От і вилізло шило із мішка. І штрикнуло мене прямо в зад. А я думав, що поети про політику не повинні ні говорити, ні писати. Не царська це справа . Еліта суспільства повинна писати про вірне кохання, нещасливу любов, запашні квіточки, кучеряві хмарки, сльози розпуки. розтерзану душу, розбите серце та інші речі, які не потребують розумової праці та відповідальності. І за це отримувати заслужені оплески розчуленого люду. Нині модератори груп прямо вказують: будете писати про політику – вилетите звідси довічно. Пишіть про ніщо. Творчість повинна бути м’якенькою як циця коханої, аби читачі сонливо плили в ній на хвилях солодкої патоки.
І тут на тобі! – читаю: « У першій сотні партії «ЗЕ» 73 єврея, 13 росіян, і аж 9 українців! А в Опозиційному блоці «За життя» - 43 єврея.
Непорядок! Треба аби хахлів в українському парламенті узагалі не було. Нащо вони там? Аби народець баламутили? Довелося відкласти у сторону перо ліричного піїта і тимчасово – до кінця виборів - стати грубим прозаїком.
Цілий день бомбую офіс команди «ЗЕ» проханнями викреслити зі свого списку отих девять білих ворон. Зайві вони там. Без них зміни в державі підуть шпарко, аж гай шумітиме. Ніхто і ніколи вже не підніматиме питання про українську державну мову. Натомість будуть розмови про дешевий російський газ, про відкриття російських шкіл у центрі столиці, про надання російській мові статусу регіональної, а згодом і державної. Про поверенння російського капіталу на наш ринок, про співпрацю з опозиційним блоком «За життя». І про федералізацію, яка остаточно поставить хрест на українській державі.
І якщо поетична група, в якій я залишаю свої безсмертні творіння, перейде на російську – що з того? Тьху! От проблема! Та хоч зараз! Ми й так про політику не пишемо, політикою не цікавимося, сваритися зі зрадниками та байдужими людьми не збираємося. Єдине, що нас повинно цікавити – творчість. Творчість без найменших домішок інтелекту. Чиста, як сльоза немовляти.
Учора загинув від ран «кіборг», який ставив прапор над Донецьким аеропортом – Олександр Колодяжний. Хто про нього знає? Хто про нього пам’ятає?
А про Путіна знають усі. І про Рабіновича, І про Опозиційний блок «За життя» теж, мабуть, чули. Тож мусимо пристосовуватися до нових умов уже зараз.
Пропоную для початку зобов’язати перекладати твори російських поетів на українську. І доручити цю справу найнеграмотнішим графоманам аби кожен, хто прочитає ці поезії, відчув люту відразу до української мови і більше ніколи не купував українських книжок своїм дітям та онукам.
По друге, - заборонити навіть згадувати політичну партію «Свобода», оскільки це постійно нагадуватиме про нечисту совість та власне глупство.
Сьогодні Президент запропонував люструвати всіх, хто обіймав державні посади з лютого 2014-го року. Я би розширив цей список – позбавив громадянських прав усіх, хто воював на Донбасі, хто лежав на Майдані і хто не голосував за партію «Слуга народу». А в майбутньому – усіх україномовних українців.
І от тоді ми заживемо!!! Ой заживемо!!! Як в раю!!!
А щоби вам гарно спалося - напишу вам, шановні читачі – віршик про жіночу вроду. Готові? Ну, тоді ось:
Морозяна хурделиця на вулиці,
До мене солодятко ніжно тулиться.
Упазурила кішка мишу лапою
І каже: - Буду я твоєю звабою.
.
Вдихаю аромат з сорочки вирізу,
До ранку звідти я уже не вилізу.
А лада шепче: - Ти давав обітницю,
Тож пий нектар, висотуй по краплиночці.
.
Колише люба світом, ліжком, персами,
І я цвіту, неначе ружа веснами.
Мандрую між бескидами й долинами:
О, як же тепло нам такими зимами!
.
Вірш, як бачите, без політики. Правда дуже гарний. Треба, мабуть, переписати. Як гадаєте – варто переписати?
11.07.2019р.