В багатиря якогось було дві доньки.
Як звали їх, легенда не доносить
Натомість добре відомо,
Що на старшу – краще б не дивитись,
Молодша ж, хоч і була нівроку,
Та мала такий навдивовижу норов,
Що всі обходили сварливу стороною.
Ну, а батькам – подвійне горе: ніхто не свата доньок.
Бозна за які гріхи, старі гадали,
Доведеться, мабуть, піти на той світ без онуків.
Може б, так і сталось, якби не нагодився сват,
Котрий зумів знайти дівчатам женихів:
За сліпого - старшу засватано, молодшу – за глухого.
«Нічого!- радів батько.- В містечку з’явився такий лікар,
Що готовий вилікувать обох зятів».
Невдовзі так воно й сталось.
Здавалося б, радіти слід. Але зяті в розпуці.
Тільки-но побачив свою дружину той,
Що донедавна був сліпий, заплющив очі - й з хати.
А другий – якомога щільніше вуха затулив,
Як почув уперше прокльони і прокляття.
Словом, обоє відмовилися лікарю платить.
«Ну що ж,- сказав суддя,- не хочете платить,
То лікар поверне вам те, що мали доти».
«Осліпнути? Оглухнуть? Та нізащо!..»
«Тоді платіть сповна!»
...Як воно було далі, мовчить легенда.
І, мабуть, навмисне: хай кожен додумає своє.
----------
Сюжет запозичено з «Піркей авот» («Настанови батьків») як відповідь уславленого проповідника раббі Яакова з Дубно на запитання Віленського гаона раббі Еліягу: «Чому людина має дати звіт перед Всевишнім за прожите життя?»