Лідії Охапкіній

Приходити і бачити щораз,
Як твої діти тихо помирають,
Голодними очима позирають
На той шматок, що, мабуть, в інший час
І хлібом би не зважився назвати.
А нині весь прожиток на сім’ю.
А чоловік чи згинув у бою,
Чи ще живий. Вона не може знати.
На це дивитись вже не має сил,
Від безнадії в грудях серце мліє.
Хто ж її діток бідних пожаліє,
Вдихне життя до цих маленьких тіл?
Навколо жах. Одне страшніш другого
Війни обличчя: бомби, фронт, зима
І голод, од якого вже нема,
Здавалося, рятунку ніякого.
А ще чутки, що вже людей їдять,
Померлих ріжуть, діток убивають.
І дивно та її вже не жахають
Подробиці. Щоб діток врятувать
Вона й сама не знать на що готова?!
Аби вони лишилися живі,
Не пожаліла б власної крові…
Чекай…А, справді…Не жаліти крові…
Рука тремтяча гострий ніж взяла,
Про все на світі, крім дітей, забула,
Здавалось, болі зовсім не відчула
І з вени кров гаряча потекла.
Тулила руку до дитячих губ
Аби ні краплі мимо не упало.
Своє життя у них переливала,
А у самої у думках: яку б
Іще знайти поживу своїм дітям?
Де їм рятунок хоч якийсь знайти,
Аби життя краплини зберегти,
Війну і зиму кляті пережити?..
Пережила. І діточки живі.
За рік на сорок років постаріла
І голодом аж висушило тіло,
Зрадлива сивина на голові.
Вже на тім боці чоловік шукав.
Знайшов-таки, побачив і злякався.
А ні словечком він не обізвався
І лише мовчки шапку свою зняв.
Стояв, немов пробачення просив
За все, що їй прийшлося пережити.
Вона ж хотіла й не могла радіти,
Бо рік той радість навіки убив.