На степ поволі опустилась ніч,
Скотилось сонце стомлене за обрій
І засіяли міріади свіч
У чорнім небі. Наче хто із торби
Розсипав їх. У балці степовій
На березі маленького потічка,
Що й серед літа був іще живий
Та йменувався досить гордо – річка,
Горів вогонь. Навколо чумаки,
Які сиділи, а які лежали,
Вели розмови ні про що, поки
Зготується вечеря їм чекали.
Вози від степу городили стан,
Голоблі в темну ніч позадирали.
Воли скубали степовий бур’ян
І смачно на всю балку ремиґали.
Ні вітерця, ні хмарки угорі ,
Від річки віє легка прохолода,
Дзижчать навкруг набридлі комарі.
Вони, як люди, полюбляють воду.
Окремо гурту вже старий чумак
Лежить на спині, дивиться у небо,
А поряд нього примостивсь юнак
Іще безвусий, показний із себе.
Старого все питаннями дійма.
А дід, хоча і сердиться для виду
Та свою марку мудрого трима,
Адже, здається, все на світі віда.
Юнак, підвівши очі в небеса,
Що мерехтіли в зорянім сіянні,
Зітхнув про себе: «Господи, краса!»
Й поставив діду чергове питання:
- А що то, діду, зірок, як горох,
Немов по небу густо хтось насипав?
Мабуть, від справи відволікся Бог,
Як хтось його із янголів покликав!?
Дід помовчав і вуса покрутив,
Кахикнув і повів повчально мову:
- Ти б ще яких дурниць наговорив.
Та молоде – зелене, одне слово.
Зірки оті – то є Чумацький шлях.
Його так здавна люди називають
І в нас, і у навколишніх краях.
А чому так? Усяк оповідають.
Чув я малим історію одну
Від свого діда. Й досі пам’ятаю .
Було то у далеку давнину.
Жили теж люди у оцьому краї.
І серед них водились чумаки,
Які за сіллю їздили до моря.
А час тоді також був нелегкий
І вистачало і біди, і горя.
А жив чумак у одному селі,
Немолодий та і небідний, наче.
Мав і вози, й десятки два волів,
І світу за життя своє побачив.
Але хотілось над усе йому
В святій землі, говорять, побувати,
На гроб Господній глянуть самому,
Щоб було що онукам розказати.
Грошей нажив, до смерті стачить їх.
Чи все життя ганятися за ними?
Отож надумав і волів запріг
Та і подався до Єрусалиму.
Далекий шлях нескоро подолав.
Не дні, не тижні, місяці минули.
Але дійшов і з гордістю ступав
Він по землі, яка Ісуса чула.
Здійснивши мрію, побувавши скрізь
По тих місцях, що Біблія писала,
Знов став збирати у дорогу віз,
Адже домівка кинута чекала.
Але чумак – чумак, де би не був.
Як-то додому їхати без солі?
А у святій землі( і я то чув)
Добра того завжди було доволі.
Є там, говорять, озеро таке,
В яке іще Йордан святий впадає.
Воно від солі, кажуть, аж гірке.
Її там набирати не встигають.
Нагріб він тої солі повен віз,
Його надійно повстю устеливши.
Ну і додому той товар повіз.
Але, в дорозі добре притомившись,
Заснув на возі. Йдуть воли та йдуть.
Їх поганяти навіть і не треба.
А, кажуть, звісно, всяке може буть,
В святій землі є шлях прямий на небо.
Тож, поки спав чумак, його воли
По тій дорозі в небо почвалали.
І чималенький шлях уже пройшли.
Та, видно, миші повсть попрогризали,
Бо сіль за возом сипалась на шлях,
Аж доки вся не висипалась долі.
Чумак прокинувсь, глянув і закляк,
Прошепотів лиш: « Боже, твоя воля!
Куди це круторогі завезли?»
А озирнувся – солі геть немає.
- Ах, проклятущі,- вигукнув,- воли!
Як я додому повертатись маю?!
Зі злості плюнув, випряг тих волів.
Ідіть, куди лиш бачать ваші очі.
Сам воза кинув, в інший бік побрів.
Нічого чути й бачити не хоче.
Он, бачиш – сіллю висипаний шлях,
Пряма дорога до Єрусалима.
В степу, хто заблука, по тих зірках
І серед ночі добереться Криму.
А онде Віз, голоблю, бач , задер.
А справа Віл очима зірок світить.
Трави на небі вже чимало зжер.
Хтось в нього вже і палицею мітить.
То не чумак, він в іншій стороні
Іде, бідак, за голову вхопився.
Блукає й досі там у вишині.
Знайшов би шлях, напевно би спустився.
На нього люди кажуть Волопас.
Який він Волопас, скажи на милість?..
Та тут настав якраз вечері час
І всі розмови миттю припинились.