В часи минулі, хоч які - не знаю
В хатині на околиці села
Одна-одною жіночка жила,
Казали люди - відьмою була.
Чи так чи ні - усякого бувало.
Буває, навигадують таке,
Що наче і ні в тин, і ні в ворота.
Та уже ж людям не закриєш рота,
Коли попліткувати їм охота,
А слово часом ну таке липке,
Отож, чи була відьмою чи ні,
Ніхто того у неї не питався.
Та й плітками ніхто не переймався,
Хоч, йдучи мимо хати, озирався
Чи то чого не вгледить у вікні.
Вона ж усе самітнилася в хаті,
Завішуючи вікна від очей.
Хоча, бувало, посеред ночей,
Світило в хаті полум’я свічей
Аби поживу пліткаркам додати.
Жила відлюдно, а, проте, людей
Не сторонилась. Всі в окрузі знали,
Якщо хвороба, не дай Бог, напала,
Чи там собака злюча покусала.
Та жінка швидко з поміччю прийде.
Щось там пошепче, напої́ть відваром
Чи просто свою руку прикладе
І вся хвороба в одну мить пройде.
Від всіх болячок, було, віднайде
Якеєсь зілля. І усе задаром.
Не брала зовсім плати від людей.
Казала: гріх за поміч плату брати.
Прийде, поможе і мерщій із хати.
«Додому, - каже, - треба поспішати».
І чимскоріше за ворота йде.
Добра чимало поробила всім
І всі її поважливо вітали,
Хоча у спину скоса поглядали
Та потай кості всі перемивали,
Але тихенько, словом боязким.
А що, як справді відьма, що тоді?
Візьме і щось такеє йому зробить,
Що на городі зовсім не уродить.
Чи то почне зі світу його зводить.
Чи ж довго опинитися в біді?
Людськая заздрість – і суддя, і кат.
Добро, ми чомусь, швидко забуваєм
А зло, невдачі в пам’яті тримаєм
І завжди тому винного шукаєм,
Хай він не винен у тому́ стократ.
Прийшов на їхню землю неврожай.
Нещадне сонце все навкруг спалило,
Дощі з весни із ранньої не ли́ли,
Хоч люди Бога кожен день молили
Та розуміли – голоду чекай.
І все шукали справжньої причини
За що Господь карає бідних їх,
Який вони такий вчинили гріх,
Що він на землю посухою ліг,
Бо не упало з неба ні краплини.
І не знайшов ніхто в собі гріха,
Всі бачили себе ледь не святими,
Вишукували гріх поза другими
Аби вину поставить перед ними
Що доля їх навідала лиха.
І тут хтось кинув:
«Відьма мабуть винна!»
І мов прорвало: справді, хто ж іще!
Це через неї сонце так пече,
Це через неї з неба не тече,
Це через неї мають всі загинуть!
Авжеж , відразу винного знайшли.
Це ж легше, ніж вину на себе брати.
Все голосніше: «Винна відьма клята!
Це все вона, вона одна хвостата!»
По всім селі гармидер підняли.
Забули вмить усе добро її,
Що вона ледь не кожному зробила.
О, гнів юрби-то є велика сила.
Усіх немов гарячка охопила.
Зійшлися люди із усіх країв
Кричать, гудуть: «Втопити її кляту!»
І, підігріта криками юрба
Нестримно покотилася з горба
До її хати. А вона слаба
Могла лиш в страху в вікна виглядати.
Все ближче, ближче знавіснілий люд.
Кілки, сокири у руках мелькають.
Чого вони від неї вимагають?
За що нещасну, злякану карають?
Чого мов звірі в хату її йдуть?
Метнулася із хати на поріг
Мерщій до лісу - може порятує!?
Юрба уздріла. Іще більш лютує:
Хто хату палить, хто її чатує
І мчить за нею слідом з усіх ніг.
Біжить нещасна із останніх сил.
Немолода, куди вже їй тікати
Та лиш встигає Господа благати
Аби устиг її порятувати.
Та все мов відцуралося навкіл.
Ліс, наче, й не наблизився нітрохи
І трави заплітаються в ногах,
Душею біга відчайдушний страх
І лиш одна молитва на устах.
Та усе важчі повільніші кроки.
Вже обступають знавіснілі, злі,
Готові тут же на шматки роздерти.
О, не дай Боже від їх рук померти
Вона ще не готова стати жертвой,
Ще хоче жити на оцій землі.
Здійняла очі: «Господи, де ти?
Спаси невинну душу від наруги!»
І у очах така глибока туга!
А злодії вже тягнулися навкру́ги,
Готові ухопити й потягти.
Та враз від болю з зойками сахнулись,
Бо ухопили між своїх долонь,
Замість агнця жертовного свого,
Якусь рослину: листя - що вогонь,
Аж пухирі їм на долонях здулись.
Де ділась жінка - то ніхто не знав.
Чи то у небо хмаркою спари́лась
І між долонь між їхніх просочилась,
Але з тих пір частенько хто стрічав
Кропиву(люди так її назвали)
Біля будівель, в заростях густих
І на галявах світлих лісових,
Біля доріг, біля осель людських.
Спочатку її люди обминали:
Пекуча надто, краще не чіпать.
Та потім звикли, навіть, полюбили:
І лікувались, і борщі варили
Та дивувались наймовірній силі,
Яку проста рослина може мать.
Вона ж , хоч від людей пізнала зло,
Зла у собі надовго не тримала
І людям, як могла, допомогала
Та, як раніше, все їм віддавала,
Бо добре серце у грудя́х було.