Нащо мені твої слова?
Зараз німіє все.
Вуста я закрию тобі поцілунком.
Мовчи…

Чужіє, чужіє усе своє.
А ти от моя, нова…
В очах твоїх я нічого не бачу.
Там є?

Похіть веде нас на цей подвиг.
Очі ночі сухі.
Камінь упав на мої ноги –
і я при тобі.

Я проковтну увесь твій біль,
бо сивим – не боюсь.
Зате, коли трафить зима чи сніг,
ти видихни літо з легень.

Але побійся носити ноти
усіх моїх пісень:
голос проріжеш в своєму горлі
на все.

У мене є одна лишня струна,
яку прокляли усі.
Якби ти знала, яка вона,
то плакала б уві сні.

Не обертала б мене в свою віру,
красиву і нетривку,
а мовчки при долі своїй сиділа б,
раділа б дзвінку…

Але я німію, коли щасливий.
Тільки мозок пульсує це;
він завжди пояснював дивне вміння
щасливим кінцем,

він завжди боявся свободи слова
навколо власних справ,
він завжди запевняв, що моя свобода
це – те, ким я став,

і що повіє тепер за одною одна,
одна за одною – ти…
А так цвіте ще багато модних,
розумних та не пустих.

І мій мозок – мій.
І я – це я.
І струни ніхто не рве.
Нащо мені твої слова?
Мовчи…

Я в світло виллю даремні стіни
і на вікні напишу
велику літеру
чи ціле ім’я
твого фокстер’єра.
Піду.

Тіні на стінах швидко вистигнуть.
Слова ти забудеш сама.
Більше у тебе ніхто не вистрелить.
Буде зима…

19 листопада – 24 грудня 1990 р., Київ

Любовна лірика