ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Шон Маклех
2019.06.20 15:15
У домі, що збудований з чорного каменю
Мовчать сіровбрані зажурені діти
І дивляться в простір очима-озерами
Синіми, як Лох-Корріб.
Може тому, що в Домі, який збудував лицар
Завжди було тихо – навіть під час падолисту,
Коли шурхотить вітер – там на д

Світлана Майя Залізняк
2019.06.20 13:08
Влетіла скабкою в мізки - і нию гостро.
Я на оціночній межі - Діана Шоста.
Тому вдивлявся...
У мій причт пішов сміливо.
Вітряк хитався-шарудів...
Трамбуєш мливо.

Зелена зграйка горобців - у пива келих.

Петро Скоропис
2019.06.20 12:39
Віко посіпується. Гортань
похлинається схлипами тиші. Європейські міста
здоганяють дне одне на станціях. Запах мила
заважатиме ошелешити мешканця джунглів їх ворогам.
І удоста матиме білих плям
мапа світу, де туфля твоя ступила.

В горлі перш

Микола Дудар
2019.06.20 11:58
Мовчу як тінь після дощу
Вчорашнє вкопую
І згоден вже на нічию
Думками пробую…
Усі живі біля ставка
Соми підплигують
А липень жарить… близько ста
Мовчу відлигою…

Іван Потьомкін
2019.06.20 09:56
Ми по війні ще грали у війну.
Корів і кіз напризволяще кинувши,
Ми лізли в доти, кидали гранати,
Сходилися в рукопашну,
Коли набоїв бракувало...
Пекли картоплю.
Поруч дозрівали міни...
...Не всі ми повернулися з тих воєн.

Любов Бенедишин
2019.06.20 08:27
Я одна тебе любити вмію,
та не маю права – тож не смію,
ніби на любов існує право,
ніби схожі – правда і неправда.
Не зоріє вогник твій – згасає,
і душа не квітне – засихає.
У знемозі прагне зливи, граду,
жде грози, а дощику – не рада.

Микола Соболь
2019.06.20 07:57
Сьогодні дзвони (У) країні б’ють.
Свічки горять і сльози, сльози, сльози…
У кожного бійця життєва путь
Скінчилась у січневі ці морози.

Війни їх не зломив кривавий рок,
Ні «Сомалі», Кадирівці, ні «Вимпел».
У ДАПі смерть завжди була за крок.

Тетяна Левицька
2019.06.20 07:15
Дотики серця,
повне відерце
ягід солодких суниць.
Музика чуйна,
спогад відлунням
в сірих очах голубиць.
Сонце для світу,
море, для вітру,

Олександр Сушко
2019.06.20 05:28
Кривавий сніг обарвлює пастелі,
Пропахла димом--порохом трава.
Зі злом зійшовся ангел на дуелі,
Хоча ні разу ще не вигравав.

Гармати день і ніч плюються гнівом,
Командую: - По кацапурам - плі!
Невдаха цей - то я, крилате диво,

Матвій Смірнов
2019.06.20 00:35
Вона виносить сміття уночі
Вдягнувши високі підбори
У брамі темно. Запах сечі,
Коти та нічні потвори.
Півпершоі. Завмирає життя
У кожній вітальні й кухні
Вона іде викидати сміття
У своїй вечірній сукні

Вячеслав Семенко
2019.06.19 20:33
Він прийшов серед ночі
дощем, наче шепотом,
легкий подих зітхання майнув попід віями.
І від нього, такого незнаного, теплого,
незборимим жаданням кохання повіяло.

Потягнулась до нього
крізь сон кожна гілочка.

Ігор Федів
2019.06.19 19:42
Складають рученята оригамі,
Об’єми замінили площину.
Я викликаю пам’ять на татамі,
І нині розкриваю таїну.
Це невідоме чи давно забуте,
Аморфні лінії минулих днів,
Що не бажає серце оминути,
Навіть якщо би дуже захотів.

Марія Дем'янюк
2019.06.19 15:51
Мабуть хмари, то сліди дивної істоти...
Захотілось їй іти радо, без турботи.
І довгесенько вона небом мандрувала,
А хмариноньки-сліди сонце затуляли.
Притомилася, ой як!, хоче відпочинку,
І спустилась до землі - моститься в затінку...

Сонце сяє, б

Тетяна Левицька
2019.06.19 15:40
Він мене рятував від пустелі,  наруги,
і жури безнадії, набридливих злив.
Простягав дружню руку над прірвою туги
і сльозу відчайдушну цілунками змив.

Дарував  зорепад, зачаровані вірші,
осипав первоцвітом зворушливих слів,
серенади співав соловейк

Ігор Деркач
2019.06.19 09:59
Що не царі, то у твоїй короні.
За очі карі і за голубі
лукава доля вибілила скроні.
І як не потонути у журбі?

Он повновидий сяє з оболоні
як вишитий цілунок на габі.
І лоскотно, і солодко тобі,

Микола Соболь
2019.06.19 08:12
Душа болить. І серце крає щем.
Любити так нелегко Україну.
Де я такого дурня ще зустріну?
Щоби пройти у двох над вирвищем.

Кумпаняться зросійщені брати.
Не та їм віра, влада, ненька, мова…
Мене зовуть, не ладиться розмова.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Віктор Сурженко
2019.06.19

Юлія Савіцька
2019.04.01

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29

Вікторія Їхова
2019.01.26

Іван Цимбалюк Калиновий
2019.01.21

Величко Анастасія
2019.01.16

старий Стрілець
2019.01.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Богдан Манюк (1965) / Проза

 Девіантні
Дійові особи
Омелян Котик, лісник
Жанна Котик, його дружина
Орест Котик, їхній син
Тетяна Котик, їхня дочка
Юрко, старший син Тетяни
Павлик, молодший син
Ольга Смик, колишня сваха Омеляна і Жанни Котиків
Зіновій Смик, син Ольги, батько Юрка і Павлика
Мосьє Жак
Галя Красна, сусідка Котиків
Феська Ракета, сусідка Котиків
Микола Грубась, сусід Котиків
Семен Заєць, покупець будинку
Ніна Заєць, його дружина
Роман Клебаник, підприємець
Іван Бзух, мисливець
Вадим Чуб, мисливець
Григорій Шумський, військовий
Перший незнайомець
Другий незнайомець
Третій незнайомець

Дія перша

Типове сільське обійстя, огороджене парканом. На подвір'ї, що постає перед глядачем на передньому плані, добротна лава з дубового бруса, неподалік - дерев'яні цеберка, масниця, ночви, терлиця і стіл, який не поступається міцністю лаві. На столі - кілька різьблених тарілок.
Вхідні двері і два вікна хати на задньому плані теж засвідчують подих старовини.
На лаву поважно сідають Омелян Котик і Микола Грубась

Микола Грубась. Сорок літ, Омеляне, до тебе навідуюся. Сорок!
Омелян Котик. І що?
Микола Грубась. Забув роздивлятися...
Омелян Котик. Тьху! Чого тобі тут очима стріляти?
Микола Грубась. В тому то й справа. Нічого не міняється. Як за діда твого було, так і зосталося все. Анархіст ти...
Омелян Котик. Хто-хто?
Микола Грубась. Ну те... Помилився... Архаїст! Отак правильно.
Омелян Котик. Казна-що верзеш, Миколо. Випив спозаранку? Іди додому й закуси добряче консервою з гуски, яку твоя Мариня добре робить.
Микола Грубась. О! Консерватор ти, сусіде. Як ті англійські лорди.
Омелян Котик. Слухай-но, лорде сільський, ще не відомо, кому з нас консерва на голову впала. Я хоча б одежу нову на базарі купляю час від часу, а твої райтки латані-перелатані. Так і хочеться заспівати пісеньку, яку за сталінських часів тихцем мугикали.
Подивися, Молотов,
як я райтки полатав...
Микола Грубась. А німецький мотоцикл з люлькою, Омеляне, відібраний дідом твоїм у фашиста, вельми сучасний транспорт...
Омелян Котик. Знайшов над чим насміхатися, бовдуре! Цим мотоциклом горджуся і тішуся. Виручає в домашньому господарстві, ліс не раз допоміг впильнувати.
Микола Грубась. Ха-ха! Ха-ха! Діда і батька твоїх у лісі жахалися, коли гасали по ньому німецьким мотоциклом та зблискували каскою німецькою. І з тобою, Омеляне, та ж історія.
Омелян Котик. Ну, Миколо, чортів захалявний чоловічку! Так мені якось уявляється твоє призначення: тупне чорт ногою, а ти й вистрибуєш у нього з-за халяви, аби язиком молоти.
Микола Грубась. Образився! Отакої! Хіба лісникам личить ображатися. Вони ж із деревом дружать...
Омелян Котик. На твердолобість натякаєш?
Микола Грубась. Якщо докумекав, не твердолобий, сусіде.
Омелян Котик. Йшов би ти, філософе, додому. Без тебе мудрагеликів вистачає.
Микола Грубась. Хто ж це мене перевершив?
Омелян Котик (неохоче). Моїй дочці Тетяні наука в голові хурделиться. Вивчив на свою голову на психолога.
Микола Грубась. Психує чи що?
Омелян Котик. Та ні. Бачте, діти її, себто внуки мої якісь не такі. Девіантні, каже.
Микола Грубась. Девіантні... Девіантні... Це твоя Тетяна чортихається чи як?
Омелян Котик. Біс її знає. Одне втямив: не може дати з шибениками ради. Тому й до нас із Жанною відправила їх з Парижа...
Микола Грубась. Пригадую нашу давнішу розмову. Мосьє, з яким Тетяна співмешкає в Парижі, влаштував Юрка і Павлика у тамтешню школу, звів сім'ю докупи, а тут така оказія...
Омелян Котик. Тюхтії вони! І дочка моя, і мосьє! У мене вишкварки шовковими стануть (Трясе піднятим кулаком).
Микола Грубась. Лупцюватимеш онуків?
Омелян Котик (зітхнувши). Де ж там... Люблю чортенят. А все ж сала за шкуру заллю, якщо не схаменуться.

До чоловіків, стоячи збоку, деякий час дослухається Жанна Котик, врешті підходить до них.

Жанна Котик. Чого розпатякались? Дітям кістки перемивають! (Омеляну Котику). Краще б язика прикусив, чоловіче. Ніколи не вмів докладно мовити й тепер верзеш нісенітницю!
Микола Грубась. Ха-ха-ха! Омеляне, Жанні твоїй личило б прізвище Дарк, а не Котик.
Жанна Котик. Йшов би ти, сусіде, додому, поки боки не нам'яла!
Микола Грубась. Який ото корінь, така й верхівка.
Омелян Котик. Будеш лісника повчати?
Микола Грубась. Не лісника, не лісничиху, а дідуся і бабусю.
Жанна Котик. Овва!
Микола Грубась. Я це до того, що внуки ваші, либонь, успадкували войовничість...
Жанна Котик (нервуючи). Дрина не пошкодую! Хутко щезай, сусідо!
Омелян Котик (рішуче). Не займай Миколу, жінко!
Жанна Котик. Нехай проспиться!
Омелян Котик. Нехай гостює!
Жанна Котик. У свята гостюватиме!
Омелян Котик. Ні, тепер!
Микола Грубась. І впертість онуки успадкували.

Чути скрип хвіртки. З-за рогу хати вислизує Ольга Смик.

Жанна Котик (саркастично). Сваха у відставці! Тільки її не вистачало нам!
Омелян Котик. Пронюхала...
Ольга Смик. Од вас, конспіраторів, нічого не дізнатися. Мушу в розвідку від окраїни до окраїни села ходити.
Жанна Котик. Знаємо твою розвідку, Ольго. До двору Феськи Ракети доплентаєшся й з-за тину репетуєш, аби стара непосида крізь щербатий зуб новину процідила.
Ольга Смик. Нехай так. У Феськи вуха, як локатори - жоден звук не прошмигне повз них. (Трохи помовчавши). То внуків моїх сьогодні очікуєте?
Омелян Котик. Конспіратори інформацію не розсекречують.
Жанна Котик. Зась тобі, Ольго Смик, до внуків!
Микола Грубась (Ользі Смик). Прізвище маєш, жінко, цупке... У погляді твоєму, у руках є щось цупке, а сина від дурні не втримала!
Жанна Котик. Ади, не втримала! Та вона його, гульвісу, й намовила дружину з дітьми покинути.
Ольга Смик (невпевнено). Та ні... Не так... Не знала про синові наміри. Про розлучницю...
Жанна Котик. Невже локатори Феськи Ракети підвели?
Ольга Смик (жалісливо). Здалеку хоч би на внуків поглянути!
Жанна Котик. З двору Миколи Грубася й зиркай на них, а відтак - додому. Дозволиш, Миколо?
Микола Грубась. Як скажеш, Жанно...

Знову скрипнула хвіртка. Чути гучне пчихання.

Омелян Котик. Прихворіла Феська Ракета. Ніс заважає вухам... (Кричить). Не барися, Фесько, - заходь!

Пчихання продовжується, згодом долинають звуки гикавки.

Микола Грубась. Скарало невгамовну. Пхала всюди ніс і кудись не туди поцілила ним.
Феська Ракета (наближаючись). Осідлали!
Омелян Котик. А де ж верхівець? Загубила, Фесько?
Феська Ракета. Не мене, а мою корову Лінду осідлали край дороги ваші внуки!
Жанна Котик. Приїхали! А ми їх під вечір сподівалися.
Феська Ракета. Шибайголови навіжені!
Омелян Котик. Отак, лютуючи, й до песиголовців, дітей зарахуєш, Фесько Ракето.
Ольга Смик. Батько їхній на корові верхи полюбляв...
Жанна Котик. Нічого доброго від Зіновія твого, Ольго, діти перейняти не могли.
Ольга Смик. Аякже! Мій син - чорт вузлуватий, а Тетяна ваша - янгол.
Жанна Котик. Таки так.
Омелян Котик. Таки так.
Микола Грубась. Таки так.
Ольга Смик. Розтакитакалися вони! Скажи, Фесько, чи не росли за Тетяною золоті верби.
Феська Ракета. Ну, могла Зіновію ляпасів надавати...
Жанна Котик. Здається, я комусь ляпаса відміряю, якщо не замовкне...
Феська Ракета. Все! Все! Я ракетою звідси, але зніміть, ради Бога, Котики, з моєї Лінди своїх онуків!

Омелян Котик, Жанна Котик і Феська Ракета виходять.

Ольга Смик (ображено). Заборонили онуків обняти! А хіба я теє... винувата, що стала бабусею у відставці.
Микола Грубась. Не буває бабусь у відставці. Борися, Ольго, за бабусину радість.
Ольга Смик. Як боротися?
Микола Грубась. Терпінням, ніжністю, щедрістю. З терпіння почни.
Ольга Смик. Коли почати?
Микола Грубась. В оцю хвилину. Ходімо, як наказали, на моє подвір'я. Полюбуєшся внуками на відстані, ніжності в серце добавиш, а тоді й діятимеш за велінням серця...
Ольга Смик. Розумію.

Микола Грубась і Ольга Смик виходять. Доноситься пронизливий свист і дитячий сміх. Підстрибуючи, у двір Котиків вбігають Юрко і Павлик, за ними - дідусь і бабуся.

Омелян Котик. Чому побіг - сам не знаю.
Жанна Котик. Діти побігли - і ми помчали.
Юрко. Хе-хе-хе! Помчали! Хе-хе-хе!
Омелян Котик. Добре підмітив, онуку: бігуни з дідуся й бабусі - кепські. Гадалося, серце з грудей вистрибне й покотиться.
Павлик (спантеличено). Куди покотиться?
Жанна Котик. На край світу, звідки не вертаються.
Юрко. Не втікатимемо од вас більше...
Омелян Котик. А на коровах кататися будете?
Павлик. У корови теж є серце?
Жанна Котик. Звичайно, Павлику.
Павлик. Тоді...
Юрко. Не рюмсай, малий! Інакше не будеш крутим.
Омелян Котик. Кульчик у вусі навіщо, Юрку?
Юрко. Класно!
Жанна Котик. До стада запишуть, онуку.
Юрко. Якого стада?
Жанна Котик. Коров'ячого. Усі корови в селі з кульчиками.
Павлик. Круто!
Юрко. Не дуже...
Омелян Котик. Отож бо. Знімай, хлопче, кульчика з вуха.
Юрко. Подумаю...
Жанна Котик (спохопившись). Обід у мене готовий. Борщик, капуста, десерт полуничний. За хвилю пригощатиму (Виходить).
Омелян Котик. Невідкладну справу маю у лісі. Мушу їхати мотоциклом. А ви, онуки, мийте руки, поки бабуся на стіл накриє.

Юрко проводить діда поглядом, згодом заглядає за ріг хати, звідки доноситься рев мотоцикла.

Павлик. Який у діда моцик, Юрку?
Юрко. Не моцик-мотоцик - моцище! Я такий у кіно про війну бачив. Один чувак у залізному шоломі за кермом сидить, а інший у люльці з кулемета стрекоче...
Павлик. Круто! Нам би так!
Юрко. Кулемет тобі, Павлику, рано. Тай немає його в діда. Сядеш у люльку з ломакою.
Павлик (з жалем). Нехай...
Юрко. Мені кермувати хочеться. Ох, як хочеться!
Павлик. Дід не дозволить.
Юрко. Еге ж не дозволить... Мусить подарувати моцище онукам, адже ... адже нам ніколи ні в чому не відмовляють... Мосьє Жак, хоч і насуплюється, все ж виконує кожну нашу забаганку.
Павлик. Моцика! Моцика! Моцика!
Юрко. Моцище - Юркові й Павлуші!

Жанна Котик приносить на таці та розкладає на столі тарелі із стравами. Діти поза тим перешіптуються. Врешті сідають за стіл.

Юрко (ляснувши брата ложкою по лобі). Моя ложка спритніша!
Павлик (зробивши те саме). Ні, моя!
Юрко (підкинувши і впіймавши ложку). Свою навчу літати.
Павлик. Я теж.

Підкинута Павликом ложка падає в борщ і розбризкує його по столі.

Жанна Котик. Діти, схаменіться!
Юрко. Ха-ха-ха!
Павлик. Хі-хі-хі!
Жанна Котик. Годі! Піду по ганчірку, а вас, шибеники, чекає покарання. Сьогодні з подвір'я - ні кроку! (Виходить).
Юрко. Коли нам погрожують покаранням, ми...
Павлик. Бунтуємо!
Юрко. Молоток, брате!
Павлик. Бум! Бум!
Юрко. Ідейка є...
Павлик. Намотуй на мої мізки, брате.
Юрко. Намотую... Влаштуємо бабі Жанні сварку з бабою Ольгою.
Павлик. Мама заборонила до баби Ольги ходити.
Юрко. Підемо тихцем, аби курку поцупити.
Павлик (здивовано). Курку?
Юрко. А перед цим поцупимо рябу в баби Жанни.
Павлик. Ох, перепаде нам!
Юрко. Можливо, ні.
Павлик. Як це не перепаде?
Юрко. Шепнемо бабі Жанні, що курку в неї вкрала баба Ольга, і навпаки...
Павлик. Хе-хе-хе! А куди подінемо курей?
Юрко. Засмажемо, брате, просто неба і поласуємо ними.
Павлик. Ура! Пікнік!
Юрко. Тихо! Баба Жанна повертається.

Хлопці сідають за стіл і хутко ласують обідніми стравами. Жанна Котик, зупинившись, милується внуками.

Юрко. Смачно, бабуль. Заледве язики не проковтнули, так смачно!
Жанна Котик. Їжте на здоров'я.
Павлик. Найсмачніша їжа у світі!
Жанна Котик (суворо). Не підлещуйтеся, хитруни. Сидітимете в хаті за витівку і все тут!
Юрко. Самі сидітимемо?
Жанна Котик. Так, мені пора сапати город. А втечете на вулицю - покарання примножиться.
Павлик. Не додастся, а примножиться... Це ж скільки разів покарають?
Юрко. Знатимеш краще математику, брате. Ха-ха!
Жанна Котик. Посидьте, поміркуйте над своєю поведінкою - піде вам на користь. (Виходить).
Юрко. Міркую, міркую, міркую...
Павлик. З чого почав міркування?
Юрко. З того, що мусимо добре виспатись.
Павлик. Денний сон прожене нічний.
Юрко. На це й сподіваюся.
Павлик. Примари в полон візьмуть. Так мама каже.
Юрко. Боїшся їх?
Павлик. Трохи.
Юрко. Однієї ночі примарами станемо ми з тобою.
Павлик. Справжніми? З допомогою чарівника?
Юрко. Ні, з допомогою одеж, які знімемо з городнього опудала.
Павлик (розчаровано). Зрозумів. Кого налякаємо?
Юрко. Кого доведеться, або наших кривдників.
Павлик (повеселішавши). Круто!

До хвіртки підходить подружжя Семен і Ніна Заєць.

Ніна Заєць. Хлопці, можна зайти?
Юрко. Наша в'язниця до ваших послуг.

Подружжя наближається до дітей.

Семен Заєць. Що це за гра у вас, хлопці?
Юрко. Яка там гра, дядьку. Жорстока реальність!
Павлик. Жорстока ро... рояльність.
Ніна Заєць. З рояльністю все зрозуміло... Де дорослі?
Юрко. Ви про наших діда і бабу? Ото пообідали дід та баба (киває на стіл), а нас голодом морять.
Семен Заєць. Вухам своїм не вірю! Обманюєте!
Ніна Заєць. Чому вас не годують, діти?
Юрко (вдавано жалісливо). Ми провинилися - завчасу приїхали в гості...
Павлик. Завчасу...
Ніна Заєць. Це вже занадто! Хто б міг сподіватися такої безглуздості од літніх людей!
Юрко. А ви, тітко і дядьку, чому забрели на це подвір'я?
Семен Заєць. У ваших дідуся й бабусі є садиба на хуторі, в якій ніхто не живе. Хочемо купити її.
Юрко. Пригадую ... Був там перед від'їздом у Францію. Довкола садиби ліс, потічок жебонить поблизу.
Ніна Заєць. Отож бо. Красиво там. Мріємо дачу облаштувати...
Юрко. Ех, тітко!...
Ніна Заєць. Щось не так, хлопче?
Юрко. Ну, купите ви садибу наших мучителів, а згодом постраждаєте...
Семен Заєць (глузливо). Яким це боком?
Юрко. Боком не боком, а піде у вас усе шкереберть.
Ніна Заєць. Щось мене насторожує...
Юрко. Ще б пак, тітко! Слухайте уважно! Мала баба Жанна сестру-красуню. Закохалася та сестра в хутірського пастуха, що грав на сопілці вечорами. Кажуть, чудово грав. Од музики його затихали вітри, яскравішали зорі. Але хтозна, чи насправді, чи тільки в уяві закоханої дівчини. Одного вечора пішла вона на звук сопілки, і та розповіла про взаємне кохання обдарованого талантом юнака.
Ніна Заєць. Як романтично!
Юрко. Засватав юнак красуню, але був висміяний і прогнаний її батьками. (Зітхає). Не тільки наші дід і баба жорстокі - траплялися й до них в родині бездушні...
Семен Заєць. Звичайна історія для старих часів.
Юрко. Аби ж то. В цій історії зблиснув у руці дівчини ніж. Важкий та довжезний, він прутчався, а все ж змушений був проколоти серце закоханої...
Ніна Заєць (сплеснувши). Йой!
Юрко. Поховали самогубцю й забули про неї. Нагадала про себе через рік, коли з'явилася примарою в кутку хати. Склала руки навхрест, мовляв не чекайте від мене нічого доброго.... Небавом звелася в господарів худоба, тай самі вони почали важко хворіти. А щонайголовніше - розмахує примара кривавим ножем кожної сьомої ночі на тому місці, де сталося самогубство, і ячить!
Ніна Заєць. Не хочу тієї садиби, Семене!
Семен Заєць. Не хвилюйся, Ніно. Поміркуємо вдома. До побачення, хлопці.

Подружжя виходить.

Павлик. Юрку, не було в баби Жанни жодної сестри!
Юрко. Звісно, не було.
Павлик. Навіщо тоді розбрехався?
Юрко. Аби знала баба Жанна, як то карати нас...
Павлик. Кру... Не знаю, чи круто це.

Долинає звук мотоцикла, що наближається здалеку. Врешті, ревнувши, мотоцикл затихає за хатою.

Юрко. Ха-ха! Поталанило нам, брате, що дід не зустрівся з покупцями.
Павлик. Хі-хі-хі! Поталанило!
Юрко. Хочу ділового моцище! Сідаємо діду на вухо.
Павлик. Сідаємо і не злазимо, доки не доб'ємося свого!

Входить Омелян Котик.

Юрко. Діду, хутко з'їздили у справі.
Омелян Котик. Видав дрова по рознарядці. Кілька хвилин клопоту.
Юрко. Не молодий ви, діду. Їзда на моцику шкодить вашому здоров'ю.
Омелян Котик. На що натякаєш, онуку?
Павлик. На те, аби...
Юрко. Зажди, Павлушо. Мушу дідові розповісти мій сон.
Омелян Котик. Який ще сон?
Юрко. Страшний, діду! Захотілось вам чарчину в лісі перехилити. Компанія вантажників знайшлася. Де одна чарчина, там і друга, і третя... Заледве з-за столу підвелися і - одразу на моцище. Вантажники вас зупиняли, за руки хапали, а ви їх усіх відштовхнули, бо не годиться підлеглим очільнику вказувати.
Омелян Котик. Ну-ну. І що з очільником трапилося?
Юрко. Голова похилилася, руки ослабли...
Павлик. Моцик на швидкості у прірву...
Омелян Котик. То кому сон наснився? Не розумію...
Юрко (зиркнувши на Павлика). Не заважай, брате!
Омелян Котик. Зрозуміло, куди хилите. Аби сон не справдився, віддайте, діду, мотоцикла непитущим онукам. Не віддам, бо пообіцяв його вашому дядькові Оресту. Тай не доросли ви, онуки, до цього "німця". (Виходить).
Юрко (войовничо). Не звик я до відмов!
Павлик. І я не звик!
Юрко. Якщо не нам, то нікому!
Павлик. Як це - нікому?
Юрко. Побачиш...
Павлик. Гаразд, побачу.
Юрко. З в'язниці - на волю!
Павлик. Не відпускали ж...
Юрко. А ми втечемо!
Павлик. Непослух - це круто!
Юрко. Пікнік - це класно!
Павлик. Куди біжимо?
Юрко. Красти курей. Чи забув, що задумали?

Брати вибігають. За хвилю, брязкаючи рушницями, на подвір'я заходять Орест Котик, Іван Бзух та Вадим Чуб.

Іван Бзух. Що не кажіть, безглуздішого полювання я не пригадаю.За увесь час підстрелити одного зайця й того прогавити!
Орест Котик. Якби Вадимові Чубу не баглося світлин з отим зайцем, лежав би куцохвостий у нашому мішку.
Вадим Чуб. Хто сподівався, що він, не подаючи ознак життя, дремене геть, поки фотографуємось.
Іван Бзух. Ще й як дременув! Сім кілометрів наздоганяли – й намарно. Чортів їздовий підібрав знесиленого зайця перед моїм носом.
Орест Котик. Казав же тобі, Бзуху, вгомонися! А то завівся, хоч воду холодну на голову лий: ніяка звірина від Івана Бзуха не втече й не заховається!
Іван Бзух. Був би й оту вухату наздогнав, якби не поцупили. Хто б це міг фірою швендяти перед світанком?
Орест Котик. Здогадуюся… Знайоме кінське іржання підказує…
Вадим Чуб. Не говори загадками, Оресте.
Орест Котик. У кожної загадки є відгадка. Та, що стосується нашої, сюди шкандибає.

Мисливці сідають за стіл. Заходить Микола Грубась.

Іван Бзух. Як воно, дядьку Миколо, на світі живеться? Чи ви здорові? Чи коні не шкутильгають?
Микола Грубась. І я, і коні підковані.
Вадим Чуб. Дивно мовите, дядьку.
Микола Грубась. Філософствую, парубче. Так жити легше.
Іван Бзух. А скажіть нам, філософе, чому ваші коні од страху заіржали, коли на день благословлялось?
Микола Грубась. Злякалися зайця, що гепнувся перед ними на городі.
Орест Котик. Чесний чоловік. Не обманює.
Вадим Чуб. Переслідувачів прудкого не помітили, дядьку?
Микола Грубась. Почув голоси…
Іван Бзух. Чиї голоси?
Микола Грубась. Ваші, шановна компаніє.
Орест Котик. Чому ж тоді зайця на віз жбурнули?
Микола Грубась. Бо він – моя удача.
Вадим Чуб. Хутчіше – наша мисливська праця.
Микола Грубась. Розсудіть самі: заєць прибіг на мій город, де я люцерню вантажив на воза. Це ж все одно, що вродило мені на городі. Чому повинен своє комусь іншому віддавати?
Іван Бзух. Дядьку, ви куцохвостого не вирощували!
Микола Грубась. А ви, мисливці, вирощували його?
Вадим Чуб. Ми платимо чимало за мисливську ліцензію.
Микола Грубась. А я плачу податок за власний город, на який вам – зась!
Орест Котик (регочучи). Приїхали! Є в філософії початок, та немає кінця. Принесіть, дядьку Миколо, пляшку самогону й закінчимо на цьому суперечку.
Микола Грубась. Пляшка у мене за пазухою. Яким би я був філософом, якби не передбачив фінал цієї нашої зустрічі.

Мисливці розкладають на столі склянки. Микола Грубась наливає в них самогон.

Іван Бзух. Вип’ємо за удачу, котру не потрібно заманювати і припрошувати, як весільного гостя до трапези, за ту, яка трапляється несподівано. Такій удачі радієш не менше, ніж наближеній зусиллями.
Микола Грубась. Добре сказано! Розчулив мене Іван! Поділюся своєю удачею з вами, парубки. Буде вам на закуску запечений заєць (Виходить).

Мисливці регочуть, потираючи долоні.

Орест Котик. Скуштував я заробітчанської удачі в Москві. Засмакувала в перші місяці. Жодної гірчинки. Все почалося із солодких слів власниці чотирикімнатної квартири в елітному районі Москви. Не знав, з ким маю справу…
Іван Бзух. Запросила зробити ремонт у помешканні за чиєюсь порадою?
Орест Котик. Важко сказати… Здається, стежила за мною…
Вадим Чуб. Чому так гадаєш?
Орест Котик. Однієї п’ятниці, коли гіпсував стіну вітальні цієї облесниці, повернулася додому п’янючою. Язик у неї неабияк заплітався, але кинула мені у вічі кілька фраз про мої мандрівки московськими вулицями й парками. Насміхалася над моєю сентиментальністю, бо любив годувати з руки річкових лебедів. Потім зареготала і назвала мою домашню адресу, яку я нікому не повідомляв.
Іван Бзух. Ади, російська відьма!
Орест Котик. Усе значно банальніше – співробітниця ФСБ. Язик захмелілої молов у той вечір без упину, хоча наступного дня, проснувшись на дивані у вітальні, де заснула, ледь присівши, наказала мені забути про вчорашню її відвертість.
Вадим Чуб. Ця феесбешниця, Оресте, накинула на тебе оком.
Орест Котик. Око без серця лихіше від зброї. Через тиждень натякнула на близькі стосунки… Відмовився. Щось підказувало, що можу потрапити в пастку… Відмова настирливу розлютила. Від солодкого в голосі не залишилося й сліду. Вийшла в сусідню кімнату, а повернулася звідти під мухою.
Іван Бзух. Підготувалася до наступної атаки?
Орест Котик. Ага, було б смішно, якби не хотілося плакати… В мою пам'ять врізалася фраза з хижим відблиском: ми с рєбятамі вашіх хохлов пачкамі в расход… І ти можеш пропасть бєз вєсті… Одразу пригадалися наші майстри, за якими і слід загув у Москві…
Вадим Чуб. Варто такої хутчіше спекатися.
Орест Котик. Ремонт у квартирі феесбешниці підходив до завершення. Попрохав її розрахуватися зі мною, як домовлялися раніше.
Іван Бзух. Чому не тоді, коли зроблено останній мазок, чи закручено останній шуруп?
Орест Котик. Від’їжджала у тривале відрядження. Пообіцяв їй усе довести до ладу, а ключ від квартири залишити там, де захоче.
Вадим Чуб. Розрахувалася?
Іван Бзух. Відпустила?
Орест Котик. Якби ж то… Зиркнула на мене, як хижак на здобич, що віддаляється…Вперше відчув себе такою здобиччю. Моторошне, скажу вам відчуття, огидне. Нестамно очікуєш болю… Заболіло, коли різанула у вічі: пашьол вон! Нічєво нє получиш, хохол! Но рємонт закончіш, патаму что…. Не договорила. Гримнула дверима, покидаючи квартиру. Чув, як завела авто, яке віддалялося із спритністю хижака. Моє обурення зростало щохвилинно. Довкола посміхалася праця моїх рук. Кожному майстрові посміхається праця його рук, кожен любить своє творіння. Я не виняток. Рівні лінії, мозаїки, строгість відкосів і небесна округлість арок – все це співало в моїй уяві, але мусило вмерти. Так, умерти! Я схопив молоток і гримав, гримав ним по всьому. Що тішило мою душу ще кілька хвилин тому. Помешкання ставало потворою, власне, як і його господиня, яку зненавидів…
Вадим Чуб. Поталанило тобі, Оресте, з тим відрядженням феесбешниці, інакше не утік би з Москви від неї.
Орест Котик. Та чи утік?
Іван Бзух. Що маєш на увазі?
Орест Котик. Довгі руки у ФСБ…
Вадим Чуб. Припильнуємо, друже, аби тобі віку не вкоротили. Лишень повідом про небезпеку…

З хати виходить Жанна Котик

Жанна Котик. Чому розсілися на подвір’ї з пляшкою? Діти поблизу, а вони…
Іван Бзух. Чекаємо на сусіда вашого з печеним зайцем, тітко.
Жанна Котик. Ото й вимітайтеся в садибу Миколи Грубася. Місця там доволі, та й не заважатиме ніхто.
Орест Котик. Не хвилюйтеся, мамо. Вчинемо, як кажете.

Мисливці виходять, прихопивши пляшку. Чути дзвінок мобільного телефона.

Жанна Котик. Слухаю, доню. Ой, невже? А що змінилося? Могли діти не з чужими людьми, а разом з вами їхати з Франції. Але ні, дурниці мелю… Радіємо з татом, що вони вже тут. І тебе з нетерпінням виглядатиму, і нового зятя нашого… Як? Як? Він захотів найближчим часом побачити Україну? З родиною твоєю забажав познайомитись? Ну, нехай. Приготуємося… Купити нові меблі? Бог з тобою, Тетяно. Навіщо нам, двом старим, стінка, про яку мовиш, адже Орест житиме згодом у садибі тітки? Що? Та не кричи, доню, не хвилюйся! Сидітиме твій мосьє коло стінки. Позичимо її на час його приїзду в Миколи Грубася. Йому син подарував, коли собі придбав польську… Тобі це не цікаво? А тут пів села тільки й патякало про це… Розумію… Погоджуюсь… Поспішаєш? Ціл… (Кладе телефон на стіл, сідає на лаву). Припинила розмову Тетяна. Нагальна справа, або ж благовірний вухо нагострив…

На подвір’я вбігають Юрко і Павлик.

Юрко. Бабо Жанно, таке трапилося!
Жанна Котик. Ой, не лякайте! Хутчіш кажіть, бо серце з грудей вискочить!
Павлик. Вашу чорну курку вкрали!
Жанна Котик. Курку? Чорну? Ту єдину, що від лиса минулого року втекла… Хто споганився?
Юрко. Знаємо, бабусь! Бачили. А не скажете крадійці про нас?
Жанна Котик. Ні, про це мовчатиму.
Павлик (глянувши на Юрка). Інша наша баба крадійка.
Жанна Котик. Ольга Смик? А шляк би її… Не слухайте мене, діти!
Юрко. До побачення, бабусь.
Жанна Котик. Біжіть на вулицю, внуки. Дозволяю…

Юрко і Павлик хутко зникають. Десь поблизу голосить Ольга Смик. До глядача долітають її репліки:
- Хто б міг подумати! Я цю рябу на руках носила! Кращої за неї квочки не було!

Жанна Котик. Петляй сюди, чортівко стара! Скуштуєш ломаки отакенної! (Вибігає).

На місце, де щойно стояла господиня обійстя, падає палиця. За хвилю з’являється Ольга Смик.

Ольга Смик. Промахнулася! Хай би ті руки, що рябу поцупили, болячка скалічила! Хай би їх покривило, як гілляки старої груші! Хай би… (Кумедно підстрибує, злякавшись ломаки, кинутої їй під ноги). Вбивають!
Жанна Котик (вбігаючи). Начувайся, злодюжко!
Ольга Смик (копіюючи руки шпагіста з палицею у правиці). Не підходь, бестіє французька!
Жанна Котик. Ось хто мені прізвисько приклеїв!
Ольга Смик. Недарма твоя дочка в Париж поперлася!
Жанна Котик. Од твого бовдура-синка подалі!
Ольга Смик. Залиш у спокої Зіновія!
Жанна Котик (вибивши палицю з рук супротивниці). Коси пообриваю! За всі образи відімщу!
Ольга Смик. Заїж їх куркою вкраденою!

Жінки хапають одна одну за волосся і верещать.

Жанна Котик. Лис мою чорну не догнав, а вона догнала!
Ольга Смик. Ряба моя через неї не доквокала!

Чублення і вереск.

Жанна Котик. Курку з найкращої породи знищила!
Ольга Смик. Хто мені тепер курчат висидить по-людськи!..
Жанна Котик. Людським і не пахне в тебе, шельмо!
Ольга Смик. Од шельми чую!

Знову чублення і вереск.

Жанна Котик. Подавися моєю чорною разом із своїм Зіновієм!
Ольга Смик. Хай би ви луснули од моєї рябої разом із Тетяною!

В наступне гучноголосся вереску вплітаються оклики Феськи Ракети, що забігла у двір.

Феська Ракета. Жанно! Ольго! Внуки ваші бенкетують!

Конфліктуючі зупиняються, але не відпускають з рук чужого волосся.

Жанна Котик. Де бенкетують?
Ольга Смик. Що споживають?
Феська Ракета. За моїм городом бенкет. П’ють пиво й закусують курятиною.
Жанна Котик. Ой!
Ольга Смик. Ой!
Жанна Котик. До внуків!
Ольга Смик. До внуків!
Феська Ракета. За мною!

Усі троє вибігають. Заледве стихає тупотіння їхніх ніг, тишу розпанахує рев мотоцикла. Невдовзі у двір заходить Омелян Котик і Роман Клебаник.

Омелян Котик. У якій справі, чоловіче? Кажи. Не тягни кота за хвоста.
Роман Клебаник. Не знаю, які слова підібрати…
Омелян Котик. Очікував мене коло хвіртки, то й міг надумати, що й до чого.
Роман Клебаник. Гамірно у вас було, пане Омеляне… Не міг зосередитися.
Омелян Котик. Я й забув, що ти, Клебанику, інтелігентно-культурний. Ніби на терезах слова зважуєш.
Роман Клебаник. Не можу по-іншому. Тим паче ви, Омеляне, старша людина. По-ва-жна.
Омелян Котик. Якось те твоє «поважна» буксує, як мій мотоцикл у багнюці.
Роман Клебаник. Добре зауважили… Та чи визнаєте свою провину?
Омелян Котик. Провину перед тобою? Яку?
Роман Клебаник. Скажіть, будь ласка, самі про неї. Моя інтелігентність стримує мене від критичних слів.
Омелян Котик. Ото халепа! Ходить довкола якогось негаразду, мов курка понад калюжею!
Роман Клебаник. Нехай так. Можливо, пане Омеляне, пам’ять підводить у вашому віці?
Омелян Котик. Витрясай уже, чоловіче, із своїх інтелігентських мізок те, з чим прийшов, бо часу для розмови обмаль!
Роман Клебаник. Перепрошую. Дуже перепрошую! Прошу не гніватися…
Омелян Котик. Дайте, святі, терпцю!
Роман Клебаник. З дозволу святих нагадаю про зіпсуті курячі яйця, які місцеве населення називає запортками, передані вами в мій приймальний пункт.
Омелян Котик. Хто приніс ті яйця?
Роман Клебаник. Ваші онуки, пане…
Омелян Котик. Ага…
Роман Клебаник. Я розрахувався з вами, пане Омеляне, згідно квитанції, яку працівник пункту видав за товар, не підозрюючи, що він нікудишній.
Омелян Котик. Ось воно що! Десь малі чортенята натрапили на куряче гніздо, про яке не відомо господарям. Яйця в такому, звісно, застояні… (Шукає гаманець). Скільки заплачено чортенятам?
Роман Клебаник. Сорок вісім гривен. (Оглядається). Тут моя інтелігентність підвела. Розумієте, підприємництво… Погодився продати дітям на всю суму пиво, хоча й заборонено.
Омелян Котик. Ось тобі гривні, підприємцю. Плачу за грам інтелігентності в останніх твоїх словах… Більше не побачив…

Роман Клебаник знизує плечима і мовчки виходить. Коло хвіртки кивком голови вітається з подружжям Зайців.

Омелян Котик. О-хо-хо! Судячи з виразу облич, Зайці теж совіститимуть мене.
Семен Заєць. Здрастуйте, дядьку Омеляне!
Ніна Заєць. Доброго вам здоров’я!
Омелян Котик. З якого переполоху, молодята, про здоров’я моє піклуєтесь, заледве хвіртку прочинивши?
Семен Заєць. Священик наш у церкві казав, аби каменем не карати того, хто за камінь узявся…
Омелян Котик. Що ж це за день такий сьогодні! Як не інтелігент, то філософи спокою не дають!
Ніна Заєць. Не дратуйтеся, благаю! Я розумію вас і навіть не засуджую…
Омелян Котик. За що не засуджуєш?
Семен Заєць.За неї, небіжку…
Ніна Заєць. Яка живе в хаті, котру продаєте.
Омелян Котик. Ворона туди залетіла чи змія заповзла?
Семен Заєць. Не прикидайтеся, дядьку Омеляне! Ворону, змію ви давно прогнали б, а примари не можете. Далебі, тому й садиби вигідно спекатися хочете.
Омелян Котик (в сторону). Ну й фантазери мої онуки! Без них тут не обійшлося. (Співрозмовникам) Гм… Не встидно вам примари лякатися? Тим паче мужчині.
Ніна Заєць. Семен не боягуз!
Омелян Котик. В чому ж тоді справа?
Ніна Заєць. В незручностях.
Омелян Котик. Приручіть примару. Мені вдалося…
Семен Заєць. Як це?
Омелян Котик. Три рази тупніть ногою, три рази плюньте через ліве плече і наказуйте їй.
Ніна Заєць. А що вона може робити?
Омелян Котик. Слугувати будильником, виганяти мух, лякати мишей, демонструвати пантоміму, співати на замовлення…
Семен Заєць. Ги-ги!
Ніна Заєць. Хі-хі!
Омелян Котик. Могли б раніше посміятися, коли онуки мої сім мішків гречаної вовни намололи.
Семен Заєць. Так переконливо старший розповідав!
Ніна Заєць. Жодним порухом молодший старшого не зрадив!

Заходять Жанна Котик, Ольга Смик, Феська Ракета, Юрко і Павлик.

Жанна Котик. Якби не Ракета…
Юрко. Дві самохідні гаубиці не були б захоплені ворогом…
Павлик. Так!
Ольга Смик. Скажіть дідусеві, жартівники, чим ті самохідні гаубиці заправлялися.
Юрко. Пальним, в якого закінчився термін придатності.
Омелян Котик. Знаю про той термін, сто кольок інтелігентові в печінку!
Жанна Котик. Омеляне, залиш інтелігента у спокої! Наші онуки крадуть і зневажають нас, а в тебе казна-що на думці!
Омелян Котик. Чекаю пояснень від онуків.
Юрко. Відмовляюсь без адвокати розкривати рота на допиті!
Павлик. Я теж!
Ольга Смик. Надивилися фільмів, онуки…
Жанна Котик. Зносить дітей каламутна течія…
Феська Ракета. Боюся, вікна мої не вціліють…
Омелян Котик. Ех, ремінцем би цих підсвинків!
Юрко. Застарілий метод виховання, діду.
Омелян Котик. А який годиться?
Юрко. Метод компромісу.
Павлик. Так!
Жанна Котик. Це ж вони від мами своєї набралися…
Феська Ракета (жваво). Чого набралися?
Жанна Котик. Психогогіки з педалогією. Ось чого!
Омелян Котик. Яким компромісом подивуєте, Юрку і Павлику?
Юрко. Аби були ми слухняними, німецький моцик віддайте нам, а не дядькові Оресту.
Жанна Котик. Тринадцять старшому, одинадцять молодшому! Хто дозволить водити неповнолітнім?
Павлик. Мосьє Жак! Він нам усе дозволяє!
Омелян Котик. Слова свого дотримаю! Орест успадкує німецьку техніку!
Юрко. Війна!
Ольга Смик. Ой!
Павлик. Війна!
Феська Ракета. Ой!
Омелян Котик (знімаючи ремінець зі штанів). Сідницями війну відчуєте внуки!
Жанна Котик. Ой!

Юрко і Павлик утікають за хату. За ними услід, розмахуючи ремінцем, біжить Омелян Котик, за Омеляном, ойкаючи, – жінки.
Завіса

Дія друга


Місце дії не змінилося, проте на подвір’ї Котиків нап’ято гамак та охайніше розміщено речі. Довкола гамака ходить Галя Красна. Орест Котик спостерігає за нею.

Орест Котик. Що це ти, Галю, оглядаєш гамак, мовби якусь дивовижу? Хоча для нашого села він і насправді – дивовижа.
Галя Красна. Намріялося, Оресте… Буцімто ми з тобою сім’я і ти береш мене на руки – ніжно-ніжно і кладеш сюди (Вказує рукою на гамак). І гойдаєш, і шепчеш красиві слова (Зітхає). Не можу дочекатися від тебе, коханий, красивих слів!
Орест Котик. Аж упрів, таке почувши.
Галя Красна. Як завжди! Тільки заведу мову про наше одруження, одразу упріваєш.
Орест Котик. Дівчині не личило б перегинати парубка через коліно…
Галя Красна. А що робити, коли парубок не дружить з відвагою?
Орест Котик. Галю, я не впевнений, що будемо разом щасливими.
Галя Красна. Зовсім мене не кохаєш?
Орест Котик. Кохаю, напевно…
Галя Красна (роздратовано) Напевно? Напевно? Як це так? Хіба буваєш ситим напевно? Виспаним напевно?
Орест Котик. Напевно…
Галя Красна (обнімаючи Ореста).Ну, добре, добре. Бачу геть заплутався. А пригадай, Оресте, наші шкільні роки… Йдемо до школи в сусіднє село навпрямки сніговими заметами, аби скоротити шлях наполовину. Стомлені, заледве ногами перебираємо, а ти саджаєш мене собі на спину і несеш, не звертаючи уваги не глузування інших школярів.
Орест Котик. Батько мій наказував допомагати тобі в дорозі.
Галя Красна. Шкода, що тепер дорослому Орестові батько не наказує… (Замислюється, усміхається). В десятому класі, коли отримала двійку з алгебри, з моїх очей котилися сльози, а наші однокласники дражнили мене: Галя Красна плаче рясно!
Орест Котик. Дуже рясно – доточував хтось із хлопців.
Галя Красна. Батька твого, Оресте, поблизу не було, отже не міг підштовхнути тебе до лицарського вчинку…
Орест Котик. Так, я захистив тоді свою сусідку і однокласницю від невгамовних поглядом, словом, кулаками…
Галя Красна. Захищай і надалі. Тобі це личить!
Орест Котик. Не на твердих ногах стою, Галю…
Галя Красна. Випиваєш лишнього?
Орест Котик. Ні, не грішу цим. Маю на увазі інше – мої куці заробітки від випадку до випадку.
Галя Красна. Батькову працю успадкуєш, коли на пенсію піде. І мотоцикл! Ощасливиш, якщо повезеш під вінець не лімузином, а знаменитим родинним мотоциклом!
Орест Котик. Не знаю, Галю, чи пасуватиме до твого весільного плаття німецька каска, що додається до мотоцикла…
Галя Красна. Навіть каструлю надіну на голову, аби лиш бути довіку з тобою, коханий!

Вбігає Феська Ракета.

Феська Ракета. Підпалили! Помчав як вогненна куля!
Орест Котик. Ви про що, тітко Ракето?
Феська Ракета. Про ваш німецький мотоцикл! Двоє шибеників облили його солярою і підпалили!
Орест Котик. Може, погасимо!
Феська Ракета. Не встигнете! Вони його зіштовхнули з гірки в яр!

Чути звук вибуху.

Орест Котик. Ех, племінники! Такий раритет знищили!

Орест Котик і Феська Ракета вибігають.

Галя Красна. Яка ж я безталанна! Здається, в сільському яру спопеліло й моє вінчання… (Виходить).

На подвір’ї безлюдно, але за хвилю доноситься голос Жанни Котик.
- Куди ти, Омеляне? Хай йому грець, тому мотоциклу! Тетяна з мосьє ось-ось приїдуть, а ми не вмеблювали їхню кімнату!

Подружжя Котиків вибігає з-за хати на подвір’я.

Омелян Котик. Не шарпай мене, жінко, коли серце кров’ю обливається!
Жанна Котик. Заплач іще над тим «німцем», мов над родичем покійним.
Омелян Котик. Годувальником був нам у скруті!
Жанна Котик. Ех, купимо замість мотоцикла тракторця, як Микола Грубась радить. (Штовхає чоловіка у плечі). Мерщій до Миколи по меблеву стінку! Ади, Ольга Смик підсобляє…

Колишня сваха Котиків, стогнучи, несе до вхідних дверей їхньої хати тумбу. За нею з такою ж тумбою поспішає власник меблів.

Жанна Котик. Феська Ракета і тут догледіла…
Ольга Смик. Ракета, Жанно, кілька хвилин тому підслухала твою телефонну розмову з дочкою…
Омелян Котик. Коли ж тобі, Ольго, встигла новину повідомити?
Ольга Смик. Якби ж то мені лишень. Пів села уже знає про приїзд француза!
Жанна Котик (Кричить). Омеляне, пеньку старий, не стій на місці!
Омелян Котик (невдоволено). Як лісник, так одразу пеньок!
Жанна Котик. Дубом у молодості був.
Омелян Котик. Ще краще назвала… Мовчи, жінко, поки не розлютила!

Усі четверо поспішно переносять по частинах меблеву стінку. За хвилю до них долучається Феська Ракета.

Омелян Котик. Де внуки, Фесько? Втекли?
Микола Грубась. Якби я вчинив таку диверсію, теж накивав би п’ятами.
Жанна Котик. Орест, гадаю, розшукає непутящих малих…
Феська Ракета. Та ні! Стоїть, як укопаний, над згарищем.
Омелян Котик. Шкода Ореста!
Жанна Котик. Хтозна, кого шкодувати…
Ольга Смик. Внуків наших доречно. Зіпсуті!
Омелян Котик. А хто винуватий в цьому?
Ольга Смик. Усі ми.
Жанна Котик (зітхнувши). Закінчуймо працю.

Котики та їхні помічники зникають з останніми частинами меблевої стінки за вхідними дверима хати. З-за паркану підводяться Юрко і Павлик.

Юрко. Ха-ха! Дорослі не здогадуються, де нас шукати. Нехай поблукають по лісі чи окраїнами села.
Павлик. Ніхто не любитиме ні тебе, ні мене!
Юрко. Мені від цього ні тепло, ні холодно. Затям, брате: тих, кого люблять, шкодують. А мені від цього гидко. Я хочу бути сильним!
Павлик. Круто! Але…
Юрко. Ніяких «але»!
Павлик (похнюпившись). Покарають нас за спалений моцик.
Юрко. Ніхто не наважиться.
Павлик. Чому, Юрку?
Юрко. Хіба ти не чув, брате, про приїзд мосьє Жака? І дід, і баба, і дядько Орест мусять справити на нього якнайкраще враження. Так наказала наша мама, аби француз врешті-решт з нею одружився.
Павлик. Ура! Нас не лупцюватимуть!
Юрко. Нас вихвалятимуть, мов янголят. Наперебій! Ці діти можуть бути чемними! – ось що повинен подумати мосьє Жак.
Павлик. Шкодимо витівками мамі і не припиняємо їх!
Юрко. Що ж, будемо хитрувати… Аби залишитись крутими і жити в Парижі за рахунок мосьє Жака.
Павлик. Розумник ти, брате!
Юрко. Люблю, коли мене хвалять!

Чути, як під’їхав і загальмував легковик. Діти заглядають на вулицю.

Павлик. Мама і мосьє Жак! Біжимо їм назустріч!
Юрко. Зажди, Павлику. Краще знову заховаймося з тієї сторони тину.
Павлик (із сумом). Чому так краще?
Юрко. Хочу почути, як нас хвалитимуть.

Молодший брат знизує плечима, але старший рвучко затягує його у сховок. З хати вибігають господарі, Феська Ракета, Микола Грубась і Ольга Смик. Переглядаються і завмирають. Входять Тетяна і мосьє Жак. Дочка Жанни та Омеляна запопадливо прочиняє хвіртку перед своїм співмешканцем.

Мосьє Жак. Бонжур!
Тетяна Котик. Привітайтеся, рідні!
Мосьє Жак. Уі.
Омелян Котик. Тетяно, чого це француз уікає?
Мосьє Жак. Сіль ву плє!
Жанна Котик. Солі хоче мосьє?
Тетяна Котик. Будь ласка!
Жанна Котик. Уже біжу по сіль!
Тетяна Котик. Не плутайте мене!
Омелян Котик. Ми тут самі заплуталися…
Тетяна Котик. Ваш майбутній зять, мамо і тату, просить, аби ви відповіли йому на привітання.
Ольга Смик (кланяючись французу). Вітаємо, пане парижист!
Тетяна Котик. Помовчіть, пані свекрухо! Нісенітниць без вас не бракує!
Мосьє Жак. Коман алє-ву?
Микола Грубась. Француз хоче стрибати?
Тетяна Котик (роздратовано). Ні, запитує, як живете! (Мосьє Жаку). Са ва па маль.
Омелян Котик. Так, так, помаленьку живемо.
Тетяна Котик. Я сказала французу, що непогано…
Мосьє Жак. Коман са ва?
Микола Грубась. Що це француз про Саву якогось запитує?
Тетяна Котик. І ви не озивайтесь, дядьку Миколо. Благаю! (Мосьє Жаку). Ком сі, ком са. (Всім іншим). Справи у вас так собі… Зрозуміли?
Феська Ракета. Так собі краще, ніж чужому…
Тетяна Котик. Тітко Ракето, Бог любить трійцю – не розкривайте рота й ви!
Жанна Котик. Діти в дорозі втомилися, а ми їх до столу не запрощуємо. Ольго, Фесько, хутко на стіл накривати! У мене все готово!

Господиня з помічницями виносять з хати тарілки з блюдами. Тетяна Котик відводить співмешканця углиб подвір’я, вказує рукою кудись удалеч. Їхньої розмови не чути. Найближче до глядача господар обійстя і Микола Грубась.

Омелян Котик. Здається, Миколо, майбутній зять старший за мене.
Микола Грубась. Дідуган тай годі!
Омелян Котик. Сином називатиму, бо ж традиція.
Микола Грубась. Хіба в Парижі молодшого не знайшлося?
Омелян Котик. Тетяна ніяк не наважиться розповісти, як зійшлася з цим мосьє Жаком.
Микола Грубась. Усьому свій час… Міняє твоя дочка, Омеляне, українське село на столицю Франції заради Юрка і Павлика.
Омелян Котик. Сумно все це, сусідо.
Микола Грубась. Тетяні, далебі, не дуже…
Омелян Котик. Хтозна, що на душі в моєї дочки.
Микола Грубась. Буде гармидер неабиякий, коли про спалений синами мотоцикл розкажете їй.
Омелян Котик (гнівно). Стули пельку, Миколо! Не твоя це справа! Дочка повинна випромінювати перед французом радість, аби не передумав одружуватись, а ти можеш все зіпсувати дурним бовканням!
Микола Грубась (ображено). Либонь піду додому. Жених тут на заздрість усьому селу…
Омелян Котик. Годі глузувати!
Микола Грубась. Обмолочений літами жених. Зосталася одна полова…
Омелян Котик. Йди звідси, гумористе!
Микола Грубась. Будь ласка. Двічі просити не будеш! (Виходить).

Поза тим жінки закінчують накривати на стіл і виструнчуються неподалік. Тетяна Котик підводить до столу мосьє Жака.

Мосьє Жак. Маніфік!
Омелян Котик (задумливо).Мані начебто – гроші, а фік… Майбутній зять гадає, що покладене на стіл нічого не коштує.
Тетяна Котик. Тату, не вистрибуйте, як Пилип з конопель! Мосьє Жаку сподобалось розкішшя страв. Дома він значно економніший.
Жанна Котик. Пригощайтеся, мосьє. Миз жінками ще їди принесемо.
Омелян Котик. І вишнівку не забудьте.

Тетяна Котик жестом запрошує француза сідати. Коли той добре вмощується, сідає на лаву поряд і тягне за полу батька, аби він теж склав компанію мосьє Жаку, що раптом здіймає руки.

Жанна Котик. Мосьє молиться?
Тетяна Котик. Ні, мамо. Біжіть по воду і рушник.
Феська Ракета. Я хутчіше справлюсь (Прошмигує в хату).
Жанна Котик. А я по цеберко, аби дорогий… ще не зять не підводився з лавки.
Омелян Котик. Надумала таке, жінко…
Тетяна Котик. Не встривайте, тату! Краще розлийте вино у склянки.
Ольга Смик. Мило забудуть! Біжу по мило!

Першою повертається Феська Ракета з кухлем води і нетерпляче тупцює коло гостя. Згодом прибігають колишні свахи. Ольга Смик тицяє мило в руку французові, а Жанна Котик приставляє йому до живота дерев’яне цеберко. Спантеличений гість знизує плечима, але згодом, коли з кухля ллється у відро вода, регоче.

Тетяна Котик. Тітко Ракето, не поспішайте лити! Мосьє Жак любить повільні процедури.
Омелян Котик (глузливо). І як це все називається?
Жанна Котик. Сервісом, йолупе старий!
Мосьє Жак (взявши в руки рушник). Тре бьєн.
Омелян Котик. Так, дуже добре цим рушником геть усе витирати…
Тетяна Котик. Одурію сьогодні від новоспечених поліглотів!

З-за паркану підводяться Юрко і Павлик. Покашлюють, аби привернути до себе увагу дорослих.

Феська Ракета. Втікачі повернулися!
Жанна Котик. Фесько!
Тетяна Котик. Від кого діти втікали?
Ольга Смик. Від мене і Феськи Ракети. Гралися так. Малі біжать, а ми доганяємо. Чим іще старим бабам зайнятися?
Мосьє Жак. Уі.
Тетяна Котик. Мосьє погоджується.
Омелян Котик. Француз розуміє українську?
Тетяна Котик. Ні, вирази облич тіток Феськи і Ольги…
Жанна Котик. Спробували б тітки обличчями погано виразитись – ох, перепало б!

Феська Ракета і Ольга Смик миттєво розпливаються в натужних посмішках.

Тетяна Котик. Чи були Юрко і Павлик чемними?
Жанна Котик. Золотими були!
Омеллян Котик. Овва! (Спохопившись, аплодує). Мої овації золотим діттям!
Юрко. Ура!
Павлик. Ура!
Ольга Смик. Ура!
Феська Ракета. Ура!
Тетяна Котик. Не заважайте мосьє Жаку обідати!
Жанна Котик. Приємного апетиту, мосьє!
Омелян Котик. На здоров’я, мосьє!
Ольга Смик. Хай прийметься, та не примножиться.
Феська Ракета. Хай із животом не посвариться…
Мосьє Жак (витираючи салфеткою губи). Жью дуа ву кіте.
Тетяна Котик. Мосьє мусить нас залишити. У нього режим. Саме тепер початок сонного часу.
Жанна Котик. Так мало поїв.
Тетяна Котик. У мосьє дієта.
Жанна Котик. Тетяно, як постелити твоєму… нашому…
Тетяна Котик. Не переймайтеся, мамо. Краще від мене цього ніхто не зробить.
Мосьє Жак. Уі!
Омелян Котик (радісно). Уі – це так! Запам’ятав!
Мосьє Жак. О ревуар!
Тетяна Котик. До побачення!
Жанна Котик. Куди ти, дочко?
Тетяна Котик. Нікуди, мамо. Переклала сказане французом.
Жанна Котик (вдаривши об поли руками). Не второпала, хай йому грець!
Омелян Котик. Не біда, Жанно. З новим зятем-іноземцем гладкополькою станеш!
Тетяна Котик. Поліглотом, тату!

Тетяна Котик та її співмешканець заходять у хату. Господарі обійстя, Ольга Смик і Феська Ракета деякий час не можуть відірвати очей від вхідних дверей хати, згодом кидають погляди на дітей та наближаються до них.

Омелян Котик. Що наступного разу знищите, палії?
Юрко. Все, що нам не віддадуть!
Павлик. Так!
Ольга Смик. Ой, бандити ростуть!
Жанна Котик. Ой, пройдисвітів виплекали!
Феська Ракета. Старший з поглядом кам’яним, а в молодшого оченята бігають…
Юрко. А ноги прудкі в обидвох!

Брати хутко втікають. З-за хати доноситься знайоме:
-Ха-ха!
-Хі-хі!
-Війна!
-Війна!

Жанна Котик. Плакати хочеться.
Ольга Смик. Мужній, Жанно. У кого в селі характер твердіший? Від жодної болячки не розкисала, жодного начальника не боялася. Усіх нахаб уздовж і впоперек словом, а тут…
Феська Ракета. Рідне ранить болючіше!
Жанна Котик. Беру себе вруки. Мушу! З дочкою рік не бачилися. Чимало в неї вузликів із жалями. Чимало й каміння непотрібного в тих вузликах. Можливо, й спіткнулися хлопчаки об ті каменюки…
Феська Ракета. Ходімо, Ольго. Залишимо батьків з дочкою наодинці (Виводить Ольгу Смик за руку з обійстя).
Омелян Котик. Пошукаю онуків, аби знову чогось не накоїли.
Жанна Котик. Пошукай, чоловіче. Та не гарачкуй, коли знайдеш. А ми з Тетяною душами обіймемося…

Господар садиби виходить, а господиня сідає на лаву, затуливши обличчя долонями. У вхідних дверях озивається Тетяна Котик.

Тетяна Котик. Що з вами, мамо? Чи не захворіли?
Жанна Котик. Як тобі відповісти, дочко? Мабуть, так, як відповідала ти, проливаючи крадькома сльози…
Тетяна Котик. Мусила берегти ваше серце, мамо.
Жанна Котик. Хоч сьогодні, Тетяно, не кажи фраз, які долітали до мене із слухавки. Не ховай правди за словами «чудово», «спокійно», «терпимо».
Тетяна Котик. Не вмію скаржитися на негаразди. Вони мої попутники, відколи розпочала самостійне життя. Мрію втекти од них. Сподіваюся за допомогою мосьє Жака таки втечу (Сідає коло матері, тулиться до її плеча).
Жанна Котик (обійнявши дочку). Я готова почути правду, якою б вона не була.
Тетяна Котик. Гаразд, мамо. Розповім свою колючу історію. Ні, не історію… Моє життя в Парижі інакше, як блуканням, не назвеш. Перевізник з України залишив мене коло входу в метро о десятій вечора. Очікувала на цьому місці колишню інститутську подругу з Волині. Обіцяла прихистити й допомогти з працею.
Жанна Котик. Я згадала, про кого мова. Юна волинянка Соня гостювала в нас під час Пасхи. Ви готувалися разом до екзаменів.
Тетяна Котик. Так, у Парижі мої сподівання були пов’язані саме з тією Сонею. Білявка Сонечка випурхнула мені назустріч з чорного натовпу, начебто ми зустрілись в якійсь африканській столиці. Весела, грайлива, як і десяток років тому, повисла в мене на шиї, розцілувала. Паризька підземка голосами потягів заспівала про переміни в моєму житті, але я не могла й уявити, що вони будуть такими разючими…
Жанна Котик. Передчувала лихе?
Тетяна Котик. На жаль, мої передчуття мовчали… Врешті, ми з Сонею доїхали до третьої зони Парижа, де вона мешкала з чоловіком другий рік.
Жанна Котик. Винаймали квартиру?
Тетяна Котик. Зовсім маленьку кімнатку, в якій заледве помістилися двоярусне ліжко, шафа, столик, душова кабіна та електрична плита коло вікна.
Жанна Котик. Тіснотище!
Тетяна Котик. Я раділа й цій тісноті. (Замовкає, витирає сльози на обличчі). Раділа, але подруга вигнала мене на вулицю через два тижні й жодного разу не поцікавилась, де я і як живу.
Жанна Котик. Чому, доню!
Тетяна Котик. З працею в мене не заладилося. Не володіла тоді французькою, а жінкам без знання мови важко куди-небудь влаштуватися в Парижі. З цієї причини багато часу проводила у квартирі Соні та її чоловіка (Знову замовкає. Тепер надовше).
Жанна Котик. Знаю твоє мовчання, квіточко. Збираєшся з духом, аби не заридати…
Тетяна Котик. Здається, всі сльози виплакала на чужині… (Майже пошепки). Однієї п’ятниці вийшла з душової кабіни після купання, потягнулася до одягу. І тут зненацька двері відімкнув Зураб…
Жанна Котик. Чоловік Соні?
Тетяна Котик. Так, мамо. Від несподіванки я скрикнула, але вже в наступну мить опинилася на руках Зураба. Дужий, як ведмідь, положив мене на ліжко і затулив мої вуста своїми…
Жанна Котик. Ой, доню!
Тетяна Котик. Я намагалася вирватись – безуспішно! Вільними були тільки мій розпач і сором беззахисної жінки.
Жанна Котик. Ой, доню!
Тетяна Котик. Коли Зураб підвівся, вдарила його ногою. Відповів потужним ляпасом, від якого втратила свідомість. Привів до тями й наказав вдягнутися.
Жанна Котик. Ой, доню!
Тетяна Котик. Заспокойтеся, мамо! Негідника згодом покарав Бог автокатастрофою й каліцтвом. Проте й мені присудив кару…
Жанна Котик. Яку кару? За що?
Тетяна Котик. Соня теж повернулася з праці заздалегідь. Ще з порога помітила сліди «близьких» стосунків чоловіка і подруги. Але у всьому звинуватила спокусницю, підколодну змію, яку так необачно впустила у своє життя. На моє «Соню, я не винна» зайшлася істеричним сміхом і плачем водночас. Мої речі опинилися за порогом, а двері квартири гучно гримнули мені услід…
Жанна Котик. Чому не повернулася додому, доню?
Тетяна Котик. Шквал, у який потрапила, не розвіяв мого бажання «зачепитися» за Париж. Знайшла собі прихисток…
Жанна Котик. У нової подруги?
Тетяна Котик. Можна й так сказати. Моєю подругою стала річка Марна. Густа смуга дерев над річкою слугувала мені помешканням. Удень я вивчала французьку з допомогою українсько-французького розмовника, а вночі вибиралася на високе дерево і прив’язувала себе до стовбура, аби безпечно поспати. Вісімдесят сім ночей на дереві! Вісімдесят сім божевіль казкової феї, що мріяла навчитися чарувати – серцем, поглядом, усміхом… Бо як інакше отримаєш працю в столиці Франції? Щоранку фея злазила з дерева і йшла в кафе, де могла купити найдешевшу булочку і випити чаю. Коли в гаманці залишилась остання куп’юра євро, замовила лишень чай. Старий мосьє, почувши це, знизив плечима і щось заторохтів про дієту з мадам, ймовірно, його дружиною. Фея запам’ятала їхні голоси, усміхнулася й подалася геть. Щоправда, дорогою запримітила дерево над річкою поблизу кафе. В нових гіллястих апартаментах заночувала наступної ночі. Опівночі почула сварку знайомих мосьє і мадам… Второпала не все, але не сумнівалася, що там, перед дверима кафе, його власники, що в них сімейний розлад, який повинен закінчитися розлученням. Мадам вимагала грошової компенсації за свою долю в бізнесі.
Жанна Котик. Мосьє звали Жаком?
Тетяна Котик. Ви здогадливі, мамо… У феї добавилося снаги. Недільним ранком вдягнулася якомога привабливіше. Затрималася за улюбленим столиком, аби привернути до себе увагу нашого знайомця…
Жанна Котик. Сумно, Тетяно.
Тетяна Котик. Заради них, мої хлопчиків, усі мої потуги в Парижі… Хочу для них кращого життя. (Перевівши подих). Мосьє Жак захопився мною одразу. Я ще не закінчила прохати про працю в його кафе, а вже усвідомила, що не відмовить.
Жанна Котик. Старий гульвіса!
Тетяна Котик. Мамо!
Жанна Котик. Хто б відмовив красуні за крок до холостяцтва? (Підводиться з лави). Не хочу знати подробиць вашого з мосьє Жаком зближення…
Тетяна Котик. Мало романтики в цьому зближенні…

Дочка і мати, обнявшись, зникають за дверима хати. Невдозі на подвір’я заходять Орест Котик, Іван Бзух і Вадим Чуб.

Іван Бзух. Старієш, Оресте. Наздогнати хлопчаків не зумів!
Вадим Чуб. Невловимі месники зникли в невідомому напрямку.
Орест Котик. Як би ж то месники… благородні… У цих жадоба вухами пре!
Вадим Чуб. Сумніваюся. Тут інше…
Орест Котик. Дотямлю якось.
Іван Бзух. Дай, Боже, нашій корові вовка з’їсти.
Орест Котик. Чому так мовиш, Іване?
Іван Бзух. Учена сестра твоя, Оресте, з Юрком і Павликом на лад не виходить. Хіба розумніший за Тетяну?
Вадим Чуб. Тетяні серце заважає, бо ж рідні діти…
Іван Бзух. А в Ореста серця немає, Вадиме?
Вадим Чуб. Хтозна… Хтозна…Таку дівчину відштовхує! Вродливу! Розумну! А прізвище як личить цій вродливиці – Красна!
Орест Котик. Годі теревенити, друже.
Іван Бзух. Друзі на зле не нарадять.
Орест Котик. Замовкніть, порадники. Слухати вас не бажаю!
Вадим Чуб. Яблуко від яблуні недалеко падає. Орест у батька вдався. Найстарший із Котиків теж затуляє усім рота, коли нервує.
Іван Бзух. А потім проганяє співбесідників. Нам уже забиратися, Оресте?
Орест Котик. Як хочете. Ні, таки вимітайтеся!
Вадим Чуб. Наш друг зовсім не в дусі! Ходімо звідси, Іване.
Іван Бзух. Ходімо.

Мисливці виходять, розминувшись у хвіртці з Григорієм Шумським. За парканом прошмигують Юрко і Павлик, підводяться на повен зріст і знову заховуються.

Орест Котик. Тільки й бракувало військових на цьому подвір’ї!
Григорій Шумський. Неприязно зустрічаєш, чоловіче.
Орест Котик. Ех! (Махнув рукою). Зіпсували настрій двоє шибеників. Не звертай уваги, капітане.
Григорій Шумський. Ким тобі доводяться вони?
Орест Котик. Племінниками, хай їм…
Григорій Шумський. Так… Так… Тоді мусиш знати, чим забавляються твої племінники.
Орест Котик (насторожено). Чим?
Григорій Шумський. Жбурляють каміння в кузова військових вантажівок, коли водії пригальмовують на повороті.
Орест Котик. Бестії малі!
Григорій Шумський. Ну, як їхній родич, мусиш…
Орест Котик. Провчу. Допекли! Але згодом. Тут, поки додому повертався, розповіли мені про приїзд сестри з мосьє, за якого сестра хоче заміж. Генеральна сімейна лінія забороняє будь-які екстремальні дії, що могли б зашкодити цьому процесу.
Григорій Шумський (спантеличено). Не второпав!
Орест Котик. Я теж нічого не второпав.
Григорій Шумський. Як тоді маю второпати я, якщо той, хто пояснює ситуацію, сам заплутався?
Орест Котик. Розплутаюсь якось.
Григорій Шумський. Тоді й товкмач.
Орест Котик. Тоді й чекай коло паркану, поки розплутаюся.
Григорій Шумський. Говорила баба з дідом…
Орест Котик. Чия баба? З чиїм дідом?
Григорій Шумський. Приказку пригадав. Не плутай мене!
Орест Котик. Хто тут кому баки забиває приказками усякими?
Григорій Шумський. Чим далі в ліс, тим більше дров.
Орест Котик. Про дрова я добре знаю…
Григорій Шумський. Які дрова?
Орест Котик. З нашого лісу.
Григорій Шумський (з хитринкою). Залишимо ваш розкішний ліс у спокої. Поговоримо краще про розкішних дівчат.
Орест Котик. Вони теж жбурляють каміння в кузова вантажівок?
Григорій Шумський. Ні, одна з них стисла моє серце!
Орест Котик. Закохався, капітане?
Григорій Шумський. Так, по самі вуха!
Орест Котик. Тиждень не минув, відколи військові селом у кар’єр проїжджають, а він уже… Знаєш прізвище тієї розкішної?
Григорій Шумський. Не знаю. Не захотіла знайомитись, коли зустрів за селом.
Орест Котик. Наші сільські дівчата такі! З першим зустрічним не знайомляться.
Григорій Шумський . Отакої!
Орест Котик. Аякже!
Григорій Шумський. Не допоможеш знайти ту… найкращу.
Орест Котик. Зась тобі!
Григорій Шумський. Чому?
Орест Котик. Бо здогадався, про кого мова…

Входить Галя Красна.

Григорій Шумський. Вона… Богиня!
Галя Красна. Оресте, не мовчи. Приймай виклик!

З-за паркану підводяться Юрко і Павлик.

Юрко. Дядьку Оресте, не програйте дуелі! Зброя – компліменти.
Павлик. Слухайте, дядьку, наші підказки. Афродита!
Орест Котик. Афро… йди ти…
Галя Красна (розчаровано). Глушмак!
Орест Котик. Галю, тобі ж відомо, що в мене у школі з літератури трояк був.
Григорій Шумський. Мрія поета!
Орест Котик. Мрія лісника!
Григорій Шумський. Зоряна!
Юрко (штовхнувши Павлика). Підказуй, малий!
Павлик. Сонцесяйна.
Орест Котик. Сальтисонна!
Галя Красна. Ага, їсти мене можна.
Григорій Шумський. Родзинка дівоцтва!
Орест Котик. Булочка з родзинками…
Галя Красна. Не знаю, Оресте, сміятись чи плакати…
Григорій Шумський. Велична!
Орест Котик. З личком… (Безпорадно оглядається на хлопчаків).
Юрко. Яке я хотів би цілувати!
Орест Котик. Малий іще, Юрку, для цієї справи.
Галя Красна (емоційно). Роби вже, Оресте, те, що племінник радить!
Орест Котик. Цілую! (Кидається до дівчини і припадає до її вуст).
Юрко. Ура!
Павлик. Ура!
Григорій Шумський. Конкурс виграв, конкуренцію програв… Можу відкланятися. (Виходить).
Павлик. Юрку, чому дядько Орест і тітка Галя так довго цілуються?
Юрко. У них любов на губах не обсохла.
Павлик. А…
Юрко. Не акай, брате, а добре пильнуй, аби ремінця не скуштувати!

Брати знову заховуються за парканом. Входять Омелян Котик і Микола Грубась.

Омелян Котик (обійшовши довкола закоханої пари). Два весілля на мою голову! Оце щастя пре! Як свині в город!
Микола Грубась. Дасиш раду, Омеляне. На заздрість усьому селу весілля ушквариш!
Омелян Котик. Халабуду для гостей змайструю, а Жанні куховарити.
Микола Грубась. Жанна твоя кожній газдині носа втре в куховарстві. Порадь їй налисників напекти, які дуже люблю.
Омелян Котик. Сам ти, Миколо, налисник. Зверху припечений, а всередині сирий.
Микола Грубась. Чому це я сирий всередині?
Омелян Котик. Бо думки твої ніколи не доварюються.
Микола Грубась. Зате у тебе, пеньку лісовий, думки, мов гриби, виростають. Щоправда, всі отруйні!
Омелян Котик. Йди звідси, Грубасю!
Микола Грубась. Не піду! Поки своїм онукам мізки не вправиш, не піду!
Орест Котик (припинивши цілування коханої). Що знову накоїли чортенята?
Галя Красна. Діти, Оресте!
Орест Котик. Чортенята!
Галя Красна. Діти!
Орест Котик. Чортенята!
Галя Красна (настійливим тоном). Діти!
Орест Котик. Ну, добре, Галю. Чортові діти!
Галя Красна. Не ображай дітей, Оресте, бо й наших ображатимеш!
Омелян Котик. Ти дивись, Грубасю, вони тільки поцілувалися, а з Галі вже діти пруть!
Орест Котик. Тату, не патякайте казна-що!
Микола Грубась. Облиште сперечатися і патякати. Моя льоха в лісі і ви, Котики, мусите її знайти!
Орест Котик. Чому саме нам, Котикам, випала така честь, дядьку Миколо?
Микола Грубась. Ваші Юрко і Павлик підрізали шнур, яким я прив’язав льоху на возі, аби відвезти до кнура для злучки. Клята тварюка дременула з воза, коли проїжджав лісовою дорогою.
Омелян Котик. В лісі дикі кабани водяться…
Микола Грубась. З кабанами сам водися, Омеляне, а мені льоху поверніть!
Орест Котик. Галю, йду на пошуки льохи. Дочекайся!
Галя Красна. Йди спокійно. Військовий поїхав.
Орест Котик. А якщо на зворотньому шляху забіжить сюди… Тату, ви добре знаєте ліс – знайдете дядькову тварюку без мене.
Микола Грубась (нетерпляче). Кожна хвилина на вагу золота!
Омелян Котик. На вагу сала, Миколо… Ходімо до воза.

Микола Грубась і Омелян Котик виходять. Закохані продовжують цілуватися. Хлопчаки за парканом підводяться, але, почувши тупотіння, втретє заховуються. Вбігає Феська Ракета.

Феська Ракета (вкрай збуджено). Я тут. Мене тут не було. Я його добре розгледіла, але вам про це не казала!
Орест Котик. Тітко Ракето, ви про кого?
Галя Красна. Чому така конспірація?
Феська Ракета. Колишній чоловік Тетяни вже близько. Ольга Смик висмикнула його з Тернополя, аби знову звести з Тетяною!
Орест Котик. Тільки цього й бракувало!
Галя Красна. Він же одружений вдруге.
Феська Ракета. Він уже розлучений. (Скоромовкою). Мене тут не було, я вам ні слова! (Вибігає).
Орест Котик. Піду назустріч Зіновію Смику. Перепиню. Лишній Зіновій на цьому обійсті!
Галя Красна. Ні, Оресте, не гарячкуй! Цей чоловік – батько твоїх племінників. Кому, як не сестрі твоїй Тетяні, розставити всі крапки над «і». з ним наодинці. Так буде краще.
Орест Котик. Гаразд, мудра дівчино. Поталанило мені з майбутньою дружиною.
Галя Красна. Покличемо Тетяну сюди, а самі…
Орест Котик (натхненно). Продовжимо цілуватися в хаті!

Закохані заходять у хату. Невдовзі на порозі з’являється Тетяна Котик. На її обличчі стурбованість, проте з появою колишнього чоловіка вдає байдужість.

Тетяна Котик. Яким вітром занесло Зіновію?
Зіновій Смик. Холодним, Тетяно.
Тетяна Котик. Невже не гріє сімнадцятилітня, до якої утік?
Зіновій Смик. Людям властиво помилятися.
Тетяна Котик. Ади, твоя молода любка виправила власну помилку.
Зіновій Смик. Можливо, так. Я вдячний їй за це.
Тетяна Котик. Невже?
Зіновій Смик. Вона підштовхнула мене до рідних мені…
Тетяна Котик. Немає Тані, яку ти вважав рідною…
Зіновій Смик. Куди поділася?
Тетяна Котик. Стала вивіркою, чоловіче.
Зіновій Смик. Глузуєш?
Тетяна Котик. Вивіркою, що не розпушувала хвоста, не загравала з промінням сонця, а довгими ночами тулилася до дерева, аби сягнути з нього зірки.
Зіновій Смик. Небесної, Таню?
Тетяна Котик. Ні, земної , Зіновію, тієї, яку приховав від неї Париж, коли усміхнувся і покарав за бажанна наблизити його собі та дітям…
Зіновій Смик. Знаю, білко… Тетяно, ти хотіла мешкати з дітьми в Парижі.
Тетяна Котик. Юрко і Павлик житимуть там в достатку. В розкоші! Без подачок батька-втікача. Заради цього знову полізу на дерево чи ба…у самісіньке пекло, якщо не вийду заміж за мосьє Жака. (Замовкає, побачивши матір, що вийшла з хати).

Жанна Котик. Не галасуй, дочко, - француза розбудиш. (Замислюється). Феєю, білкою ти вже була. Ким будеш наступного разу, коли спіткнешся?

З вулиці доноситься раптовий скрип гальма, гавкіт і скавуління собаки. Входять незнайомці з агресивними виразами облич.

Перший незнайомець (вказуючи на Зіновія Смика). Это он?
Другий незнайомець. Нєт, нє он.
Зіновій Смик. Чого вам потрібно, хлопці?
Третій незнайомець. Гдє Орест Котік?
Жанна Котик. Забирайтеся!

Перший незнайомець замахується, аби вдарити господиню обійстя. Його руку перехоплює Зіновій Смик, але в цю ж мить падає від удару третього. Всі три зайди вихоплюють пістолети.

Перший незнайомець. Всє Котікі – на калєні! (Другому) Провєрь дом!

Жанна і Тетяна виконують наказ першого незнайомця, другий виштовхує з хати Ореста Котика, Галю Красну і мосьє Жака.

Перший незнайомець. Старік і дєвушка – на калєні1 Орест – ко мнє!
Орест Котик (рішучо). Не займайте нікого! Карайте мене!
Другий незнайомець. Будєм убівать по одному із твоїх, єслі нє заплатішь за врєд, котрий прічініл в Москвє!
Мосьє Жак. Лєсе-муа транкіль! Іль я де ліміт!
Перший незнайомець (третьому). Что мурличєт етот буратіно?
Третій незнайомець. Просіт оставіть єво в покоє. Надоєлі єму…
Другий незнайомець. Гадом буду – в іностранца водятса дєньгі!
Тетяна Котик (схлипуючи). Ми заплатимо! Дозвольте мені та мосьє зайти у хату.
Перший незнайомець. Разрєшаю. (Третьому). Сопроводі!

Застогнав, приходячи до тями, Зіновій Смик. За тином обнялися хлопчаки.

Павлик. Юрку, бандити можуть вбити наших маму і тата!
Юрко. Заздрив бандитам – круті. Більше не буду.
Павлик. Я теж… хочу бути чемним. Як допоможемо рідним?
Юрко. Позичимо зброю в мисливців.
Павлик. Круто!

Хлопчаки, скрадаючись, вибігають. На подвір’ї коротка мовчанка. Жанна Котик витирає кров з обличчя Зіновія Смика, Орест Котик приглядається до зброї нападників. Галя Красна молиться. Під дулом пістолета з хати повертаються Тетяна Котик і мосьє Жак.

Перший незнайомець (третьому). Сколько дєнєг у француза?
Третій незнайомець. Нам хватіт.
Другий незнайомець. Свідєтєлєй много…
Третій незнайомець. Да…

На вулиці знову зчиняється гавкіт.

Жанна Котик (з відчаєм). Ой, Ракета летить сюди!
Перший незнайомець (істерично) Ложісь!

Усі троє незнайомців падають на діл і охоплюють голови руками. В цю мить вбігає і оторопіло зупиняється на подвір’ї Феська Ракета. З-за її спини кидаються на зайшлих мисливці та обеззброюють їх.

Вадим Чуб. В’яжіть гадів, поки на мушці тримаю!

Іван Бзух та Орест Котик хутко зв’язують і зводять на ноги непроханих гостей.

Другий незнайомець (першому). Ти пачему скамандовал ложітся?
Перший незнайомець. От етіх бандеровцев всево можа ажідать!
Третій незнайомець (першому). Казьол!
Перший незнайомець. Сам казьол!
Іван Бзух. Поліція на під’їзді. Вона й розбереться, хто з вас, бандюків, найбільший цап.
Тетяна Котик. Де діти?
Вадим Чуб. Зустрілися нам на вулиці. Хотіли рушниці позичити, аби визволити рідню.
Орест Котик. Молодці, племінники!

Мисливці виводять затриманих на вулицю. Повз них на подвір’я вбігають Юрко та Павлик і виснуть на шиї матері.

Тетяна Котик. Хлопчаки мої! Сонечка!
Галя Красна (замилувавшись). Так подібні до батька…

Брати кидають погляди то на Зіновія Смика, то на мосьє Жака.

Жанна Котик. Повіяло роздоріжжям на хлопчаків. Повіяло!

Завіса.


2018р.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-02-12 12:00:12
Переглядів сторінки твору 461
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.994 / 5.64)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.039 / 5.78)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.775
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ІРОНІЧНИЙ РЕАЛІЗМ, НЕОРЕАЛІЗМ
Автор востаннє на сайті 2019.06.15 23:28
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2019-02-12 12:43:30 ]
Написав цю п'єсу для аматорського театру "Доля" ім. Володимира Федорчука, театру, актором якого був кілька років тому і, сподіваюся, ще буду, коли дозволить час...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2019-02-12 17:01:20 ]
Будуть ставити? Чи ще не розглядали?


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2019-02-12 18:07:42 ]
Аматорський театр "Доля" був досить успішним у свій час. Тепер постановки призупинено з різних причин. Трагічно загинув, рятуючи хлопчину-пластуна з виру на Дністрі, Володя Федорчук, один із кращих акторів, художник і керівник місцевих пластунів. Тому й театр "Доля" ім. Володимира Федорчука. Намагаюся дати поштовх до відновлення постановок театру своїми п'єсами, до яких не байдужі мої друзі- місцеві актори.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2019-02-12 18:23:22 ]
Прикро. На аматрах світ тримається. Це те ж саме, що волонтери. Але зі світу мистецтва.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Галина Михайлик (М.К./М.К.) [ 2019-02-13 23:07:32 ]
Жваво читається!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2019-02-14 12:22:49 ]
Галино, дякую! Намагався писати так, щоб глядач або читач не заснув. :)).


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анонім Я Саландяк (Л.П./Л.П.) [ 2019-02-14 05:20:48 ]
... заінтригувало... зкопіюю на власний компютер... і буду читати...що-там у тебе вариться!.. у голові?.. яку європу... на підгаєцьку сцену!..потім поговорим - натхнення...і здоров'я!..


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2019-02-14 12:29:59 ]
Ярославе, відчув я те заробітчанство нутром у своєму другому житті, тому вважаю, що можу спробувати побачену Європу з українськими завулками відтворити в оповіданнях і п'єсах. )).


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сергій Гупало (М.К./М.К.) [ 2019-02-14 12:42:16 ]
Вважаю, що Ви, Богдане, робите велику справу, взявшись за тему заробітчанства. Я теж збираюся писати, але роман, оскільки чимало років пропрацював за кордоном, найбільше - в Польщі... Хай нам щастить! Адже частенько твори про заробітчанське життя підказують, що їх автор сам не працював за кордоном, а чув оповідки або просто був туристом.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2019-02-14 18:37:57 ]
Сергію, згоден з Вами: щоб написати щось вартісне, потрібно його відчути до дрібних деталей. Обов'язково беріться за роман, який задумали, бо він, безумовно, буде цікавим.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анонім Я Саландяк (Л.П./Л.П.) [ 2019-02-22 10:09:06 ]
...о! прочитав - то-щось фантастичне... як для кіна...западенського... ого!..