Запрошую всіх охочих, котрі шпацируватимуть центральною частиною м. Львова
у п’ятницю 14 грудня 2018 року, на презентацію моєї чергової збірки поезій «Повінь осолоди» на 18.00 за адресою: м. Львів, вул. М. Грушевського, 5 (поблизу пам’ятника М. Грушевському).
Для загального ознайомлення подаю передмову до книжки

ПОЕЗІЇ ОБПІКАЮЧА ДЖЕРЕЛИЦЯ
…Полишаю у зазимованих львівських домівках барикади-стоси космосів книг-душ й серед них – ошатний книжковий острівець Мирослава Артимовича, взолочений теплими барвами літа-осені та ще й передзимової срібла просині, який нещодавно виріс-виокремився повабним острівцем на столі у робітні.., тут годилося б душі заякоритися.., але ж довкола – літа літо – й Пегасові крила бринять заклично-вільно, – кличуть у путь крізь вродливе українське велелюддя містечок, сіл – у золоту ясу волинського піднеб’я, зачесану на хвилястий проділ шаблистою Стир-рікою, кличуть до безобрійних лук-ланів, до втаємничуючих нашу постигмовану пам’ять крутих урвищ-берегів, до замріяних пагорбів, тисячоліттями людьми люблених, дарованих Богом-Україною… На одному із таких острівців, щоб ближче до неба, у селі Більчі – мого дідуня Івана по татові, та ще й дядка по бабуні – поета-мучня Поліщука Валеріана, – тут мого роду пуповина – зупинився небесно-синій ковчег ще козацької дерев’яної Дмитріївської церковці, що над вічним спокоєм прихистилася… Намолена й наболена Лодія ся невтомно у космосі-часі лине-маятникує, – як нам сущим-ідущим, так і минуло-минущим, які вже у Стіксі давно усамітнилися…
Розривають-рвуть мої Пегаси упряжі-припони, осоружну вуздечку розкусують, – лину-линемо спрагло-нестримно у свою казку омріяну, лиш коло серця при боці тріпоче довірливим білокриллям – голубино-розпіреними сторінками – верстка душі майбутньої книги Мирослава Артимовича, обіцяючи «повінь осолоди»… Як нам разом буде там – у літеплах лук, у лісах, у річкових небесах?!.. Як буде там нашим світам?..
…Моє вимріяне Більче зустрічає величним спокоєм пропахлого медами перестигаючого літа… П’янію слізьми-сльозами-росами… Знаю, що заностальгую тут за словомузикою, врізьбленою у папір – й тоді покличу на побачення душ білоптаха в чорному букв мереживі – майбутнє дитя-книгу, – розгорну-вслухаюсь, занурюся-порину у повінь осолоди, у справжність слова любові, що поезією зоветься…
…Так і відбувається: розчиняюсь між небом і травами й розтуляю довірливо пелюстки книжкових сторінок майже навмання – і чую музику, і розумію, і разом із поетом співтворю1 душею:

Люблю самотність… Лоно тиші…
Коли розмашисто думкам…
Тоді душа слова колише…
І я в самотності не сам…

Або вслухаюсь в ось ці нелукаві відповідальні рядки:

Бог дав Тобі талант народжувати слово,
Огранювать думки різцями диво-рим,
Глибин старовини сягати до основи,
Дивуючи не раз поривом осяйним.

Чимало із поетичних дітей пана Мирослава – легкі, майже грайливі.., деякі, на перший погляд – гейби тривіальні, допоки не всмакуєшся у закодовану в їх словах-нотах пісню, в енергію любові, – автор кожне слово своє вилюблює-виціловує – розчулює-зворушує до катарсису… Прецікавий поет у пошуках пластики слова й в архітектоніці своїх поезій, оригінально експериментуючи зі словом, – він якось уміє наповнити його життєдайною енергією, або й творить нераз дуже доречні авторські неологізми… Поет віртуозно володіє словом (він – майстер виразного поетичного мазка!), поетикою (можливо, що й на інтуїтивному рівні)… Його любові у слові – віриш, багатшаєш нею, вслухаєшся у його ностальгії своїм серцем…

Даленіють за обрій літа, прудконогі, мов лані,
Наче сяйво туманне, дитинства зоря розтає.
Все частіше на думку спадає вклонитися мамі
За розхристано-буйне малече шаленство моє.

Із нот його поезії складаються пісні (чимало його творів справді пісенні, як вірш «Я світлію душею, коли усміхаєшся ти…», строфа з якого наведена вище), думка-настрій, форма – в усьому – суголосність… А ще він – й поетичний сміхотворець нівроку, доброокий … Його слово - звукальне.., поет дорожить кожним своїм творінням, він осягає філософію і сенс життя через слово й у слові – повчальному, мудрому слові!
Узримлені його рими.., лаконізм-густина – у кожному виваженому слові.., пошук й знаходження найоптимальнішої форми для висловлення чуття-думки, він – віртуоз акровірша, майстер вінковиплітання сонетів, який спромігся поєднати форму вінка сонетів з формою акровірша. Так-так, кожен з 15-ти сонетів (включаючи магістральний) є акровіршем! А як цікаво «змайстровано» подвійний акровірш «Люблю тебе одну – Одну тебе люблю», розкодуймо-прочитаймо його:

Люблю тебе, одну тебе люблЮ,
Юначі почуття спалю на попіЛ,
Бо я не вітрогон, а однолюБ:
Любов тобі до ніг кладу своЮ,
Юрлива птахо, я твій вірний сокіЛ.

Тебе люблю одну, люблю тебЕ.
Елегія чуттів – єдиний жереБ.
Без тебе сонця сяєво слабЕ,
Едему розкіш – ти. Я ж – ніби велеТ.

Одну тебе люблю, люблю однУ,
Дарунку долі! – я тобою повеН:
Нема тебе – мене долає нуД,
У парі ми – на серці світанковО.

Або ж подивуймо, як у вірші-посвяті «Дружині» буквально перетікає із серця у серце поетичне слово, в якому нуртує високий сенс любові:

Ти – мереживо з ніжності й ласки,
Ти – настояний трунок років,
перемога моя і поразка,
й заспокійливий серця мотив.

Я кохаю Тебе, як ніколи,
і молю невгамовні літа:
«Зачекайте!.. Мої видноколи
ще в пахучих покосах отав!..»

У віршах-освідченнях Мирослава Артимовича живеш, а читаючи його громадянську поезію – бачиш-переживаєш не раз дуже болючу любов до України.., аж раптом – вдарить обпікально у серце краплина козацької крові – й словом народиться - запече, болючим словом обов’язку – й покличе на варту України:

Я не був на війні… Не отримав цілунку від кулі…
Не вгризався у землю під залповим щільним вогнем…
Хоч немало років накували для мене зозулі,
та не вірив, що підлий «сусід» на мій край посягне.

Я не був на війні… Нині там – наші діти і внуки…
І усі, як один – України незламні сини…
Захлинуться в крові із московської псарні злі суки,
бо не відають ще злодіянь дорогої ціни.

Я не був на війні… Не вертався трьохсотим, двохсотим…
Не вкарбований іменем і у звитяги скрижаль…
Але доки ще слово в мені зарождається, – доти
не минатиме бою й моя поетична стежа…

….Мирослав Артимович в особистому спілкуванні… Привітний, усміхненодоброокий, з іскринкою іронії… Він сканує своєю усмішкою людей і зігріває, а поезією-словом – гоїть, своєю поетичною підказкою він вчить рівноваги на хисткій гойдалці життя, його наука – в слові-любові, в характерника Енея гостро-прозірливім слові…
…Мій лет-наближення до слова Мирослава Артимовича (не картаю себе і не каюсь, бо ж завше предорогі для мене довговимріювані літні дороги-дні!) – все ж притишили до піано нові дороги, бо ж кликали, чекали і повели мене до Риму-Вавилону, до казкових піднебних, мало не до овиду, каскадів водограїв, мов із раю, – довкола палацу у середньовічному італійському місті Тіволі… А потім був спекотний модерно-балаганний Неаполь, від якого потяг ще 25 кілометрів протупотів й повів-провів до станції «Circo Vezuviano».., а від неї – зачудовано й тривожно крокувалось мальовничим розмайним південним італійським містечком до занімілої двадцять віків тому античної Помпеї..,- й місто-легенда мовби розчахнулося навстріч незбагненною далиною давнини, повело принишклими безконечними німими вулицями із будинками-фортецями, благаючи вслухатися у патину закам’янілого крику-зойку, на усьому прикипілого.., місто, короноване Везувієм на безсмертя, мовби ділилося зі мною своїм даром безсмертя…
І ось нарешті – поверненя до Матері, – неспокійні дороги літа привели до рідних порогів, до ясних зір і тихих вод, до росянистих цілющих мурав, до Богом даного підсоння і душі рідного слова, де з поміж інших голосів сердець виразно закамертонував поетичний голос Мирослава Артимовича… Й збагнув я, усвідомив, що його слово скрізь ходило за мною навзирці – просилося у душу й не відпускало… Й знову про Слово несуєтно подумалось: до нього наближаємось, у ньому живемо-раюємо, з нього черпаємо живлющу вітальну енергію, любові енергію, разом із ним приходимо до себе і возносимось до Бога…
…Знаю, що моє пізнання слова-душі-слова поета Мирослава Артимовича обов’язкого продовжиться через сторінки його нової книги, певний, що його слово даруватиме кожному із його читачів Свято… Повірмо-довірмось йому! Й не ганджуйте, що так мені розмріялося, лірично розспівалося.., виною тут, мабуть, не лише елегійна казка проминаючого літа, а й непроминальна енергія Слова у «Повені осолоди»!
Отож, зуміймо почути й наслухаймо велемовну молитовну тишу слова у піано-музиці поезії-любові-пісні Мирослава Артимовича.., – вдихнімо її, візьмімо і увійдімо душею…

Жартує осінь: «Ждали на дощі?
А я вам – літом бабиним: дзелень!..»
Тож сонячно хай буде на душі
І з миром хай народжується день!

Багатшаймо поезією-любов’ю, йдучи з Україною у наш новий день творення!


Зиновій Суходуб
Заслужений журналіст України
член Національної Спілки письменників України