ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Деркач
2019.05.19 08:52
             І
Уже й не знаю, із якого краю
дарується оказія така –
явитися на Банковій гультяю
на інаугурацію Сушка.

Даруйте, але я не уявляю
подію дня без мого п’ятака,

Віктор Кучерук
2019.05.19 08:34
Вчепився дощ у сіру хмару
І поночіло на землі,
І грім протяжливо ударив,
Вслід сяйву блискавки в імлі.
Води нестримної краплини,
В одне єднаючи тіла, -
Мутили бачену картину
За тьмяним світлом шпарки скла...

Ванда Савранська
2019.05.19 08:21
Бузок, ви скажете, не диво,
Та поєднання – дивина:
Гранітні скелі,
Рось грайлива,
Бузок,
кохання
і весна…

Ванда Савранська
2019.05.19 08:14
В запашну весну занурююсь
поволі я,
В аромати трав, нарцисів
і бузку.
Ось і сакури розквітли,
і магнолія –
І містечко прийняло
красу таку!

Тетяна Левицька
2019.05.19 07:57
Життя складається з осколків вітражів.
Іду по них на пальцях обережно.
Якби ж то я змогла, і ти також зумів
перевернути світ мого безмежжя.

Іти вперед, не озираючись назад,
де залишилися румовищ вежі,
і дикий виноград, і безпритульний сад,

Микола Дудар
2019.05.18 19:56
Пекельний дощ вже кілька діб...
Хмаринний гнів - буденна святість
А на печі сторічний дід
Щасливий що у своїй хаті…
І не біда, на самоті
Плететься краще павутиння
Ще невідомо хто спотів
Чи він, чи сховане у скрині…

Надія Тарасюк
2019.05.18 19:51
Химерний автобус на віддалі зонтика.
Автобус…
Химерний…
У сонця на тлі.
Де тихим таким, ледь схвильованим дотиком
Сміялась тут я, і цілунок твій тлів…
Химерний автобус без кінця
І без простору,

Ярослав Чорногуз
2019.05.18 15:33
А небо знов таке сумне,
Укрите сірою габою.
І огортає враз мене
Вселенська туга – за тобою.

Вистрілює Амура лук,
Стріла у серці, у моєму.
Кривавлять рану сто розлук

Світлана Майя Залізняк
2019.05.18 14:43
Трохи правди в оман заміс
не завадить,
але ж не хоче...
Друг чи недруг мені приніс
опаперене проти ночі.

...вихваляли...
казали: ню...

Вероніка Новікова
2019.05.18 11:31
І хотіла би все сказати, але мовчу.
Ця весна, ти зважай, не кожному по плечу.
Де спадає з очей не морок, але ріка,
Там моя у твою впадає, як рід, рука.

Я сказала би: будь до мене, опісля теж.
Всі, хто мають піти — підуть. Але ти поклич.
Десь у мар

Олександр Сушко
2019.05.18 11:13
В душі любові сяє чистий промінь
Веселкою в квітучому саду.
Гармонія та лад живуть у домі,
Хоча писалось інше на роду.

Лихої долі вилито причастя,
За спиною ніхто вже не кляне.
Вгніздилася у серці пташка щастя

Любов Бенедишин
2019.05.18 09:28
Усміхаюсь, а серце плаче,
вечори – в самоті й журбі.
Я кохаю тебе.
Це значить –
я бажаю добра тобі.
Тож, відрадо моя травнева,
слів не треба і стріч не треба.
І даремні мої печалі,

Тетяна Левицька
2019.05.18 06:59
Будь зі мною, коханий,
Зачаровуй мене,
Хай блаженство відрадне
Щастя не омине!

Затріпоче метелик
У душі золотій,
Теплі ковдри постелить

Віктор Кучерук
2019.05.18 05:05
Коли пощерблена лопата
В куток тікає від руки, -
Ловлю очима пелехаті,
Понад городами, хмарки.
Мандрую подумки за ними,
До мрій причетними, туди,
Де з давніх пір рояться рими
І втоми губляться сліди.

Вячеслав Семенко
2019.05.17 23:36
Вечір, перегнавши час,
увірвався набуянив,
з диким воєм перебіг
поміж стін.
І завчасну чорну тінь
гонить низько над полями...
Передмістя вже стріча
громобій.

Іван Потьомкін
2019.05.17 22:28
Не нарікаю на свій народ український. Знаю, як Господь Бог покарав Мойсея, коли той наваживсь сказати про братів по крові, немовби нінащо вони не годні. Як серафим підлетів до Ісаї з палаючим смолоскипом, коли пророк у розпачі насміливсь: «Нечистий я і с
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юлія Савіцька
2019.04.01

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29

Вікторія Їхова
2019.01.26

Іван Цимбалюк Калиновий
2019.01.21

Величко Анастасія
2019.01.16

старий Стрілець
2019.01.14

Людмила Кірєєва
2019.01.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Юлія Савіцька (1994) / Проза / Коротка проза

 Просто живи

«навіть якщо світ болітиме кожним вдихом –
будь його диханням і руками,
будь голосом його, будь його сміхом»

Сергій Жадан

Ми зустрілися в один з надвечір’їв весни,
коли втомлене Сонце сідало за обрій.

***
В той вечір я прийшла на вокзал, бо мені було сумно. Я завжди так роблю коли мені сумно. Я уявлю як сідаю у потяг, махаю комусь на прощання і їду у невідомому напрямку. Від вокзалу віє смутком. Печальним вітром.
Я брела пероном в пошуках кращого ракурсу для фото в Instagram, як раптом почула оголошення: «До відома зустрічаючих! Потяг №748 сполучення Харків-Львів буде прибувати до першого перону. Будьте обережні!».
Одразу подумала, що приїде багато військових. Все ж сполучення таке: далеке і страшне. Десь з далекого Сходу країни, що вже котрий рік захищається у неоголошеній війні.
Відверто зізнаюся, що трохи лячно ставилася до тих мужніх хлопців і чоловіків у військових формах. Вони бачили стільки усього, що важко й уявити. І нерідко вони болюче переживають абсолютну байдужість людей у тих містах, які за тисячі кілометрів від зони бойових дій.
Коли дві останні фото були зроблені, мені захотілося ще зняти як прибуває потяг. Тільки-но він зупинився, люди заповнили перон, і я вирішила, що пора йти, аби не заважати зустрічаючим.
Я всунула телефон у кишеню, і опустивши голову вниз, аби не зустрітися поглядом з ким-небудь, рушила у напрямку сходів, по дорозі шукаючи у сумці гроші на проїзд…і наштовхнулася на Нього.
Він, очевидно, був пасажиром, щойно прибулого потяга. Приналежність до зони бойових дій видавали камуфляж і берци, а ще, як на не доволі теплий квітень, футболка, в якій він був одягнений, говорила, що він не відчуває холоду, бо вже звик так одягатися. Одягатися у те, що з боєм привезли волонтери, а не у форму відповідну погоді. У руках у нього був рюкзак, і він шкутильгав, що я помітила не одразу.
Тим, що я наштовхнулася на нього, я вибила з його рук телефон і миттєво його підняла, він усміхнувся і сказав: «Дякую! Вибачте, я не помітив вас».
«Це ви мене вибачте», - відповіла я, у той момент, як за моє спиною пролунало: «Хлопче, ходімо. Ми чекаємо тільки на тебе».
Не дочекавшись відповіді мого незнайомця, я швидко зникла з місця подій. Йшла не оглядаючись, аж поки не опинилася на площі перед вокзалом.

***
Захотілося кави і ноги, мимоволі, принесли мене до найближчої кав’ярні.
У той момент, я чомусь зовсім не надала значення цій нашій зустрічі. Я подумала лише, що дуже шкода, цих молодих юнаків, які так самовіддано захищають нашу країну на лінії вогню.
Я замовила чашечку улюбленої кави і сіла подалі від вікна та людей. Відкривши галерею у телефоні я почала відбирати найкращі фото та шукати відповідні рядки для допису. І за цим важливим заняттям я зовсім не помітила Тебе.
Ти підійшов до мого столика і запитав дозволу сісти. Я кивнула і зніяковіла. Гадки не мала чому дозволила незнайомцю сісти навпроти. Але щось у тобі ніби підсвідомо сказало мені: «Не бійся. Я ніколи тебе не скривджу».
Ти сказав, що чекаєш друга і запитав, чи можна почекати його разом зі мною. Я ствердно відповіла.
Так почалася наша перша розмова.
***
Раптом у нього задзвонив телефон. Я змогла хоч трохи відволіктися від розмови з ним і подумати. Чому я розмовляю з цим незнайомим хлопцем? Чому розповідаю йому щось про себе? Чому він сів поруч зі мною в той вечір?
Мої роздуми обірвав його голос. Він вибачився, сказав, що друг вже тут, попросив номер телефону і пішов, на прощання, подякувавши за цікаву розмову і нове знайомство, і пообіцяв подзвонити.
Я довго дивилася йому в слід, і аж тоді замітила, що він накульгує. Стало боляче. І я заплакала.
***
Тієї ночі заснути було важко. Щоразу закриваючи очі я згадувала тебе. В голові виринали картинки з нашої зустрічі.
Ось я наштовхуюся на тебе на пероні. Ти посміхаєшся. У тебе сині очі. Перше, що я запам’ятала. Потім чашка кави. Наша розмова. Твої широкі плечі, за якими здавалося, знаходився увесь світ. Твоя посмішка, щира і легка. Твої слова, сказані обережно, аби нічого не зіпсувати.
Ми бачилися всього раз, але мені тоді здавалося, що я знаю тебе дуже давно. Ти розповів, що до війни вчився на реабілітолога і мріяв працювати з спортсменами. Але не так сталося, як гадалося.
2014-й приніс зовсім нове життя. До якого ніхто не був готовий. І ти теж.
Ти став воїном. Захисником. Бійцем АТО. І не лише на час війни, а вже назавжди. Ця особлива категорія людей, що пережили війну, людей, що бачили смерть в обличчя, людей, що не боялися, людей, що не відступили.
***
Я все думала про те, що він мені розповів. Сказав, що він боєць АТО. Що отримав осколкове поранення в ногу. Що на передовій ще з 14-го. Що зараз, щомісяця відвідує побратимів на Сході.
Розповів, що тепер здійснилася його мрія. І йому запропонували працювати за спеціальністю – він займатиметься реабілітацією військових після поранень. Звичайно ж, коли одужає сам.
Що вечора я думала про ту нашу зустріч. Думала про нього.
І якось за декілька днів він зателефонував. Вибачився, що не дзвонив, сказав що мав багато справ, а сьогодні їде до бабусі і дідуся в Карпати, і перед від’їздом, хотів би побачитись. Я погодилася.
Ще декілька днів після нашої зустрічі, він телефонував, питав як справи, цікавився що я роблю, розказував про себе, про Карпати, а потім зник.
***
Ти зник. Раптово і несподівано.
Я не наважувалася набрати номер і не хотіла нав'язуватись. Тому вперто чекала, коли ти подзвониш.
Ти зник на два тижні. І коли через такий проміжок часу, мій телефон знову висвітив на екрані твоє ім’я, я розізлилася, і спочатку не хотіла брати слухавку, а потім, все ж цікавість перемогла.
Зв'язок був жахливим. Ти говорив уривчасто. Інколи ніби кричав. І я не одразу впізнала твій голос.
Ти сказав: «Вибач, що не дзвонив. Я далеко. Приїду і ми зустрінемось. Я скучив ».
Зв'язок обірвався. І тоді мені вперше стало страшно за тебе. Два дні потому я не могла ні їсти, ні спати. Постійно чекала твого дзвінка. Але його не було.
***
Я чекала на його дзвінок майже тиждень, що здавалося для мене вічністю.
Якось він написав: « Я приїжджаю сьогодні о 17.05. Чекатиму тебе на тому ж пероні. Якщо зможеш - прийди. Цілую ».
Далі все як у тумані. Пам’ятаю лише, що о пів на 5 я вже стояла на пероні і виглядала потяг сполученням «Харків - Львів».
***
В той день трапився наш перший поцілунок. Пам’ятаєш?
Несподівано. Спонтанно. Ти вийшов з вагону і я не стримала емоцій.
Пам’ятаєш, як у тій самій кав’ярні ти пояснював мені, що потрібно було допомогти друзям, що був наступ на населений пункт, який охороняють твої побратими, що ти мусив повертатися до хлопців першим ж потягом і навіть не купував квиток (за що Укрзалізниця, змушена, тебе пробачити).
Зізнаюся, в той день я подумала про дітей. Думала про те, що хочу ділити з тобою кожен день свого життя, яким би він не був.
Ми просиділи там увесь вечір. Потім ти провів мене додому і пообіцяв подзвонити. Наступні декілька тижнів були справді казковими і я дуже дякую тобі за це. Всевишній подарував мені тебе в найнеобхідніший момент. І я не впевнена, чи заслуговую на такий коштовний дарунок. Ти був тою загубленою частинкою мене, яку я нарешті знайшла.
***
Щомісяця він їхав на Схід, до своїх друзів та побратимів. І щоразу я не могла стримати сліз, а він забороняв приходити на вокзал. Забороняв проводжати і прощатися. А ще за тиждень, до того як мав їхати, переставав зі мною бачитися і розмовляти. Пояснював це тим, що відстань для нього - це дуже важко. Що своєю присутністю в його думках я роблю його слабким і вразливим. Що йому стає страшно за мене, що якщо з ним щось станеться, я цього не переживу, а він собі це не пробачить. І я навчилася справлятися з його дивацтвами і я люблю їх, якщо чесно. Бо це робить його особливим, рідним, лише моїм.
***
Пригадуєш, як ти хотів мені освідчитись? Я, як завжди, все зіпсувала. Поки ти був у від’їзді, я знайшла у твоїй квартирі каблучку. І вирішила зробити тобі сюрприз. Якщо для мене він уже не вийде. Поруч з каблучкою я залишила записку зі словами «Я згодна. Люблю Тебе». Пам’ятаєш як по приїзді ти зателефонував мені зі словами: «Я ще нічого не пропонував, але вже радий твоїй відповіді». Ми довго, тоді ще, з посмішкою згадували ту історію.
***
В той день я хвилювалася, як ніколи. Хоча завжди переконувала себе, що у день свого власного весілля, поводитимусь зовсім інакше ніж більшість наречених. Емоції переповнювали. Наступного дня все прокручувалось у голові знову, і знову.
Ось він посміхається. Бере мене за руку. Я міцно стискаю її. Ми переступаємо поріг церкви. Стає тепло і затишно. Як у дитинстві. Наші рідні. Посмішки. Море квітів. Перший танець. Привітання. Батьківські сльози. Знімають вельон. Я сиджу у нього на руках, наче мале дитя. Він дивиться просто мені у очі і каже: «Боже, дякую».

***
Все знову змінилося одного вересневого ранку.
Раптовий наступ на наші позиції на Донбасі. Ти не міг залишатися осторонь. Не кажучи ні слова ти вийшов за двері і в той момент я злякалася, що більше ніколи не почую твоїх кроків.
А згодом стався бій. Останній бій.
Ти надіслав повідомлення: «Я назавжди тебе люблю. Чекати не треба. Лише пам’ятай. І просто живи».
Я намагалася телефонувати. Набирала номер знову, і знову – все марно.
Телефон вимкнено. Абонент недоступний.
А я тоді, так і не встигла сказати тобі, що я при надії.

***
«Перемога! Перемога!», - телевізійні новини рясніли повідомленнями, - «Відбито останню атаку бойовиків. Терористи перейшли кордон. Українські війська зайшли у Донецьк».
Кожен канал говорив про перемогу. Йшли титри з іменами загиблих. Убитих було більше ніж поранених. У розпачі я не знала куди йти, куди дзвонити. Я шукала його в Маріуполі та Дніпрі, куди як правило, звозили усіх поранених, і знайшла.
***
Ти був без свідомості. З перев’язаними очима. У нас була лише хвилина. Тебе мали забрати на операцію. Я встигла лише сказати тобі, що в тебе народиться син.
Не знаю чи тоді ти чув мене, але ти відважно боровся. І наступного дня прийшов до тями. Лікарі не давали гарантій. Я не знала як сказати тобі, що можливо, зір до тебе не повернеться. І я так і не змогла сказати. Точніше, не захотіла.
В той день я пообіцяла собі і тобі, що боротимуся. Пообіцяла, що ти побачиш свого сина . Що цей страшний сон закінчиться
І от сьогодні, ти читаєш це, а значить нам вдалося.
Не забудь, у сина випускний вечір.
Ваші сорочки попрасовані.
Сніданок на плиті.
Я буду за годину.
Люблю вас, хлопчики мої.





Львів,2019р.

«Просто живи» - ліричний лист головної героїні до її коханого, який між мирним життям та окопами, обрав друге. Лист, що читає головний герой як машина часу, переносить читача у різні події з життя. Ця історія про те, як не опускати руки, боротися, разом долати перешкоди. Історія про біль і страх. Історія про радість і сум. І звичайно про любов, що зцілює навіть смертельні рани.






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-04-02 12:16:28
Переглядів сторінки твору 96
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.800
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
ЕССЕ
Війна
Автор востаннє на сайті 2019.04.24 17:52
Автор у цю хвилину відсутній