)(


океани зливаються врешті хоч як не пручайся
вивергається пристрасть із жорен розкутих вулканів
обіймаю мовчання твоє в домінанті безчасся
у раптовому танго де твердь не будує парканів

)


може тішити серце частіше ковтками шампану
як ці води бурхливі навколо гранітної скелі
повставати із тіні турбот своїх з виром канкану
мною збуджених феніксів в небі де Зевса оселі

де лунають сузір’я ладами ліричного блюзу
в насолоді купаються теми нашептані болем
чорних дір притягання і кий поєднають і лузу
лиш від серця удар напряму чи від нот карамболем

)) А якщо поєднати? Під нескінченні хвилі мелодій )

Вона (Марґо Ґейко):
- Завітай, чоловіче! Та байдуже, хто нас осудить.
Зупини швидше мить і обіймами владними зваб!
Хай жагучим торканням таврують вуста голі груди,
Розкайданиться пристрасть, заходячи ніжно в єдваб –

Поміж двох берегів, що зігріті гріхом поцілунку
Розливається повінь, нещадно руйнує усе,
Що морально-набуте, навіяне, зайве... Хай лунко
Зазвучать в унісон наші вдихи. Подібно глясе

У гаряче проникне холодне стебло насолоди,
Вивергається те, поряд чого парфуми – це штин.
Аромат задоволень вартує окремої оди.
Що магічніше пахне ніж біло-прозорий бурштин?!

Він:
Я для тебе мовчатиму коловоротом безчасся,
хай між нами ні одягу, ні порахунку, ні планів,
тільки пульсу два береги, й магії, скільки додасться,
від отих, що сплелися у твердь і блакить, океанів.

Вона:
океани зливаються врешті хоч як не пручайся
вивергається пристрасть із жорен розкутих вулканів
обіймаю мовчання твоє в домінанті безчасся
у раптовому танго де твердь не будує парканів

Він:
Чуєш, як надривається гострими зойками птаха,
і грайливими хвилями пристрасті тішаться скелі,
наче руки – обіймами, як подарунком невдаха -
о, чим глибше нестримна ти - далі я злину з пустелі.

Не вертайся, прошу тебе, довше лети у нестямі,
всім собою вдихатиму сяйво - приплив за припливом,
і з волосся долонями чари збиратиму тьмяні, -
щоби далі складалася тільки дорога щаслива.

Вона:
може тішити серце частіше ковтками шампану
як ці води бурхливі навколо гранітної скелі
повставати із тіні турбот своїх з виром канкану
мною збуджених феніксів в небі де Зевса оселі

де лунають сузір’я ладами лоскотного блюзу
в насолоді купаються теми нашептані болем
чорних дір притягання і кий поєднають і лузу
лиш від серця удар напряму чи від нот карамболем

Він:
А опісля мовчатиму – в кожній мелодії блюзу,
доки усмішки місяця пилом вкриватимуть срібла
тіла диво-тканину - розкішно-приємну обузу
задля безміру «потім», в якому ти щойно розквітла...

)

Я почую твій подих у хриплій гармонії блюзу
місяць сяєвом впише початки чудного роману,
і в полоні його ти полинеш далеко за блузу,
і у мелосу розкоші знайдеш неволю незнану.