Усе в будинку ветхо й тьмяно,
скриплять сходини, мох в пазах…
А за вікном – гілки
(світанок!)
в аквамаринових сльозах.
А за вікном
кричать ворони,
і тло яскравої трави,
й лунке погуркування грому,
немов хтось дрова завалив.
Дивлюсь у даль,
від щастя плачу,
і відчуваю, сонна ще,
як холодить щоку гарячу
мені твоє міцне плече.
Та ти не поруч, десь далеко,
у тебе інші – місто, дім.
Чужі долоні владно й легко
лежать на серці дорогім.
…А шиб замулені озерця
і сад, що на світанку змок –
я просто вигадала все це,
побути щоб
з тобою вдвох.

Вероника Тушнова

***
Всё в доме пасмурно и ветхо,
скрипят ступени, мох в пазах...
А за окном - рассвет
и ветка
в аквамариновых слезах.
А за окном
кричат вороны,
и страшно яркая трава,
и погромыхиванье грома,
как будто валятся дрова.
Смотрю в окно,
от счастья плача,
и, полусонная еще,
щекою чувствую горячей
твое прохладное плечо...
Но ты в другом, далеком доме
и даже в городе другом.
Чужие властные ладони
лежат на сердце дорогом.
...А это все - и час рассвета,
и сад, поющий под дождём, -
я просто выдумала это,
чтобы побыть
с тобой вдвоём.