Вінок 7. Театр паяців

1.
Повік мені за міражі боротись.
Несе мене сонетний зореліт.
Осіння оксамитова погода
Розтала сновидінням у імлі.

Розбудить світанкова прохолода,
Розсиплеться у віршах сердолік.
Куди, богине, поведеш сьогодні?
За спиною вже стільки марних літ...

Назад нема путі. Вертатись пізно.
Бентежить серце неземна мета.
З глибин оман лунає дивна пісня,

І бореться душа, немов титан.
Не бачать люди болю закулісся.
Борець для світу – лиш дивак, бунтар.

2.
Борець для світу – лиш дивак, бунтар.
Не ціниться його натхненна праця.
Гортаю снів магічний календар –
Чи плакати, не знаю, чи сміятись.

І от я бачу сон – театр постав.
Вражає розкіш пишних декорацій.
Велична сцена. Дорогий спектакль.
А де ж актори? Скрізь одні паяци…

Глузливий сміх. Гординя і пиха.
Дійти не можуть режисери згоди.
Тут кожен кривди і гріхів слуга.

І скаляться образи чорнороті.
Відбилась правда, ница і нага,
У дзеркалі життя, мов у болоті.

3.
У дзеркалі життя, мов у болоті,
Я бачу лиш блюзнірство і злобу.
Безумців не торкне рука Господня.
Вчинило хитре зло пекельний бунт.

Поглинула красу брудна безодня,
А честь перекроїлась на ганьбу.
Паяци насміхаються мерзотно,
Бо істина для них – порожній звук.

Змішались тут і люди, і фантоми.
Не знаю, чи актор я, чи глядач…
Та кривда бухкотить гучніше грому.

Навколо регіт, на душі – сльота.
Покриють серце надважкі розломи.
Підступно посміхнеться самота.

4.
Підступно посміхнеться самота,
Просіє мрії, ніби через сито.
Тобі лиш, музо всі скарби віддам,
Бо блазням цих тривог не зрозуміти.

Надій квітучих утече вода.
Затьмариться печаллю чисте світло.
В кінці тунелю ще горить ліхтар.
Пітьмою не карай, моя Фемідо!

Натхнення оцінили у мідяк.
Та я бреду шляхами Дон Кіхота.
Воюю з вітром, а лихий вітряк

Омани та ілюзії молотить.
За щиру пісню не діждусь подяк –
У вічності вінець без позолоти.

5.
У вічності вінець без позолоти,
Та не шукаю я легких шляхів.
Лиш ворогам це завдає сухоти.
Не переймайтесь, ви-ж бо не боги!

Не вам судити всі мої ваготи.
Не кидайте докори навздогін.
А ви, роззяви, не плетіть гидоти,
Рахуючи всліпу чужі борги.

Краса для мене – рятівний дарунок,
Натхнення і богиня золота.
Незвіданим бринять душевні струни.

Відкриє муза чарівний портал,
Зірками розкладе таємні руни.
Вінок поета – з вічних запитань…

6.
Вінок поета – з вічних запитань.
Лиш ти мене, поезіє, не зрадиш.
Прозрінням заясніє висота.
В безсоння уплету печаль і радість.

Із туги, мій едему, виростай.
Лелій могутній дух краси і правди.
Пітьму облуд здолає яснота.
Натхненне серце не піддасться знаді.

А критики волають всі гуртом.
Та що ти не пиши – ніяк не вгодиш.
За кожним кроком – табуни пліток.

Сонети – то Сізіфова робота.
Та хоч у душу ллє холодний дощ,
Дає зерно натхнення диво-сходи.

7.
Дає зерно натхнення диво-сходи,
Шукаю в римах золоте руно.
Паяци ж не дають мені проходу –
Метаються словами, мов багном.

А, може, все це мрія ідіота?
Заріс Парнас колючим бур’яном…
І кривда розкидає скрізь бридоту.
Захмарна ціль – палац із доміно.

Розтала у пітьмі моя Колхіда.
О, музо, розімкни свої уста!
Багаттю літер не дозволь зітліти.

Чому ж в нектарах віршів гіркота?
Ростиш думки, сяйливі та тендітні,
А люди топчуть золоті жита.

8.
А люди топчуть золоті жита…
Красу так легко об злобу зламати.
І кожен вірш, немовби сирота
Витає по світах. Я множу втрати.

Я спрагою караюсь, мов Тантал.
Блаженства не дано мені пізнати.
Плоди оман збирати час настав.
Загуркотять спокути-грозопади.

Збираю серце, як розбите скло,
Уражене отруйною стрілою.
Пегас у зорях загубив сідло.

Сонети-сльози упадуть росою.
Та морем стане мовне джерело.
Слова і думи – витончена зброя.

9.
Слова і думи – витончена зброя,
Та натовпу краса не до смаку.
Любові нерозгадані сувої
Пиляться у сонетному вінку.

Сплелась дорога до зірок з нудьгою.
Спокуси задають невірний курс.
Так хочу залишитися собою,
Та знов будую долю на піску.

Для кого я виконую ці драми? –
Паяци переповнили партер…
Не гнів, а сміх найбільше серце ранить.

І грим, і сльози часоплин розтер.
Огорнуть душу самоти тумани,
Хоч безліч у митця творінь-дітей.

10.
Хоч безліч у митця творінь-дітей,
Самотній він у небесах фантазій.
У зоряних рядках сумний підтекст.
І болем кровоточать пишні фрази.

До істини ведуть мільйони верст.
Поет шліфує думи, мов алмази,
Для нього слово-меч кував Гефест –
Магічний сплав печалі та екстазу.

У молодість немає вороття.
Натхнення блідне і пливе маною.
На обрії облуди мерехтять.

Перо затупить хаос марних воєн.
Накриє вірші повінь забуття –
Не всім є місце у ковчезі Ноя.

11.
Не всім є місце у ковчезі Ноя –
Сонети-кораблі потопить шторм.
Залишиться лише любов зі мною –
Прекрасний і оманливий фантом.

Я мед натхнення посолю сльозою.
Ілюзії цнотливої бутон
Богиня снів терпким вином напоїть.
Омані муза дасть новий виток.

Та маски блазнів звідусіль мигочуть.
Тут кожен псевдо геній і «естет».
Кишать гріхи під пеленою ночі.

Театр абсурду – світовий бордель.
Та поки дурні що є сил регочуть,
За брамою страждань едем росте.

12.
За брамою страждань едем росте,
Та втішитись ніяк не можу словом.
Шалено звідусіль гуде гротеск.
Плекаю я зерно. Кричать: «Полова!»

І знову написалось щось «не те»!
Та заспокойтесь, горді суєслови.
Вкінці-кінців самі себе з’їсте.
Повернеться злоба до вас, панове.

Даремно все – як об стіну горох!
Паяц уроків мудрих не засвоїть.
Заляпала блакить орда ворон,

Бо дурість не здолати боротьбою.
Я випалю ненависті тавро,
Та як здійнятись в небеса любові?

13.
Та як здійнятись в небеса любові,
Коли у неї лиш одне крило?
Хто зіллям забуття мене напоїть?
В степах душі один чортополох…

Готує муза чарівні настої,
Та серцю затісний її полон.
Ілюзія краси стає гіркою.
Згорить натхнення – ніби й не було.

Якщо, богине, ти лише примара,
Облудами даремно не бентеж.
Омани почорніли, мов почвари.

Оспівує любов німий читець.
Та линути повік мені за хмари,
Закутій болем, ніби Прометей.

14.
Закутій болем, ніби Прометей,
Душі присниться золота заграва.
Пожухлим листям буревій мете,
У боротьбі стихій немає правил.

Хай ляпають порожнє і пусте
Маститі судді та дрібні роззяви.
Я вирвусь із театру недотеп.
Скінчиться врешті навісна вистава.

Втім, кожному – своє. Розтане фарс.
Розсіється вся челядь і дрібнота.
На стендах часу дощ розмиє фальш.

Паяців надихають лиш банкноти,
Моє ж натхнення – в чарівних словах.
Повік мені за міражі боротись!

МАГІСТРАЛ

Повік мені за міражі боротись!
Борець для світу – лиш дивак, бунтар…
У дзеркалі життя, мов у болоті,
Підступно посміхнеться самота.

У вічності вінець без позолоти,
Вінок поета – з вічних запитань.
Дає зерно натхнення диво-сходи,
А люди топчуть золоті жита.

Слова і думи – витончена зброя,
Хоч безліч у митця творінь-дітей,
Не всім є місце у ковчезі Ноя.

За брамою страждань едем росте.
Та як здійнятись в небеса любові,
Закутій болем, ніби Прометей?

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.