Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.06
00:43
Дарую щедро крижані октави
І білосніжні радісні свята.
Вдягну, мов для красивої вистави,
У білі шуби села та міста.
Різдвяна зірка сяє вам ласкаво,
А хуртовина смуток заміта.
Неначе режисер, почую "браво",
І білосніжні радісні свята.
Вдягну, мов для красивої вистави,
У білі шуби села та міста.
Різдвяна зірка сяє вам ласкаво,
А хуртовина смуток заміта.
Неначе режисер, почую "браво",
2026.03.06
00:21
Мовою ворога шукають друзів серед ворогів.
Між політиками і повіями існують взаємоповага і взаємозамінність.
Вічний диктатор – «вічний двигун» московської влади.
Той, хто голосніше кричить, створює ефект чисельної переваги.
Злочинам сприяють б
2026.03.05
19:21
Підгаєцький міф у правдивих живих світлинах
Дійові особи
Голос поза світлинами
Ярослав Саландяк
Іван Банах
Степан Колодницький
Володимир Федорчук
Дійові особи
Голос поза світлинами
Ярослав Саландяк
Іван Банах
Степан Колодницький
Володимир Федорчук
2026.03.05
17:59
Бува, дорветься хтось до влади і вважа,
Що він величніший з правителів усіх.
Що усі люди – то комашки біля ніг,
Він оком кине й всі виконувать біжать.
Що знає він, як всі народи мають жить
І має право шлях указувати їм.
Що за життя ще має стати він
Що він величніший з правителів усіх.
Що усі люди – то комашки біля ніг,
Він оком кине й всі виконувать біжать.
Що знає він, як всі народи мають жить
І має право шлях указувати їм.
Що за життя ще має стати він
2026.03.05
15:16
І
І живу, й виживаю окремо
від юрби, що заковтує сир
мишоловки. Лякає дилема –
чи герой, чи фальшивий кумир,
чи дрімуче, чи дуже зелене
Україну веде у ясир?
І стає, навіть дуже, помітно,
І живу, й виживаю окремо
від юрби, що заковтує сир
мишоловки. Лякає дилема –
чи герой, чи фальшивий кумир,
чи дрімуче, чи дуже зелене
Україну веде у ясир?
І стає, навіть дуже, помітно,
2026.03.05
11:31
Весна. Нарешті. Цього року тебе чекала особливо.
Хоча зима, морозна й сніжна, була вражаюче красива.
Ходила в білому й шапками поснулі віти прикрашала.
І дихала на перехожих сліпучо-мерехливим жаром.
Але тепла не вистачало. А без тепла краси замало.
Хоча зима, морозна й сніжна, була вражаюче красива.
Ходила в білому й шапками поснулі віти прикрашала.
І дихала на перехожих сліпучо-мерехливим жаром.
Але тепла не вистачало. А без тепла краси замало.
2026.03.05
11:30
Скарай мене, Поезіє, дорогою.
Я стільки не добрав на ній думок.
Дорогою і людською тривогою,
Карай! Карай, щоб голос мій не мовк.
2
Отак би йшов і йшов
До скону підошов,
Я стільки не добрав на ній думок.
Дорогою і людською тривогою,
Карай! Карай, щоб голос мій не мовк.
2
Отак би йшов і йшов
До скону підошов,
2026.03.05
11:24
Закутий дощами в оселі тісній,
Не можеш ти вийти нікуди навколо,
Немовби закутий в темниці німій.
Стоїть чатовим незворушливий Молох.
Закутий дощами в кайданах тяжких,
Не можеш ти рушити птахом на волю.
Закутий дощами в тенетах сумних,
Не можеш ти вийти нікуди навколо,
Немовби закутий в темниці німій.
Стоїть чатовим незворушливий Молох.
Закутий дощами в кайданах тяжких,
Не можеш ти рушити птахом на волю.
Закутий дощами в тенетах сумних,
2026.03.05
10:09
Вже кілька сот в душі поранень
І безліч стомлених думок.
Чи хтось, чи щось до себе манить.
Не відгадати, не пророк…
І біль розмножився у болі…
Дійшло, і раптом зрозумів,
Що поруч шастає недоля,
І безліч стомлених думок.
Чи хтось, чи щось до себе манить.
Не відгадати, не пророк…
І біль розмножився у болі…
Дійшло, і раптом зрозумів,
Що поруч шастає недоля,
2026.03.05
07:00
Уплелась неминучість у долі
Непокірним і вільним "люблю"!
Я ту ніжність, що зріла поволі
Безкінечно з тобою ділю.
І, вростаючи словом навічно
У твій Всесвіт у кожному дні,
Відчуваю мотиви зустрічні
Непокірним і вільним "люблю"!
Я ту ніжність, що зріла поволі
Безкінечно з тобою ділю.
І, вростаючи словом навічно
У твій Всесвіт у кожному дні,
Відчуваю мотиви зустрічні
2026.03.04
19:34
Хто збирав металобрухт
і макулатуру
у того кремезний дух,
здатен зрушить фуру.
Комсомольці, піонери
в наші сімдесяті,
ніби справжні мародери
і макулатуру
у того кремезний дух,
здатен зрушить фуру.
Комсомольці, піонери
в наші сімдесяті,
ніби справжні мародери
2026.03.04
17:03
В небе на Дерибасовской
белая чайка кружит.
Эта весна начинается
от ланжероновских плит.
Солнце искрит в отражениях
серых досужливых луж.
Март начинает движение
белая чайка кружит.
Эта весна начинается
от ланжероновских плит.
Солнце искрит в отражениях
серых досужливых луж.
Март начинает движение
2026.03.04
16:41
І
На Україну зазіхає світ
і майже вся орда її вважає
своєю територією від
правобережжя Дону до Дунаю.
ІІ
Ми сіяли історію одні,
На Україну зазіхає світ
і майже вся орда її вважає
своєю територією від
правобережжя Дону до Дунаю.
ІІ
Ми сіяли історію одні,
2026.03.04
11:29
Ти – вінець сотворіння
Ти – вінець сотворіння
Але уже нікуди йти
Онде стабільність, якої ви прагнули
У єдиний гарантований спосіб
Серед артефактів лишених від нас
Ти – вінець сотворіння
Але уже нікуди йти
Онде стабільність, якої ви прагнули
У єдиний гарантований спосіб
Серед артефактів лишених від нас
2026.03.04
10:39
Російські окупанти офіційно стверджують, що б'ють лише по військових об'єктах…
Унаслідок чергової нічної масованої атаки на Київ загинула 12-річна Олександра Поліщук, учениця 7-Б класу.
Знов військові об'єкти — діти!
Витягують з-під завалу
юну зо
Унаслідок чергової нічної масованої атаки на Київ загинула 12-річна Олександра Поліщук, учениця 7-Б класу.
Знов військові об'єкти — діти!
Витягують з-під завалу
юну зо
2026.03.04
10:15
Засуваю ворота від лих і нещасть,
Та даремна ця спроба нічого не варта.
Зачиняюсь від хаосу, лютих ненасть.
Догорає у серці невтілена ватра.
Засуваю ворота від битв і нашесть,
Від знущань, катувань, безнадії та мору.
Від епохи збираю небачен
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Та даремна ця спроба нічого не варта.
Зачиняюсь від хаосу, лютих ненасть.
Догорає у серці невтілена ватра.
Засуваю ворота від битв і нашесть,
Від знущань, катувань, безнадії та мору.
Від епохи збираю небачен
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
2026.02.05
2026.02.03
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Вірші
Сидір і його коза
Останнім часом став я помічати, що не Сидір водить козу на вигон пастися, а коза Сидора. І це закономірно, оскільки тварина вгодована, повна дурної молодечої сили та вельми нахраписта. Увесь час підштрикує рогами лисого дідугана у м’якушки, немов каже: «Не будеш слухатися – загризу!».
А дід старенький, важко йому увесь час бігти попереду такої прудкої істоти. Втомлюється, часто зупиняється аби відхекатися. От тоді коза і волочить дідугана за собою на пасовисько по горбаках, оскільки для надійності Сидор обв’язав себе під ребрами налигачем з якимось мудрим морським вузлом. Інколи він і сам забуває як його розв’язати. А на ходу, коли зморшкуватий дупець жваво підплигує нерівностями - це зробити взагалі неможливо.
Ми вже звикли, коли повз нас уранці, вдень і увечері пропливає ця нерозлучна пара. Не раз і не два бачив, як дід Юрко хропів, коли його волочила гостророга Аглая в рідний сарай по закропивленим мочарам та сільською бруківкою. Вдома чоловіка одв'язувала дружина, звалювала собі на плечі і переносила до хати. Що там далі буває – самі знаєте: дід любить оковиту змалечку, тож дружина вибиває з нього хміль кочергою або довбнею.
А лукава яка ця рогата!
Посеред вулиці після дощу розляглася глибочезна калюжа. Обійти неможливо. От дід Юрко на козу зверху «геп!» , цвьохнув її по ріпиці лозиною і каже: - Іди вже, на тому боці злізу.
Коза озирнулася на супостата, кивнула головою і ступила ратицями в сільський океан. Дійшла до середини заповненої баговинням баюри, струснула діда з себе і хутко пострибала далі.
Вичалапав хазяїн з брудної калабані, витрусив з кишені намоклі цигарки і аж сльозу пустив від обиди. А до хати далеко. Добре, що я побачив те лихо, дав йому жінчині монгольські панталони з начосом. Підв’язав він їх під шиєю очкуром і мовить:
- Завтра занесу.
- Та не треба! – одказую стариганю.- Дарую, вони тобі пасують. Наче.
Подякував за гарні строї односелець, потиснув руку і пішов додому.
А за півгодини надверічньою втомленою тишею розлився оглушливий жіночий вереск. Навіть тут – за кілометр від домівки діда Юрка чулося люте гарчання його сердечної подруги життя.
- Бодай тебе пранці з’їли, бахуряко підтоптаний! Це у якої ти шльондри споднє позичив? Га? Знову до Одарки залицяєшся? Їй же сто років! У неї «там» тільки одна павутина! Ах ти ж гаспид!
А далі вже чулося тільки монотонне відлуння від гупання довбнею по спині рідної душі.
Аглая – коза з інтелектом. Дуже любить вірші. Тобто регулярно піджовує томики з вічним, які горбляться у мішках та стоять боком на поточеній шашелем етажерці ще сталінських часів у дальному кутку сарая.
Минулої весни, коли я приходив до сусіда допомогти спиляти роги козі на руків’я ножів, то вона якраз прикінчувала фоліант титана думки пані Саловсмак . Під ратицею сиротливо зіщулилася надкушена палітурка «Пихокардії». Я тоді навіть здивувався: «Ти диви! І відома у вузьких літературних колах нашого освіченого села поетеса, і коза діда Юрка – тезки! Ні, це не звичайний збіг! Це – доля.
Прийшов до мене наступного дня сусіда, панталони приніс. Правда шматок із гузна нещасної одежинки було вирвано з м’ясом, але то таке.
- Вибач, що порвалися,- каже сусід.
- Та не страшно. Це ж тільки ганчірка. Всі вони колись рвуться. Давай краще я тебе наливкою почастую, а то бачу, що ти сумний чогось дуже, невеселий.
Дід острашливо озирнувся, почухав трохи макірту і згідливо кивнув головою. От людина покладиста! Чому б з такою не посидіти?
А наступного дня прийшов знову.
- Наливка сподобалася? О-о-о-о! Мені теж іде на душу,- кажу замість здоровкання. Заходь, зараз спробуємо з іншої пляшки. Може ця краща.
- Ні! Не варто! – одказує дід і скосивши на мене очі, як півень на курку, сором'язливим голосом додає: - Грошей би позичив…
- А кіко треба?
- Тищу.
- А ну розказуй…
Покомизився трохи дід Юрко, незручно видавати військову таємницю, але як позичальникові та хорошому товаришеві розказав по секрету, яка з ним трапилася халепа.
- Одгепала мене жінка за панталони. Думала, що я знову, як у молодості, стрибаю в гречку. Довелося доказувати, що у мене стручок всох і ознак життя не подає.
- Не може бути, сусіде! Це ж яке горе!
- Може, може. Хочеш - і тобі покажу?
- Та ні, не варто. Вірю, ти ж – людина слова.
- Гаразд. Так от, – духопелить мене дружина, старається на совість. А коза у мене хоч і лукава, але за мене горою. Прочинила лобом двері, зайшла до хати і поцупила у жінки гаманця з грошима. Прямо зі столу! Винесла на двір, розтельбушила і згамала усі купюри! А там була майже вся наша з жінкою пенсія!
- Стій,- кажу дідові Юрієві, – ось, на - випий «свяченої», а потім розказуй це страхіття далі.
Налив йому гранчака малинової настоянки, дав цукерку «Тузік» аби закусив і співчутливо хитнув головою.
- Коли ж моя благовірна заспокоїлася, вийшла на двір і уздріла як Аглая доглитує останню банкноту, то схопилася за серце і впала мені на руки снопом.
А як очуняла, мовила гробовим голосом:
- Ти зі своєю Аглаєю мене в гріб заженете живцем. Іди, катюго, труси козу за вим'я, може видоїш з неї гроші. А як ні - ночуватимеш до осені в лопухах.
Дивився я на діда Юрка і подумав: «Це ж що виходить? Я і є призвідцем цього лиха, оскільки позичив панталони своєї жінки цьому рознещасному, зацькованому власною дружиною дідуганові! А якби не дав, то все було би гаразд. І синця під оком теж не було би ...»
- Зачекай,- мовив я і пішов до сусідньої кімнати. Відчинив шухляду стола і вийняв звідти конвертик з грошима, які збирав аби видати книжку своїх поезій на своє п’ятдесятиліття. Вийняв звідти дві тисячі. Сходив потім у льох з ашанівською торбою. Вернувся та засунув гроші в нагрудну кишеню діда Юрія.
- Скажеш дружині , що допоміг мені колоти кабана. І ось тобі ще м’ясця трохи. Свіжина.
Пішов дідусь додому. Цього разу без кози, але з мясом. І хоч мені не вдасться видати цього року книжку власного безсмертя – хіба це важливо? Важливо, що у діда Юрка відлягло від серця, важливо, що немолодим одиноким сусідам буде що їсти, важливо, що в нас, попри всі життєві негаразди, існує людяність і допомога ближньому - це не пустий звук, а нагальна потреба власної совісті.
Навесні, з лантухом за плечима, прийшов у гості дід Юрко. Привітався, розв'язав мішка і випустив звідти козеня.
- Оце тобі подарунок від нас,- мовив він і посміхнувся.
- О-о-о-о! Привіт, мала! – гукнув до хвостатого дива.
Малеча озирнулася, підплигнула на долівці і гукнула у відповідь:
- Ме-е-е-е!
17.07.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сидір і його коза
Останнім часом став я помічати, що не Сидір водить козу на вигон пастися, а коза Сидора. І це закономірно, оскільки тварина вгодована, повна дурної молодечої сили та вельми нахраписта. Увесь час підштрикує рогами лисого дідугана у м’якушки, немов каже: «Не будеш слухатися – загризу!».
А дід старенький, важко йому увесь час бігти попереду такої прудкої істоти. Втомлюється, часто зупиняється аби відхекатися. От тоді коза і волочить дідугана за собою на пасовисько по горбаках, оскільки для надійності Сидор обв’язав себе під ребрами налигачем з якимось мудрим морським вузлом. Інколи він і сам забуває як його розв’язати. А на ходу, коли зморшкуватий дупець жваво підплигує нерівностями - це зробити взагалі неможливо.
Ми вже звикли, коли повз нас уранці, вдень і увечері пропливає ця нерозлучна пара. Не раз і не два бачив, як дід Юрко хропів, коли його волочила гостророга Аглая в рідний сарай по закропивленим мочарам та сільською бруківкою. Вдома чоловіка одв'язувала дружина, звалювала собі на плечі і переносила до хати. Що там далі буває – самі знаєте: дід любить оковиту змалечку, тож дружина вибиває з нього хміль кочергою або довбнею.
А лукава яка ця рогата!
Посеред вулиці після дощу розляглася глибочезна калюжа. Обійти неможливо. От дід Юрко на козу зверху «геп!» , цвьохнув її по ріпиці лозиною і каже: - Іди вже, на тому боці злізу.
Коза озирнулася на супостата, кивнула головою і ступила ратицями в сільський океан. Дійшла до середини заповненої баговинням баюри, струснула діда з себе і хутко пострибала далі.
Вичалапав хазяїн з брудної калабані, витрусив з кишені намоклі цигарки і аж сльозу пустив від обиди. А до хати далеко. Добре, що я побачив те лихо, дав йому жінчині монгольські панталони з начосом. Підв’язав він їх під шиєю очкуром і мовить:
- Завтра занесу.
- Та не треба! – одказую стариганю.- Дарую, вони тобі пасують. Наче.
Подякував за гарні строї односелець, потиснув руку і пішов додому.
А за півгодини надверічньою втомленою тишею розлився оглушливий жіночий вереск. Навіть тут – за кілометр від домівки діда Юрка чулося люте гарчання його сердечної подруги життя.
- Бодай тебе пранці з’їли, бахуряко підтоптаний! Це у якої ти шльондри споднє позичив? Га? Знову до Одарки залицяєшся? Їй же сто років! У неї «там» тільки одна павутина! Ах ти ж гаспид!
А далі вже чулося тільки монотонне відлуння від гупання довбнею по спині рідної душі.
Аглая – коза з інтелектом. Дуже любить вірші. Тобто регулярно піджовує томики з вічним, які горбляться у мішках та стоять боком на поточеній шашелем етажерці ще сталінських часів у дальному кутку сарая.
Минулої весни, коли я приходив до сусіда допомогти спиляти роги козі на руків’я ножів, то вона якраз прикінчувала фоліант титана думки пані Саловсмак . Під ратицею сиротливо зіщулилася надкушена палітурка «Пихокардії». Я тоді навіть здивувався: «Ти диви! І відома у вузьких літературних колах нашого освіченого села поетеса, і коза діда Юрка – тезки! Ні, це не звичайний збіг! Це – доля.
Прийшов до мене наступного дня сусіда, панталони приніс. Правда шматок із гузна нещасної одежинки було вирвано з м’ясом, але то таке.
- Вибач, що порвалися,- каже сусід.
- Та не страшно. Це ж тільки ганчірка. Всі вони колись рвуться. Давай краще я тебе наливкою почастую, а то бачу, що ти сумний чогось дуже, невеселий.
Дід острашливо озирнувся, почухав трохи макірту і згідливо кивнув головою. От людина покладиста! Чому б з такою не посидіти?
А наступного дня прийшов знову.
- Наливка сподобалася? О-о-о-о! Мені теж іде на душу,- кажу замість здоровкання. Заходь, зараз спробуємо з іншої пляшки. Може ця краща.
- Ні! Не варто! – одказує дід і скосивши на мене очі, як півень на курку, сором'язливим голосом додає: - Грошей би позичив…
- А кіко треба?
- Тищу.
- А ну розказуй…
Покомизився трохи дід Юрко, незручно видавати військову таємницю, але як позичальникові та хорошому товаришеві розказав по секрету, яка з ним трапилася халепа.
- Одгепала мене жінка за панталони. Думала, що я знову, як у молодості, стрибаю в гречку. Довелося доказувати, що у мене стручок всох і ознак життя не подає.
- Не може бути, сусіде! Це ж яке горе!
- Може, може. Хочеш - і тобі покажу?
- Та ні, не варто. Вірю, ти ж – людина слова.
- Гаразд. Так от, – духопелить мене дружина, старається на совість. А коза у мене хоч і лукава, але за мене горою. Прочинила лобом двері, зайшла до хати і поцупила у жінки гаманця з грошима. Прямо зі столу! Винесла на двір, розтельбушила і згамала усі купюри! А там була майже вся наша з жінкою пенсія!
- Стій,- кажу дідові Юрієві, – ось, на - випий «свяченої», а потім розказуй це страхіття далі.
Налив йому гранчака малинової настоянки, дав цукерку «Тузік» аби закусив і співчутливо хитнув головою.
- Коли ж моя благовірна заспокоїлася, вийшла на двір і уздріла як Аглая доглитує останню банкноту, то схопилася за серце і впала мені на руки снопом.
А як очуняла, мовила гробовим голосом:
- Ти зі своєю Аглаєю мене в гріб заженете живцем. Іди, катюго, труси козу за вим'я, може видоїш з неї гроші. А як ні - ночуватимеш до осені в лопухах.
Дивився я на діда Юрка і подумав: «Це ж що виходить? Я і є призвідцем цього лиха, оскільки позичив панталони своєї жінки цьому рознещасному, зацькованому власною дружиною дідуганові! А якби не дав, то все було би гаразд. І синця під оком теж не було би ...»
- Зачекай,- мовив я і пішов до сусідньої кімнати. Відчинив шухляду стола і вийняв звідти конвертик з грошима, які збирав аби видати книжку своїх поезій на своє п’ятдесятиліття. Вийняв звідти дві тисячі. Сходив потім у льох з ашанівською торбою. Вернувся та засунув гроші в нагрудну кишеню діда Юрія.
- Скажеш дружині , що допоміг мені колоти кабана. І ось тобі ще м’ясця трохи. Свіжина.
Пішов дідусь додому. Цього разу без кози, але з мясом. І хоч мені не вдасться видати цього року книжку власного безсмертя – хіба це важливо? Важливо, що у діда Юрка відлягло від серця, важливо, що немолодим одиноким сусідам буде що їсти, важливо, що в нас, попри всі життєві негаразди, існує людяність і допомога ближньому - це не пустий звук, а нагальна потреба власної совісті.
Навесні, з лантухом за плечима, прийшов у гості дід Юрко. Привітався, розв'язав мішка і випустив звідти козеня.
- Оце тобі подарунок від нас,- мовив він і посміхнувся.
- О-о-о-о! Привіт, мала! – гукнув до хвостатого дива.
Малеча озирнулася, підплигнула на долівці і гукнула у відповідь:
- Ме-е-е-е!
17.07.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
