ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ніна Виноградська
2019.09.17 14:49
Прошу безсоння у небес
Отак, як сну колись просила.
Твого мовчання добрий пес
Мене не вкусить. Я б вкусила.

Хоча б відчути, що жива,
І кров ще струменить у жилах.
Але до ранку всі слова

Тетяна Левицька
2019.09.17 13:32
Як гуляв, аж гай гудів від хиті,
а співав, то мліли солов'ї.
Очі сині, мов волошки в житі,
вистачало їх на дві сім'ї.
Щедро дарував любов, усмішку,
не жалів грошей на Божий храм,
міг пригріти безпритульну кішку,
випити із другом по сто грам.

Віта Парфенович
2019.09.17 11:16
Не надто гостинно стріла столиця подорожніх. На кожному кроці перевірка документів. Багато магазинів лишень для жителів Києва і області. Нехитрі пожитки з собою. Микола жив неподалік Яготина, рідні радо зустрічали його і гостя Віктора. Але Вікторові не

Олександр Сушко
2019.09.17 10:44
Був колись я, братику, дискант,
Згодом тенор, пам'ятаєш виступ?
Осінь у душі наводить лад,
Шерехтить багряним падолистом.

Бо весною ще відцвів тюльпан,
В літні дні - ромашка буйногрива.
Думав, що митець в мені пропав.

Світлана Майя Залізняк
2019.09.17 10:10
Ти хочеш піти, вириваєш коріння,
а двоє тримають: "...от нам би уміння...
Така запальна, своєрідна, хороша...
та ми зчорнимо, ще нав'яжемо ношу".

Навіщо ексцеси - від шавок брехливих?
Жбурнути б у них звіробою, жаливи.

Микола Соболь
2019.09.17 06:58
А далі буде тьма (на триста літ).

І згарище книжок про самостійність.
У гніті проросте духовна бідність,

А з неї неминучий рабства плід.

Керує мла всесвітнього потоку.

Ярослав Чорногуз
2019.09.17 05:55
Не відсохне в тебе пучка,
Сієш брехні позаяк?
Вєрко ти пихосмедючко,
Доносучко Шапокляк?!

Вже від сорому Полтава
Ледь не падає навзнак.
Бо ганьбить її лукава

Серго Сокольник
2019.09.16 23:12
андеграунд, новословоутворення, "перелив теми" (авторське ноу-хау, як у ряді інших моїх творів. Трохи експериментую)))

Осінь літо бере, як Отелло
Дездемону... Собі в па-де-де
Танцівниці шукає метелик,
Мов нектар випиваючи день,
Цей дурману наповн

Вячеслав Семенко
2019.09.16 22:35
Вели коня старого на забій
крізь ранній сон байдужого села.
Цвіла ще памороззю ковила
над путівцем, що вів на водопій.

Не порошив іще замерзлий шлях,
ще промінь пробивався крізь туман.
День у село заходив крадькома,

Любов Бенедишин
2019.09.16 15:16
Якась вона непевна, дивна:
То експресивна, то пасивна…

То мить розмінює на центи,
То нараховує проценти

На кожну краплю: смутку, болю…
Ніяк не визначиться з роллю:

Олександр Сушко
2019.09.16 12:03
І знову бій. Повсюди вороги,
Свої, чужі...не бачу вже різниці.
Кацапів хочу знищить до ноги,
А хохлаків повісити на гілці.

Одні стріляють точно межи віч,
А інші - чорним байдужем у душу.
Зірвати б їхні посмішки з облич,

Ігор Деркач
2019.09.16 09:09
ІПолетіли у вирій бусли
і жура до оселі вертає.
А у нас іще – ка_ні_ку_ли:
я не чую, – немає коли,
а у тебе мене вже немає.

А життя як отой водопад
доливає літа по десятку,

Микола Соболь
2019.09.16 05:36
Стрункі берези та дуби розлогі
До неба піднялися край дороги.

Їх щиро радує і літо, і зима…
(Хоча Петровича вже сьомий рік нема).

У виснажену землю голу, лису
По пагінцю приносив їх із лісу…

Петро Скоропис
2019.09.16 02:16
Великий муж дивився у вікно,
але для неї світ кінчався краєм
його цупкої, грецької туніки,
подібної у брижах складок до
зупиненого ніби моря.
Він же
дивився у вікно і його зір
сягав такої далечі, що губи

Олександр Сушко
2019.09.15 18:18
Напишу цього разу без жартів,
Голу істину зрійте без шат.
Геніальні поети чубаті,
Сиві кучми на главах лежать.

Їм і оплески, й почестей шуби,
І осанна розчулених дів.
А у мене - лобище як бубон,

Любов Бенедишин
2019.09.15 17:12
Навіщо шипи-докори?
Що далі – і так відомо.
Тікай із мого Содому
У рідну свою Гоморру:
Оманою-баговинням,
Образами-манівцями…
Окремо – нам крок до тями.
А вкупі – нема спасіння.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19

Юлія Савіцька
2019.04.01

Надія Тарасюк
2019.02.03






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Юлія Савіцька (1994) / Проза / Коротка проза

 Просто живи

«навіть якщо світ болітиме кожним вдихом –
будь його диханням і руками,
будь голосом його, будь його сміхом»

Сергій Жадан

Ми зустрілися в один з надвечір’їв весни,
коли втомлене Сонце сідало за обрій.

***
В той вечір я прийшла на вокзал, бо мені було сумно. Я завжди так роблю коли мені сумно. Я уявлю як сідаю у потяг, махаю комусь на прощання і їду у невідомому напрямку. Від вокзалу віє смутком. Печальним вітром.
Я брела пероном в пошуках кращого ракурсу для фото в Instagram, як раптом почула оголошення: «До відома зустрічаючих! Потяг №748 сполучення Харків-Львів буде прибувати до першого перону. Будьте обережні!».
Одразу подумала, що приїде багато військових. Все ж сполучення таке: далеке і страшне. Десь з далекого Сходу країни, що вже котрий рік захищається у неоголошеній війні.
Відверто зізнаюся, що трохи лячно ставилася до тих мужніх хлопців і чоловіків у військових формах. Вони бачили стільки усього, що важко й уявити. І нерідко вони болюче переживають абсолютну байдужість людей у тих містах, які за тисячі кілометрів від зони бойових дій.
Коли дві останні фото були зроблені, мені захотілося ще зняти як прибуває потяг. Тільки-но він зупинився, люди заповнили перон, і я вирішила, що пора йти, аби не заважати зустрічаючим.
Я всунула телефон у кишеню, і опустивши голову вниз, аби не зустрітися поглядом з ким-небудь, рушила у напрямку сходів, по дорозі шукаючи у сумці гроші на проїзд…і наштовхнулася на Нього.
Він, очевидно, був пасажиром, щойно прибулого потяга. Приналежність до зони бойових дій видавали камуфляж і берци, а ще, як на не доволі теплий квітень, футболка, в якій він був одягнений, говорила, що він не відчуває холоду, бо вже звик так одягатися. Одягатися у те, що з боєм привезли волонтери, а не у форму відповідну погоді. У руках у нього був рюкзак, і він шкутильгав, що я помітила не одразу.
Тим, що я наштовхнулася на нього, я вибила з його рук телефон і миттєво його підняла, він усміхнувся і сказав: «Дякую! Вибачте, я не помітив вас».
«Це ви мене вибачте», - відповіла я, у той момент, як за моє спиною пролунало: «Хлопче, ходімо. Ми чекаємо тільки на тебе».
Не дочекавшись відповіді мого незнайомця, я швидко зникла з місця подій. Йшла не оглядаючись, аж поки не опинилася на площі перед вокзалом.

***
Захотілося кави і ноги, мимоволі, принесли мене до найближчої кав’ярні.
У той момент, я чомусь зовсім не надала значення цій нашій зустрічі. Я подумала лише, що дуже шкода, цих молодих юнаків, які так самовіддано захищають нашу країну на лінії вогню.
Я замовила чашечку улюбленої кави і сіла подалі від вікна та людей. Відкривши галерею у телефоні я почала відбирати найкращі фото та шукати відповідні рядки для допису. І за цим важливим заняттям я зовсім не помітила Тебе.
Ти підійшов до мого столика і запитав дозволу сісти. Я кивнула і зніяковіла. Гадки не мала чому дозволила незнайомцю сісти навпроти. Але щось у тобі ніби підсвідомо сказало мені: «Не бійся. Я ніколи тебе не скривджу».
Ти сказав, що чекаєш друга і запитав, чи можна почекати його разом зі мною. Я ствердно відповіла.
Так почалася наша перша розмова.
***
Раптом у нього задзвонив телефон. Я змогла хоч трохи відволіктися від розмови з ним і подумати. Чому я розмовляю з цим незнайомим хлопцем? Чому розповідаю йому щось про себе? Чому він сів поруч зі мною в той вечір?
Мої роздуми обірвав його голос. Він вибачився, сказав, що друг вже тут, попросив номер телефону і пішов, на прощання, подякувавши за цікаву розмову і нове знайомство, і пообіцяв подзвонити.
Я довго дивилася йому в слід, і аж тоді замітила, що він накульгує. Стало боляче. І я заплакала.
***
Тієї ночі заснути було важко. Щоразу закриваючи очі я згадувала тебе. В голові виринали картинки з нашої зустрічі.
Ось я наштовхуюся на тебе на пероні. Ти посміхаєшся. У тебе сині очі. Перше, що я запам’ятала. Потім чашка кави. Наша розмова. Твої широкі плечі, за якими здавалося, знаходився увесь світ. Твоя посмішка, щира і легка. Твої слова, сказані обережно, аби нічого не зіпсувати.
Ми бачилися всього раз, але мені тоді здавалося, що я знаю тебе дуже давно. Ти розповів, що до війни вчився на реабілітолога і мріяв працювати з спортсменами. Але не так сталося, як гадалося.
2014-й приніс зовсім нове життя. До якого ніхто не був готовий. І ти теж.
Ти став воїном. Захисником. Бійцем АТО. І не лише на час війни, а вже назавжди. Ця особлива категорія людей, що пережили війну, людей, що бачили смерть в обличчя, людей, що не боялися, людей, що не відступили.
***
Я все думала про те, що він мені розповів. Сказав, що він боєць АТО. Що отримав осколкове поранення в ногу. Що на передовій ще з 14-го. Що зараз, щомісяця відвідує побратимів на Сході.
Розповів, що тепер здійснилася його мрія. І йому запропонували працювати за спеціальністю – він займатиметься реабілітацією військових після поранень. Звичайно ж, коли одужає сам.
Що вечора я думала про ту нашу зустріч. Думала про нього.
І якось за декілька днів він зателефонував. Вибачився, що не дзвонив, сказав що мав багато справ, а сьогодні їде до бабусі і дідуся в Карпати, і перед від’їздом, хотів би побачитись. Я погодилася.
Ще декілька днів після нашої зустрічі, він телефонував, питав як справи, цікавився що я роблю, розказував про себе, про Карпати, а потім зник.
***
Ти зник. Раптово і несподівано.
Я не наважувалася набрати номер і не хотіла нав'язуватись. Тому вперто чекала, коли ти подзвониш.
Ти зник на два тижні. І коли через такий проміжок часу, мій телефон знову висвітив на екрані твоє ім’я, я розізлилася, і спочатку не хотіла брати слухавку, а потім, все ж цікавість перемогла.
Зв'язок був жахливим. Ти говорив уривчасто. Інколи ніби кричав. І я не одразу впізнала твій голос.
Ти сказав: «Вибач, що не дзвонив. Я далеко. Приїду і ми зустрінемось. Я скучив ».
Зв'язок обірвався. І тоді мені вперше стало страшно за тебе. Два дні потому я не могла ні їсти, ні спати. Постійно чекала твого дзвінка. Але його не було.
***
Я чекала на його дзвінок майже тиждень, що здавалося для мене вічністю.
Якось він написав: « Я приїжджаю сьогодні о 17.05. Чекатиму тебе на тому ж пероні. Якщо зможеш - прийди. Цілую ».
Далі все як у тумані. Пам’ятаю лише, що о пів на 5 я вже стояла на пероні і виглядала потяг сполученням «Харків - Львів».
***
В той день трапився наш перший поцілунок. Пам’ятаєш?
Несподівано. Спонтанно. Ти вийшов з вагону і я не стримала емоцій.
Пам’ятаєш, як у тій самій кав’ярні ти пояснював мені, що потрібно було допомогти друзям, що був наступ на населений пункт, який охороняють твої побратими, що ти мусив повертатися до хлопців першим ж потягом і навіть не купував квиток (за що Укрзалізниця, змушена, тебе пробачити).
Зізнаюся, в той день я подумала про дітей. Думала про те, що хочу ділити з тобою кожен день свого життя, яким би він не був.
Ми просиділи там увесь вечір. Потім ти провів мене додому і пообіцяв подзвонити. Наступні декілька тижнів були справді казковими і я дуже дякую тобі за це. Всевишній подарував мені тебе в найнеобхідніший момент. І я не впевнена, чи заслуговую на такий коштовний дарунок. Ти був тою загубленою частинкою мене, яку я нарешті знайшла.
***
Щомісяця він їхав на Схід, до своїх друзів та побратимів. І щоразу я не могла стримати сліз, а він забороняв приходити на вокзал. Забороняв проводжати і прощатися. А ще за тиждень, до того як мав їхати, переставав зі мною бачитися і розмовляти. Пояснював це тим, що відстань для нього - це дуже важко. Що своєю присутністю в його думках я роблю його слабким і вразливим. Що йому стає страшно за мене, що якщо з ним щось станеться, я цього не переживу, а він собі це не пробачить. І я навчилася справлятися з його дивацтвами і я люблю їх, якщо чесно. Бо це робить його особливим, рідним, лише моїм.
***
Пригадуєш, як ти хотів мені освідчитись? Я, як завжди, все зіпсувала. Поки ти був у від’їзді, я знайшла у твоїй квартирі каблучку. І вирішила зробити тобі сюрприз. Якщо для мене він уже не вийде. Поруч з каблучкою я залишила записку зі словами «Я згодна. Люблю Тебе». Пам’ятаєш як по приїзді ти зателефонував мені зі словами: «Я ще нічого не пропонував, але вже радий твоїй відповіді». Ми довго, тоді ще, з посмішкою згадували ту історію.
***
В той день я хвилювалася, як ніколи. Хоча завжди переконувала себе, що у день свого власного весілля, поводитимусь зовсім інакше ніж більшість наречених. Емоції переповнювали. Наступного дня все прокручувалось у голові знову, і знову.
Ось він посміхається. Бере мене за руку. Я міцно стискаю її. Ми переступаємо поріг церкви. Стає тепло і затишно. Як у дитинстві. Наші рідні. Посмішки. Море квітів. Перший танець. Привітання. Батьківські сльози. Знімають вельон. Я сиджу у нього на руках, наче мале дитя. Він дивиться просто мені у очі і каже: «Боже, дякую».

***
Все знову змінилося одного вересневого ранку.
Раптовий наступ на наші позиції на Донбасі. Ти не міг залишатися осторонь. Не кажучи ні слова ти вийшов за двері і в той момент я злякалася, що більше ніколи не почую твоїх кроків.
А згодом стався бій. Останній бій.
Ти надіслав повідомлення: «Я назавжди тебе люблю. Чекати не треба. Лише пам’ятай. І просто живи».
Я намагалася телефонувати. Набирала номер знову, і знову – все марно.
Телефон вимкнено. Абонент недоступний.
А я тоді, так і не встигла сказати тобі, що я при надії.

***
«Перемога! Перемога!», - телевізійні новини рясніли повідомленнями, - «Відбито останню атаку бойовиків. Терористи перейшли кордон. Українські війська зайшли у Донецьк».
Кожен канал говорив про перемогу. Йшли титри з іменами загиблих. Убитих було більше ніж поранених. У розпачі я не знала куди йти, куди дзвонити. Я шукала його в Маріуполі та Дніпрі, куди як правило, звозили усіх поранених, і знайшла.
***
Ти був без свідомості. З перев’язаними очима. У нас була лише хвилина. Тебе мали забрати на операцію. Я встигла лише сказати тобі, що в тебе народиться син.
Не знаю чи тоді ти чув мене, але ти відважно боровся. І наступного дня прийшов до тями. Лікарі не давали гарантій. Я не знала як сказати тобі, що можливо, зір до тебе не повернеться. І я так і не змогла сказати. Точніше, не захотіла.
В той день я пообіцяла собі і тобі, що боротимуся. Пообіцяла, що ти побачиш свого сина . Що цей страшний сон закінчиться
І от сьогодні, ти читаєш це, а значить нам вдалося.
Не забудь, у сина випускний вечір.
Ваші сорочки попрасовані.
Сніданок на плиті.
Я буду за годину.
Люблю вас, хлопчики мої.





Львів,2019р.

«Просто живи» - ліричний лист головної героїні до її коханого, який між мирним життям та окопами, обрав друге. Лист, що читає головний герой як машина часу, переносить читача у різні події з життя. Ця історія про те, як не опускати руки, боротися, разом долати перешкоди. Історія про біль і страх. Історія про радість і сум. І звичайно про любов, що зцілює навіть смертельні рани.






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-04-02 12:16:28
Переглядів сторінки твору 230
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.800
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
ЕССЕ
Війна
Автор востаннє на сайті 2019.07.26 16:06
Автор у цю хвилину відсутній