Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.01
06:01
Немає іскорки кохання
В пітьмі недоспаних ночей, -
Надворі вітер безнастанно
З листків полотна знову тче.
Бубнить, всміхається і плаче,
І далі стелить килимок, -
Бракує пестощів гарячих
Тієї, що не йде з думок.
В пітьмі недоспаних ночей, -
Надворі вітер безнастанно
З листків полотна знову тче.
Бубнить, всміхається і плаче,
І далі стелить килимок, -
Бракує пестощів гарячих
Тієї, що не йде з думок.
2026.02.28
21:23
прожогом уперед моєї
автівки ~ твоя
хоча дев’яносто в годину
я їду звичай
ти мовиш се гаразд
трохи болю ~ не проблема
казала мала би настрій ти
в’їхати у драйв
автівки ~ твоя
хоча дев’яносто в годину
я їду звичай
ти мовиш се гаразд
трохи болю ~ не проблема
казала мала би настрій ти
в’їхати у драйв
2026.02.28
20:36
Коротшає дорога до безодні.
Переживаю у самотині
цей вирок долі. Я у западні
рокованої миті і, природно,
уже не уявляється мені,
як їду я на білому коні
минулої епохи у сьогодні.
Судьба перетасовує пасьянс
Переживаю у самотині
цей вирок долі. Я у западні
рокованої миті і, природно,
уже не уявляється мені,
як їду я на білому коні
минулої епохи у сьогодні.
Судьба перетасовує пасьянс
2026.02.28
18:12
Згорта в сувої вітер хмари,
і небо кутається в синь,
а в тиші никнуть крутояри,
лиш десь цеберко – дзинь та дзинь!
Дзюрчить ручай в густих осоках
між верболозів і купин.
Село на пагорках високих
і небо кутається в синь,
а в тиші никнуть крутояри,
лиш десь цеберко – дзинь та дзинь!
Дзюрчить ручай в густих осоках
між верболозів і купин.
Село на пагорках високих
2026.02.28
11:24
Я вмию очі у росі,
Вклоняюся сонцю й буйним травам,
Скупаюсь в первісний красі,
Де потонув миттєвий травень.
Побачу крізь росу дива,
Картини, сховані від ока.
В них відкриваються слова,
Вклоняюся сонцю й буйним травам,
Скупаюсь в первісний красі,
Де потонув миттєвий травень.
Побачу крізь росу дива,
Картини, сховані від ока.
В них відкриваються слова,
2026.02.28
10:50
І. Мама
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.
ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.
ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
2026.02.28
09:35
Перший доброволець, якому прижиттєво присвоєно звання "Герой України".
Навчався в Івано-Франківському ліцеї на художника. Його позивний "Да Вінчі" пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.
Для нього найголовнішими у житті були — перемога і ко
Навчався в Івано-Франківському ліцеї на художника. Його позивний "Да Вінчі" пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.
Для нього найголовнішими у житті були — перемога і ко
2026.02.28
06:13
Творчості години світанкові
Раз у раз, немов найперший спів, -
Поріднився з музою і в слові
Збагатився, виріс, помужнів.
Стало розлучитися несила
З тим, що вабить чарами щомить, -
З тим, що серцю дороге і миле,
І нічим ніколи не тяжить.
Раз у раз, немов найперший спів, -
Поріднився з музою і в слові
Збагатився, виріс, помужнів.
Стало розлучитися несила
З тим, що вабить чарами щомить, -
З тим, що серцю дороге і миле,
І нічим ніколи не тяжить.
2026.02.27
21:53
Навіщо, скажіть, молоді соколята,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщину!
Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщину!
Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
2026.02.27
21:17
І
Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!
Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!
2026.02.27
19:44
«Слухай, дівчинко!» Вона не слуха…
«Цей день білий, це містечко…»
Немає містечка, нема живого духу,
По руїнах біга гола, руда Рівка,
Дитина тринадцяти років.
Проїжджали грубі німці в танку
(Тікай, тікай, Рівко!),
«Цей день білий, це містечко…»
Немає містечка, нема живого духу,
По руїнах біга гола, руда Рівка,
Дитина тринадцяти років.
Проїжджали грубі німці в танку
(Тікай, тікай, Рівко!),
2026.02.27
15:39
так мало статися
хай кажуть люди
серденько птахою
збилося в грудях
збилося вибилось
та не на волю
ніби все вицвіло
хай кажуть люди
серденько птахою
збилося в грудях
збилося вибилось
та не на волю
ніби все вицвіло
2026.02.27
10:43
То спиш... не спиш... Душа болить…
Собі чужий… ще крок до втрати,
А поруч, глядь, чатує гидь…
Хтось пропонує заспівати:
Фелічіта… Fe-li-ci-ta
Ритмічно, настрою у тему…
Я знаю, пісня то крута,
Але чи вирішить проблему?
Собі чужий… ще крок до втрати,
А поруч, глядь, чатує гидь…
Хтось пропонує заспівати:
Фелічіта… Fe-li-ci-ta
Ритмічно, настрою у тему…
Я знаю, пісня то крута,
Але чи вирішить проблему?
2026.02.27
10:26
Прокидаєшся зранку крізь марення снів.
Продираєш заслону тугу і ворожу,
Прориваєшся крізь артилерію днів,
Крізь загони військових і задуми Божі.
Прокидаєшся зранку, народжений знов
Для звитяги і совісті, честі й наснаги.
І тобою керує богиня
Продираєш заслону тугу і ворожу,
Прориваєшся крізь артилерію днів,
Крізь загони військових і задуми Божі.
Прокидаєшся зранку, народжений знов
Для звитяги і совісті, честі й наснаги.
І тобою керує богиня
2026.02.27
06:11
Шум старої яворини,
В тиші зоряних ночей, -
То вповільнено прилине,
То прискорено втече.
Звук, послаблений роками,
Чуйне серце не мина, -
Ходить досі поміж нами
Почуттів палких луна...
В тиші зоряних ночей, -
То вповільнено прилине,
То прискорено втече.
Звук, послаблений роками,
Чуйне серце не мина, -
Ходить досі поміж нами
Почуттів палких луна...
2026.02.27
00:26
Всі імперії трималися на війнах, але всі імперії врешті пішли туди, звідки прийшли. Окрім однієї.
Якби всі народи заходились повертати все, що колись комусь належало протягом тисячоліть, історія людства скінчилась би швидко і назавжди.
Фальсифікації
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
2026.02.05
2026.02.03
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Хмельницький
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Хмельницький
Якось несподівано захопила старість,
Вчора ще енергія била через край,
А сьогодні думати тільки і зосталось,
Що мене очікує:пекло або рай.
Що мене очікує – я і сам не знаю.
Жити намагався наче без гріха,
Але доля, кажуть, свій рахунок має,
А вона на мене може буть лиха.
Десять літ минуло в колотнечі лютій
І різні кривавій, де рікою кров.
Якби довелося все назад вернути,
Навіть і не знаю чи почав би знов.
В ті далекі роки все простим здавалось:
Є здоров’я, сила, шабля у руках.
Показати ляхам аби не чіплялись,
Що козацька сила не лише в словах.
Особистий гонор правив тоді мною
І нема, здавалось, більшої мети
Аби відстояти честь і гідність свої,
Кривдників триклятих на смерть посікти.
З татарвою клятою довелось миритися,
Щоб із ляхом битися, треба силу мать,
В спину щоб не вдарили, Богові молитися,
На розбій в Україні очі закривать.
Знав би, то із ляхами краще замирився би,
Речі Посполитої діти ж ми одні.
На її спустошення тепер не дивився би,
В рідному Суботові доживав би дні.
Та ж у ляхів гонору більше, аніж розуму,
Не хотять миритися, їм усе давай,
Вже б пішли на поступки,
розійшлись по-божому
І не плюндрували би свій же рідний край.
Кому більше вірити: москалю чи ляхові?
Я уже не відаю, що від них чекать.
Чи уже піддатися клятому Аллахові?
Чи у шведа підлого захисту шукать?
Корсунь і Пилявці душу вже не гріють,
А от Берестечко все сильніш пече.
Скільки душ згубили – до цих пір жалію,
А ще більш, бо знаю, скільки згине ще.
На олтар свободи скільки люду вклали,
Справжньої свободи і не здобули,
З лядської неволі стільки літ тікали
В кабалу московську , накінець, втекли.
Ще за чим жалію – що нема Тимоша,
Нікому віддати булаву свою.
Не повернеш сина ні за які гроші.
Десь чека на мене, мабуть, у раю.
Звісно, на Юрася сподівань не маю,
Надто слабкодухий – що то за гетьман?
Знаю то я знаю, та в душі бажаю,
Що свої клейноди сину передам.
Сину мій, синочку, сину мій єдиний,
Ох і тяжко буде бідному тобі:
Там поляки пхнуться у своїй гордині,
Там Москва, як може, тягне все собі.
Тут татарські зграї круками літають,
Чернь в козаки пнеться, що не зупинить.
Все то припинити сил уже не маю,
А тобі, синочку, в тому всьому жить.
Але більше всього боюсь за старшину,
Кожен спить і бачить булаву в руках.
Продадуть до біса у лиху годину,
Як подасть надію чи москаль, чи лях.
Ще би літ з десяток, Боже, мені виділи,
Вже кінці з кінцями якось ізведу.
Що немає виходу – я того не відаю
І з Божою поміччю я його знайду.
Мабуть, не судилося.
Смерть стоїть за спиною.
Від її наближення холодіє кров.
Що ж то буде, Господи, далі з Україною?
Чи в крові купатися буде знов і знов?
Років десять тому знав би те, що знаю,
Краще би подався у краї чужі,
Бо душа безвільна у крові втопає,
Чую, як у пеклі точаться ножі.
Мабуть, таки грішний,
хай не власноручно,
Але скільки крові людської пролив
І чека на мене ця пекельна учта
За усе, що ниньки світу завинив.
Не повернеш долю, не піднімеш мертвих,
Тільки і лишилось каятись в гріхах
І з ім’ям Господнім на вустах померти
На Вкраїні милій, в сина на руках.
Вчора ще енергія била через край,
А сьогодні думати тільки і зосталось,
Що мене очікує:пекло або рай.
Що мене очікує – я і сам не знаю.
Жити намагався наче без гріха,
Але доля, кажуть, свій рахунок має,
А вона на мене може буть лиха.
Десять літ минуло в колотнечі лютій
І різні кривавій, де рікою кров.
Якби довелося все назад вернути,
Навіть і не знаю чи почав би знов.
В ті далекі роки все простим здавалось:
Є здоров’я, сила, шабля у руках.
Показати ляхам аби не чіплялись,
Що козацька сила не лише в словах.
Особистий гонор правив тоді мною
І нема, здавалось, більшої мети
Аби відстояти честь і гідність свої,
Кривдників триклятих на смерть посікти.
З татарвою клятою довелось миритися,
Щоб із ляхом битися, треба силу мать,
В спину щоб не вдарили, Богові молитися,
На розбій в Україні очі закривать.
Знав би, то із ляхами краще замирився би,
Речі Посполитої діти ж ми одні.
На її спустошення тепер не дивився би,
В рідному Суботові доживав би дні.
Та ж у ляхів гонору більше, аніж розуму,
Не хотять миритися, їм усе давай,
Вже б пішли на поступки,
розійшлись по-божому
І не плюндрували би свій же рідний край.
Кому більше вірити: москалю чи ляхові?
Я уже не відаю, що від них чекать.
Чи уже піддатися клятому Аллахові?
Чи у шведа підлого захисту шукать?
Корсунь і Пилявці душу вже не гріють,
А от Берестечко все сильніш пече.
Скільки душ згубили – до цих пір жалію,
А ще більш, бо знаю, скільки згине ще.
На олтар свободи скільки люду вклали,
Справжньої свободи і не здобули,
З лядської неволі стільки літ тікали
В кабалу московську , накінець, втекли.
Ще за чим жалію – що нема Тимоша,
Нікому віддати булаву свою.
Не повернеш сина ні за які гроші.
Десь чека на мене, мабуть, у раю.
Звісно, на Юрася сподівань не маю,
Надто слабкодухий – що то за гетьман?
Знаю то я знаю, та в душі бажаю,
Що свої клейноди сину передам.
Сину мій, синочку, сину мій єдиний,
Ох і тяжко буде бідному тобі:
Там поляки пхнуться у своїй гордині,
Там Москва, як може, тягне все собі.
Тут татарські зграї круками літають,
Чернь в козаки пнеться, що не зупинить.
Все то припинити сил уже не маю,
А тобі, синочку, в тому всьому жить.
Але більше всього боюсь за старшину,
Кожен спить і бачить булаву в руках.
Продадуть до біса у лиху годину,
Як подасть надію чи москаль, чи лях.
Ще би літ з десяток, Боже, мені виділи,
Вже кінці з кінцями якось ізведу.
Що немає виходу – я того не відаю
І з Божою поміччю я його знайду.
Мабуть, не судилося.
Смерть стоїть за спиною.
Від її наближення холодіє кров.
Що ж то буде, Господи, далі з Україною?
Чи в крові купатися буде знов і знов?
Років десять тому знав би те, що знаю,
Краще би подався у краї чужі,
Бо душа безвільна у крові втопає,
Чую, як у пеклі точаться ножі.
Мабуть, таки грішний,
хай не власноручно,
Але скільки крові людської пролив
І чека на мене ця пекельна учта
За усе, що ниньки світу завинив.
Не повернеш долю, не піднімеш мертвих,
Тільки і лишилось каятись в гріхах
І з ім’ям Господнім на вустах померти
На Вкраїні милій, в сина на руках.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
