Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.20
12:04
БІЛИЙ САРКОФАГ: НІЧ НА СТРІТЕННЯ ДЛЯ КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА
На схилі віку, коли вишгородські вітри стали надто холодними, Ярослав сів на березі свого життя, де зустрілися дві стихії: Любов і Мудрість.
Перед його внутрішнім зором, мов у мутних водах Дніпра,
2026.05.20
11:33
О першій ночі я не сплю.
Шукаю в темнім океані
Величну і нову зорю,
Думки і почуття жадані.
У магмі ночі віднайду
Мінливу трепетну жар-птицю,
Яка народжена з вогню,
Яка мені колись наснилась.
Шукаю в темнім океані
Величну і нову зорю,
Думки і почуття жадані.
У магмі ночі віднайду
Мінливу трепетну жар-птицю,
Яка народжена з вогню,
Яка мені колись наснилась.
2026.05.20
10:42
Розілляла ніч каву розчинну
на долівку вугільних небес.
Ти не бійся, моя серпантинна,
обіцяю, тебе не покину...
Знову лячно? Нехай йому грець!
Та хіба ти не звикла до струсів,
потрясінь і ударів судьби?
на долівку вугільних небес.
Ти не бійся, моя серпантинна,
обіцяю, тебе не покину...
Знову лячно? Нехай йому грець!
Та хіба ти не звикла до струсів,
потрясінь і ударів судьби?
2026.05.19
18:03
Люди запилених перехресть
Замовили в ковалів залізних снів
Трохи гострих апострофів.
Вони ще не знали,
Що сухий ясен торішнього
Втопився в прозорому Озері Сліз*,
А на поверхні того спокійного ставу,
Яку не може збурити
Замовили в ковалів залізних снів
Трохи гострих апострофів.
Вони ще не знали,
Що сухий ясен торішнього
Втопився в прозорому Озері Сліз*,
А на поверхні того спокійного ставу,
Яку не може збурити
2026.05.19
16:26
Навколо - тепло, а у серці - темно.
Стискають горло помилки, гріхи.
Неначе, травень... І давно сніги
Завершили історію буремну...
Хіба ще актуальна пісня щемна
Для простору ледачої нудьги?
Бо навесні всі тьмяні береги
Стискають горло помилки, гріхи.
Неначе, травень... І давно сніги
Завершили історію буремну...
Хіба ще актуальна пісня щемна
Для простору ледачої нудьги?
Бо навесні всі тьмяні береги
2026.05.19
13:41
На перевалі торохкотять закіптюжені авто.
Кам’яними стежками блукають туристи,
смакують осінь, мов вистояне вино,
купують каву, сендвічі, кожушки і намиста.
Видряпавшись на вершину, вигукують: «Боже!
Онде гори, наче льодяники кольорові.»
Летять на
Кам’яними стежками блукають туристи,
смакують осінь, мов вистояне вино,
купують каву, сендвічі, кожушки і намиста.
Видряпавшись на вершину, вигукують: «Боже!
Онде гори, наче льодяники кольорові.»
Летять на
2026.05.19
13:38
Одні кажуть: життя, як колесо,
Інші кажуть: життя – то лайно.
Треті живуть собі і не чешуться,
Життя пролітає повз них, як кіно.
Одні переймаються гривнею кожною,
Та що там гривнею-копійкою,
Інші вносять за Єрмака мільйони,
Інші кажуть: життя – то лайно.
Треті живуть собі і не чешуться,
Життя пролітає повз них, як кіно.
Одні переймаються гривнею кожною,
Та що там гривнею-копійкою,
Інші вносять за Єрмака мільйони,
2026.05.19
11:30
Колишня спалена епоха
Ущент, навіки і дотла.
В снах Єремії та Єноха
Говорить немічна зола.
Епоха німо заговорить
Про дні звитяги і борні,
Здійнявши суєтливий ворох
Ущент, навіки і дотла.
В снах Єремії та Єноха
Говорить немічна зола.
Епоха німо заговорить
Про дні звитяги і борні,
Здійнявши суєтливий ворох
2026.05.19
11:14
Тихше-но, рак-ліцемір, вуса повільні і довгі
Дошкам плотів піднеси … качуру справжніх утіх,
Вірити хутряним снам личить братам ротоногим* -
Тож у каміння упрись, наче чилім на весні.
Вітер блаженний знайди, шлях пустотливому птаху,
Спіриту, хвилі
Дошкам плотів піднеси … качуру справжніх утіх,
Вірити хутряним снам личить братам ротоногим* -
Тож у каміння упрись, наче чилім на весні.
Вітер блаженний знайди, шлях пустотливому птаху,
Спіриту, хвилі
2026.05.19
09:42
Фіолетовий вибух травневого дня,
ніби хмара, що впала у сад.
Оксамитова, пишна, густа вишина
Залишає п'янкий аромат.
В кожнім гроні - маленькі сузір'я зірок,
таємничий приховують світ.
Заглядає в обличчя весняний бузок,
вабить душу пахучий цей кв
ніби хмара, що впала у сад.
Оксамитова, пишна, густа вишина
Залишає п'янкий аромат.
В кожнім гроні - маленькі сузір'я зірок,
таємничий приховують світ.
Заглядає в обличчя весняний бузок,
вабить душу пахучий цей кв
2026.05.19
05:54
Янголе світлий! Солодких видінь.
Обіймаю тебе ніжним серцем.
Хай насниться тобі неземна голубінь,
біля лісу прозоре озерце.
В нім хлюпочеться рибка надій золота,
якщо хочеш, задумай бажання.
Хай гойдає на крилах тебе висота
і моє незбагненне коханн
Обіймаю тебе ніжним серцем.
Хай насниться тобі неземна голубінь,
біля лісу прозоре озерце.
В нім хлюпочеться рибка надій золота,
якщо хочеш, задумай бажання.
Хай гойдає на крилах тебе висота
і моє незбагненне коханн
2026.05.19
01:45
садок із сакур коло хати,
прилетіли джмелі - а вишень нема
- не будем ми гудіти над сакурами!-
полетіли геть
прилетіли джмелі - а вишень нема
- не будем ми гудіти над сакурами!-
полетіли геть
2026.05.19
00:14
Навіть найлихіші лиходії неминуче відходять у минуле.
Якщо росія – антисвіт, то й світ – антиросія.
Силам зла бракує сили, але не бракує зла.
Герої варті свого народу, але чи вартий народ своїх героїв?
Золота середина була заповнена посередніс
2026.05.18
19:57
Іван Хемніцер (1745-1784)
Один сумлінний батько вчув,
що за кордон дітей учитись відправляють,
і що того, хто десь за морем був,
від не-бувалого – й на вигляд відрізняють.
І от, не пасти задніх щоб,
Один сумлінний батько вчув,
що за кордон дітей учитись відправляють,
і що того, хто десь за морем був,
від не-бувалого – й на вигляд відрізняють.
І от, не пасти задніх щоб,
2026.05.18
19:24
Ми граємо
На бусурманській лютні дощу,
Ми танцюємо
Божевільні танці пролісків,
Що цвітуть лише у вигадках
Їжаків маленького лісу
Вчора.
Ми креслимо
На бусурманській лютні дощу,
Ми танцюємо
Божевільні танці пролісків,
Що цвітуть лише у вигадках
Їжаків маленького лісу
Вчора.
Ми креслимо
2026.05.18
15:29
Почутого про подвиги трьохсот троянців
Замало, якщо ти серйозний ерудит,
Для написання навіть прози.
Хоча про Ксерокса ти можеш розповісти
Не тільки уривками службових розмов.
І пишеш вірша про своє – про зустрічі,
Природно, що не для баталій,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Замало, якщо ти серйозний ерудит,
Для написання навіть прози.
Хоча про Ксерокса ти можеш розповісти
Не тільки уривками службових розмов.
І пишеш вірша про своє – про зустрічі,
Природно, що не для баталій,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.05.14
2026.05.13
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та (зимня)
Узимку смеркає разом після обіду.
За годину голодні нагадують зовні ситих.
Зівок заганяє в барлогу слова знадвору.
Сухе, знерухоміле світло, з виду –
сніг – обрікає вільхи, які обсипав,
на безсоння і на полегшу зору
уві млі. Ружі і незабудці
годі знітити мовцю фізію. Собаки з в’ялим
ентузіазмом поводять, принюхуючись, носами,
мітять наст і собі. Ніч входить в місто, буцім
в дитячу: застає дитину під укривалом;
і перо скрипить, як чужинця сани.
II
Так життя і триває. В речитативі хуги
налаштований слух вловлює мимоволі тему
обледеніння. Всілякі там "во саду лі"
виглядають заціплими "буги-вуги".
Лютий мороз басом вістить твоєму
тілу про мінуси люлі-люлі
в лоні Землі, що зітха багатим
Галактичним минулим, лютим морозом.
І щока на те багровіє, буцім редиска.
Космос завсяк відливає сліпим агатом,
і відіслане геть, відкіль лине, "морзе"
зійде писком, бо не знайде радиста.
III
У лютому ліловіють порослі красноталю.
Незмінна в профілі снігової баби,
здорожчує морква. Сіпаючи бровою,
взір на холодний предмет, на шматок металу,
лютіший тамтого металу – як би
не самого, та з кров’ю
віддирати судилось. Казна-чим далі
переймався, – осьмого дня і після,
Бог. Взимку, звільна від збору ягід,
затикають щілі пуками паклі,
раючи купи ліпитись мислі,
і речі рік з року застарівають.
IV
В холод панель подібна вапленій карамелі.
Пара із уст частіше стигне, ніж уст парує.
Рідше сняться домівки, де вже не приймуть.
Так життя і триває. На акварелі
вірних прикмет з горою стачатиме і на друге
життя. Прикмет навизбирується на клімат,
краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний,
в білім одінні цнот з пеленами мережив,
світ – що не чув про лондони і парижі,
світ, де розсіяне світло генерує будні,
де зненацька жахаєшся, щойно встежив,
що і тут почовгали чиїсь лижі.
V
Час і є холод. Будь-яке тіло, рано,
або пізно, стає поживою телескопу:
остигає роками, віддаляється від світила.
Скло розквітає білим узором: рама
кріпить джунглі криштального хвоща, кропу
і всього, що зростила
ревна самота. Геж, як у бюста в ніші,
взимку око радше підкочується, ніж плаче.
Там, де рояться сни, їм подібні речі,
час, чиї позначки значно нижчі
нуля, обпікає звивини, ніби пальчик
пустунові у віршику для малечі.
VI
Взимку час озирнутись. Холод, він і є холод,
час, він і є час. Річ суто у перепоні,
теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця,
воно собі бовваніти, як бачте, волить,
як стовпи гербові на кордоні,
застує будучині зійтися
зі минущим. Взимку, що не "добридень" –
вівтороквінжесубота й дідькозназпонеділка:
світло не увімкнули, чи вимкнули, певні в чині?
Газета може верстатись і раз на тиждень.
Час потребує дзеркала, як солістка,
що без нього не відає – з "Тоски" це, чи з "Лючії".
VII
Сон у холодну пору чіткіш, триваліш.
Хід конем картатому одіялу
на порі, немов шахівниці паркетній капці.
Чимдуж її віхоли люті навіч,
палкіш і прагнення ідеалу
голого тіла в нічній піжамці.
І вам сняться настурції, шумний Терек,
вузька ущелина, мушиний кужіль
в проймі стіни й боковини тумби:
свято кінчиків пальців, служок бретельок.
Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль
тліє в сірій імлі і дубне.
VIII
Холод цінує простір. Не оголивши шаблі,
він бере урочища, весі, гради.
Облікує тубільні триухи, краги.
Міста – особливо, чиї ансамблі,
їх пілястри і колонади
стоять, як пророки його звитяги,
тьмаво біліючи. Холод сідає з неба
на парашуті. Перша-ліпша колона
удає п’я́ту, марить переворотом.
Тільки ворона знає, що та – дурепа,
і ви чуєте, як кричить ворона
простудженим голосом патріота.
IX
В лютому, що пізніше, то менше ртуті.
Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі
як друзки термометра: ніч по всій квадратурі
ними всіяна щільно, мов при салюті.
Удень, коли небеса прозорі,
Казимир і схибити міг у натурі,
білій на білім. Ось чом удень незримі
янголи, чом холоди корисні
їхньому воїнству: їх, крилатих,
ми і виявили б, прозрій ми
горілиць, де янголи, як по кризі
майнуть біло-фінами в маскхалатах.
X
Я не годен жити у нижчих широтах.
Я пронизаний холодом, як штирями.
Слава колючкам хвоїн, назі берізки,
лампочці жовтій в пустих воротах,
– слава всьому, розколиханому вітрами!
У поважному віці – як варіант колиски,
Північ – правдива річ. "Набіло слід линяти"–
напучає усих – шепотом, в повний голос,
в довголітнім житті – і різними голосами.
Пальці клякнуть ув унтах із оленяти,
як нагадування мандрівцям на полюс
про халепу з годинними поясами.
XI
В лютий мороз пісня сирен безгласна.
У космосі щонайглибший видих
не гарантує вдиху, ні вихід – входу.
Час є усесвіту німе м’ясо.
Там нічого не тíкає. Упади ви
із осідланого зорельоту,
годі хвиль упіймати там, або пісню
Ярославни, ні післаної зигзиці.
Вас убиває на неземній орбіті
не разюча навіть відсутність кисню,
а масив убивчого Часу, в чистім,
без натяку на життя в нім, виді.
XII
Зимо! Зі посмаком журавлини в чашці
чаю, блюдцем з дольками мандарина,
твій мигдаль з арахісом, грамів двісті.
Ти розціпляєш дзьоби курчачі
іменами "Ольга" або "Марина"
з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві,
у теплі. Я співаю синь смеркового
замету, шерех фольги, чистоту бемоля –
буцім "чижика" пестували персти Господні.
І колоди, не колоті лунко в дворі сирого
міста на півночі, біля моря,
мене зігрівають і по сьогодні.
XIII
У належному віці пасує долі
і часина року. Мимохіть в їх колах,
та певної днини ви́знаєте: на ліпше.
На цю пору ви збудетесь мимоволі
очікувань; пак, рядовий фенолог
згодом детально її опише.
У цю пору ваш зір відстає від жесту.
І трикутник більше не гріє, як теорема:
всі кути поступово затягує павутина,
пил. В розмірковуванні про Лету
роль місця з'ясовується окремо,
і, не п’ятак, то слина
XIV
обпікає язик. Ріки менше потужні
сковує лід; час одягти рейтузи;
до підошви кріпити залізний полоз.
Зуби опісля чечітки стужі
лячно не цокотітимуть. І голос Музи
тому і стриманий, що приватний голос.
Так родяться еклоги. Взамін світила
мляво блимає лампа: кирилиця, грішним ділом,
вихилясами прописом, як з похмілля,
знає більше, чим та сивіла
за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім,
поки те біле ще, і опісля.
«1980»
*Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських:
Низка щасливих віків на землі починається знову. (Вергілій. Еклога IV. Укр. пер. М. Зерова)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та (зимня)
Ultima Сumaei venit iam carminis aetas:
magnus ab integro saeclorum nascitur ordo...
Virgil. Eclogue IV *
Дереку Волкотту
IУзимку смеркає разом після обіду.
За годину голодні нагадують зовні ситих.
Зівок заганяє в барлогу слова знадвору.
Сухе, знерухоміле світло, з виду –
сніг – обрікає вільхи, які обсипав,
на безсоння і на полегшу зору
уві млі. Ружі і незабудці
годі знітити мовцю фізію. Собаки з в’ялим
ентузіазмом поводять, принюхуючись, носами,
мітять наст і собі. Ніч входить в місто, буцім
в дитячу: застає дитину під укривалом;
і перо скрипить, як чужинця сани.
II
Так життя і триває. В речитативі хуги
налаштований слух вловлює мимоволі тему
обледеніння. Всілякі там "во саду лі"
виглядають заціплими "буги-вуги".
Лютий мороз басом вістить твоєму
тілу про мінуси люлі-люлі
в лоні Землі, що зітха багатим
Галактичним минулим, лютим морозом.
І щока на те багровіє, буцім редиска.
Космос завсяк відливає сліпим агатом,
і відіслане геть, відкіль лине, "морзе"
зійде писком, бо не знайде радиста.
III
У лютому ліловіють порослі красноталю.
Незмінна в профілі снігової баби,
здорожчує морква. Сіпаючи бровою,
взір на холодний предмет, на шматок металу,
лютіший тамтого металу – як би
не самого, та з кров’ю
віддирати судилось. Казна-чим далі
переймався, – осьмого дня і після,
Бог. Взимку, звільна від збору ягід,
затикають щілі пуками паклі,
раючи купи ліпитись мислі,
і речі рік з року застарівають.
IV
В холод панель подібна вапленій карамелі.
Пара із уст частіше стигне, ніж уст парує.
Рідше сняться домівки, де вже не приймуть.
Так життя і триває. На акварелі
вірних прикмет з горою стачатиме і на друге
життя. Прикмет навизбирується на клімат,
краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний,
в білім одінні цнот з пеленами мережив,
світ – що не чув про лондони і парижі,
світ, де розсіяне світло генерує будні,
де зненацька жахаєшся, щойно встежив,
що і тут почовгали чиїсь лижі.
V
Час і є холод. Будь-яке тіло, рано,
або пізно, стає поживою телескопу:
остигає роками, віддаляється від світила.
Скло розквітає білим узором: рама
кріпить джунглі криштального хвоща, кропу
і всього, що зростила
ревна самота. Геж, як у бюста в ніші,
взимку око радше підкочується, ніж плаче.
Там, де рояться сни, їм подібні речі,
час, чиї позначки значно нижчі
нуля, обпікає звивини, ніби пальчик
пустунові у віршику для малечі.
VI
Взимку час озирнутись. Холод, він і є холод,
час, він і є час. Річ суто у перепоні,
теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця,
воно собі бовваніти, як бачте, волить,
як стовпи гербові на кордоні,
застує будучині зійтися
зі минущим. Взимку, що не "добридень" –
вівтороквінжесубота й дідькозназпонеділка:
світло не увімкнули, чи вимкнули, певні в чині?
Газета може верстатись і раз на тиждень.
Час потребує дзеркала, як солістка,
що без нього не відає – з "Тоски" це, чи з "Лючії".
VII
Сон у холодну пору чіткіш, триваліш.
Хід конем картатому одіялу
на порі, немов шахівниці паркетній капці.
Чимдуж її віхоли люті навіч,
палкіш і прагнення ідеалу
голого тіла в нічній піжамці.
І вам сняться настурції, шумний Терек,
вузька ущелина, мушиний кужіль
в проймі стіни й боковини тумби:
свято кінчиків пальців, служок бретельок.
Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль
тліє в сірій імлі і дубне.
VIII
Холод цінує простір. Не оголивши шаблі,
він бере урочища, весі, гради.
Облікує тубільні триухи, краги.
Міста – особливо, чиї ансамблі,
їх пілястри і колонади
стоять, як пророки його звитяги,
тьмаво біліючи. Холод сідає з неба
на парашуті. Перша-ліпша колона
удає п’я́ту, марить переворотом.
Тільки ворона знає, що та – дурепа,
і ви чуєте, як кричить ворона
простудженим голосом патріота.
IX
В лютому, що пізніше, то менше ртуті.
Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі
як друзки термометра: ніч по всій квадратурі
ними всіяна щільно, мов при салюті.
Удень, коли небеса прозорі,
Казимир і схибити міг у натурі,
білій на білім. Ось чом удень незримі
янголи, чом холоди корисні
їхньому воїнству: їх, крилатих,
ми і виявили б, прозрій ми
горілиць, де янголи, як по кризі
майнуть біло-фінами в маскхалатах.
X
Я не годен жити у нижчих широтах.
Я пронизаний холодом, як штирями.
Слава колючкам хвоїн, назі берізки,
лампочці жовтій в пустих воротах,
– слава всьому, розколиханому вітрами!
У поважному віці – як варіант колиски,
Північ – правдива річ. "Набіло слід линяти"–
напучає усих – шепотом, в повний голос,
в довголітнім житті – і різними голосами.
Пальці клякнуть ув унтах із оленяти,
як нагадування мандрівцям на полюс
про халепу з годинними поясами.
XI
В лютий мороз пісня сирен безгласна.
У космосі щонайглибший видих
не гарантує вдиху, ні вихід – входу.
Час є усесвіту німе м’ясо.
Там нічого не тíкає. Упади ви
із осідланого зорельоту,
годі хвиль упіймати там, або пісню
Ярославни, ні післаної зигзиці.
Вас убиває на неземній орбіті
не разюча навіть відсутність кисню,
а масив убивчого Часу, в чистім,
без натяку на життя в нім, виді.
XII
Зимо! Зі посмаком журавлини в чашці
чаю, блюдцем з дольками мандарина,
твій мигдаль з арахісом, грамів двісті.
Ти розціпляєш дзьоби курчачі
іменами "Ольга" або "Марина"
з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві,
у теплі. Я співаю синь смеркового
замету, шерех фольги, чистоту бемоля –
буцім "чижика" пестували персти Господні.
І колоди, не колоті лунко в дворі сирого
міста на півночі, біля моря,
мене зігрівають і по сьогодні.
XIII
У належному віці пасує долі
і часина року. Мимохіть в їх колах,
та певної днини ви́знаєте: на ліпше.
На цю пору ви збудетесь мимоволі
очікувань; пак, рядовий фенолог
згодом детально її опише.
У цю пору ваш зір відстає від жесту.
І трикутник більше не гріє, як теорема:
всі кути поступово затягує павутина,
пил. В розмірковуванні про Лету
роль місця з'ясовується окремо,
і, не п’ятак, то слина
XIV
обпікає язик. Ріки менше потужні
сковує лід; час одягти рейтузи;
до підошви кріпити залізний полоз.
Зуби опісля чечітки стужі
лячно не цокотітимуть. І голос Музи
тому і стриманий, що приватний голос.
Так родяться еклоги. Взамін світила
мляво блимає лампа: кирилиця, грішним ділом,
вихилясами прописом, як з похмілля,
знає більше, чим та сивіла
за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім,
поки те біле ще, і опісля.
«1980»
*Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських:
Низка щасливих віків на землі починається знову. (Вергілій. Еклога IV. Укр. пер. М. Зерова)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
