не чув про лондони і парижі,
світ, де розсіяне світло генерує будні,
де зненацька сахаєшся, щойно встежив,
що і тут почовгали чиїсь лижі.
V
Час і є холод. Будь-яке тіло, рано,
або пізно, стає поживою телескопу:
остигає роками, віддаляється від світила.
Скло розквітає білим узором: рама
суто джунглі хвоща кришталеві, кропу
і всього, що зростила
ревна самота. Геж, як у бюста в ніші,
взимку око радше підкочується, ніж плаче.
Там, де рояться сни, їм подібні речі,
час, чиї позначки значно нижчі
нуля, обпікає звивини, ніби пальчик
пустунові у віршику для малечі.
VI
Життя моє затягнулось. Холод схожий на холод,
роки є роки. Колізія в перепоні,
теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця,
стоїть воно межи ними й пильнує вколо,
таким собі чатником на кордоні,
застячи будучині зійтися
з минулим. Узимку, щойно за південь –
вівтороквінжесубота. З темінню – заковика:
світло вже увімкнув, чи вимкнув який ловчило?
Газети можуть верстатися раз на тиждень.
Час утупився в дзеркало, як солістка,
що гадає-пригадує – "Тоска" це, чи "Лючія".
VII
Сон у холодну пору в’язкіш, триваліш.
Хід конем картатому одіялу
на порі, немов шахівниці паркетній капці.
Чимдуж зимні віхоли люті навіч,
палкіш і спрага до ідеалу
голого тіла в нічній піжамці.
І вам сняться настурції, шумний Терек,
вузька ущелина, мушиний кужіль
в проймі стіни й боковини тумби:
свято кінчиків пальців, служок бретельок.
Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль
тліє в попелі мли і до ранку дубне.
VIII
Холод цінує простір. Не оголивши шаблі,
він бере урочища, весі, гради.
Облікує тубільні триухи, краги.
Міста – особливо, чиї ансамблі,
їх пілястри і колонади
стоять, як пророки його звитяги,
тьмаво біліючи. Холод сідає з неба
на парашуті. Перша-ліпша колона
удає п’я́ту, марить переворотом.
Тільки ворона знає, що та – дурепа,
і ви чуєте, як кричить ворона
простудженим голосом патріота.
IX
В лютому, що пізніше, то менше ртуті.
Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі
як друзки термометра: ніч по всій квадратурі
ними всіяна щільно, мов при салюті.
Удень, коли небеса прозорі,
Казимир і схибити міг у натурі,
білій на білім. Ось чом удень незримі
янголи, чом холоди корисні
їхньому воїнству: їх, крилатих,
ми і виявили б, прозрій ми
горілиць, де янголи, як по кризі
майнуть біло-фінами в маскхалатах.
X
Я не годен жити в низьких широтах.
Я пронизаний холодом, як штирями.
Слава колючкам хвойним, на́зі берізки,
лампочці жовтій в пустих воротах,
– слава всьому, урухомлюваному вітрами!
У поважному віці – як варіант колиски,
Північ – правдива річ. Їй і право повчати
правоті своїй нас – шепотом, в повний голос
у житті затяжному – і різними голосами.
Пальці клякнуть ув унтах із оленяти,
як нагадування мандрівцям на полюс
про любов, лік годин і букет для дами.
XI
В лютий мороз пісня сирен безгласна.
У космосі щонайглибший видих
не гарантує вдиху, ні вихід – входу.
Час є усесвіту німе м’ясо.
Там нічого не тíкає. Упади ви
із осідланого зорельоту,
ані хвиль не впіймаєте, або пісню
Ярославни, відтам не злітать зигзицям.
Вас убиває на неземній орбіті
не разюча навіть відсутність кисню,
а масив убивчого Часу, в чистім,
без натяків на життя в нім, виді.
XII
Зимо! Цей посмак у журавлини в чашці
чаю, блюдце з дольками мандарина,
твій мигдаль з арахісом, грамів двісті.
Ти розціпляєш дзьоби курчачі
іменами "Ольга" або "Марина"
з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві,
у теплі. Я співаю синь смеркового
замету, шерех фольги, чистоту бемоля –
буцім "чижика" пестували персти Господні.
І колоди, не колоті лунко в дворі сирого
міста на півночі, біля моря,
мене зігрівають і по сьогодні.
XIII
У належному віці пасує долі
і часина року. Мимохіть в їх колах,
та певної днини ви́знаєте: на ліпше.
На цю пору ви збудетесь мимоволі
очікувань; пак, рядовий фенолог
згодом детально її опише.
У цю пору ваш зір відстає від жесту.
І трикутник більше ніяка не теорема:
всі кути поступово затягує павутина,
пил. В розмірковуванні про Лету
роль місця з’ясовується окремо,
і, не п’ятак, то слина
XIV
обпікає язик. Ріки менше потужні
сковує лід; час одягти рейтузи;
до підошви кріпити залізний полоз.
Зуби опісля чечітки стужі
лячно не цокотітимуть. І голос Музи
тому і стриманий, що приватний голос.
Так родяться еклоги. Взамін світила
мляво блимає лампа: кирилиця, грішним ділом,
вихилясами прописом, як з похмілля,
знає більше, ніж та сивіла
за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім,
поки те біле ще, і опісля.
<1980>
*Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських: Низка щасливих віків на землі починається знову. (Вергілій. Еклога IV. Укр. пер. М. Зерова)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
