– Коли за північчю ми стежили з тобою
з низин любовно зібганого ложа,
коли відпочивали ми, як завжди,
після твого орґазму, що пройшов,
і від мого, який лише збирався,
коли обрав ти сон, а я вже не вагалась
і сходила у сірий сад, мов місяць,
тривожачи коханців з ближніх місць,
коли це трапилось – я зрадила тобі.

– Ти правильно вчинила..,
що зізналась.
Тепер візьму я з більшою любов’ю
тебе,
щоб зрадити могла ти ще страшніше.
Щоб ти чекала зради
і боялась
мого кохання, більшого за неї.

Коли я вранці, привітавши сад,
проходив мимо нашого фонтану,
я не почув, щоб він водою грався –
фонтан завмер, мов на твоїх малюнках;
струмки висіли і не розкида́лись,
вода застигла, ніби лід в очах.
Я зазирнув на дно – і все розгледів:
що і за чим було, і звідки жах
такий,
що все заклякло…
Тому ти правильно вчинила, що зізналась.

– Тепер що буде нам?..
Якщо я можу з іншим..,
то, мабуть, з іншою ти вчиниш так, як є,
так само, як і я, фонтан зупиниш?


– Я швидше серце зупиню своє,
або тебе спиню в своєму серці…
Я почекаю.
Хай наступна ніч
покаже ранок нам чи лиш мені одному.
Мені цікаво, я́к покинеш ти мене,
коли я не засну
й не задрімаю.

– Я обіцяю, любий, бути поруч.
Але чи зможеш ти любити так,
як той,
хто сірий сад зробив зеленим,
коли з очей моїх, в яких був тільки страх,
фонтан салютував жіночим щастям,
жіночим задоволенням злетів…
і лиш тому повис і заспокоївсь,
що я тебе згадала –
чи ти спиш…

– Я сплю.

13 січня 1996 р., Київ