Діброва темна навіть в ясний день,

чому життя таке суворе?

Суцільний морок, хоч у око стрель,

а може в серце? –

Я давно готова.


Та всупереч усьому,

ще жива

моя душа,

змордована звіряче,

вона усьому світові чужа,

вона ледь дихає і майже

вже

не плаче.


Забій душі – то неспокутний гріх,

душа – синець

суцільний, почорнілий…

Не в пеклі – на землі

катують ще живих,

і кожний кат

мені колись

був милим.


Чорнющі таргани

сповзлися звідусіль,

нав’язують мені свою

сваволю…

Зійшли синці –

щемить нещадний біль,

це біль душі,

це морок болю…


Від скрині щастя втрачені

ключі,

якась руїна на шляху

повстала,

йшла попри страх

у чорний ліс

вночі,

тому що древніх ідолів

шукала.


Тривожний шерех ледь вловимих

крил,

затишшя, мов лихий провісник

бурі,

янтарний місяць капище

відкрив

і спалахнули постаті похмурі.


Богиня каже: «Зичу я добра,

Ім’я своє тобі не називаю:

Любава, Любомила, чи Мара –

Я жінка і тобі я співчуваю.

Забій душі – тяжкий, болючий

шрам,

зцілити може тільки сила

Віри.

Потрібна жертва повсякчас

богам:

свою печаль зміни на посміх

щирий.


Я Справжню Жінку

крізь віки

люблю,

Ціную ніжне, незрадливе

серце,

Ми разом душу

зцілимо

твою,

На друзки, вщент

вона

не розіб’ється.



Зцілись душею,

Незалежна будь

Від шрамів і тяжких

забоїв,

Важкий твій шлях,

Ти посміх не забудь,

Я поруч

буду із тобою».


.