Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.07
15:20
Багряний плющ і жовті клени
сумують в сутінках черлених.
На бузиновому причілку
не видно ні джмеля, ні бджілки.
Город врожай віддав господі,
твердінь небесна хмари родить,
паливода блукає ревно
у білосніжних хризантемах.
сумують в сутінках черлених.
На бузиновому причілку
не видно ні джмеля, ні бджілки.
Город врожай віддав господі,
твердінь небесна хмари родить,
паливода блукає ревно
у білосніжних хризантемах.
2026.10.07
14:41
Нехай минають ця сльота,
Сюїта зливи, фуга вітру.
І буде чиста, як сльоза,
Поема істини і віри.
Ми крізь багнюку пропливем
До чистих берегів свободи.
Не треба інших од, поем.
Шукаємо крізь вічність броду.
Сюїта зливи, фуга вітру.
І буде чиста, як сльоза,
Поема істини і віри.
Ми крізь багнюку пропливем
До чистих берегів свободи.
Не треба інших од, поем.
Шукаємо крізь вічність броду.
2026.10.07
11:37
Граматика – моя коняка
і це не заперечить Даль.
В поезії я з’їв собаку,
якій на виставці, в подяку,
мені вручили би медаль.
Мене і бджоли не кусають,
і осам я не до смаку...
і це не заперечить Даль.
В поезії я з’їв собаку,
якій на виставці, в подяку,
мені вручили би медаль.
Мене і бджоли не кусають,
і осам я не до смаку...
2026.10.07
06:49
Немов на нитку чисті перла,
У ряд нанизую слова
Про те, що щирість не померла
І віра в щастя теж жива.
І кожен звук, і кожна фраза
Тримає в пам'яті тепло
Тих гарних днів, коли нам разом
Повсюди сонячно було.
У ряд нанизую слова
Про те, що щирість не померла
І віра в щастя теж жива.
І кожен звук, і кожна фраза
Тримає в пам'яті тепло
Тих гарних днів, коли нам разом
Повсюди сонячно було.
2026.10.06
23:23
Старий розповідав казки
Мідник, що у грозі, самотній
Розчистить безнадійно
Листя на землі
І сім каменів побачить
У сьомім домі знайде дружній захист
Й переміни, що без наслідків
Мідник, що у грозі, самотній
Розчистить безнадійно
Листя на землі
І сім каменів побачить
У сьомім домі знайде дружній захист
Й переміни, що без наслідків
2026.10.06
22:32
Не зуздрився,як Сталіна і Арафата пережив,
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
Хотілося б і Путіна-народовбицю пережить…
До віку Черчілля, знаю, не додризать.
Тим паче з дозою коньяка чи віскі
У ґроні товариськім, звісно.
Та хочеться, аби в життєву
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
Хотілося б і Путіна-народовбицю пережить…
До віку Черчілля, знаю, не додризать.
Тим паче з дозою коньяка чи віскі
У ґроні товариськім, звісно.
Та хочеться, аби в життєву
2026.10.06
22:14
Наснився поетові недописаний вірш. Щербатий, той вештався околицями. Ніде його не приймали, бо недовершений. Знесилений притулявся до брудних стін, грівся після безхатьків біля невичахлих вогнищ, котився за вітром невідь-куди. Страждав і мріяв про білосні
2026.10.06
22:03
натуралісте
йди в дива
і видива осоння
де листя облітає із дерев
у сірій зоні
чи у мертвій зоні
яка різниця хто
і чим живе
йди в дива
і видива осоння
де листя облітає із дерев
у сірій зоні
чи у мертвій зоні
яка різниця хто
і чим живе
2026.10.06
18:46
Там, де щезнув гамір міста,
де притишується крок,
осінь бавилася з листям
в лапанки поміж гілок.
Там, де вечорові тіні
вже вдягаються в сатин,
ті барвисті гри осінні
загубили часу плин.
де притишується крок,
осінь бавилася з листям
в лапанки поміж гілок.
Там, де вечорові тіні
вже вдягаються в сатин,
ті барвисті гри осінні
загубили часу плин.
2026.10.06
13:59
Пам'яті Віталія Коротича
Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.
Колись він був трибун, глашатай, лицар
Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.
Колись він був трибун, глашатай, лицар
2026.10.06
12:59
Поки поети клеплють вірші,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.
Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.
Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
2026.10.06
12:09
Хвильове — чарівне!
Віртуальне — зайве!
Гвинтове — як совість —
Ніби щира правда!
Хвильові потоки:
Губи, очі, сльози,
У ресентиментах,
Віртуальне — зайве!
Гвинтове — як совість —
Ніби щира правда!
Хвильові потоки:
Губи, очі, сльози,
У ресентиментах,
2026.10.06
10:11
Чому нудьгуєш день за днем? —
Перехрести лоба в змозі,
лайном не мастиш стіни ще,
не падаєш серед дороги.
Ще очі бачать спориші,
та відчуваєш запах м'яти.
Чому жаливою в душі
пече жалоба винувата?
Перехрести лоба в змозі,
лайном не мастиш стіни ще,
не падаєш серед дороги.
Ще очі бачать спориші,
та відчуваєш запах м'яти.
Чому жаливою в душі
пече жалоба винувата?
2026.10.06
07:40
Ані туману, ані вітру
Побіля сонної ріки, -
Дух луки множиться в повітрі
На запах прілої луски.
Густіє темінь над водою,
Птахів стихають голоси, -
Трава хизується красою
Голубоватої роси.
Побіля сонної ріки, -
Дух луки множиться в повітрі
На запах прілої луски.
Густіє темінь над водою,
Птахів стихають голоси, -
Трава хизується красою
Голубоватої роси.
2026.10.05
23:52
Пісок, пісок – пустеля –
не простір для життя,
аж раптом з Неба Скеля –
основа майбуття.
Бо Богу що подібне
хай на Землі росте,
тверде йому потрібне
і скеля саме те!
не простір для життя,
аж раптом з Неба Скеля –
основа майбуття.
Бо Богу що подібне
хай на Землі росте,
тверде йому потрібне
і скеля саме те!
2026.10.05
22:38
поза вічним і тойбічним
позираючи до тем
що відмічено загальним
нехімічним олівцем
подорожі та їдальні
світлий зустрічі момент
і за певний час прощальний
щем а може і не щем
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...позираючи до тем
що відмічено загальним
нехімічним олівцем
подорожі та їдальні
світлий зустрічі момент
і за певний час прощальний
щем а може і не щем
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та (зимня)
Узимку смеркає разом після обіду.
За годину голодні нагадують зовні ситих.
Зівок заганяє в барлогу слова знадвору.
Сухе, знерухоміле світло, з виду –
сніг – обрікає вільхи, які обсипав,
на безсоння і на полегшу зору
уві млі. Ружі та незабудці
пом’янутись розмовцем складніше. Собаки з в’ялим
ентузіазмом поводять, принюхуючись, носами,
мітять наст і собі. Ніч входить в місто, буцім
в дитячу: застає дитину під укривалом;
і перо скрипить, як чужинця сани.
II
Так життя і триває. В речитативі хуги
насторожений слух вловлює мимоволі тему
обледеніння. Всілякі там "во саду лі"
є по суті заціплими "буги-вуги".
Лютий мороз басом вістить твоєму
тілу про мінуси люлі-люлі
лона Землі, що зітха багатим
Галактичним минулим, лютим морозом.
І щока на те багровіє, буцім редиска.
Космос завсяк відливає сліпим агатом,
і відіслане геть, відкіль лине, "морзе"
зійде писком, бо не знайде радиста.
III
У лютому ліловіють порослі красноталю.
Незмінна в профілі снігової баби,
здорожчує морква. Сіпаючи бровою,
взір на холодний предмет, на шматок металу,
лютіший тамтого металу – як би
не самого, та з кров’ю
віддирати судилось. Казна-чим далі
переймався, – восьмого дня і після
Бог. Взимку, звільна від збору ягід,
затикають щілини пучками паклі,
раючи купи ліпитись мислі,
і речі рік з року себе зживають.
IV
В холод панель береться пудрою карамелі.
Коштом цілунку пару з гортані пригубить скруха.
Рідше сняться домівки, де вже не приймуть.
Життя моє затягнулось. Судячи з реплік,
точних прикмет з верхом вистачить і на друге
життя. Прикмет навизбирується на клімат,
краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний,
в білім одінні цнот з пеленами мережив,
світ – що не чув про лондони і парижі,
світ, де розсіяне світло генерує будні,
де зненацька сахаєшся, щойно встежив,
що і тут почовгали чиїсь лижі.
V
Час і є холод. Будь-яке тіло, рано,
або пізно, стає поживою телескопу:
остигає роками, віддаляється від світила.
Скло розквітає білим узором: рама
суто джунглі хвоща кришталеві, кропу
і всього, що зростила
ревна самота. Геж, як у бюста в ніші,
взимку око радше підкочується, ніж плаче.
Там, де рояться сни, їм подібні речі,
час, чиї позначки значно нижчі
нуля, обпікає звивини, ніби пальчик
пустунові у віршику для малечі.
VI
Життя моє затягнулось. Холод схожий на холод,
роки є роки. Колізія в перепоні,
теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця,
стоїть воно межи ними й пильнує вколо,
таким собі чатником на кордоні,
застячи будучині зійтися
з минулим. Узимку, щойно за південь –
вівтороквінжесубота. З темінню – заковика:
світло вже увімкнув, чи вимкнув який ловчило?
Газети можуть верстатися раз на тиждень.
Час утупився в дзеркало, як солістка,
що гадає-пригадує – "Тоска" це, чи "Лючія".
VII
Сон у холодну пору в’язкіш, триваліш.
Хід конем картатому одіялу
на порі, немов шахівниці паркетній капці.
Чимдуж зимні віхоли люті навіч,
палкіш і спрага до ідеалу
голого тіла в нічній піжамці.
І вам сняться настурції, шумний Терек,
вузька ущелина, мушиний кужіль
в проймі стіни й боковини тумби:
свято кінчиків пальців, служок бретельок.
Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль
тліє в попелі мли і до ранку дубне.
VIII
Холод цінує простір. Не оголивши шаблі,
він бере урочища, весі, гради.
Облікує тубільні триухи, краги.
Міста – особливо, чиї ансамблі,
їх пілястри і колонади
стоять, як пророки його звитяги,
тьмаво біліючи. Холод сідає з неба
на парашуті. Перша-ліпша колона
удає п’я́ту, марить переворотом.
Тільки ворона знає, що та – дурепа,
і ви чуєте, як кричить ворона
простудженим голосом патріота.
IX
В лютому, що пізніше, то менше ртуті.
Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі
як друзки термометра: ніч по всій квадратурі
ними всіяна щільно, мов при салюті.
Удень, коли небеса прозорі,
Казимир і схибити міг у натурі,
білій на білім. Ось чом удень незримі
янголи, чом холоди корисні
їхньому воїнству: їх, крилатих,
ми і виявили б, прозрій ми
горілиць, де янголи, як по кризі
майнуть біло-фінами в маскхалатах.
X
Я не годен жити в низьких широтах.
Я пронизаний холодом, як штирями.
Слава колючкам хвойним, на́зі берізки,
лампочці жовтій в пустих воротах,
– слава всьому, урухомлюваному вітрами!
У поважному віці – як варіант колиски,
Північ – правдива річ. Їй і право повчати
правоті своїй нас – шепотом, в повний голос
у житті затяжному – і різними голосами.
Пальці клякнуть ув унтах із оленяти,
як нагадування мандрівцям на полюс
про любов, лік годин і букет для дами.
XI
В лютий мороз пісня сирен безгласна.
У космосі щонайглибший видих
не гарантує вдиху, ні вихід – входу.
Час є усесвіту німе м’ясо.
Там нічого не тíкає. Упади ви
із осідланого зорельоту,
ані хвиль не впіймаєте, або пісню
Ярославни, відтам не злітать зигзицям.
Вас убиває на неземній орбіті
не разюча навіть відсутність кисню,
а масив убивчого Часу, в чистім,
без натяків на життя в нім, виді.
XII
Зимо! Цей посмак у журавлини в чашці
чаю, блюдце з дольками мандарина,
твій мигдаль з арахісом, грамів двісті.
Ти розціпляєш дзьоби курчачі
іменами "Ольга" або "Марина"
з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві,
у теплі. Я співаю синь смеркового
замету, шерех фольги, чистоту бемоля –
буцім "чижика" пестували персти Господні.
І колоди, не колоті лунко в дворі сирого
міста на півночі, біля моря,
мене зігрівають і по сьогодні.
XIII
У належному віці пасує долі
і часина року. Мимохіть в їх колах,
та певної днини ви́знаєте: на ліпше.
На цю пору ви збудетесь мимоволі
очікувань; пак, рядовий фенолог
згодом детально її опише.
У цю пору ваш зір відстає від жесту.
І трикутник більше ніяка не теорема:
всі кути поступово затягує павутина,
пил. В розмірковуванні про Лету
роль місця з’ясовується окремо,
і, не п’ятак, то слина
XIV
обпікає язик. Ріки менше потужні
сковує лід; час одягти рейтузи;
до підошви кріпити залізний полоз.
Зуби опісля чечітки стужі
лячно не цокотітимуть. І голос Музи
тому і стриманий, що приватний голос.
Так родяться еклоги. Взамін світила
мляво блимає лампа: кирилиця, грішним ділом,
вихилясами прописом, як з похмілля,
знає більше, ніж та сивіла
за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім,
поки те біле ще, і опісля.
<1980>
*Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських: Низка щасливих віків на землі починається знову. (Вергілій. Еклога IV. Укр. пер. М. Зерова)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та (зимня)
Ultima Сumaei venit iam carminis aetas:
magnus ab integro saeclorum nascitur ordo...
Virgil. Eclogue IV *
Дереку Волкотту
ІУзимку смеркає разом після обіду.
За годину голодні нагадують зовні ситих.
Зівок заганяє в барлогу слова знадвору.
Сухе, знерухоміле світло, з виду –
сніг – обрікає вільхи, які обсипав,
на безсоння і на полегшу зору
уві млі. Ружі та незабудці
пом’янутись розмовцем складніше. Собаки з в’ялим
ентузіазмом поводять, принюхуючись, носами,
мітять наст і собі. Ніч входить в місто, буцім
в дитячу: застає дитину під укривалом;
і перо скрипить, як чужинця сани.
II
Так життя і триває. В речитативі хуги
насторожений слух вловлює мимоволі тему
обледеніння. Всілякі там "во саду лі"
є по суті заціплими "буги-вуги".
Лютий мороз басом вістить твоєму
тілу про мінуси люлі-люлі
лона Землі, що зітха багатим
Галактичним минулим, лютим морозом.
І щока на те багровіє, буцім редиска.
Космос завсяк відливає сліпим агатом,
і відіслане геть, відкіль лине, "морзе"
зійде писком, бо не знайде радиста.
III
У лютому ліловіють порослі красноталю.
Незмінна в профілі снігової баби,
здорожчує морква. Сіпаючи бровою,
взір на холодний предмет, на шматок металу,
лютіший тамтого металу – як би
не самого, та з кров’ю
віддирати судилось. Казна-чим далі
переймався, – восьмого дня і після
Бог. Взимку, звільна від збору ягід,
затикають щілини пучками паклі,
раючи купи ліпитись мислі,
і речі рік з року себе зживають.
IV
В холод панель береться пудрою карамелі.
Коштом цілунку пару з гортані пригубить скруха.
Рідше сняться домівки, де вже не приймуть.
Життя моє затягнулось. Судячи з реплік,
точних прикмет з верхом вистачить і на друге
життя. Прикмет навизбирується на клімат,
краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний,
в білім одінні цнот з пеленами мережив,
світ – що не чув про лондони і парижі,
світ, де розсіяне світло генерує будні,
де зненацька сахаєшся, щойно встежив,
що і тут почовгали чиїсь лижі.
V
Час і є холод. Будь-яке тіло, рано,
або пізно, стає поживою телескопу:
остигає роками, віддаляється від світила.
Скло розквітає білим узором: рама
суто джунглі хвоща кришталеві, кропу
і всього, що зростила
ревна самота. Геж, як у бюста в ніші,
взимку око радше підкочується, ніж плаче.
Там, де рояться сни, їм подібні речі,
час, чиї позначки значно нижчі
нуля, обпікає звивини, ніби пальчик
пустунові у віршику для малечі.
VI
Життя моє затягнулось. Холод схожий на холод,
роки є роки. Колізія в перепоні,
теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця,
стоїть воно межи ними й пильнує вколо,
таким собі чатником на кордоні,
застячи будучині зійтися
з минулим. Узимку, щойно за південь –
вівтороквінжесубота. З темінню – заковика:
світло вже увімкнув, чи вимкнув який ловчило?
Газети можуть верстатися раз на тиждень.
Час утупився в дзеркало, як солістка,
що гадає-пригадує – "Тоска" це, чи "Лючія".
VII
Сон у холодну пору в’язкіш, триваліш.
Хід конем картатому одіялу
на порі, немов шахівниці паркетній капці.
Чимдуж зимні віхоли люті навіч,
палкіш і спрага до ідеалу
голого тіла в нічній піжамці.
І вам сняться настурції, шумний Терек,
вузька ущелина, мушиний кужіль
в проймі стіни й боковини тумби:
свято кінчиків пальців, служок бретельок.
Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль
тліє в попелі мли і до ранку дубне.
VIII
Холод цінує простір. Не оголивши шаблі,
він бере урочища, весі, гради.
Облікує тубільні триухи, краги.
Міста – особливо, чиї ансамблі,
їх пілястри і колонади
стоять, як пророки його звитяги,
тьмаво біліючи. Холод сідає з неба
на парашуті. Перша-ліпша колона
удає п’я́ту, марить переворотом.
Тільки ворона знає, що та – дурепа,
і ви чуєте, як кричить ворона
простудженим голосом патріота.
IX
В лютому, що пізніше, то менше ртуті.
Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі
як друзки термометра: ніч по всій квадратурі
ними всіяна щільно, мов при салюті.
Удень, коли небеса прозорі,
Казимир і схибити міг у натурі,
білій на білім. Ось чом удень незримі
янголи, чом холоди корисні
їхньому воїнству: їх, крилатих,
ми і виявили б, прозрій ми
горілиць, де янголи, як по кризі
майнуть біло-фінами в маскхалатах.
X
Я не годен жити в низьких широтах.
Я пронизаний холодом, як штирями.
Слава колючкам хвойним, на́зі берізки,
лампочці жовтій в пустих воротах,
– слава всьому, урухомлюваному вітрами!
У поважному віці – як варіант колиски,
Північ – правдива річ. Їй і право повчати
правоті своїй нас – шепотом, в повний голос
у житті затяжному – і різними голосами.
Пальці клякнуть ув унтах із оленяти,
як нагадування мандрівцям на полюс
про любов, лік годин і букет для дами.
XI
В лютий мороз пісня сирен безгласна.
У космосі щонайглибший видих
не гарантує вдиху, ні вихід – входу.
Час є усесвіту німе м’ясо.
Там нічого не тíкає. Упади ви
із осідланого зорельоту,
ані хвиль не впіймаєте, або пісню
Ярославни, відтам не злітать зигзицям.
Вас убиває на неземній орбіті
не разюча навіть відсутність кисню,
а масив убивчого Часу, в чистім,
без натяків на життя в нім, виді.
XII
Зимо! Цей посмак у журавлини в чашці
чаю, блюдце з дольками мандарина,
твій мигдаль з арахісом, грамів двісті.
Ти розціпляєш дзьоби курчачі
іменами "Ольга" або "Марина"
з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві,
у теплі. Я співаю синь смеркового
замету, шерех фольги, чистоту бемоля –
буцім "чижика" пестували персти Господні.
І колоди, не колоті лунко в дворі сирого
міста на півночі, біля моря,
мене зігрівають і по сьогодні.
XIII
У належному віці пасує долі
і часина року. Мимохіть в їх колах,
та певної днини ви́знаєте: на ліпше.
На цю пору ви збудетесь мимоволі
очікувань; пак, рядовий фенолог
згодом детально її опише.
У цю пору ваш зір відстає від жесту.
І трикутник більше ніяка не теорема:
всі кути поступово затягує павутина,
пил. В розмірковуванні про Лету
роль місця з’ясовується окремо,
і, не п’ятак, то слина
XIV
обпікає язик. Ріки менше потужні
сковує лід; час одягти рейтузи;
до підошви кріпити залізний полоз.
Зуби опісля чечітки стужі
лячно не цокотітимуть. І голос Музи
тому і стриманий, що приватний голос.
Так родяться еклоги. Взамін світила
мляво блимає лампа: кирилиця, грішним ділом,
вихилясами прописом, як з похмілля,
знає більше, ніж та сивіла
за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім,
поки те біле ще, і опісля.
<1980>
*Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських: Низка щасливих віків на землі починається знову. (Вергілій. Еклога IV. Укр. пер. М. Зерова)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
