На уламках казкової ліри сміється біда,
Без огрійної музики тріснула райдуга неба.
Битим склом горепаду по вінця забита гортань,
А мені б на прощання кантабіле тьохнути треба.

У чемерці військовій блукає засніжений труп,
Вбиті внуки хапають за душу на кожному кроці.
Полохливі ж затято мережать ліричну муру:
От окопи й спустіли - немає в раю охоронців.

Опріч висілок кинутий рота понуро бреде,
Ми тут зайві. Залишимось - перестріляють тубільці.
В шальці куля гаряча - це мій амулет і тотем,
На могилі дітей ледве вирвав із рук удовиці.

Щастя мінами всіяно ледь не по сивий Дніпро,
Тож "брати" хай визбирують зраду і бгають у труни.
Відступаємо. Миру немає - одна лише кров,
Дезертир обдарує сюрпризом - медаллю з латуні.

Кантабіле - співуче (лат.)