ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про очерет
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про очерет
Кохання – то безцінний Божий дар
І, коли двоє на землі кохають,
Вони життя по іншому сприймають,
В полоні оба тих любовних чар.
Їм і зірки сіяють лиш для двох,
І квіти квітнуть, і веселка грає,
І річка пісню весело співає,
Адже в серця їм вклав кохання Бог.
Та скільки у кохання перепон,
Що їх вони не хочуть помічати,
Які, часом, не здатні подолати,
Немовби кимсь встановлений закон.
Не Богом звісно, а лише людьми,
Які з причин, лише для них відомих,
Перепиняють шлях коханню тому
Та ще й кричать: « Ату його! Візьми!»
Віки й віки, доки існує люд
І почуття подібне виникає,
Завжди комусь воно та заважає
І він береться учиняти суд.
І знайде сотні, тисячі причин,
І ще мільйони дрі́бненьких зачіпок
Аби скоріш зліпить посмертний зліпок
Тому, до чого неспроможний він.
Сюжет, який уже віки живе,
Мільйони раз повторюється різно.
Кінець завжди печальний, навіть, слізний,
Та що на світі цьому є нове?
Бува, поплачуть люди - то ж не гріх,
Коли таку історію почують,
А потім йдуть й закоханих мордують,
Бо не спитались, бачите, у них.
Якось сидів із вудкою в руках.
Я над рікою. Риба не клювала,
На черв’яка уваги не звертала.
І поплавець метлявся на хвилька́х,
Виблискував своїм червоним боком.
А я навкруг, тим часом, позирав,
На тиху річку і широкий став,
Чекаючи із нетерпінням, доки
Якаясь риба знайдеться дурна
І черв’яком поласувати схоче
Вслухавсь, як хвиля стиха берег точе
Та набігає по одній одна.
І очерет високий навкруги
Аж у воді тупцюється під краєм,
Шось шелестить та раз по раз киває,
Ховаючи обидва береги.
І я згадав історію одну
Наскільки давню – чи й було – не знаю.
Та як почув так і розповідаю.
Так от колись в далеку давнину
Обіч якоїсь річки степової
Було-стояло зразу два села,
В однім козацька вольниця жила,
Аул татарський здавна був з другої,
З південної, як кажуть, сторони.
Ви ж знаєте – татари з козаками
Постійно майже були ворогами.
І тут не відрізнялися вони.
Лише ріка їх трохи і мирила,
Щоб не зійшлися в смертному бою.
Та часто понад річкою тою́
Слова образ на той бік говорили.
Доходило, бувало й до крові́:
То то, то ці у гості завітають
І вже, дивись, покійників ховають
Ті, що і ще лишилися живі.
І жив в селі козацькому Степан,
Ще молодий безвусий козаченько,
Він був один у своїх батька й неньки,
А батько в нього – справжній отаман,
Тож хлопця вчив і шаблею махати
І вміло гарцювати на коні.
Йому уже і вулиці тісні,
Йому б у степ широкий вільно мчати.
І він весь день у хаті не сидів:
То шаблю точить, то конем гасає,
Та все собі суперника шукає,
Хто б з ним на шаблях битися схотів.
Якось одної жаркої години,
Упрілий весь від шабельних забав,
Він до ріки умитися помчав.
Загнав коня у воду по коліна
Стрибнув з коня, як було, у штанях,
Змив сірий пил та з ним і піт солоний,
Набрав води напитися в долоні,
І враз завмер, аж подив у очах,
Бо на тім боці дівчину узрів.
Чорнява, теж на нього поглядала,
В руках якогось глечика тримала.
Кінь вже напивсь, до берега побрів.
А хлопець все стояв, та все дивився.
Вона також не зводила очей
Чорніше зачарованих ночей.
І час для них, неначе, зупинився…
З тих пір вони стрічалися щодня:
Вона ішла із глечиком по воду,
А він кидав усі заняття й ходу
До річки гнав змокрілого коня,
Стрибав у воду і стояв, дививсь.
Він на однім, вона – з другого боку.
Стояли довго мовчки, бува, доки
На березі б хтось третій не з’явивсь.
Не розмовляли, боячись злякать
Ту мить якої довго так чекали.
Вони не говорили, а кохали.
Їм Божий дар цей удалось спізнать.
Їм так хотілось злитись удвох
В міцних обіймах, поцілунках довгих,
Але не бу́ло у них такої змоги
І в тому винен був зовсім не Бог.
А на шляху стояла їм ріка.
Не та вода, що їхніх ніг торкалась
І зайчиками весело всміхалась,
Та мчала десь грайлива і легка,
А та ріка, що живиться з крові́,
Що ненави́сті ручаї вбирає
І лише помсту почуттям вважає,
Щоб викликати почуття нові.
Тож їм судилось тільки споглядать,
Вдивлятися у образи кохані
І шепотіти клятви полум’яні
Та десь у серці глибоко ховать
Той Божий дар. Аби ніхто на світі
І здогадатись, навіть, не посмів.
І він в душі вогнем пекучим тлів
Хоч міг усе навколо освітити
Їм на шляху стояло геть усе
Що їх народи здавна розділило
Вони кохали. Як вони хотіли
Побути разом! Та ріка несе
Нестримні води. Їх не зупинити,
Як не спинити ворожнечу ту
Криваву, темну, а, проте, святу,
Як всі навколо звикли говорити.
Що їм лишалось – мовчки споглядать
І говорити подумки про щастя
Або обом у тую річку впасти
Аби вона могла їх поєднать.
Якось вони так справді і вчинили,
Як люди бігли, щоб зловити їх
І покарати за великий гріх -
За те, що закохатися посміли.
Упали разом мовчки у річку
І їх вода миттєво підхопила
І в глибині ,сховала не пустила,
Дала і щастя їм, і смерть легку.
Тіла їх люди так і не знайшли.
Вони щоправда довго й не шукали,
Знов через річку трохи покричали
Та і до осель розгнівані пішли.
А скоро, де кохані ті стояли,
В воді якісь рослини проросли,
Високі і гнучкі вони були
І все щось один одному кивали.
І розросталися по берегах,
Все далі й далі входили у воду,
Та подолати річку було годі,
Хоч береги усі в очерета́х,
Бо саме так рослини ці назвали
Ті, хто кохання юне погубив.
А я сидів на очерет глядів
Й легенда ця на пам’ять мені спала.
І, коли двоє на землі кохають,
Вони життя по іншому сприймають,
В полоні оба тих любовних чар.
Їм і зірки сіяють лиш для двох,
І квіти квітнуть, і веселка грає,
І річка пісню весело співає,
Адже в серця їм вклав кохання Бог.
Та скільки у кохання перепон,
Що їх вони не хочуть помічати,
Які, часом, не здатні подолати,
Немовби кимсь встановлений закон.
Не Богом звісно, а лише людьми,
Які з причин, лише для них відомих,
Перепиняють шлях коханню тому
Та ще й кричать: « Ату його! Візьми!»
Віки й віки, доки існує люд
І почуття подібне виникає,
Завжди комусь воно та заважає
І він береться учиняти суд.
І знайде сотні, тисячі причин,
І ще мільйони дрі́бненьких зачіпок
Аби скоріш зліпить посмертний зліпок
Тому, до чого неспроможний він.
Сюжет, який уже віки живе,
Мільйони раз повторюється різно.
Кінець завжди печальний, навіть, слізний,
Та що на світі цьому є нове?
Бува, поплачуть люди - то ж не гріх,
Коли таку історію почують,
А потім йдуть й закоханих мордують,
Бо не спитались, бачите, у них.
Якось сидів із вудкою в руках.
Я над рікою. Риба не клювала,
На черв’яка уваги не звертала.
І поплавець метлявся на хвилька́х,
Виблискував своїм червоним боком.
А я навкруг, тим часом, позирав,
На тиху річку і широкий став,
Чекаючи із нетерпінням, доки
Якаясь риба знайдеться дурна
І черв’яком поласувати схоче
Вслухавсь, як хвиля стиха берег точе
Та набігає по одній одна.
І очерет високий навкруги
Аж у воді тупцюється під краєм,
Шось шелестить та раз по раз киває,
Ховаючи обидва береги.
І я згадав історію одну
Наскільки давню – чи й було – не знаю.
Та як почув так і розповідаю.
Так от колись в далеку давнину
Обіч якоїсь річки степової
Було-стояло зразу два села,
В однім козацька вольниця жила,
Аул татарський здавна був з другої,
З південної, як кажуть, сторони.
Ви ж знаєте – татари з козаками
Постійно майже були ворогами.
І тут не відрізнялися вони.
Лише ріка їх трохи і мирила,
Щоб не зійшлися в смертному бою.
Та часто понад річкою тою́
Слова образ на той бік говорили.
Доходило, бувало й до крові́:
То то, то ці у гості завітають
І вже, дивись, покійників ховають
Ті, що і ще лишилися живі.
І жив в селі козацькому Степан,
Ще молодий безвусий козаченько,
Він був один у своїх батька й неньки,
А батько в нього – справжній отаман,
Тож хлопця вчив і шаблею махати
І вміло гарцювати на коні.
Йому уже і вулиці тісні,
Йому б у степ широкий вільно мчати.
І він весь день у хаті не сидів:
То шаблю точить, то конем гасає,
Та все собі суперника шукає,
Хто б з ним на шаблях битися схотів.
Якось одної жаркої години,
Упрілий весь від шабельних забав,
Він до ріки умитися помчав.
Загнав коня у воду по коліна
Стрибнув з коня, як було, у штанях,
Змив сірий пил та з ним і піт солоний,
Набрав води напитися в долоні,
І враз завмер, аж подив у очах,
Бо на тім боці дівчину узрів.
Чорнява, теж на нього поглядала,
В руках якогось глечика тримала.
Кінь вже напивсь, до берега побрів.
А хлопець все стояв, та все дивився.
Вона також не зводила очей
Чорніше зачарованих ночей.
І час для них, неначе, зупинився…
З тих пір вони стрічалися щодня:
Вона ішла із глечиком по воду,
А він кидав усі заняття й ходу
До річки гнав змокрілого коня,
Стрибав у воду і стояв, дививсь.
Він на однім, вона – з другого боку.
Стояли довго мовчки, бува, доки
На березі б хтось третій не з’явивсь.
Не розмовляли, боячись злякать
Ту мить якої довго так чекали.
Вони не говорили, а кохали.
Їм Божий дар цей удалось спізнать.
Їм так хотілось злитись удвох
В міцних обіймах, поцілунках довгих,
Але не бу́ло у них такої змоги
І в тому винен був зовсім не Бог.
А на шляху стояла їм ріка.
Не та вода, що їхніх ніг торкалась
І зайчиками весело всміхалась,
Та мчала десь грайлива і легка,
А та ріка, що живиться з крові́,
Що ненави́сті ручаї вбирає
І лише помсту почуттям вважає,
Щоб викликати почуття нові.
Тож їм судилось тільки споглядать,
Вдивлятися у образи кохані
І шепотіти клятви полум’яні
Та десь у серці глибоко ховать
Той Божий дар. Аби ніхто на світі
І здогадатись, навіть, не посмів.
І він в душі вогнем пекучим тлів
Хоч міг усе навколо освітити
Їм на шляху стояло геть усе
Що їх народи здавна розділило
Вони кохали. Як вони хотіли
Побути разом! Та ріка несе
Нестримні води. Їх не зупинити,
Як не спинити ворожнечу ту
Криваву, темну, а, проте, святу,
Як всі навколо звикли говорити.
Що їм лишалось – мовчки споглядать
І говорити подумки про щастя
Або обом у тую річку впасти
Аби вона могла їх поєднать.
Якось вони так справді і вчинили,
Як люди бігли, щоб зловити їх
І покарати за великий гріх -
За те, що закохатися посміли.
Упали разом мовчки у річку
І їх вода миттєво підхопила
І в глибині ,сховала не пустила,
Дала і щастя їм, і смерть легку.
Тіла їх люди так і не знайшли.
Вони щоправда довго й не шукали,
Знов через річку трохи покричали
Та і до осель розгнівані пішли.
А скоро, де кохані ті стояли,
В воді якісь рослини проросли,
Високі і гнучкі вони були
І все щось один одному кивали.
І розросталися по берегах,
Все далі й далі входили у воду,
Та подолати річку було годі,
Хоч береги усі в очерета́х,
Бо саме так рослини ці назвали
Ті, хто кохання юне погубив.
А я сидів на очерет глядів
Й легенда ця на пам’ять мені спала.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію