
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
що може бути абсурдніше?
Можна кожен день починати
як Новий рік.
Новорічні іграшки лежать
як свідчення швидкоплинності
часу. Вони лежать
у бетоні, у піску,
Стріляє знову з лайномета.
Стріляй! Така твоя юдоль,
Коли немає пістолета.
Що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що в теніс грав),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...
до лютих проявів війни?
Щоденно сіллю рани гоїм,
гарчать над світом двигуни.
Втрачаємо останні сили
в хімічно-ядерній війні,
копає смерть сирі могили —
хрестами круки вдалині.
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, гостродзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

1864. Село Колотовка (уривок)
Мерехтіння в хатинці похилій
поміж темних, безлюдних полів,
недороблений тин, майже згнилий,
та пронизливий стогін граків;
ледве дихають стомлені коні,
загрузають колеса в піску,
й мов боюся якоїсь погоні,
мовби рушив я в путь нелегку...
І чому так журюся я ревно,
що́ мені та дорога тяжка?
В рідну землю уїлася, певно,
й стала, журбо, ти рідна така...
Із тобою обжита землиця,
на тобі побудований дім,
тебе з житом - невиспана жниця
вижинає світанком блідим;
з молоком дістаєшся дитинці,
з поцілунком до парубка йдеш...
Мерехтіння в похилій хатинці,
мої рани старі - не бентеж!
(2019)
*** ОРИГИНАЛ ***
Огонек в полусгнившей избенке
Посреди потемневших полей,
Да плетень полусгнивший в сторонке,
Да визгливые стоны грачей...
Еле дышат усталые кони,
Жмет колеса сыпучий песок,
Словно жду я какой-то погони,
Словно путь мой тяжел и далек!
И зачем я так жадно тоскую,
И зачем мне дорога тяжка?
Видно, въелася в землю родную
Ты, родная кручина-тоска!
Тобой вспахана наша землица,
Тобой строены хата и дом,
Тебя с рожью усталая жница
Подрезает тяжелым серпом;
С молоком ты играешь в ребенке,
С поцелуем ты к юноше льнешь...
Огонек в полусгнившей избенке,
Старых ран не буди, не тревожь!
(1864)
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)