Смеркається, спиняє тиха ніч
минулого сум'яття каруселі.
Малинові мазки на чистій стелі 
сумних небес, а канделябри свіч
ще не горять, лише зоря одна
крізь поволоку синю проглядає.
Хтось поступово поза небокраєм
запалює свічки. Чия  вина,
що нарізно у чарівну цю мить,
коли вмирає світ у лоні ночі,
коли душа лебідкою тріпоче,
у безвість оксамитову летить
і задихається від смутку на краю
прекрасної мелодії-піано.
До тебе, як до неба, мій коханий,
не дотягнутися... Та я - люблю...