Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.03
21:02
Не треба зустрічі, не треба,
лиш надішли мені листа
звідтіль, що між землею й небом,
що забуттям не зароста.
Нехай спливли роки повз мене,
мов ріки, що забули брід —
цвіт прибережного ромену
лиш надішли мені листа
звідтіль, що між землею й небом,
що забуттям не зароста.
Нехай спливли роки повз мене,
мов ріки, що забули брід —
цвіт прибережного ромену
2026.08.03
18:06
У тому, що імперія проклята,
немає української вини.
Рятують душі дочки і сини –
у кожного згоріла крайня хата,
немає де ховатись від війни.
ІІ
Дійшло уже й до тричі ухилянта
немає української вини.
Рятують душі дочки і сини –
у кожного згоріла крайня хата,
немає де ховатись від війни.
ІІ
Дійшло уже й до тричі ухилянта
2026.08.03
14:08
Серед літа гостей Занзібару
Неможливо дістати із бару.
Заїжджай в Занзібар -
І одразу у бар,
А без бару нема Занзібару.
Двох туристів у Гондурасі
Придавило в готелі матрасом.
Неможливо дістати із бару.
Заїжджай в Занзібар -
І одразу у бар,
А без бару нема Занзібару.
Двох туристів у Гондурасі
Придавило в готелі матрасом.
2026.08.03
13:23
Бурульки падають з дахів
Так несподівано, як бомби,
Немов тягар німих гріхів
Чи злитки неземного болю.
Бурульки - посланці світів,
Від нас захованих, далеких.
Вони - уламки тих мостів
До позачасся, мов лелеки.
Так несподівано, як бомби,
Немов тягар німих гріхів
Чи злитки неземного болю.
Бурульки - посланці світів,
Від нас захованих, далеких.
Вони - уламки тих мостів
До позачасся, мов лелеки.
2026.08.03
12:19
Народе, встань!
Лише тобі належить право
убити ворога
і знищити катів.
Ти є – країна, і ти є – держава.
Вставай – і піднімай братів.
Крокуй вперед –
І біль , і страх здолаєм,
Лише тобі належить право
убити ворога
і знищити катів.
Ти є – країна, і ти є – держава.
Вставай – і піднімай братів.
Крокуй вперед –
І біль , і страх здолаєм,
2026.08.03
12:10
Чи ними ще не вистелено світ?
Чи ними світа ще не вславлено?
Невже не ними зір твій пломенить
Несхибно так, примружено, аж райдужно?
Чого ще треба?
Диваки мовчать, чи пак
Стискають руку завтрашньому вбивці.
Чого ще треба?
Чи ними світа ще не вславлено?
Невже не ними зір твій пломенить
Несхибно так, примружено, аж райдужно?
Чого ще треба?
Диваки мовчать, чи пак
Стискають руку завтрашньому вбивці.
Чого ще треба?
2026.08.03
11:25
Протокол 01/08.2026 від третього серпня поточного року.
Місце проведення — Інтернет.
Онлайн-колегія незалежних експертів нашого sub-порталу розглянула весь текст, зупинившись лише на окремому абзаці всього тексту про героя, наданого ним же на одній зі
2026.08.03
11:17
Ручай по нам тече і тінь карети
У романтичному шаленстві без турботи,
Зозуль уривчасті ноктюрни і куплети -
Бутоном Клодта коси нам не заколоти !
А возики здіймають пил у спицях,
Про горнє сповіщають у рипінні,
Меланхолійно квітне крокус на гробни
У романтичному шаленстві без турботи,
Зозуль уривчасті ноктюрни і куплети -
Бутоном Клодта коси нам не заколоти !
А возики здіймають пил у спицях,
Про горнє сповіщають у рипінні,
Меланхолійно квітне крокус на гробни
2026.08.03
08:50
нам ці ночі хтось наврочив
наворочені в пітьмі
недослівно неохоче
віддавалися мені
вибрані чуття готові
до любові та війни
ще бажання нетактовні
ти не вір мені о ні
наворочені в пітьмі
недослівно неохоче
віддавалися мені
вибрані чуття готові
до любові та війни
ще бажання нетактовні
ти не вір мені о ні
2026.08.03
06:14
І небо бездонне,
І поле широке
Іще напівсонні,
Іще сліпоокі.
І річка в тумані,
І луки росисті,
Немов на екрані,
Постали врочисто.
І поле широке
Іще напівсонні,
Іще сліпоокі.
І річка в тумані,
І луки росисті,
Немов на екрані,
Постали врочисто.
2026.08.03
06:06
…За годину до…
…9 лютого 1942 року. Двері Спілки письменників трощать приклади гестапо…
Коли німці вибили двері Спілки, Михайло міг піти. Його ніхто не тримав. Але для нього піти означало б залишити свою душу в лапах катів. Жити без Душі було б спр
2026.08.02
20:38
Ось дивувався
Щодо наших чуттів
Хильни сонцесходу ще
Гладь локони їй
Усяк рятівник собі
А серця стугонять, мов ураз
В одному одне
Щодо наших чуттів
Хильни сонцесходу ще
Гладь локони їй
Усяк рятівник собі
А серця стугонять, мов ураз
В одному одне
2026.08.02
19:43
А верхогляд міняє рукавиці
армійської еліти і – абзац...
указує, який у кого плац.
Зате в столиці – одіозні лиця,
незамінимі хрюша і паяц.
***
А «марафон пресує» всі події
армійської еліти і – абзац...
указує, який у кого плац.
Зате в столиці – одіозні лиця,
незамінимі хрюша і паяц.
***
А «марафон пресує» всі події
2026.08.02
16:29
we became two islands
drifting in a sea
our gold is silence
not that well received
our minds - two rivers
dried in desert lands
feelings left to shiver
drifting in a sea
our gold is silence
not that well received
our minds - two rivers
dried in desert lands
feelings left to shiver
2026.08.02
16:12
Ще ізмалечку нас мама з сестрою привчала,
Щоби ми із кладовища нічого не брали,
Бо не люблять того мертві. За взятим тобою,
Якось прийдуть, щоб забрати тебе із собою.
Ще і приклад приводила. Це пізніше стало.
Жив у селі один дядько, що ми добре знали
Щоби ми із кладовища нічого не брали,
Бо не люблять того мертві. За взятим тобою,
Якось прийдуть, щоб забрати тебе із собою.
Ще і приклад приводила. Це пізніше стало.
Жив у селі один дядько, що ми добре знали
2026.08.02
14:38
я ніколи, ніколи, ніколи тобі не пробачу
те зухвале втручання в божественне сяйво моє,
вурдалаківську месу в регістрах любові нестачі,
в мить довіри й розкрилля моїх чистоплинних імен.
я б для тебе сама оголила і шию, і вену
і дозволила спити без
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...те зухвале втручання в божественне сяйво моє,
вурдалаківську месу в регістрах любові нестачі,
в мить довіри й розкрилля моїх чистоплинних імен.
я б для тебе сама оголила і шию, і вену
і дозволила спити без
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про "бабине літо"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про "бабине літо"
Було це у далекі ті віки,
Що й Біблія про них іще не знає,
Тож дещо інше нам розповідає,
Як вийшли ми з-під Божої руки.
Адам спочатку, а, по тому, Єва…
Та я почув історію і в ній
По іншому складався хід подій
При коренях людського роду Древа.
Бог, кажуть, першу жінку сотворив.
Чи Ліліт, чи інакше якось звали,
Вона жінкам другим початок да́ла
І рід жіночий Землю заселив.
Чоловіків тоді ще не було.
Жили жінки та господарство ве́ли,
Об’єднувались в невеликі села.
Не знаю, скільки літ-віків пройшло
Та стало сумно на Землі жінкам.
Ніхто не приласка, не приголубить,
Ніхто не скаже тихо: «Моя люба!»
Та ще й робота дістає тяжка.
Тож стали вони Мокоші просить
(А Мокош – то була така богиня,
Жіноцтву покровителька єдина),
Якось життя на краще їм змінить.
Щоб хтось у полі тяжко працював
І, бажано, усі сім днів на тиждень,
А, поміж ділом, їх голубив ніжно
Та й від напа́стей всяких захищав.
Послухала богиня усе те,
Всміхнулася з наївності людської
Та, щоб задача не була легкою,
Знайшла, нарешті, рішення просте:
Хай кожна жінка літом назбира,
Чи льону, чи коноплі, чи то лика
І з того всього зробить чоловіка.
А, коли літня скінчиться пора,
У перший день осінній Мокош зійде
І удихне у все то дух живий.
Отрима кожна жінка витвір свій.
А там уже: підійде – не підійде,
За те богиня не відповіда.
І почали жінки нелегку працю –
Щодня одна із одною змагаться,
У кого саме краще вигляда.
Та з конопель, а та собі із льону,
Та лико дерла, та, щоб менш робить,
Рішила з хмелю тіло те зліпить,
Друга солому для роботи горне.
А та із глини ліпить, та з піску.
Та, щоб далеко не ходити – з гною.
Все літо не було жінкам спокою…
Аж ось і осінь, врешті, на містку.
А з нею й Мокош прилетіла в гості,
Поглянула на всі творіння ті:
Робили всі, хто з чого захотів,
Якого хоч були і виду, й зросту.
Отож, дихнула й все то ожило,
У плоть живу усе перетворилось.
А вже із чого, що і як робилось,
Таке і потім у житті було.
Щоб зрозуміти розвиток подій,
«Ліричний» відступ хочу я зробити.
В часи того ще молодого світу
Був механізм природний ще новий:
Мінялись, як належно пори року –
Три місяці сезону і ні дня,
Весна одразу зиму заміня
І осінь, звісно, не чекає, поки
Надума літо відгулять своє.
Тоді ще не втручалася людина,
І не ламала механізм єдиний,
Скажімо, так, як нині воно є.
Але продовжим розповідь. В той час,
Поки жінки трудилися все літо,
Якаясь баба, поселилась жити
У лісі і не знала те. Якраз
На осінь з лісу вибралася в люди
І бачить - жі́нки по хатах ідуть,
Чоловікі́в усі собі ведуть.
Тут вона в крик ураз: «А я як буду?»
І стала вона в Мокоші просить,
Щоб чоловіка їй також зробити.
А Мокош їй: «Та ж закінчилось літо,
А я не можу осінь відмінить!»
Та баба так просила, так благала,
Що, врешті, Мокош їй навстріч пішла
І в осінь трошки літа додала
Аби й ця баба чоловіка мала.
Та часу кілька днів всього дала.
Із чого можна швидко все зладнати?
Та павутиння кинулась збирати,
Але зібрать достатньо не змогла.
Тож час пройшов – нічого не готове,
Давай вона богиню знов благать
Ще трохи літа осені додать,
Вона зібрати спробує щось но́ве.
Богиня знов назустріч їй пішла,
І трохи літа додала у осінь.
А баба то одне, то друге носить,
Так, розібратись, врешті, й не змогла
Із чого чоловіка їй зробити.
Отак вона й ли́шилася одна.
Я думаю, що то не новина:
Як перебірлива – сама і буде жити,
Отак самотньою, напевно, і помре…
А літо Мокош те чіпать не стала
Його ще потім «бабиним» назвали,
Бо раптом та рішиться, обере…
Жінкам же хочу просто нагадати,
Що з хмелю вийдуть тільки пияки,
Із гною – са́мі знаєте який,
С такими лише будете страждати.
А усі інші – то сказати мушу:
Якщо вже вам дістався чоловік,
То вам трудитись треба весь свій вік
Ліпити вже не тіло, але душу.
Що й Біблія про них іще не знає,
Тож дещо інше нам розповідає,
Як вийшли ми з-під Божої руки.
Адам спочатку, а, по тому, Єва…
Та я почув історію і в ній
По іншому складався хід подій
При коренях людського роду Древа.
Бог, кажуть, першу жінку сотворив.
Чи Ліліт, чи інакше якось звали,
Вона жінкам другим початок да́ла
І рід жіночий Землю заселив.
Чоловіків тоді ще не було.
Жили жінки та господарство ве́ли,
Об’єднувались в невеликі села.
Не знаю, скільки літ-віків пройшло
Та стало сумно на Землі жінкам.
Ніхто не приласка, не приголубить,
Ніхто не скаже тихо: «Моя люба!»
Та ще й робота дістає тяжка.
Тож стали вони Мокоші просить
(А Мокош – то була така богиня,
Жіноцтву покровителька єдина),
Якось життя на краще їм змінить.
Щоб хтось у полі тяжко працював
І, бажано, усі сім днів на тиждень,
А, поміж ділом, їх голубив ніжно
Та й від напа́стей всяких захищав.
Послухала богиня усе те,
Всміхнулася з наївності людської
Та, щоб задача не була легкою,
Знайшла, нарешті, рішення просте:
Хай кожна жінка літом назбира,
Чи льону, чи коноплі, чи то лика
І з того всього зробить чоловіка.
А, коли літня скінчиться пора,
У перший день осінній Мокош зійде
І удихне у все то дух живий.
Отрима кожна жінка витвір свій.
А там уже: підійде – не підійде,
За те богиня не відповіда.
І почали жінки нелегку працю –
Щодня одна із одною змагаться,
У кого саме краще вигляда.
Та з конопель, а та собі із льону,
Та лико дерла, та, щоб менш робить,
Рішила з хмелю тіло те зліпить,
Друга солому для роботи горне.
А та із глини ліпить, та з піску.
Та, щоб далеко не ходити – з гною.
Все літо не було жінкам спокою…
Аж ось і осінь, врешті, на містку.
А з нею й Мокош прилетіла в гості,
Поглянула на всі творіння ті:
Робили всі, хто з чого захотів,
Якого хоч були і виду, й зросту.
Отож, дихнула й все то ожило,
У плоть живу усе перетворилось.
А вже із чого, що і як робилось,
Таке і потім у житті було.
Щоб зрозуміти розвиток подій,
«Ліричний» відступ хочу я зробити.
В часи того ще молодого світу
Був механізм природний ще новий:
Мінялись, як належно пори року –
Три місяці сезону і ні дня,
Весна одразу зиму заміня
І осінь, звісно, не чекає, поки
Надума літо відгулять своє.
Тоді ще не втручалася людина,
І не ламала механізм єдиний,
Скажімо, так, як нині воно є.
Але продовжим розповідь. В той час,
Поки жінки трудилися все літо,
Якаясь баба, поселилась жити
У лісі і не знала те. Якраз
На осінь з лісу вибралася в люди
І бачить - жі́нки по хатах ідуть,
Чоловікі́в усі собі ведуть.
Тут вона в крик ураз: «А я як буду?»
І стала вона в Мокоші просить,
Щоб чоловіка їй також зробити.
А Мокош їй: «Та ж закінчилось літо,
А я не можу осінь відмінить!»
Та баба так просила, так благала,
Що, врешті, Мокош їй навстріч пішла
І в осінь трошки літа додала
Аби й ця баба чоловіка мала.
Та часу кілька днів всього дала.
Із чого можна швидко все зладнати?
Та павутиння кинулась збирати,
Але зібрать достатньо не змогла.
Тож час пройшов – нічого не готове,
Давай вона богиню знов благать
Ще трохи літа осені додать,
Вона зібрати спробує щось но́ве.
Богиня знов назустріч їй пішла,
І трохи літа додала у осінь.
А баба то одне, то друге носить,
Так, розібратись, врешті, й не змогла
Із чого чоловіка їй зробити.
Отак вона й ли́шилася одна.
Я думаю, що то не новина:
Як перебірлива – сама і буде жити,
Отак самотньою, напевно, і помре…
А літо Мокош те чіпать не стала
Його ще потім «бабиним» назвали,
Бо раптом та рішиться, обере…
Жінкам же хочу просто нагадати,
Що з хмелю вийдуть тільки пияки,
Із гною – са́мі знаєте який,
С такими лише будете страждати.
А усі інші – то сказати мушу:
Якщо вже вам дістався чоловік,
То вам трудитись треба весь свій вік
Ліпити вже не тіло, але душу.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
