Тебе породили в Бедламі,
ти ріс у Бедламі, ти чах у Бедламі.
Ти бачив, як коси рвуть у Бедламі,
своє і твоє волосся рвуть,
свої і твої кістки заламують,
і сльози купують, і сміх продають
у Бедламі.

Тебе смиряли уколами і рубахами –
для них: ти бішений;
тобі гормони давали жіночі,
щоб ти не збочив,
а ти просто дружив з каліками і бідолахами
і зі мною, коли я був помішаний.
Ми катались, катались на ламі
у Бедламі.

Ти один, хто не вірив,
що світ цей увесь є Бедлам.
Ти залазив на ґрати,
на люстри, на стелю, на небо.
Ти хотів возвести́ божевільню –
у звільнений храм;
Богом звільнений храм
нам, скаженим, був треба від тебе.

В ніч, коли ти прочах,
твоє ліжко ми винесли в хол,
і у кожного був на очах –
жах довічно лишаться в Бедламі,
у димах дімедролових
підбадьорив усіх мюзик-хол,
де пара́ліч юродивих
танцювальними звавсь номерами.

Було вити весільно нам,
радісно вити було.
У смугастих піжамах
метелики хворі літали.
Не на світло,
а в похорон світу цього́,
Де ми Бидлом Бедламовим стали.

Стали…
І стояли.
І не знали, куди тебе закопати.
Потім тіло ховали від медперсоналу,
і стали щодня по туалетах тебе
ховати-ховати,
і щоночі у холі тебе виставляли,
поки ти не зник,
поки тебе не вкрали
ті, із медперсоналу.

Співаймо ж, блаженну свою панахиду
за́вжди у Бедламі!
тільки у Бедламі!
Боже Бидлий, як остогидло Такій Мамі
через тягучих дев’ять місяців
народжувати гниду
при Адамі.

1 червня 1994 р., Київ