Я зараз пишу на осінній воді,
в якій перед бурею літо втопилось,
на листі каштану, яке у листі
знайдеш і загубиш, як ти загубилась.

Мов стіни собору, цей день розпишу
фраґментами давніх повчальних історій.
Себе запечалю, тебе розсмішу,
а далі ця п’єса – для інших акторів.

Як вітер не вхопиш, (бо де його край?) –
так само й себе до кінця не збагнути.
Сьогодні я знову найзліший нехай,
а згодом – не зможу без тебе заснути.

Кохання – це розкіш щоденна твоя
та мій раз у рік рознервований почерк.
Хіба не тому розливаюся я
у схованках з фарб і лише через очі?

Малюється світ тим, хто весь перед ним.
Увесь розвернуся від нього до тебе
і йтиму назустріч найвищим святим.
Я звістку пришлю – ти подивишся в небо.

25–26 липня 1996 р., Богдани́