Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
2026.11.11
06:10
Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
2026.11.10
23:06
Під ноги осінь сипала бурштин
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
2026.11.10
23:00
Є меч такий Кладениць,
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
2026.11.10
21:23
Онкодиспансер. Первинний огляд лікаря.
Пацієнт - чоловік років 45-50.
Підозра на рак легень.
- Палите?
- Палю.
- Як довго?
- З 4го класу. Може з 5го.
- З якого конкретно року?
- Я не помню.
- В школу ви в якому році пішли?
- (кашляє) Точно не п
2026.11.10
21:06
Летять і минають літа суєти,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
2026.11.10
20:26
Не знадобиться відпускати
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
2026.11.10
20:17
Перед тим, як назавжди покинуть
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
2026.11.10
18:52
Довірлива..Всю обняла б планету.
А він - ласкавий, зичливість в очах.
Заполонив і взяв в чіпкі тенета.
Хотілось щастям бути у руках.
Але ж оманливість не вічна, звісно.
І віддалився він, як не було.
Крихке кохання не палило свічі,
А він - ласкавий, зичливість в очах.
Заполонив і взяв в чіпкі тенета.
Хотілось щастям бути у руках.
Але ж оманливість не вічна, звісно.
І віддалився він, як не було.
Крихке кохання не палило свічі,
2026.11.10
18:06
«Які ми гарні!»- пишаються суцвіття,
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
2026.11.10
12:22
А наш взірець – Сцевола Муцій,
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
2026.10.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Вірші
Картопелька
голодомор, пусте село.
Зима нестерпна, хижа, люта,
хатину снігом замело.
В кімнаті грубка ледве гріє,
з долівки тягне, з вікон теж,
і на шибках дубар малює
холодне плетиво мереж.
Вузенький стіл, стільці з фанери,
залізне ліжечко в кутку,
а у порожнім шифоньєрі
портрет вождя. На лежаку
маленька дівчинка, п'ять рочків.
Її матуся до імли
Латає за сухар сорочки
сусіду. - Мамочко, коли
ми будемо картоплю їсти? -
Питає донечка мала.
В мундирі бараболя прісна
парує на краю стола.
Їх п'ять, вона рахує гарно:
- Одну тобі, одну мені
і братикам, Сергійку, Вані,
що в школі у голодні дні.
Одна залишиться, то, мамо,
розріжем порівну на всіх?
Радіє дівчинка... - Оксано,
почисть картопельку? І сміх
лунає на усю кімнатку,
дитина чистить, лушпайки
кидає в рот, не бачить тато -
помер... І де тепер пайки?
У школі старшеньким потроху
давали висівки лишень.
Худющі, що їдять - макуху,
і то не кожен божий день.
- Дочистила картоплю, мамо!
А жінка просить...- Зачекай,
заштопаю рукав, ще рано,
іди пограйсь, терпіння май.
Дитина слізно поглядає
то на матусю, то на стіл.
Картопля швидко остигає,
сіріє на дворі довкіл.
З небес зірвалась хуртовина,
і понесла колючий сніг.
І схлипує, немов дитина,
не видно просвітку й доріг.
Вколола голкою долоню,
не дуже болісно, нехай!
- Хтось грюкає у двері, доню.
Напевно, хлопці! Відчиняй!
Вагітна жінка на порозі
упала, жебрає. - Зайди!
Підбігла мати, та не в змозі
підвестися. - Хоча б води,
мені б поїсти, в роті ріски
не мала тиждень, - голод скрізь...
І тягнеться сама до миски,
хапає з жадністю і їсть.
Запихується, підбирає
з долівки дрібки і нема
ні бараболі, ані раю...
Ридають дівчинка й зима!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Картопелька
Присвячується Анні Корнієнко -
прекрасній людині, поету, педагогу!
Мороз міцнів, сердитий лютий,
голодомор, пусте село.
Зима нестерпна, хижа, люта,
хатину снігом замело.
В кімнаті грубка ледве гріє,
з долівки тягне, з вікон теж,
і на шибках дубар малює
холодне плетиво мереж.
Вузенький стіл, стільці з фанери,
залізне ліжечко в кутку,
а у порожнім шифоньєрі
портрет вождя. На лежаку
маленька дівчинка, п'ять рочків.
Її матуся до імли
Латає за сухар сорочки
сусіду. - Мамочко, коли
ми будемо картоплю їсти? -
Питає донечка мала.
В мундирі бараболя прісна
парує на краю стола.
Їх п'ять, вона рахує гарно:
- Одну тобі, одну мені
і братикам, Сергійку, Вані,
що в школі у голодні дні.
Одна залишиться, то, мамо,
розріжем порівну на всіх?
Радіє дівчинка... - Оксано,
почисть картопельку? І сміх
лунає на усю кімнатку,
дитина чистить, лушпайки
кидає в рот, не бачить тато -
помер... І де тепер пайки?
У школі старшеньким потроху
давали висівки лишень.
Худющі, що їдять - макуху,
і то не кожен божий день.
- Дочистила картоплю, мамо!
А жінка просить...- Зачекай,
заштопаю рукав, ще рано,
іди пограйсь, терпіння май.
Дитина слізно поглядає
то на матусю, то на стіл.
Картопля швидко остигає,
сіріє на дворі довкіл.
З небес зірвалась хуртовина,
і понесла колючий сніг.
І схлипує, немов дитина,
не видно просвітку й доріг.
Вколола голкою долоню,
не дуже болісно, нехай!
- Хтось грюкає у двері, доню.
Напевно, хлопці! Відчиняй!
Вагітна жінка на порозі
упала, жебрає. - Зайди!
Підбігла мати, та не в змозі
підвестися. - Хоча б води,
мені б поїсти, в роті ріски
не мала тиждень, - голод скрізь...
І тягнеться сама до миски,
хапає з жадністю і їсть.
Запихується, підбирає
з долівки дрібки і нема
ні бараболі, ані раю...
Ридають дівчинка й зима!
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
