Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.14
02:46
Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
2025.12.14
00:08
Було колись під шістдесят,
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
2025.12.13
23:44
Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
2025.12.13
21:01
Сніг скупий, як послання віків,
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
2025.12.13
16:56
Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
2025.12.13
12:09
Відтепер і дотетер
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
2025.12.13
08:57
Вірш розглядався на онлайн-колегії робочих змін і керівників профільних департаментів "Асорті Пиріжкарень" з долученням сторонніх експертів.
І от що ми маємо в підсумку.
Технічно текст повністю тримається купи на граматичних і словотвірно спорідне
2025.12.13
08:13
Ти ще мене не розлюбив,
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
2025.12.13
00:28
Йшла по селах ніч сріблиста,
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
2025.12.12
22:21
Безсніжна зима, ніби чудо природи,
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
2025.12.12
19:50
По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
2025.12.12
14:44
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
2025.12.12
14:03
У мене на грудях ти стогнеш, і довго,
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
2025.12.12
12:51
Марія Лавренюк. Улиянка. Роман. —Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2024. —216 с.
Чи не кожен автор рецензії замислюється над тим, чому не оминув увагою твір того чи іншого письменника, що підштовхнуло його до роздумів про прочитане і, власне, якими б
2025.12.12
07:59
ця Присутність незримо гріє
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
2025.12.12
07:34
Дзвінок бентежний тишу зранив —
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Князь Ігор
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Князь Ігор
До Ігоря-князя дружина прийшла
Під терем князівський під самий
І, скинувши шапки боброві з чола,
Звернулась з такими словами:
«Он отроки Свенельда в золоті всі,
А ми, княже, голі й голодні, як пси,
Давно вже нічого не маєм.
Не хочеш нас по данину повести?
Нехай ми добудем. Добудеш і ти!»
Послухав їх Ігор, дружину узяв
І рушив у землю древлянську.
Хоч Свенельд уже данину всю зібрав
По бідних подвір’ях селянських.
Та князеві що? Ще давай данину
І чути нічого не хоче.
А ні – то, як предки його в давнину,
Війною на землі наскочить.
Насильство чинили і він, і мужі
І з сміхом кривавили гострі ножі.
Змирилася древня древлянська земля,
Сплатила подвійну данину.
І ось уже князь поверта звідтіля
У Київ до жінки і сина.
Уже він в достатку й дружина його,
Вози аж риплять від натуги.
Набрали надміру з нещасних всього
Та ще й учинили наругу.
Аж раптом, зібгавши меча перев’язь,
Коня зупиняє задумливо князь
І каже дружині: «Ви в Київ ідіть,
Везіть все добуте додому,
А любій княгині про мене скажіть:
Вернуся за тиждень по тому.
А я повернуся та ще походжу
І ще данини назбираю.
Тим пройдам древлянським іще покажу
Коли щось від мене ховають.»
Дружина поїхала в Київ, у град,
А князь з малим військом вернувся назад.
Почули древляни, що Ігор верта,
Зібралися з князем із Малом
І радитись стали, як їхні міста
І села чинити би стали.
Сказали древляни: «Як внадиться вовк,
Не вб’єш – вівці всі переносить.
Уб’ємо, як вовка – то й іншим урок
Хай буде. Миритися – досить!»
Послали до князя назустріч мужів,
Спитати, чого він вернутись схотів.
Питають древляни: «Чого знов ідеш?
Ти ж всю данину вже отримав!»
Та жадібність княжа не відає меж,
Коня і на мить не притримав.
І вийшли древляни під Іскоростень,
І стріли там княжу дружину,
І билися з нею цілісінький день,
Аж доки й останній не згинув.
А князя живого схопили в полон
І стратили, як вимагає закон.
У лісі берези гнучкенькі знайшли,
Верхівки донизу зігнули
І князя за ноги в’язати взяли.
Та й навпіл його розчахнули.
У вірі, що добре вчинили вони,
Поки ще живі і здорові,
Не відали, скільки із тої вини
Проллється ще їхньої крові.
У прагненні кари за мужем своїм,
Княгиня жорстоко помстилася їм.
Під терем князівський під самий
І, скинувши шапки боброві з чола,
Звернулась з такими словами:
«Он отроки Свенельда в золоті всі,
А ми, княже, голі й голодні, як пси,
Давно вже нічого не маєм.
Не хочеш нас по данину повести?
Нехай ми добудем. Добудеш і ти!»
Послухав їх Ігор, дружину узяв
І рушив у землю древлянську.
Хоч Свенельд уже данину всю зібрав
По бідних подвір’ях селянських.
Та князеві що? Ще давай данину
І чути нічого не хоче.
А ні – то, як предки його в давнину,
Війною на землі наскочить.
Насильство чинили і він, і мужі
І з сміхом кривавили гострі ножі.
Змирилася древня древлянська земля,
Сплатила подвійну данину.
І ось уже князь поверта звідтіля
У Київ до жінки і сина.
Уже він в достатку й дружина його,
Вози аж риплять від натуги.
Набрали надміру з нещасних всього
Та ще й учинили наругу.
Аж раптом, зібгавши меча перев’язь,
Коня зупиняє задумливо князь
І каже дружині: «Ви в Київ ідіть,
Везіть все добуте додому,
А любій княгині про мене скажіть:
Вернуся за тиждень по тому.
А я повернуся та ще походжу
І ще данини назбираю.
Тим пройдам древлянським іще покажу
Коли щось від мене ховають.»
Дружина поїхала в Київ, у град,
А князь з малим військом вернувся назад.
Почули древляни, що Ігор верта,
Зібралися з князем із Малом
І радитись стали, як їхні міста
І села чинити би стали.
Сказали древляни: «Як внадиться вовк,
Не вб’єш – вівці всі переносить.
Уб’ємо, як вовка – то й іншим урок
Хай буде. Миритися – досить!»
Послали до князя назустріч мужів,
Спитати, чого він вернутись схотів.
Питають древляни: «Чого знов ідеш?
Ти ж всю данину вже отримав!»
Та жадібність княжа не відає меж,
Коня і на мить не притримав.
І вийшли древляни під Іскоростень,
І стріли там княжу дружину,
І билися з нею цілісінький день,
Аж доки й останній не згинув.
А князя живого схопили в полон
І стратили, як вимагає закон.
У лісі берези гнучкенькі знайшли,
Верхівки донизу зігнули
І князя за ноги в’язати взяли.
Та й навпіл його розчахнули.
У вірі, що добре вчинили вони,
Поки ще живі і здорові,
Не відали, скільки із тої вини
Проллється ще їхньої крові.
У прагненні кари за мужем своїм,
Княгиня жорстоко помстилася їм.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
