
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
2025.07.02
17:34
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
2025.07.02
05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
2025.07.02
03:14
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
2025.07.01
23:57
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
2025.07.01
22:02
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
2025.07.01
21:47
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
2025.07.01
21:21
Якщо ти хочеш проковтнути це - вперед.
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
2025.07.01
13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
2025.07.01
12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
2025.07.01
09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Балада про абрикос
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Балада про абрикос
Мустафа – іще маленький хлопчик,
Оце п’ята минула зима.
Він свої великі чорні очі
Увесь час відкритими трима.
Хоче все побачити і почути,
У шпарину кожну зазирне,
Весь пісок слідами переплута,
Ні одну калюжу не мене.
Він-одна дитина в мами й тата,
Навіть з ким погратись не мав
Було в нього, правда, це три брата,
Але їх Аллах до себе взяв.
А жили вони на Арабаті.
Батько по толоці вівці пас,
Отож були люди небагаті
В той і зовсім небагатий час.
Море, чайки та пісок навколо-
Все ,що бачив хлопчик з ранніх літ,
Бігав понад морем напівголий
Та вивчав цей чудернацький світ.
І не знав, що є світи і інші,
Що росте десь не лише трава,
Камінцями душу свою тішив,
Імена їм різнії давав.
На чужих із острахом дивився.
Якщо хтось, бувало заїжджав,
Він десь понад берегом таївся
Чи в траві ріденькій залягав.
Так було аж до одного разу.
Мама готувала їм обід.
Мустафа із нею поряд лазив
Та вивчав мурахів дивний світ.
І йому було це так цікаво,
Споглядати їх у метушні,
Що впіймав він, як то кажуть,”гаву”,
Не почув; як поряд на коні
Зупинився незнайомець. Хлопчик
Спохватився, як той привітавсь
На весь голос. Мустафа звів очі,
Миттю підхопився і сховавсь
За спідницю мамину широку.
Звідти раз по разу виглядав
То з одного, то з другого боку.
Незнайомець перед ними став,
Посміхнувся широко, привітно
З-під уже посивілих вусів:
- Гей , герою, а виходь- но звідти !-
Дядько аж навчіпочки присів,-
Дам тобі гостинчика смачного!
І простяг долоню , а на ній ,
Мустафа не бачив ще такого,
Абрикос рум’яний, запашний.
Хоч і страшно , але закортіло
Скуштувати дива отого.
Крок – другий ступив – таки не сміло,
Ухопив до кулачка свого ,
Знов метнувся хутко за спідницю,
Там одразу зубками уп’явсь,
Не устигши навіть роздивиться,
Бо ще передумають - боявсь.
Дядько на те весело дивився.
- Що, смачне ? – у хлопчика пита,-
Ну ти брате-голубе й заївся?!
Знаєш, як те диво вироста?
Кісточку , що у руках тримаєш,
Посади у землю та полий.
Зиму лиш одну перечекаєш –
Деревина виросте. На ній.
Цього плоду чималенько вродить .
Тільки треба ж добре доглядать:
Поливати- не жаліти воду
І бур’ян навколо виривать.
Слухав хлопчик і вухам не вірив:
Чи то справді може так бувать?
Та, здаеться, дядько каже щиро?!
Та й чого б ото йому брехать?!
Дядько перемовився й подався
Батька десь з отарою шукать,
А хлопчина все услід вдивлявся
І в руці продовжував стискать
Кісточку , і подумки вже бачив
Дерево високе , а на нім
Абрикоси дозрівають смачні…
Мустафа на березі пустім
Вирив ямку, посадив те диво
І відтоді кожен день ходив,
У пісок вдивлявся терпеливо
Та водою раз по раз кропив.
Небагато, бо сутожно було
На косі з водою у той час.
Осінь із зимою проминули
І весною ранньою, якраз
Трави вже добряче зеленілись,
Бачить хлопчик диво – дивину:
Щось зелене крізь пісок пробилось
На траву не схоже ні одну.
Як його душа тоді співала!
Кинувся, мерщій приніс води,
Щоб рослина часом не зів’ яла,
Пропадуть солодкії плоди.
Кожен день він біля неї вився,
Поливав , травичку виривав
Та сидів годинами дивився,
Як маленький пагінець зростав.
В небі птахи дивні пролітали,
Десь гримів безперестанку грім.
Та до того діла йому мало –
Чудувався паростком отим.
Відгриміло, птахи відлітали,
Вже по літнім сонечко пече.
На косі тоді іще не знали
Багатьох страшних для них речей.
Що народ їх без вини судили
І вже стогне і ридае Крим.
Ешелони вже битком набили –
Все жінки та діти – хто у чім.
А навколо люди, автомати
І собаки рвуться з повідків.
А на вікнах металеві грати,
Щоб ніхто втікати не посмів.
Весь народ, мов злодія якогось
Повезли на смерть у вигнання,
Всіх підряд – малого і старого,
Вік і стать нікого не спиня.
Є наказ… і, наче мор промчався,
У аулах мовби вимер люд.
Якщо хтось, можливо і сховався,
То ;все рівно , як знайдуть, то вб’ють.
На косі цього всього не знали
Тих десятків кілька пастухів
І овець спокійно випасали
Поміж ковили і типчаків.
Може їх Аллах таки врятує
На забутій ним самим косі?
Хто в Москві про Арабат той чує?
Хай гадають - вивезли усіх…
Та даремно .У “вождя народів”
Пам’ять – краще б її не було .
Вислухав , що всі уже на Сході,
Скільки вбито, скільки утекло
Та й пита: - Про Арабат забули?
Генерал миттєво сполотнів,
Наче у обличчя смерть війнула.
І наказ миттєво полетів
Що робить? Пішли вже ешелони.
Задля купки їх назад вертать?
А лишить – то не одні погони,
Голови за ними полетять.
І юрба ревнителів закону
Подалась прочісувать косу.
Хто зустрівся – перед себе гоне
Якнайшвидше – бо нема часу.
Мустафа із ранку і до ночі
Все побіля паростка сидів,
Відвести не міг від нього очі.
Той уже й листочки розпустив.
Він оце приніс водички саме,
Щоб полити паросток живий,
Коли бачить, а до нього прямо
Якийсь дядько поспіша чужий.
Хлопчик його зовсім не злякався,
В пам’яті ще був отой чужий.
Але цей зовсім не посміхався
І здавався дуже-дуже злий.
Підлетів, під ноги не дивився,
Грубий чобіт паросток прим’яв.
За хлопчину міцно ухопився,
Невагомо у руці підняв
І потяг зіщулене, зім’яте
Тільце до машин залізних грат
Злякані хлоп’ячі оченята
Все ще озиралися назад.
У надії – паросток піднявся,
Грубий чобіт його не зламав.
І в юрбі до мами притискався
Та усе на берег поглядав…
Їх повезли ,на баржу загнали
Недалеко в море відтяли,
А тоді дірки повідкривали
І усіх топити почали.
А самі на березі стояли,
Поглядали , аби хто не втік,
З автоматів по баржі стріляли…
Йшов якраз сорок четвертий рік.
Він так і лишився п’ятилітнім
Той маленький хлопчик Мустафа
І у книзі про Буття всесвітній
Так і недописана графа.
Та росте на Арбатській стрілці
Абрикос , що хлопчик посадив
І рум’янитьтся на кожній гілці
Те його жадане диво з див.
Стовбур криво тягнеться до неба,
Руки – віття зупиняють час,
Хочуть залишити біля себе,
Зберегти, як пам’ятник для нас
Пам’ятник біди всього народу
Хлопчика маленького біди.
Заглядае абрикос у воду
Та вода змивае всі сліди.
Оце п’ята минула зима.
Він свої великі чорні очі
Увесь час відкритими трима.
Хоче все побачити і почути,
У шпарину кожну зазирне,
Весь пісок слідами переплута,
Ні одну калюжу не мене.
Він-одна дитина в мами й тата,
Навіть з ким погратись не мав
Було в нього, правда, це три брата,
Але їх Аллах до себе взяв.
А жили вони на Арабаті.
Батько по толоці вівці пас,
Отож були люди небагаті
В той і зовсім небагатий час.
Море, чайки та пісок навколо-
Все ,що бачив хлопчик з ранніх літ,
Бігав понад морем напівголий
Та вивчав цей чудернацький світ.
І не знав, що є світи і інші,
Що росте десь не лише трава,
Камінцями душу свою тішив,
Імена їм різнії давав.
На чужих із острахом дивився.
Якщо хтось, бувало заїжджав,
Він десь понад берегом таївся
Чи в траві ріденькій залягав.
Так було аж до одного разу.
Мама готувала їм обід.
Мустафа із нею поряд лазив
Та вивчав мурахів дивний світ.
І йому було це так цікаво,
Споглядати їх у метушні,
Що впіймав він, як то кажуть,”гаву”,
Не почув; як поряд на коні
Зупинився незнайомець. Хлопчик
Спохватився, як той привітавсь
На весь голос. Мустафа звів очі,
Миттю підхопився і сховавсь
За спідницю мамину широку.
Звідти раз по разу виглядав
То з одного, то з другого боку.
Незнайомець перед ними став,
Посміхнувся широко, привітно
З-під уже посивілих вусів:
- Гей , герою, а виходь- но звідти !-
Дядько аж навчіпочки присів,-
Дам тобі гостинчика смачного!
І простяг долоню , а на ній ,
Мустафа не бачив ще такого,
Абрикос рум’яний, запашний.
Хоч і страшно , але закортіло
Скуштувати дива отого.
Крок – другий ступив – таки не сміло,
Ухопив до кулачка свого ,
Знов метнувся хутко за спідницю,
Там одразу зубками уп’явсь,
Не устигши навіть роздивиться,
Бо ще передумають - боявсь.
Дядько на те весело дивився.
- Що, смачне ? – у хлопчика пита,-
Ну ти брате-голубе й заївся?!
Знаєш, як те диво вироста?
Кісточку , що у руках тримаєш,
Посади у землю та полий.
Зиму лиш одну перечекаєш –
Деревина виросте. На ній.
Цього плоду чималенько вродить .
Тільки треба ж добре доглядать:
Поливати- не жаліти воду
І бур’ян навколо виривать.
Слухав хлопчик і вухам не вірив:
Чи то справді може так бувать?
Та, здаеться, дядько каже щиро?!
Та й чого б ото йому брехать?!
Дядько перемовився й подався
Батька десь з отарою шукать,
А хлопчина все услід вдивлявся
І в руці продовжував стискать
Кісточку , і подумки вже бачив
Дерево високе , а на нім
Абрикоси дозрівають смачні…
Мустафа на березі пустім
Вирив ямку, посадив те диво
І відтоді кожен день ходив,
У пісок вдивлявся терпеливо
Та водою раз по раз кропив.
Небагато, бо сутожно було
На косі з водою у той час.
Осінь із зимою проминули
І весною ранньою, якраз
Трави вже добряче зеленілись,
Бачить хлопчик диво – дивину:
Щось зелене крізь пісок пробилось
На траву не схоже ні одну.
Як його душа тоді співала!
Кинувся, мерщій приніс води,
Щоб рослина часом не зів’ яла,
Пропадуть солодкії плоди.
Кожен день він біля неї вився,
Поливав , травичку виривав
Та сидів годинами дивився,
Як маленький пагінець зростав.
В небі птахи дивні пролітали,
Десь гримів безперестанку грім.
Та до того діла йому мало –
Чудувався паростком отим.
Відгриміло, птахи відлітали,
Вже по літнім сонечко пече.
На косі тоді іще не знали
Багатьох страшних для них речей.
Що народ їх без вини судили
І вже стогне і ридае Крим.
Ешелони вже битком набили –
Все жінки та діти – хто у чім.
А навколо люди, автомати
І собаки рвуться з повідків.
А на вікнах металеві грати,
Щоб ніхто втікати не посмів.
Весь народ, мов злодія якогось
Повезли на смерть у вигнання,
Всіх підряд – малого і старого,
Вік і стать нікого не спиня.
Є наказ… і, наче мор промчався,
У аулах мовби вимер люд.
Якщо хтось, можливо і сховався,
То ;все рівно , як знайдуть, то вб’ють.
На косі цього всього не знали
Тих десятків кілька пастухів
І овець спокійно випасали
Поміж ковили і типчаків.
Може їх Аллах таки врятує
На забутій ним самим косі?
Хто в Москві про Арабат той чує?
Хай гадають - вивезли усіх…
Та даремно .У “вождя народів”
Пам’ять – краще б її не було .
Вислухав , що всі уже на Сході,
Скільки вбито, скільки утекло
Та й пита: - Про Арабат забули?
Генерал миттєво сполотнів,
Наче у обличчя смерть війнула.
І наказ миттєво полетів
Що робить? Пішли вже ешелони.
Задля купки їх назад вертать?
А лишить – то не одні погони,
Голови за ними полетять.
І юрба ревнителів закону
Подалась прочісувать косу.
Хто зустрівся – перед себе гоне
Якнайшвидше – бо нема часу.
Мустафа із ранку і до ночі
Все побіля паростка сидів,
Відвести не міг від нього очі.
Той уже й листочки розпустив.
Він оце приніс водички саме,
Щоб полити паросток живий,
Коли бачить, а до нього прямо
Якийсь дядько поспіша чужий.
Хлопчик його зовсім не злякався,
В пам’яті ще був отой чужий.
Але цей зовсім не посміхався
І здавався дуже-дуже злий.
Підлетів, під ноги не дивився,
Грубий чобіт паросток прим’яв.
За хлопчину міцно ухопився,
Невагомо у руці підняв
І потяг зіщулене, зім’яте
Тільце до машин залізних грат
Злякані хлоп’ячі оченята
Все ще озиралися назад.
У надії – паросток піднявся,
Грубий чобіт його не зламав.
І в юрбі до мами притискався
Та усе на берег поглядав…
Їх повезли ,на баржу загнали
Недалеко в море відтяли,
А тоді дірки повідкривали
І усіх топити почали.
А самі на березі стояли,
Поглядали , аби хто не втік,
З автоматів по баржі стріляли…
Йшов якраз сорок четвертий рік.
Він так і лишився п’ятилітнім
Той маленький хлопчик Мустафа
І у книзі про Буття всесвітній
Так і недописана графа.
Та росте на Арбатській стрілці
Абрикос , що хлопчик посадив
І рум’янитьтся на кожній гілці
Те його жадане диво з див.
Стовбур криво тягнеться до неба,
Руки – віття зупиняють час,
Хочуть залишити біля себе,
Зберегти, як пам’ятник для нас
Пам’ятник біди всього народу
Хлопчика маленького біди.
Заглядае абрикос у воду
Та вода змивае всі сліди.
Найвища оцінка | Ірина Людвенко | 5.5 | Майстер-клас / Майстер-клас |
Найнижча оцінка | Юхим Семеняко | 5 | Любитель поезії / Майстер-клас |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію