Ми нарізно плекали світ до того,
як доля привела нас у альков,
де в раюванні сяйва золотого
іскрилася загравою любов!

Зоріла, пломеніла, огортала
теплом самотні душі на землі,
і місяцем - небесного кресала,

Перекреслює дорогу
Неподолана межа
Не помилує нікого
Активована іржа.

Ти смієшся без потреби
І сумуєш без причин
І у просторі під небом

Не карай мене, Боже, в гніві й люті своїй.
Над нещастям моїм, змилуйсь, Боже.
Уздоров мене ліпше: в дрожі кості мої.
Повернися до мене і душу мою уздоров,
Адже пам’яті в смерті нема,
А в пеклі як подякувать зможу?..
Я стомивсь од нічних стогнань,
C

Єдине, що вірно зроблю –
Це запевню любов у любові.
Єдине, що вірно люблю –
почуттів повноводу повінь.

Сумнівайся – я маю кулак
розтрощити кінцівки страху,
маю сили ловить вовкулак

А любов золотими нитками
Вишиває зірки в небесах...
Я б усипав троянд пелюстками
Чарівливий твій зоряний шлях.

Де б не йшла — усміхалися віти,
І леліяли б кожен твій крок
І черемха й бузок, гіацинти -

Три дні виблискував пухнасто
Неповнолітній перший сніг
І потай мріялось про щастя,
Що прихилилося до ніг.

Та сніг пустився за водою,
Як повернулося тепло.
І щастя вкрилося імлою,

І вже...і вже...і вже не має значення-
Куди летять осінні стежі страчені,
Куди пливуть вітрила пошматовані
В які моря - в які глибокі повені,

В якому часі вихлялому й сірому
Крило, мов лезо, розсікає віхолу.
І вже не має ніякого значення,

В "Паркових озерах" причаїлась тиша.
Явори високі спокій стережуть.
Все заполонила голубе узвишшя,
Від землі до неба - хмарна каламуть.

Де-не-де на дерні поруділе листя,
Паморозі іній посріблив газон.
Лавочка холодна, сутінки імлисті,

У часи, як руським родом знать іще гордилась
І під польського магната поки не рядилась.
І жила іще ідея про власну державу,
Щоб здобути собі честі, а для неї слави.
Між Москвою і Литвою метались, бувало,
Все підтримки у тій справі для себе шукали.
Т

Або мені дайте хоч і бубон в руки,
Або не питайте, чом стою, мов крук той.
Он танцює місяць понад деревами,
А я тут нуджуся в балачках із вами.
Якщо ти музика,то не варт базікать,
Краще б уже грати і пісень співати.
І хоча б ви грали, не переставали

Клопоту більше, ніж треба,
у прерозумних людей.
Похапцем кинутий жереб –
ворогом скорим гряде.

Думкою розбагатівши,
можна скорити світи,
розум ніколи не втішить

Вітаннячка скінчилися і ми
буденно стріли перший день зими…

Здавалося б далеко не малята
ні настрою, ні снігу, але ж – свято.

Давай, друзяка, діставай коньяк,
без двох тварин святкується ніяк.

Схолодніла, білогруда
Владно шастає зима, –
І хоча не стало бруду,
Але й теплих днів нема.
Відчуваючи загрозу
Віком скривленим кісткам
Заховаюсь від морозу
На печі й уже звідтам

Немов би тут почаклувала фея -
Дух музики високої не вмер.
І прикрашає статуя Орфея
Майданчик оглядовий — бельведер.

Фракійський цар, як Бог, одвічно юний,
Ще й Аполлона й Калліопи син -
Коли співав, торкнувши ліри струни,

У затінку моїх думок
улітку – прохолода
і досить тепло на душі
без сонця в зимній день.
А вранці роздумів димок
у будь-яку погоду
дарує плетиво віршів
і музику пісень.

Дивитись в очі смерті...
Чекать, хто моргне першим?
Як у безіграшковому дитинстві?..
Ні, смерть не така всесильна,
Як часом здається.
Віч-на-віч був з нею
Хлопчиськом-сиротою по війні.
З холоду й голоду склепив повіки,