ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Вікторія Лимар
2026.04.29 23:51
Небесна синь така безмежна.
Не можу погляд зупинить.
Бо неповторна зникне мить.
А ми від Всесвіту залежні.
Думки бувають протилежні
тому , що коїться навколо.
Навколо скільки горя, зла.
Ось так і я в собі несла,

хома дідим
2026.04.29 22:02
ми переважно сумні
віриш у це чи ні
нас переважно не пре
ні депардьйо ні маре
і гороскопи не суть
хай вони інших несуть
рифами сірих діб
де заробляють на хліб

Володимир Невесенко
2026.04.29 20:34
Земля здригалась доокіл,
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпіл,
і люд нажаханий в підвалах.

За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку

Іван Потьомкін
2026.04.29 20:28
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене

Артур Курдіновський
2026.04.29 19:31
Випльовує новатор гасло
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник

***

Дивлюсь у вибране, зітхаю...

Артур Сіренко
2026.04.29 12:33
Знову снилися мертві. Снилося, що я мушу бути на якійсь конференції по кубофутуризму. Заходжу в якийсь бароковий будинок: анфілади, мармурові сходи, скульптури Геракла в левовій шкурі, Гекати, Діани Вічноцнотливої, двері, що більш нагадують врата, потім з

Борис Костиря
2026.04.29 11:27
Не хочу в дзеркало дивитись,
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.

Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини

Вячеслав Руденко
2026.04.29 10:34
Апельсинний Кратін*
Долучи до життя богомаза -
Фосфоричний коктейль,
Ніби збитий тертям цвіркунів,
В мармурових шпаринах
Достатньо мистецького сказу,
Апельсинний Кратін -
Драматург, що часу заяснів.

Тетяна Левицька
2026.04.29 10:08
Не дозволяй мені себе винити,
Я більше за життя його люблю!
Як небеса — отави соковиті,
І чуйну пісню з присмаком жалю.
Я так його кохаю, Боже! Нащо
Ти дав мені жагу земного щастя,
Аби міняла волю на кайдани?
Його любити я не перестану.

Віктор Кучерук
2026.04.29 07:10
Мов сонця промінь із туману,
З'явився спогад про кохану,
Яку з глибокої могили
Я повертати вже знесилів,
Адже, немов жіноча рима,
В моїх думках щомить незримо
Тремтить, колишеться, тріпоче
Вона й забутися не хоче...

хома дідим
2026.04.28 21:06
о так до ітаки
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи

Тетяна Левицька
2026.04.28 19:57
Дорогий Артуре, сердечно тебе вітаю зі вступом в Національну спілку письменників України! Дуже пишаюся тобою і тим, що Ярослав Чорногуз і я дали тобі рекомендації, бо ти вартий того, щоб бути членом спільчанської родини. Твоя поезія викликає трепет в душі

Костянтин Ватульов
2026.04.28 19:00
Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.

Далеко-

Охмуд Песецький
2026.04.28 16:09
Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.

У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот

Володимир Невесенко
2026.04.28 15:25
Вічний сум на образах.
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:

«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,

Вячеслав Руденко
2026.04.28 11:33
Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!

Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Дитячої Творчості Центр
2026.04.29

Ян Вікторія А Вікторія
2026.04.23

Макс Катинський
2026.04.22

Лія Ланер
2026.04.18

Оксана Алексеєва
2026.04.14

Костянтин Ватульов
2026.04.02

Олеся ніжна
2026.03.31






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Олександр Сушко (1969) / Вірші

 Сидір і його коза

Останнім часом став я помічати, що не Сидір водить козу на вигон пастися, а коза Сидора. І це закономірно, оскільки тварина вгодована, повна дурної молодечої сили та вельми нахраписта. Увесь час підштрикує рогами лисого дідугана у м’якушки, немов каже: «Не будеш слухатися – загризу!».
А дід старенький, важко йому увесь час бігти попереду такої прудкої істоти. Втомлюється, часто зупиняється аби відхекатися. От тоді коза і волочить дідугана за собою на пасовисько по горбаках, оскільки для надійності Сидор обв’язав себе під ребрами налигачем з якимось мудрим морським вузлом. Інколи він і сам забуває як його розв’язати. А на ходу, коли зморшкуватий дупець жваво підплигує нерівностями - це зробити взагалі неможливо.
Ми вже звикли, коли повз нас уранці, вдень і увечері пропливає ця нерозлучна пара. Не раз і не два бачив, як дід Юрко хропів, коли його волочила гостророга Аглая в рідний сарай по закропивленим мочарам та сільською бруківкою. Вдома чоловіка одв'язувала дружина, звалювала собі на плечі і переносила до хати. Що там далі буває – самі знаєте: дід любить оковиту змалечку, тож дружина вибиває з нього хміль кочергою або довбнею.
А лукава яка ця рогата!
Посеред вулиці після дощу розляглася глибочезна калюжа. Обійти неможливо. От дід Юрко на козу зверху «геп!» , цвьохнув її по ріпиці лозиною і каже: - Іди вже, на тому боці злізу.
Коза озирнулася на супостата, кивнула головою і ступила ратицями в сільський океан. Дійшла до середини заповненої баговинням баюри, струснула діда з себе і хутко пострибала далі.
Вичалапав хазяїн з брудної калабані, витрусив з кишені намоклі цигарки і аж сльозу пустив від обиди. А до хати далеко. Добре, що я побачив те лихо, дав йому жінчині монгольські панталони з начосом. Підв’язав він їх під шиєю очкуром і мовить:
- Завтра занесу.
- Та не треба! – одказую стариганю.- Дарую, вони тобі пасують. Наче.
Подякував за гарні строї односелець, потиснув руку і пішов додому.
А за півгодини надверічньою втомленою тишею розлився оглушливий жіночий вереск. Навіть тут – за кілометр від домівки діда Юрка чулося люте гарчання його сердечної подруги життя.
- Бодай тебе пранці з’їли, бахуряко підтоптаний! Це у якої ти шльондри споднє позичив? Га? Знову до Одарки залицяєшся? Їй же сто років! У неї «там» тільки одна павутина! Ах ти ж гаспид!
А далі вже чулося тільки монотонне відлуння від гупання довбнею по спині рідної душі.
Аглая – коза з інтелектом. Дуже любить вірші. Тобто регулярно піджовує томики з вічним, які горбляться у мішках та стоять боком на поточеній шашелем етажерці ще сталінських часів у дальному кутку сарая.
Минулої весни, коли я приходив до сусіда допомогти спиляти роги козі на руків’я ножів, то вона якраз прикінчувала фоліант титана думки пані Саловсмак . Під ратицею сиротливо зіщулилася надкушена палітурка «Пихокардії». Я тоді навіть здивувався: «Ти диви! І відома у вузьких літературних колах нашого освіченого села поетеса, і коза діда Юрка – тезки! Ні, це не звичайний збіг! Це – доля.
Прийшов до мене наступного дня сусіда, панталони приніс. Правда шматок із гузна нещасної одежинки було вирвано з м’ясом, але то таке.
- Вибач, що порвалися,- каже сусід.
- Та не страшно. Це ж тільки ганчірка. Всі вони колись рвуться. Давай краще я тебе наливкою почастую, а то бачу, що ти сумний чогось дуже, невеселий.
Дід острашливо озирнувся, почухав трохи макірту і згідливо кивнув головою. От людина покладиста! Чому б з такою не посидіти?
А наступного дня прийшов знову.
- Наливка сподобалася? О-о-о-о! Мені теж іде на душу,- кажу замість здоровкання. Заходь, зараз спробуємо з іншої пляшки. Може ця краща.
- Ні! Не варто! – одказує дід і скосивши на мене очі, як півень на курку, сором'язливим голосом додає: - Грошей би позичив…
- А кіко треба?
- Тищу.
- А ну розказуй…
Покомизився трохи дід Юрко, незручно видавати військову таємницю, але як позичальникові та хорошому товаришеві розказав по секрету, яка з ним трапилася халепа.
- Одгепала мене жінка за панталони. Думала, що я знову, як у молодості, стрибаю в гречку. Довелося доказувати, що у мене стручок всох і ознак життя не подає.
- Не може бути, сусіде! Це ж яке горе!
- Може, може. Хочеш - і тобі покажу?
- Та ні, не варто. Вірю, ти ж – людина слова.
- Гаразд. Так от, – духопелить мене дружина, старається на совість. А коза у мене хоч і лукава, але за мене горою. Прочинила лобом двері, зайшла до хати і поцупила у жінки гаманця з грошима. Прямо зі столу! Винесла на двір, розтельбушила і згамала усі купюри! А там була майже вся наша з жінкою пенсія!
- Стій,- кажу дідові Юрієві, – ось, на - випий «свяченої», а потім розказуй це страхіття далі.
Налив йому гранчака малинової настоянки, дав цукерку «Тузік» аби закусив і співчутливо хитнув головою.
- Коли ж моя благовірна заспокоїлася, вийшла на двір і уздріла як Аглая доглитує останню банкноту, то схопилася за серце і впала мені на руки снопом.
А як очуняла, мовила гробовим голосом:
- Ти зі своєю Аглаєю мене в гріб заженете живцем. Іди, катюго, труси козу за вим'я, може видоїш з неї гроші. А як ні - ночуватимеш до осені в лопухах.
Дивився я на діда Юрка і подумав: «Це ж що виходить? Я і є призвідцем цього лиха, оскільки позичив панталони своєї жінки цьому рознещасному, зацькованому власною дружиною дідуганові! А якби не дав, то все було би гаразд. І синця під оком теж не було би ...»
- Зачекай,- мовив я і пішов до сусідньої кімнати. Відчинив шухляду стола і вийняв звідти конвертик з грошима, які збирав аби видати книжку своїх поезій на своє п’ятдесятиліття. Вийняв звідти дві тисячі. Сходив потім у льох з ашанівською торбою. Вернувся та засунув гроші в нагрудну кишеню діда Юрія.
- Скажеш дружині , що допоміг мені колоти кабана. І ось тобі ще м’ясця трохи. Свіжина.
Пішов дідусь додому. Цього разу без кози, але з мясом. І хоч мені не вдасться видати цього року книжку власного безсмертя – хіба це важливо? Важливо, що у діда Юрка відлягло від серця, важливо, що немолодим одиноким сусідам буде що їсти, важливо, що в нас, попри всі життєві негаразди, існує людяність і допомога ближньому - це не пустий звук, а нагальна потреба власної совісті.
Навесні, з лантухом за плечима, прийшов у гості дід Юрко. Привітався, розв'язав мішка і випустив звідти козеня.
- Оце тобі подарунок від нас,- мовив він і посміхнувся.
- О-о-о-о! Привіт, мала! – гукнув до хвостатого дива.
Малеча озирнулася, підплигнула на долівці і гукнула у відповідь:
- Ме-е-е-е!
17.07.2019р.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-07-17 19:35:28
Переглядів сторінки твору 729
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.963 / 5.49)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.965 / 5.49)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.816
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2025.04.20 10:17
Автор у цю хвилину відсутній