Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про ряст
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про ряст
Сонечко із неба уже добре гріє,
На землі травичка гарно зеленіє.
У таку погоду в хаті ми не всидим,
Тож пішли раненько до лісу із дідом.
Іти недалечко – проминули поле,
Вже й дерева голі то́впляться навколо.
Ідем по стежині, слухаємо пта́шок,
Які й не зважають на ходіння наші.
Вийшли на галяву. Боже ж, твоя воля:
Хтось ліловий килим простелив довкола.
Вітерець повіє, аромат доносить,
Аж у мене, навіть, закрутило в носі.
Аж сп’янів, неначе, медовухи випив…
Чи то хто ванілі у траву просипав?
Поки я на місці в захваті топтався,
На ліловий килим дід мерщій подався.
Зірвав жмут та й кинув собі попід ноги,
Став топтати й чую я із уст у нього:
«Топчу ряст, дай, Боже, ще мені діждати,
Щоби і на той рік міг його топтати».
Потоптав та й каже: «Давай і ти слідом!»
Все, що чув і бачив, повторив за дідом.
А тоді й питаю: «Що воно за штука?
Нащо ряст топтати? Звідки ця наука?
Та й взялася звідки в лісі ця рослина?»
«Щось питань багато у тебе, дитино.
Та, усім, що знаю, зараз поділюся,
Ти ж уважно слухай та мотай на вуса.
Оця квітка рястом зветься у народі,
Квітне вона різно, кажуть, у природі:
Квіти жовті, білі і блідо-бузкові,
Але найчастіше отакі – лілові.
Звідки вона в лісі отака взялася?
Стара оповідка в мене збереглася.
Колись біля лісу та й село стояло,
В ньому, кажуть, відьма одна проживала.
До пори, до часу ніхто і не відав,
Що ця мила жінка справді злая відьма.
Бо вона в селі тім шкоди не робила,
На мітлу сідала та кудись летіла
У другії села, там робила шкоду:
То корову здоїть, то спаплюжить вроду,
То дощі відгонить, що нема врожаю.
Ко́ротше – робила все, що забажає.
Ледве нічка темна, то вона й літає,
А уже під ранок назад повертає.
Мітлу поза комин, виспиться до ранку,
А, як сонце вийде, вже стоїть на ганку.
Кожному всміхнеться, кожного вітає.
Тож ніхто й не знає, що вона літає.
А був у селі тім чоловік-п’яничка.
Ішов якось мимо він темної нічки
Та й уздрів, як відьма у димар влітала.
В нього з переляку навіть хміль пропала.
Ледве дочекався ранку той п’яниця,
Став казати людям, що вона за птиця.
Але всі сміялись: менше пити треба,
Бо вже скоро й білка прилетить до тебе.
Ті його насмішки дуже зачепили,
Він рішив дове́сти, що не в хмелю діло.
Десь почув, що, наче, відьми ті літають,
Доки перші півні ще не заспівають.
Бо, як тільки півень та й закукуріка,
Прояви́ться в відьми її справжнє лико.
Кажуть, відьми довго молоді та гожі
Не тому, що тихо щось собі ворожать,
Полетять десь, знайдуть молоду дівчи́ну
І на неї скинуть років половину,
А в другої вроди заберуть нівроку
Та і молодяться аж до часу, поки
Вже не будуть здатні себе змолодити.
І тоді миттєво можуть постаріти.
Вчора була дівка, а вже бабця нині…
Дочекавсь п’яничка темної години,
Взяв під пахву півня з сідала й подався,
Біля хати відьми у садку сховався.
Тиха нічка темна, зірок, як гороху,
Сидить чоловічок, дрімає потроху.
Півень під пахвою теж собі дрімає.
А відьму десь носить, все її немає.
Вже й заснув би, може, чоловік, та раптом
Десь сова у лісі почала кричати:
«Ух» та «ух». Стріпнувся чоловік і бачить
Тінь якась у небі промайнула, наче.
Як скубне він півня того з переляку.
Півень як підскочить і на всю горлянку
Як закукурікав – аж луна від лісу.
І зненацька відьма тут де не візьмися.
Глянула сердито, рукою махнула –
Горластого півня наче і не бу́ло.
А вона другою махнула рукою,
На мітлу і зникла аж ген за рікою.
Вранці люди вийшли, а в саду під сливу
Сидить чоловічок геть старий та сивий.
Не берись, говорять як не знаєш всьо́го:
Відьма свої роки скинула на нього.
А в саду навколо цвіт розсіявсь рясно.
Тому його люди і назвали рястом.
Квітки його наче голова у півня.
І не знали люди, звідки вона дивна
Така узялася. Аж прийшов до тями
Чоловік, повідав. Та з тих пір ні грама
Не узяв до рота, став сумним і тихим,
Бо ж сам напросився, розбудив те лихо…
А, стосовно рясту, то говорять люди,
Що з тих пір розсіявсь по світах усюди.
І, неначе, в ньому збереглася сила,
Яка колись відьму було молодила.
І весною варто рясту потоптати
Й, навіть, смерть від тебе буде відступати.
Бо ти тоді станеш молодим і дужим.
Хоч у це, насправді, віриться й не дуже…
Де та відьма ділась – то ніхто не знає,
Може, десь по світу до цих пір літає.
Комусь скине роки, десь поцупить вроду.
І простій людині зловить її годі…»
Дід уже закінчив, далі в ліс подався,
А я все думками до рясту вертався.
І дав собі слово, йдучи за ним слідом:
Буду приїздити щовесни до діда.
Не лише для того, щоб погостювати –
А щоб із ним разом рясту потоптати.
На землі травичка гарно зеленіє.
У таку погоду в хаті ми не всидим,
Тож пішли раненько до лісу із дідом.
Іти недалечко – проминули поле,
Вже й дерева голі то́впляться навколо.
Ідем по стежині, слухаємо пта́шок,
Які й не зважають на ходіння наші.
Вийшли на галяву. Боже ж, твоя воля:
Хтось ліловий килим простелив довкола.
Вітерець повіє, аромат доносить,
Аж у мене, навіть, закрутило в носі.
Аж сп’янів, неначе, медовухи випив…
Чи то хто ванілі у траву просипав?
Поки я на місці в захваті топтався,
На ліловий килим дід мерщій подався.
Зірвав жмут та й кинув собі попід ноги,
Став топтати й чую я із уст у нього:
«Топчу ряст, дай, Боже, ще мені діждати,
Щоби і на той рік міг його топтати».
Потоптав та й каже: «Давай і ти слідом!»
Все, що чув і бачив, повторив за дідом.
А тоді й питаю: «Що воно за штука?
Нащо ряст топтати? Звідки ця наука?
Та й взялася звідки в лісі ця рослина?»
«Щось питань багато у тебе, дитино.
Та, усім, що знаю, зараз поділюся,
Ти ж уважно слухай та мотай на вуса.
Оця квітка рястом зветься у народі,
Квітне вона різно, кажуть, у природі:
Квіти жовті, білі і блідо-бузкові,
Але найчастіше отакі – лілові.
Звідки вона в лісі отака взялася?
Стара оповідка в мене збереглася.
Колись біля лісу та й село стояло,
В ньому, кажуть, відьма одна проживала.
До пори, до часу ніхто і не відав,
Що ця мила жінка справді злая відьма.
Бо вона в селі тім шкоди не робила,
На мітлу сідала та кудись летіла
У другії села, там робила шкоду:
То корову здоїть, то спаплюжить вроду,
То дощі відгонить, що нема врожаю.
Ко́ротше – робила все, що забажає.
Ледве нічка темна, то вона й літає,
А уже під ранок назад повертає.
Мітлу поза комин, виспиться до ранку,
А, як сонце вийде, вже стоїть на ганку.
Кожному всміхнеться, кожного вітає.
Тож ніхто й не знає, що вона літає.
А був у селі тім чоловік-п’яничка.
Ішов якось мимо він темної нічки
Та й уздрів, як відьма у димар влітала.
В нього з переляку навіть хміль пропала.
Ледве дочекався ранку той п’яниця,
Став казати людям, що вона за птиця.
Але всі сміялись: менше пити треба,
Бо вже скоро й білка прилетить до тебе.
Ті його насмішки дуже зачепили,
Він рішив дове́сти, що не в хмелю діло.
Десь почув, що, наче, відьми ті літають,
Доки перші півні ще не заспівають.
Бо, як тільки півень та й закукуріка,
Прояви́ться в відьми її справжнє лико.
Кажуть, відьми довго молоді та гожі
Не тому, що тихо щось собі ворожать,
Полетять десь, знайдуть молоду дівчи́ну
І на неї скинуть років половину,
А в другої вроди заберуть нівроку
Та і молодяться аж до часу, поки
Вже не будуть здатні себе змолодити.
І тоді миттєво можуть постаріти.
Вчора була дівка, а вже бабця нині…
Дочекавсь п’яничка темної години,
Взяв під пахву півня з сідала й подався,
Біля хати відьми у садку сховався.
Тиха нічка темна, зірок, як гороху,
Сидить чоловічок, дрімає потроху.
Півень під пахвою теж собі дрімає.
А відьму десь носить, все її немає.
Вже й заснув би, може, чоловік, та раптом
Десь сова у лісі почала кричати:
«Ух» та «ух». Стріпнувся чоловік і бачить
Тінь якась у небі промайнула, наче.
Як скубне він півня того з переляку.
Півень як підскочить і на всю горлянку
Як закукурікав – аж луна від лісу.
І зненацька відьма тут де не візьмися.
Глянула сердито, рукою махнула –
Горластого півня наче і не бу́ло.
А вона другою махнула рукою,
На мітлу і зникла аж ген за рікою.
Вранці люди вийшли, а в саду під сливу
Сидить чоловічок геть старий та сивий.
Не берись, говорять як не знаєш всьо́го:
Відьма свої роки скинула на нього.
А в саду навколо цвіт розсіявсь рясно.
Тому його люди і назвали рястом.
Квітки його наче голова у півня.
І не знали люди, звідки вона дивна
Така узялася. Аж прийшов до тями
Чоловік, повідав. Та з тих пір ні грама
Не узяв до рота, став сумним і тихим,
Бо ж сам напросився, розбудив те лихо…
А, стосовно рясту, то говорять люди,
Що з тих пір розсіявсь по світах усюди.
І, неначе, в ньому збереглася сила,
Яка колись відьму було молодила.
І весною варто рясту потоптати
Й, навіть, смерть від тебе буде відступати.
Бо ти тоді станеш молодим і дужим.
Хоч у це, насправді, віриться й не дуже…
Де та відьма ділась – то ніхто не знає,
Може, десь по світу до цих пір літає.
Комусь скине роки, десь поцупить вроду.
І простій людині зловить її годі…»
Дід уже закінчив, далі в ліс подався,
А я все думками до рясту вертався.
І дав собі слово, йдучи за ним слідом:
Буду приїздити щовесни до діда.
Не лише для того, щоб погостювати –
А щоб із ним разом рясту потоптати.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
