Проклинаючи некомпетентність слідчих
у питаннях справи не своєї,
я вже впевнений – мене охопить відчай,
як якогось урку в мавзолеї.

Я вже бачу відстані тюремні
поміж мною і тобою, слідчий.
Гомоню премудрості даремні
і впадаю в віршів вічний звичай.

На колоді перед нас калюжа,
чорна-чорна, як печаль зимою.
Скільки ж ти калік перепаплюжив!
Краще познущайся наді мною.

Не докрапав віск свічок небесних.
З них ліплю я віршів обеліски.
Скоро зашумить – і крига скресне –
вип’єш кров, як добру юшку з миски.

На вівтар біди поклав ти камінь,
щоб забили ним невинну душу.
Як ікона, у віконній рамі –
тінь забута…
Я згадати мушу.

8 лютого 2004 р., Київ