Час плине швидко, мов неосяжна гірська ріка
Чи є хтось в світі, хто би на нього не нарікав?!
Лиш тільки літо було та знову прийшла зима
Ти обернувся, а вже не маєш того, що мав

Життя крізь пальці сочиться наче річний пісок
На гілках квіти з крижинок льоду, а був бузок
Що навесні нас бавив спалахом своїх натхнень
Але є віра - за ніччю знову настане день

Так буде завжди, природа tempora вже така
Час – течія є, прямує в вічність ріка з струмка
Він нами править, ми наче бранці, допоки він
Не зупинив ще життя земного недовгий плин

Час невловимий, він наче є, втім, його нема
Тож планувати чи рахувати його дарма
Для нас він простір, що йде з зачаття у небуття
Але, насправді, все це омана, час - відчуття

Не відкладаймо на післязавтра життя своє
Латинське ego перекладають як «той, що є»
Є тільки зараз, в оцю годину, лише одну
Що було й буде, не екзистує, подібно сну.

ІІ
Життя прожити вартує точно лише живим
В часу потоці пливу у шлюпці і ти пливи
Пливи поблизу, я хочу чути твій баритон
Змахни весельцем, хай занесе нас в якийсь затон

Човнів пелюстки притягне мірта, а в ній причал
Він зветься зустріч, яка розгонить мою печаль
Там Хронос протос скерує звуком, зупинить час,
Скоротить відстань, що розділяла раніше нас

Нехай зима вже, я згодна навіть на темну ніч
Є перевага бо вже не видно й не чутно ніц
Нехай не видно, нехай запізно, але ж це ти
Зі снів своїх дерзнув нарешті в мої зайти

Я хочу чути про що завгодно, лише кажи
Ловити голос твій, чоловіче, не мій, чужий
Чужий і рідний, із найдорожчих, хто тільки є
Тебе з мільйонів моя свідомість розпізнає

Скеруй у мірту хоч ненадовго ти човенце
Тебе торкатись я хочу ніжно, ти знаєш це
І цілувати, куди не видно, тож навмання
Все довідчути допоки Хронос мить не відняв.