ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2019.07.24 07:00
Здається розум на межі банкрутства.
Хитає вітер під вікном біг-борд.
(Це звісно не найкращий витвір людства.)
І байдуже йому до пришлих морд.
Він одячить про те, чому не бути.
І день почнеться з нового листа.
А я благаю: «Схаменіться люди!»
Нам бід

Ігор Деркач
2019.07.23 18:04
Нема коли сміятися, панове.
Усе, що мали, в Лету загуло.
Іще такого радісного шоу
і на, і в Україні не було.

ІІЧого недобачали, те почули.
І ось вона оказія яка –
іде телепортація в минуле

Володимир Бойко
2019.07.23 17:14
Сорок років черепашка
В магазин ішла по пляшку.

Озвірілі бегемоти
Розтоптали кашалота.

Зденервована горила
Вистрибнула з гвинтокрила.

Сергій Губерначук
2019.07.23 15:20
Я натхнення своє ображав,
не бажав його і зневажав.
А ходило воно за мною,
як намисто за купою гною…

І учора прийшло, і тепер ще сидить…
А мені то тривожно, то радісно вмить…
То заплачеш, як дурень,

Олександр Сушко
2019.07.23 14:43
Кохатися - ще та маруда,
Красу звільняю від одеж.
Не цілувати - грішним буду,
А поцілую - грішник теж.

Украв її із темних келій,
І хоч із нею пропаду -
Притиснув крилами до скелі,

Козак Дума
2019.07.23 13:28
Якого роду-племені ви, люди?
Куди лежить тепер ваш битий шлях?
Чекаєте якого й звідки чуда?
Чиє колосся зріє у полях?

Чия нога топтатиме віднині
долини предків, пам’ять їх, кістки?..
Над ким проллє високе небо, синє,

Олена Побийголод
2019.07.23 11:48
Із Івана Буніна

В’ється шлях в снігах одноманітних.
Потім - міст, яруга, чагарі,
під горою - селище самітне,
та забутий цвинтар на горі.

Ні душі в селі; не червоніють

Світлана Майя Залізняк
2019.07.23 09:59
Варани - місцеві, приїжджі.
Канапки на таці травистій.
Вечірка влаштована Іржі.
Йде травесті-кралечка Христя...

Лягає, просовує ногу
в кільце від гранати повія.
До туї прив'язано дога.

Надія Тарасюк
2019.07.23 08:58
Синичка шукала поживу… Я ж відшукувала щастя. Хай коротке, як заячий хвостик. * * * У садку виросли маргаритки. Рожевощокі, мов карапузи. Чи помічу їх біля твоєї лілії? * * * Розглядаю хмарини. Квітка, коник, динозавр… Котра з них МОЯ? * *

Микола Соболь
2019.07.23 06:47
Пульсує джерело, струмить.
Не відкладайте дня на завтра.
Бо зрештою настане мить –
Лиш гай про тебе прошумить
Й життя-буття погасне ватра.

Від пострілу стікає час.
Вбивати люди не повинні!

Віктор Кучерук
2019.07.23 06:32
Смієшся ти - і я радію,
Сумуєш ти - і я журюсь,-
Розчарування і надії
Знедавна ділимо чомусь.
Немов злились в єдине ціле
Озерце змушено струмки,
А там на двох і штиль, і хвилі,
І риби, й полиски луски.

Ярослав Чорногуз
2019.07.23 03:12
На листі потьмяніла бірюза,
І ніч ковтнула обриси пресвітлі.
Осінній смуток в душу заповза,
Вогні у небі, як відьомські мітли.

Літак у темряві летить, свистить,
І сопла випускають скрип і скрегіт.
У моторошних призвуках на мить

Іван Потьомкін
2019.07.22 22:06
Коли од раббі Нахмана я був далеко.
Набагато далі, ніж Умань од Єрусалима,
І був наївним, бо гадав, що потім
Побачу, прочитаю,послухаю, зустрінусь...
Роки громадили слухняно сподівання
І чи не полетіли б вони зі мною в надсвіти,
Якби на старості, уж

Серго Сокольник
2019.07.22 22:01
День закінчує вечір
Нескінченності літа. І ось
В небі пташка щебече,
Що замерзне в зимовий мороз...
І метелик літає
Від кульбаби до хмелю... Та ні...
Він свою відшукає
Поміж скелець труну у вікні.

Світлана Майя Залізняк
2019.07.22 17:34
Ще не бачу таємної кнопки.
Викликати спецназівців - зась.
Йде нападник: перевертнем, гопки...
Таргану висота не здалась.

Висихає невдаха тропічний.
Дві петарди по ньому... і тиш.
Повз до мене повз Ямпіль та Ічню,

Сергій Губерначук
2019.07.22 15:18
Мурчить і грається з тобою, мов з клубком,
смугастий тигр з оранжевим оскалом.
Це ти вдихнув і видихнув магічне "Ом"
і приручив його своїм язичним жалом.

Ти не псуєш нас, мову джунґлів знаєш ти,
і кожне дерево тобі підзвітне над тобою.
Ти сірій
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19

Юлія Савіцька
2019.04.01

Надія Тарасюк
2019.02.03

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29

Вікторія Їхова
2019.01.26






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Юлія Савіцька (1994) / Проза / Коротка проза

 Просто живи

«навіть якщо світ болітиме кожним вдихом –
будь його диханням і руками,
будь голосом його, будь його сміхом»

Сергій Жадан

Ми зустрілися в один з надвечір’їв весни,
коли втомлене Сонце сідало за обрій.

***
В той вечір я прийшла на вокзал, бо мені було сумно. Я завжди так роблю коли мені сумно. Я уявлю як сідаю у потяг, махаю комусь на прощання і їду у невідомому напрямку. Від вокзалу віє смутком. Печальним вітром.
Я брела пероном в пошуках кращого ракурсу для фото в Instagram, як раптом почула оголошення: «До відома зустрічаючих! Потяг №748 сполучення Харків-Львів буде прибувати до першого перону. Будьте обережні!».
Одразу подумала, що приїде багато військових. Все ж сполучення таке: далеке і страшне. Десь з далекого Сходу країни, що вже котрий рік захищається у неоголошеній війні.
Відверто зізнаюся, що трохи лячно ставилася до тих мужніх хлопців і чоловіків у військових формах. Вони бачили стільки усього, що важко й уявити. І нерідко вони болюче переживають абсолютну байдужість людей у тих містах, які за тисячі кілометрів від зони бойових дій.
Коли дві останні фото були зроблені, мені захотілося ще зняти як прибуває потяг. Тільки-но він зупинився, люди заповнили перон, і я вирішила, що пора йти, аби не заважати зустрічаючим.
Я всунула телефон у кишеню, і опустивши голову вниз, аби не зустрітися поглядом з ким-небудь, рушила у напрямку сходів, по дорозі шукаючи у сумці гроші на проїзд…і наштовхнулася на Нього.
Він, очевидно, був пасажиром, щойно прибулого потяга. Приналежність до зони бойових дій видавали камуфляж і берци, а ще, як на не доволі теплий квітень, футболка, в якій він був одягнений, говорила, що він не відчуває холоду, бо вже звик так одягатися. Одягатися у те, що з боєм привезли волонтери, а не у форму відповідну погоді. У руках у нього був рюкзак, і він шкутильгав, що я помітила не одразу.
Тим, що я наштовхнулася на нього, я вибила з його рук телефон і миттєво його підняла, він усміхнувся і сказав: «Дякую! Вибачте, я не помітив вас».
«Це ви мене вибачте», - відповіла я, у той момент, як за моє спиною пролунало: «Хлопче, ходімо. Ми чекаємо тільки на тебе».
Не дочекавшись відповіді мого незнайомця, я швидко зникла з місця подій. Йшла не оглядаючись, аж поки не опинилася на площі перед вокзалом.

***
Захотілося кави і ноги, мимоволі, принесли мене до найближчої кав’ярні.
У той момент, я чомусь зовсім не надала значення цій нашій зустрічі. Я подумала лише, що дуже шкода, цих молодих юнаків, які так самовіддано захищають нашу країну на лінії вогню.
Я замовила чашечку улюбленої кави і сіла подалі від вікна та людей. Відкривши галерею у телефоні я почала відбирати найкращі фото та шукати відповідні рядки для допису. І за цим важливим заняттям я зовсім не помітила Тебе.
Ти підійшов до мого столика і запитав дозволу сісти. Я кивнула і зніяковіла. Гадки не мала чому дозволила незнайомцю сісти навпроти. Але щось у тобі ніби підсвідомо сказало мені: «Не бійся. Я ніколи тебе не скривджу».
Ти сказав, що чекаєш друга і запитав, чи можна почекати його разом зі мною. Я ствердно відповіла.
Так почалася наша перша розмова.
***
Раптом у нього задзвонив телефон. Я змогла хоч трохи відволіктися від розмови з ним і подумати. Чому я розмовляю з цим незнайомим хлопцем? Чому розповідаю йому щось про себе? Чому він сів поруч зі мною в той вечір?
Мої роздуми обірвав його голос. Він вибачився, сказав, що друг вже тут, попросив номер телефону і пішов, на прощання, подякувавши за цікаву розмову і нове знайомство, і пообіцяв подзвонити.
Я довго дивилася йому в слід, і аж тоді замітила, що він накульгує. Стало боляче. І я заплакала.
***
Тієї ночі заснути було важко. Щоразу закриваючи очі я згадувала тебе. В голові виринали картинки з нашої зустрічі.
Ось я наштовхуюся на тебе на пероні. Ти посміхаєшся. У тебе сині очі. Перше, що я запам’ятала. Потім чашка кави. Наша розмова. Твої широкі плечі, за якими здавалося, знаходився увесь світ. Твоя посмішка, щира і легка. Твої слова, сказані обережно, аби нічого не зіпсувати.
Ми бачилися всього раз, але мені тоді здавалося, що я знаю тебе дуже давно. Ти розповів, що до війни вчився на реабілітолога і мріяв працювати з спортсменами. Але не так сталося, як гадалося.
2014-й приніс зовсім нове життя. До якого ніхто не був готовий. І ти теж.
Ти став воїном. Захисником. Бійцем АТО. І не лише на час війни, а вже назавжди. Ця особлива категорія людей, що пережили війну, людей, що бачили смерть в обличчя, людей, що не боялися, людей, що не відступили.
***
Я все думала про те, що він мені розповів. Сказав, що він боєць АТО. Що отримав осколкове поранення в ногу. Що на передовій ще з 14-го. Що зараз, щомісяця відвідує побратимів на Сході.
Розповів, що тепер здійснилася його мрія. І йому запропонували працювати за спеціальністю – він займатиметься реабілітацією військових після поранень. Звичайно ж, коли одужає сам.
Що вечора я думала про ту нашу зустріч. Думала про нього.
І якось за декілька днів він зателефонував. Вибачився, що не дзвонив, сказав що мав багато справ, а сьогодні їде до бабусі і дідуся в Карпати, і перед від’їздом, хотів би побачитись. Я погодилася.
Ще декілька днів після нашої зустрічі, він телефонував, питав як справи, цікавився що я роблю, розказував про себе, про Карпати, а потім зник.
***
Ти зник. Раптово і несподівано.
Я не наважувалася набрати номер і не хотіла нав'язуватись. Тому вперто чекала, коли ти подзвониш.
Ти зник на два тижні. І коли через такий проміжок часу, мій телефон знову висвітив на екрані твоє ім’я, я розізлилася, і спочатку не хотіла брати слухавку, а потім, все ж цікавість перемогла.
Зв'язок був жахливим. Ти говорив уривчасто. Інколи ніби кричав. І я не одразу впізнала твій голос.
Ти сказав: «Вибач, що не дзвонив. Я далеко. Приїду і ми зустрінемось. Я скучив ».
Зв'язок обірвався. І тоді мені вперше стало страшно за тебе. Два дні потому я не могла ні їсти, ні спати. Постійно чекала твого дзвінка. Але його не було.
***
Я чекала на його дзвінок майже тиждень, що здавалося для мене вічністю.
Якось він написав: « Я приїжджаю сьогодні о 17.05. Чекатиму тебе на тому ж пероні. Якщо зможеш - прийди. Цілую ».
Далі все як у тумані. Пам’ятаю лише, що о пів на 5 я вже стояла на пероні і виглядала потяг сполученням «Харків - Львів».
***
В той день трапився наш перший поцілунок. Пам’ятаєш?
Несподівано. Спонтанно. Ти вийшов з вагону і я не стримала емоцій.
Пам’ятаєш, як у тій самій кав’ярні ти пояснював мені, що потрібно було допомогти друзям, що був наступ на населений пункт, який охороняють твої побратими, що ти мусив повертатися до хлопців першим ж потягом і навіть не купував квиток (за що Укрзалізниця, змушена, тебе пробачити).
Зізнаюся, в той день я подумала про дітей. Думала про те, що хочу ділити з тобою кожен день свого життя, яким би він не був.
Ми просиділи там увесь вечір. Потім ти провів мене додому і пообіцяв подзвонити. Наступні декілька тижнів були справді казковими і я дуже дякую тобі за це. Всевишній подарував мені тебе в найнеобхідніший момент. І я не впевнена, чи заслуговую на такий коштовний дарунок. Ти був тою загубленою частинкою мене, яку я нарешті знайшла.
***
Щомісяця він їхав на Схід, до своїх друзів та побратимів. І щоразу я не могла стримати сліз, а він забороняв приходити на вокзал. Забороняв проводжати і прощатися. А ще за тиждень, до того як мав їхати, переставав зі мною бачитися і розмовляти. Пояснював це тим, що відстань для нього - це дуже важко. Що своєю присутністю в його думках я роблю його слабким і вразливим. Що йому стає страшно за мене, що якщо з ним щось станеться, я цього не переживу, а він собі це не пробачить. І я навчилася справлятися з його дивацтвами і я люблю їх, якщо чесно. Бо це робить його особливим, рідним, лише моїм.
***
Пригадуєш, як ти хотів мені освідчитись? Я, як завжди, все зіпсувала. Поки ти був у від’їзді, я знайшла у твоїй квартирі каблучку. І вирішила зробити тобі сюрприз. Якщо для мене він уже не вийде. Поруч з каблучкою я залишила записку зі словами «Я згодна. Люблю Тебе». Пам’ятаєш як по приїзді ти зателефонував мені зі словами: «Я ще нічого не пропонував, але вже радий твоїй відповіді». Ми довго, тоді ще, з посмішкою згадували ту історію.
***
В той день я хвилювалася, як ніколи. Хоча завжди переконувала себе, що у день свого власного весілля, поводитимусь зовсім інакше ніж більшість наречених. Емоції переповнювали. Наступного дня все прокручувалось у голові знову, і знову.
Ось він посміхається. Бере мене за руку. Я міцно стискаю її. Ми переступаємо поріг церкви. Стає тепло і затишно. Як у дитинстві. Наші рідні. Посмішки. Море квітів. Перший танець. Привітання. Батьківські сльози. Знімають вельон. Я сиджу у нього на руках, наче мале дитя. Він дивиться просто мені у очі і каже: «Боже, дякую».

***
Все знову змінилося одного вересневого ранку.
Раптовий наступ на наші позиції на Донбасі. Ти не міг залишатися осторонь. Не кажучи ні слова ти вийшов за двері і в той момент я злякалася, що більше ніколи не почую твоїх кроків.
А згодом стався бій. Останній бій.
Ти надіслав повідомлення: «Я назавжди тебе люблю. Чекати не треба. Лише пам’ятай. І просто живи».
Я намагалася телефонувати. Набирала номер знову, і знову – все марно.
Телефон вимкнено. Абонент недоступний.
А я тоді, так і не встигла сказати тобі, що я при надії.

***
«Перемога! Перемога!», - телевізійні новини рясніли повідомленнями, - «Відбито останню атаку бойовиків. Терористи перейшли кордон. Українські війська зайшли у Донецьк».
Кожен канал говорив про перемогу. Йшли титри з іменами загиблих. Убитих було більше ніж поранених. У розпачі я не знала куди йти, куди дзвонити. Я шукала його в Маріуполі та Дніпрі, куди як правило, звозили усіх поранених, і знайшла.
***
Ти був без свідомості. З перев’язаними очима. У нас була лише хвилина. Тебе мали забрати на операцію. Я встигла лише сказати тобі, що в тебе народиться син.
Не знаю чи тоді ти чув мене, але ти відважно боровся. І наступного дня прийшов до тями. Лікарі не давали гарантій. Я не знала як сказати тобі, що можливо, зір до тебе не повернеться. І я так і не змогла сказати. Точніше, не захотіла.
В той день я пообіцяла собі і тобі, що боротимуся. Пообіцяла, що ти побачиш свого сина . Що цей страшний сон закінчиться
І от сьогодні, ти читаєш це, а значить нам вдалося.
Не забудь, у сина випускний вечір.
Ваші сорочки попрасовані.
Сніданок на плиті.
Я буду за годину.
Люблю вас, хлопчики мої.





Львів,2019р.

«Просто живи» - ліричний лист головної героїні до її коханого, який між мирним життям та окопами, обрав друге. Лист, що читає головний герой як машина часу, переносить читача у різні події з життя. Ця історія про те, як не опускати руки, боротися, разом долати перешкоди. Історія про біль і страх. Історія про радість і сум. І звичайно про любов, що зцілює навіть смертельні рани.






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-04-02 12:16:28
Переглядів сторінки твору 198
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.800
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
ЕССЕ
Війна
Автор востаннє на сайті 2019.06.27 01:19
Автор у цю хвилину відсутній