ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олена Побийголод
2019.08.23 18:41
Із Анни Ахматової

В Кремлі не йде життя - Петро це певно знав,
Там звірства древнього іще кишать мікроби;
Бориса дикий страх і всіх Іванів злоби,
Та самозванців чвань, та скін народних прав.

(2015)

Юлія Радченко
2019.08.23 18:14
Мій любий, Ви, певно, забули, що я вже чужа й вже ніколи до Вас не прийду.
Відтоді, як це зрозуміла, ніколи Ваш дім не здавався таким ще великим...
Та третя зозуля з моєї старої верби знов мені накувала біду.
Була вона дуже самотня, німа, її голос трем

Ірина Залюбовська
2019.08.23 17:25
В зелень поєднані золото й просинь.
Серпень! Цей місяць хворіє на осінь.
Осінь стрілою крізь серпень летить:
плаче - болить.

Вмите росою, туманом повите,
прийде замріяне бабине літо.
Осінь струною в повітрі дзвенить:

Василина Іванина
2019.08.23 16:13
Літо чіпляється за серпень
чіпляється з усіх сил
в"юнкими пагонами гліцинії,
крихкими стеблами винограду,
підступними колючками ожини,
сивими стеблами полину,
вузлуватими петровими батогами,
високими золотими різками -

Нінель Новікова
2019.08.23 15:30
Накотяться хвилі душевні з таємних глибин
І м’яко затихнуть, впадаючи в лагідну сутінь.
Народжена ніжність, фарбована в аквамарин,
Плете візерунки на чорній кримпленовій сукні.

Зариюсь щокою у гриву розпущених кіс…
Вдихну аромати п’янкої знемоги па

Марія Дем'янюк
2019.08.23 14:53
Місяць-серп бере у руки нічка,
Буде зорі в темнім небі жати,
Ще палають ясно зоресвічки,
Та пора світанок сповивати.

Сніп рожевий зорей світоясних,
Хай угледить ясночолий ранок -
Сяєво думок, надій прекрасних

Віктор Кучерук
2019.08.23 13:14
Я іду, обтяжений роками,
Втомлено радіючи життю, –
І щораз дивуюся без тями
Кожному новому відкриттю.
Скільки їх, неждано й безупинно,
Видимими робиться мені
В час оцей, коли роки повинні
Погасити тліючі вогні

Сергій Губерначук
2019.08.23 12:08
Коли кордони розривали Україну,
єдиний розділяючи народ,
з громади завжди піднімалася людина
і рятувала від лихих негод.

За нею йшли вперед, їй вірили, бо знали,
що Україна в нас – на всіх одна,
що той, якого люди більшістю обрали,

Тетяна Левицька
2019.08.23 11:37
Коли не шукаєш - не знайдеш тоді.
Ніхто не озветься на біль і поразку.
В чужім пересерді, в байдужій юрбі
у саван закутати долю не важко.

Без скиглення, смутку пустих нарікань,
усіх не вини ти в своїх долепадах.
Зри в корінь падіння, розверзлася

Олена Малєєва
2019.08.23 07:38
Ластівка впала з неба
Десь за оті кущі...
Не знаю, чи жити треба
Отак навпростець, мерщій.
Вітер волоссям хапати,
Спраглі шукати вуста,
А по ночах рахувати
Рудих слоненят до ста.

Микола Соболь
2019.08.23 06:17
Давно відомо, що життя це – рух
І молодь він підштурхує до сили.
В здоровім тілі є здоровим дух!
Лінь доведе любого до могили.

Сигнал свистка. Всі, хто живий – ставай!
У дві шеренги. Нумо на зарядку!
Фізрук – останній в школі самурай.

Олена Малєєва
2019.08.22 22:39
Тане морена...
Музика дивна.
Ти, мов струна.
Я неземна, я навіжена
Дивна, скажена.
Твоя. Одна.

Ти зовсім близько.

Іван Потьомкін
2019.08.22 14:23
Небажаних гостей приймать найкраще в піст. *Більше гонору, аніж гонорару. *Байдуже, в яку щоку намірилися бить, - не підставляй, боронь боже, другу. *Боїмося не смерті, а форми відходу з життя. *Політика – брехня в обкладинці справдешній. *Як суддя

Любов Бенедишин
2019.08.22 12:52
Якщо не вчора, не сьогодні -
тоді колИ ще?

...Зненацька виринув з безодні,
на смуток ближче.
Душа тремтить
шалено-рвійно:
чи в рай, чи в пекло.

Тетяна Левицька
2019.08.22 12:42
Де двоє там рада, де третя, там зрада.
Знайшлося б корито, а свині знайдуться.
Вродилася квітка - душиця, відрада,
та гичкою, рястом до сонечка пнуся.
----------------------------------------
Знов у самітню тишу кутаю гріхи,
ще небеса втрачати не го

Олена Побийголод
2019.08.22 12:26
Із Ігоря Сєверяніна

Той уряд, що нацьковує цензуру
на мислячих, - повинен впасти вмент, -
отак, як виставляю я цезуру,
щоб владу відокремити ущент.

Якщо ж суспільство нехтує огидно
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Вадим Василенко / Критика | Аналітика

 Вадим Василенко: «Українця перетворили на такий собі генно-модифікований організм»
Вадим Василенко, літературознавець, аспірант Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України. Народився на Тиврівщині, в селі Василівка, у рік проголошення незалежності України під знаком Водолія.
Учасник Революції Гідності.
Попри свої яскраво виражені антикомуністичні погляди, любить червоний колір.
Публікується в Польщі, Канаді та США.
Неодружений.
– Вадиме, з моменту ще заочного знайомства з вами мене вразила неабияка зрілість ваших літературознавчих розвідок і публіцистичних творів. Звідки бере початок ваш великий інтерес до літератури і літературознавства?
– Із перших дитячих книг. Олена Пчілка, Оксана Іваненко, Всеволод Нестайко, Віктор Близнець… Словом, дитяча класика, на якій я виріс, доволі рано прищепила мені відчуття слова. Звичайно, вміння аналізувати, рефлексувати над словом, досліджувати його до вершини та глибини, відчувати світло і тінь, з’явилися згодом, уже в університеті.
– Що найбільше цікавить вас як літературознавця?
– Мене завжди вабила література української еміграції. Словесність, яка творилася і твориться за межами України, така собі Україна в екзилі, – це той світ, який ми фактично втратили. Для самих письменників-емігрантів – це Україна в собі, або внутрішня Україна.
– Тема повернення забутих літературних імен – це щось окреме у ваших дослідженнях чи це в тому ж потоці «невідомого»?
– Україна – це країна колоніальна не політично, а за своїм мисленням, світосприйняттям. На жаль, так чомусь повелося, що наші культурні діячі, письменники та вчені стають відомими в Україні лише після того, як здобудуть визнання за кордоном. Імена наших земляків, які знані за рубежем, про яких написано стоси книг іноземними мовами, для українця нічого не означають. Так не повинно бути.
За кордоном ситуація зовсім інша. Я маю досить широкий простір літературного спілкування з колегами в Польщі, Канаді, США, і спостерігаю за їхнім підходом до збереження інтелектуальної спадщини, до усвідомлення культурного багатства країни та самоусвідомлення. Різниця між ними і нами нагадує прірву, бо полягає не лише в розмірі оплати праці, в рівні статків, доходів і витрат, а й у тому, як ці люди бачать свою країну, її історію і культуру, і як це відбувається у нас. Для них немислимо не знати ключових імен, які формують культурно-історичне обличчя країни.
Не уявляю собі культурного американця, який не чув про Уолта Уїтмена, Вільяма Фолкнера, Томаса Стерна Еліота, Джерома Селінджера чи будь-кого з американських класиків, навіть якщо він не зачитується їхніми творами і не має вдома їхніх книжок. У добу атома та політичного протесту колоніалізм – це явище не так політичне, як світоглядове. В Україні – це наслідок інформаційного голоду.
– Що вас найбільше «коробить» у спілкуванні з людьми, які не хочуть знати всього того, що мало б перетворити їх на свідомих громадян своєї країни?
– Небажання бачити далі свого носа. Чому мене цікавить еміграція? Насамперед тому, що люди, які внаслідок політичних гонінь і репресій змушені були полишити свою Батьківщину, вивезли з собою той традиційний український світ, і там зуміли його зберегти. Натомість в Україні цей світ був знищений, зруйнований лещатами радянської комуністичної системи. Українця перетворили на такий собі генно-модифікований організм.
Мовознавець Юрій Шевельов свого часу назвав радянську Україну гідрою без голови. Як на мене, то зараз ми спостерігаємо народження покоління, яке може стати базовою основою для появи нової суспільної свідомості. Але мене хвилює насамперед те, щоб культивування імен і творів не перетворювалося на політичну прокламацію. Загалом це кривий відбиток тоталітарної держави, в якій усе, що дотичне до мистецтва, завжди зумовлене владою та навпаки. Може, годі вже дивитися на поверхню та розповідати, як слід любити Україну? Варто б зазирнути й у середину та з’ясувати, за що саме її треба любити.
– А яким ви бачите цей процес (ненасильницького повернення українського в Україну) в ідеалі?
– Є досвід наших сусідів-поляків, які хоч і мали свою державу, але перебували в культурній і політичній залежності від Радянського Союзу, а якщо точніше, то від радянської Росії. Маємо приклад Чехії, яка за свою історію понад 700 років перебувала під окупацією німців. Але чехи не ідентифікують себе з німцями, а поляки – з росіянами. В Україні ж відбулася страшна мутація національної ідентичності. Маємо завдання – повернути українця до самого себе, у свій власний дім – і культурний, і політичний. Завдання складне і дуже багатогранне.
Можемо говорити про повернення українських письменників з еміграції на терени України. Наприклад, письменниця, яка номінувалася на Нобелівську премію з літератури в 1958 році, але про яку чули одиниці, Ольга Мак, один з найвидатніших мовознавців світового рівня Юрій Шевельов та й багато інших намагалися налагодити діалог з Україною. Але ні пострадянська влада, ні пострадянське суспільство не поспішали приймати цих людей та їхні ідеали. Вони залишилися вигнанцями, бо саме так почувалися на рідній землі, про яку мріяли. Сьогодні режим внутрішньої еміграції переживає чи не кожен, хто усвідомлює себе українцем.
Вдягання вишиванок – це пережиток колоніалізму та спосіб саморезервації, втечі від світу та самих себе. Це не патріотизм, а спекуляція національними мотивами, яку слід викорінювати, а не культивувати. За вишиванками ховається не що інше, як відсутність української душі.
Скажете, я перебільшую? Але хіба українське – це тільки хати під соломою? Це ж погляд на світ «через російські окуляри», модель світобачення, прописана стратегами колоніалізму не деінде, а в серці імперії! Запитайте себе, чому вона перетворюється на мас-медійні спектаклі та предмети масового, зокрема туристичного, вжитку? Нам таку меншовартість вбивали десятиліттям, а може, й століттями. З нас робили колонію не лише політичну, а й культурну, а головне – внутрішню, ментальну. Рабство – це поняття духовне, а ніяк не фізичне. Опинившись між тими хатками під стріхою і американськими мегаполісами, ми не можемо визначити своє власне місце на землі, зрозуміти, де ж ми. Отак і залишаємося висіти в повітрі…
Ви запитуєте, як вийти з цієї ситуації? Мені здається, насамперед варто вдивитися всередину себе. І зрозуміти те, що ми є нація з тисячолітніми культурними традиціями, нація, яка має фундаментальну спадщину, власне гідне обличчя. Це слід усвідомити, а не тупцювати на місці, доводячи всім і кожному свою унікальність. Мусимо говорити про себе мовою культури заради самотворення, а не заради заперечення чогось у собі, наприклад національної неповноцінності чи почуття провини, які нам прагнуть прищепити. Так, це дуже складний і тривалий процес, і немає однозначного рецепту в такій справі. Але робити це треба – щодня, з дошкільного віку виховувати людину, яка має гідність.
У своїй дисертації я пишу про травму, але не фізичну, а культурну. Як на мене, то якраз через категорію такої травми можна зрозуміти нашу сучасність, поставити їй діагноз і виписати рецепт. Революція, війна, стан внутрішньої окупації – про таку травматичну історію слід говорити серйозно, мовою науки. До того ж сьогодні це не лише українська тема – весь світ переживає глобальну історичну травму: політичні теракти, конфлікти культур, цивілізацій, поколінь, криза ідентичності – як національної, так і ґендерної. Те, що я бачу з телеекрана, чую по радіо, читаю з газет і мережі, не можу не сприймати як ілюстрацію до своїх теоретичних міркувань. Українська культура та література – це велике вмістилище травми.
Для того, щоб вилікувати історичну травму, насамперед її треба «проговорити». Це можна порівняти з психічною травмою у розумінні Зигмунда Фройда, хоча йдеться не про одну людину, а цілу націю. Ми всі травмовані нашою історією, а ще більше – невизначеністю. І лише усвідомивши свій діагноз, можна шукати способи лікування ураженої пам’яті, ураженої свідомості, а отже – враженого суспільства.
– Що ви читаєте не для досліджень, а власне для душі?
– Як рослина живиться соками землі, на якій росте, так само дослідник живиться тим ґрунтом, на якому росте професійно, з якого, природно, черпає силу, натхнення, працездатність.
Мені нині імпонує українська класична традиція, зокрема поети-неокласики: Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен, молодий Максим Рильський, молодший брат Зерова Михайло Орест... Ці люди в 20-х роках минулого століття (маже сто років тому!) намагатися долучити Україну до світового мистецтва, вивести українську літературу з шаровар і вишиванок на рівень літератури європейської, світової. Зрозуміло, кожного з них, за винятком Рильського, який пізніше пішов на співпрацю з радянською владою, було репресували: заслано і по-насильницькому знищено. Втім, їхня смерть була лише краплиною в морі крові, якою живився СРСР.
Якщо говорити про лірику, то моя стихія – теж покоління 20-х років: Євген Плужник, молодий Тичина, Володимир Свідзінський, Богдан Ігор-Антонич... Мій улюблений прозаїк – з того ж періоду. Це Валеріан Підмогильний. Людина, яку було вбито кулею в потилицю в урочищі Сандармох у 34 роки. Для прозаїка такий вік – це ще період закінчення учнівства, а в 27 років, після публікації «Міста», Підмогильний сягнув рівня Альберта Камю та Гюстава Флобера… Хоча це не означає, що я не читаю інших авторів. Я взагалі не знаю, як можна жити, не читаючи.
– Чим ви живете, крім літератури?
– Три мої світи: література, спорт і громадська діяльність. Три світи і три кити. У футбол і баскетбол я граю з такою ж пристрастю, як читаю і пишу. Моє правило: проводити на майданчику, на біговій доріжці чи хоча б просто на свіжому повітрі стільки ж часу, скільки й за книжкою чи комп’ютером. Громадська діяльність – це теж як повітря. Я не уявляю себе вирваним із середовища, в якому живу.
– Ваша художня творчість – це щось окреме чи частина великої літературної стихії? Ви літератор чи літературознавець?
– Свої поезії я оцінюю досить скептично і як поет позиціоную себе найменше. Моїм думкам співзвучні слова Євгена Маланюка: «Не поет, бо це до болю мало, не трибун, бо це лиш рупор мас». Навіть Василь Стус відмовлявся називати себе поетом, казав, що він «людина, яка пише вірші».
Вірші – це вияв мого внутрішнього «я», яке іноді саме в такий спосіб проривається назовні. Я не вважаю себе письменником, дарма що мої твори мають читачів. Серед тих, хто хизується іменем письменника, стільки графоманів, блазнів, неуків, безсилих опанувати ази техніки, – це мікроорганізми, що роз’їдають українську літературу.
Мені більше імпонує моя наукова робота. У серйозній науці не можна бути графоманом, не можна бути несправжнім. Хоча є всілякі псевдоакадемії, в які теж вступає хто завгодно, але це тема іншої розмови. Мені здається, наукова робота чесніша, я сказав би так. Як людина, що пише поезію й прозу, я є літератором, але як людина, що це все критично осмислює, я таки літературознавець. І це неподільно. Причому це і професія, і хобі, і спосіб життя.
Взагалі, мені надзвичайно пощастило: я фахово займаюся тим, що дуже люблю. Той випадок, коли ти із задоволенням займаєшся улюбленою справою, а тобі ще й гроші за це платять. У мене є чимало однодумців, які мислять одними зі мною категоріями, поділяють моє бачення світу.
– Кілька слів про спосіб життя. Приземлено – про побут. Які страви любите? Який одяг? Чи маєте побутові забаганки, які для вас визначальні?
– У побуті я не надто вибагливий, але деякі принципи є. Віддаю перевагу здоровій їжі. Між м’ясом і молоком обираю молоко. Між гарячим і холодним – холодне. В одязі поєдную класику і модерн. Шукаю певні точки дотику і перетину цих стилів. Це звісно має відповідати ситуації. Не люблю шароварщини.
– А як ставитеся до дрес-коду? Можете прийти на роботу в подертих джинсах?
– Я можу носити модно подерті джинси, але одяг для роботи і для прогулянок – це різні речі. Робота вимагає певного ставлення до себе, і до одягу теж. Хоча ці бар’єри у багатьох випадках дуже розмиті. Тому я думаю, що дрес-код людина має визначити для себе сама і мати свої уявлення про межі допустимого.
– Коли ми говорили про одяг, я чекала від вас захоплення темою вишиванки і взагалі всього народного. Стереотип…
– Патріархальна картинка українського села з хатами під стріхою і дівчатами й парубками у вишиванках – не моя Україна. Навіть не так: це – не вся Україна, це її частина. Моя Україна – це індустріальна країна, яка має рухатися вперед. Це країна покоління, яке заявило про себе на Майдані (і йдеться не лише про вікові рамки, адже на Майдані були і студенти, і пенсіонери, йдеться про свідомість покоління). Яким буде причал, до якого допливе на своєму потрощеному війною кораблі Україна, ми побачимо, але мій прогноз – оптимістичний.

Розпитувала Валентина Пустіва, "Вінницька газета"

2016

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-09-19 11:10:57
Переглядів сторінки твору 441
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.746 / 5.43)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.727 / 5.49)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.816
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
Автор востаннє на сайті 2019.07.31 21:37
Автор у цю хвилину відсутній