Козацький гурт неспішно степом їхав,
Із України повертав на Січ.
Навколо було паркувато й тихо,
Хилилось сонце вже на скору ніч.
Копита лунко землю суху били
І шелестіла стоптана трава.
Бува з-під ніг метнеться сіре тіло,
Чи вигулькне із нірки голова.
Та жайвір,що за день не наспівався,
Якусь свою витягує з пісень.
А так від спеки степ в собі ховався,
Чекаючи,доки скінчиться день.
Подрімували й зморені верхівці,
Погойдуючись без кінця в сідлі.
Теж сподівались – скоро день скінчиться
І зможуть відпочити на землі.
Та двоє сивоусих не дрімали,
Розмови напівголосом вели
Та сторожко навколо розглядали.
Мабуть,вони дозорцями були.
Розмови про усе і ні про чого,
Щоб тільки сон зрадливий відігнать,
Бо вже до того стомлива дорога,
Що так і хилить очі закривать.
Згадали все:і турків,і татарів,
Та не забули ляхів й москалів,
Про Січ,Вкраїну,відьмаків і чари,
Взялися до горілки та столів.
В передчутті вечірнього спочинку,
Згадали саламаху і куліш,
Дичину,рибу,ковбасу,печінку,
Так розписали - хоч бери та їж.
Там легко перейшли до полювання,
Взялись удачі згадувать свої.
З розмови – то далеко не останні,
Здавалося,мисливці цих країв.
Дичину перебрали і до звіра
Урешті співрозмовники дійшли.
Так розпалились,що оце б допіру
Уже б і полювати почали.
Тим більше,до вечері не завадить
Добрячий шмат свіженького м’ясця.
Не заєць, звісно. На таку громаду,
Тим більше молодець до молодця,
Чогось солідніш та побільше треба.
Згадали про тарпанів,сайгаків,
Що ще блукали табунами. Де би
Їх Бог на їхню стежечку навів!?
По-старому полаяли сьогодні,
Мовляв,звірина нині вже не та,
З минулим і порівнювати годі,
Усе якесь миршаве,дрібнота.
Раніш були й зайці,неначе коні,
Уб’єш,бувало – ледь гуртом з’їси.
А табуни тарпанів в п’ять-шість гонів
І кожен – кошем раду не даси.
Згадали й турів,що колись блукали
По всім степу в великих табунах.
Вже скільки років їх не зустрічали
Ні в чистім полі,ні в густих лісах.
Чи змандрували,чи усіх побили?
Та зник колись такий могутній звір.
Хіба діди ще часом говорили,
Що пам’ятали їх іще з тих пір,
Коли вони уже поодинокі
Стрічалися в степу то тут,то там.
І які роги в них були широкі.
То славна була здобич козакам.
Такого вбити – то їда і слава,
Не кожен проти тура ризикне.
Казали:супротивник він кривавий,
З конем бува підніме та метне
І ратицями у момент затопче…
Так говорили вже діди старі.
А день все ближче котиться до ночі,
Вже сонечко сіда о цій порі,
Стає все більшим,кров’ю налилося,
Мов не бажа іти за небосхил.
Аж сивоусим козакам здалося,
Чи то їм шлях забрав багато сил.
Та раптом з балки з західного боку,
Якраз отам,де сонечко сіда,
Від козаків десь за півсотні кроків,
Самиця тура вийшла молода.
Постава горда і могутні роги,
Хіба їх з чимось сплутаєш коли?
Теля маленьке тулиться їй в ноги.
Козаків зразу сумніви взяли.
Їх же нема – звідкіль воно взялося?
Чи то на них зійшла якась мана?
Та ні,не може бути,щоб здалося.
Он і могутній тупіт долина.
Самиця їх уздріла і спинилась,
Дивилась мовчки поглядом сумним.
Телятко поряд злякано тулилось,
Немов питало: «Мамо,що стоїм?»
У козаків азарт кудись подівся.
Здавало – ось бери та і стріляй,
І кожен м’яса б свіжого наївся.
Та щось спиняло. Чи то небокрай,
Який за ними кров’ю наливався?
Чи то свої згадались діточки?
Але чомусь мушкет не піднімався
Й собі дивились мовчки козаки
На той останець дикої природи,
Який якимось дивом уцілів.
І звір останній проводжав їх гордо,
Стояв,дивився. День вже ледве тлів.
Сідало сонце стомлене,червоне,
На степ спускались сутінки нічні.
Неспішно простували далі коні,
По західній лишивши стороні
Останніх турів – матір і дитину,
Що захід їх кривавив до цих пір.
Указуючи на людську провину
У тім,що зник в степах цей славний звір.