Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.13
00:28
Йшла по селах ніч сріблиста,
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
2025.12.12
22:21
Безсніжна зима, ніби чудо природи,
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
2025.12.12
19:50
По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
2025.12.12
14:44
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
2025.12.12
14:03
У мене на грудях ти стогнеш, і довго,
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
2025.12.12
12:51
Марія Лавренюк. Улиянка. Роман. —Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2024. —216 с.
Чи не кожен автор рецензії замислюється над тим, чому не оминув увагою твір того чи іншого письменника, що підштовхнуло його до роздумів про прочитане і, власне, якими б
2025.12.12
07:59
ця присутність незримо гріє
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
2025.12.12
07:34
Дзвінок бентежний тишу зранив —
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
2025.12.12
06:55
Заспаний ранок туманиться
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчучається
І шелестіння трави.
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчучається
І шелестіння трави.
2025.12.12
01:13
Чому спізнивсь у школу ти? –
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
2025.12.11
21:42
Відколоситься, відголоситься,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
2025.12.11
21:24
Ітимеш у лютий мороз
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
2025.12.11
21:00
Розлючений Куремса у шатрі
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
2025.12.11
20:24
Де безмежність засяяла спалахом зірки новОї
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.
А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обру
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.
А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обру
2025.12.11
13:19
Зима безсніжна оселилась
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.
Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.
Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
2025.12.11
11:25
Ніч стелила сиві сни
на стежину білу.
За п'ять років до війни
я тебе зустріла.
Посиділи сам на сам
у кафе готичнім:
Музика... поезій храм
і слова ліричні.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...на стежину білу.
За п'ять років до війни
я тебе зустріла.
Посиділи сам на сам
у кафе готичнім:
Музика... поезій храм
і слова ліричні.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Хмельницький
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Хмельницький
Якось несподівано захопила старість,
Вчора ще енергія била через край,
А сьогодні думати тільки і зосталось,
Що мене очікує:пекло або рай.
Що мене очікує – я і сам не знаю.
Жити намагався наче без гріха,
Але доля, кажуть, свій рахунок має,
А вона на мене може буть лиха.
Десять літ минуло в колотнечі лютій
І різні кривавій, де рікою кров.
Якби довелося все назад вернути,
Навіть і не знаю чи почав би знов.
В ті далекі роки все простим здавалось:
Є здоров’я, сила, шабля у руках.
Показати ляхам аби не чіплялись,
Що козацька сила не лише в словах.
Особистий гонор правив тоді мною
І нема, здавалось, більшої мети
Аби відстояти честь і гідність свої,
Кривдників триклятих на смерть посікти.
З татарвою клятою довелось миритися,
Щоб із ляхом битися, треба силу мать,
В спину щоб не вдарили, Богові молитися,
На розбій в Україні очі закривать.
Знав би, то із ляхами краще замирився би,
Речі Посполитої діти ж ми одні.
На її спустошення тепер не дивився би,
В рідному Суботові доживав би дні.
Та ж у ляхів гонору більше, аніж розуму,
Не хотять миритися, їм усе давай,
Вже б пішли на поступки,
розійшлись по-божому
І не плюндрували би свій же рідний край.
Кому більше вірити: москалю чи ляхові?
Я уже не відаю, що від них чекать.
Чи уже піддатися клятому Аллахові?
Чи у шведа підлого захисту шукать?
Корсунь і Пилявці душу вже не гріють,
А от Берестечко все сильніш пече.
Скільки душ згубили – до цих пір жалію,
А ще більш, бо знаю, скільки згине ще.
На олтар свободи скільки люду вклали,
Справжньої свободи і не здобули,
З лядської неволі стільки літ тікали
В кабалу московську , накінець, втекли.
Ще за чим жалію – що нема Тимоша,
Нікому віддати булаву свою.
Не повернеш сина ні за які гроші.
Десь чека на мене, мабуть, у раю.
Звісно, на Юрася сподівань не маю,
Надто слабкодухий – що то за гетьман?
Знаю то я знаю, та в душі бажаю,
Що свої клейноди сину передам.
Сину мій, синочку, сину мій єдиний,
Ох і тяжко буде бідному тобі:
Там поляки пхнуться у своїй гордині,
Там Москва, як може, тягне все собі.
Тут татарські зграї круками літають,
Чернь в козаки пнеться, що не зупинить.
Все то припинити сил уже не маю,
А тобі, синочку, в тому всьому жить.
Але більше всього боюсь за старшину,
Кожен спить і бачить булаву в руках.
Продадуть до біса у лиху годину,
Як подасть надію чи москаль, чи лях.
Ще би літ з десяток, Боже, мені виділи,
Вже кінці з кінцями якось ізведу.
Що немає виходу – я того не відаю
І з Божою поміччю я його знайду.
Мабуть, не судилося.
Смерть стоїть за спиною.
Від її наближення холодіє кров.
Що ж то буде, Господи, далі з Україною?
Чи в крові купатися буде знов і знов?
Років десять тому знав би те, що знаю,
Краще би подався у краї чужі,
Бо душа безвільна у крові втопає,
Чую, як у пеклі точаться ножі.
Мабуть, таки грішний,
хай не власноручно,
Але скільки крові людської пролив
І чека на мене ця пекельна учта
За усе, що ниньки світу завинив.
Не повернеш долю, не піднімеш мертвих,
Тільки і лишилось каятись в гріхах
І з ім’ям Господнім на вустах померти
На Вкраїні милій, в сина на руках.
Вчора ще енергія била через край,
А сьогодні думати тільки і зосталось,
Що мене очікує:пекло або рай.
Що мене очікує – я і сам не знаю.
Жити намагався наче без гріха,
Але доля, кажуть, свій рахунок має,
А вона на мене може буть лиха.
Десять літ минуло в колотнечі лютій
І різні кривавій, де рікою кров.
Якби довелося все назад вернути,
Навіть і не знаю чи почав би знов.
В ті далекі роки все простим здавалось:
Є здоров’я, сила, шабля у руках.
Показати ляхам аби не чіплялись,
Що козацька сила не лише в словах.
Особистий гонор правив тоді мною
І нема, здавалось, більшої мети
Аби відстояти честь і гідність свої,
Кривдників триклятих на смерть посікти.
З татарвою клятою довелось миритися,
Щоб із ляхом битися, треба силу мать,
В спину щоб не вдарили, Богові молитися,
На розбій в Україні очі закривать.
Знав би, то із ляхами краще замирився би,
Речі Посполитої діти ж ми одні.
На її спустошення тепер не дивився би,
В рідному Суботові доживав би дні.
Та ж у ляхів гонору більше, аніж розуму,
Не хотять миритися, їм усе давай,
Вже б пішли на поступки,
розійшлись по-божому
І не плюндрували би свій же рідний край.
Кому більше вірити: москалю чи ляхові?
Я уже не відаю, що від них чекать.
Чи уже піддатися клятому Аллахові?
Чи у шведа підлого захисту шукать?
Корсунь і Пилявці душу вже не гріють,
А от Берестечко все сильніш пече.
Скільки душ згубили – до цих пір жалію,
А ще більш, бо знаю, скільки згине ще.
На олтар свободи скільки люду вклали,
Справжньої свободи і не здобули,
З лядської неволі стільки літ тікали
В кабалу московську , накінець, втекли.
Ще за чим жалію – що нема Тимоша,
Нікому віддати булаву свою.
Не повернеш сина ні за які гроші.
Десь чека на мене, мабуть, у раю.
Звісно, на Юрася сподівань не маю,
Надто слабкодухий – що то за гетьман?
Знаю то я знаю, та в душі бажаю,
Що свої клейноди сину передам.
Сину мій, синочку, сину мій єдиний,
Ох і тяжко буде бідному тобі:
Там поляки пхнуться у своїй гордині,
Там Москва, як може, тягне все собі.
Тут татарські зграї круками літають,
Чернь в козаки пнеться, що не зупинить.
Все то припинити сил уже не маю,
А тобі, синочку, в тому всьому жить.
Але більше всього боюсь за старшину,
Кожен спить і бачить булаву в руках.
Продадуть до біса у лиху годину,
Як подасть надію чи москаль, чи лях.
Ще би літ з десяток, Боже, мені виділи,
Вже кінці з кінцями якось ізведу.
Що немає виходу – я того не відаю
І з Божою поміччю я його знайду.
Мабуть, не судилося.
Смерть стоїть за спиною.
Від її наближення холодіє кров.
Що ж то буде, Господи, далі з Україною?
Чи в крові купатися буде знов і знов?
Років десять тому знав би те, що знаю,
Краще би подався у краї чужі,
Бо душа безвільна у крові втопає,
Чую, як у пеклі точаться ножі.
Мабуть, таки грішний,
хай не власноручно,
Але скільки крові людської пролив
І чека на мене ця пекельна учта
За усе, що ниньки світу завинив.
Не повернеш долю, не піднімеш мертвих,
Тільки і лишилось каятись в гріхах
І з ім’ям Господнім на вустах померти
На Вкраїні милій, в сина на руках.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
