Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.03
21:40
війна воює із війною
заради миру
й хтось поширив
хай нелогічно хоч непросто
дожити не згубивши віри
коли дощить і ллє за комір
і знову пролетіло літо
коли не пишеться у розмір
заради миру
й хтось поширив
хай нелогічно хоч непросто
дожити не згубивши віри
коли дощить і ллє за комір
і знову пролетіло літо
коли не пишеться у розмір
2026.09.03
21:30
Забажали хлопчаки
вусаня катати.
Поскидали рюкзаки,
узяли санчата.
Повсідалися обоє,
а між ними — кіт.
Полетіли вниз стрілою,
аж іскриться слід.
вусаня катати.
Поскидали рюкзаки,
узяли санчата.
Повсідалися обоє,
а між ними — кіт.
Полетіли вниз стрілою,
аж іскриться слід.
2026.09.03
18:52
В кав’ярні на Монмартрі сивий дід
Із хлопчиком за столиком сиділи,
З маленьких філіжанок каву пили,
Дивились на розбурханий цей світ,
Який кудись постійно поспішав,
Чогось шукав, десь мчав в автомобілях.
Вони ж удвох відпочивати сіли,
Полишити до ч
Із хлопчиком за столиком сиділи,
З маленьких філіжанок каву пили,
Дивились на розбурханий цей світ,
Який кудись постійно поспішав,
Чогось шукав, десь мчав в автомобілях.
Вони ж удвох відпочивати сіли,
Полишити до ч
2026.09.03
16:35
Калюжі розлилися, як моря.
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили ме
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили ме
2026.09.03
14:38
Я зрозумію тебе
Коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Наче на мові спільній
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
Коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Наче на мові спільній
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
2026.09.03
11:20
Зачепилося сонце за гілочку глоду,
зашарілися згарди на стомлених вітах.
День вкладає пшеничні снопи на підводу,
стиглі фрукти та ягоди спілого літа.
Шурхотить у амброзії сум вересневий,
і вагітніють хмари нудними дощами.
Ралом зорані, зранені
зашарілися згарди на стомлених вітах.
День вкладає пшеничні снопи на підводу,
стиглі фрукти та ягоди спілого літа.
Шурхотить у амброзії сум вересневий,
і вагітніють хмари нудними дощами.
Ралом зорані, зранені
2026.09.03
08:39
Осінній вечір...Пнеться прохолода,
Торкається гарячої долоні.
Вже лист жовтіє. Яблука червоні...
Стихає світ, здається, і ні слова.
Збігає швидко час...Стежки забуті
Покрила павутина вечорова.
І кожна мить, згасаючи, готова
Торкається гарячої долоні.
Вже лист жовтіє. Яблука червоні...
Стихає світ, здається, і ні слова.
Збігає швидко час...Стежки забуті
Покрила павутина вечорова.
І кожна мить, згасаючи, готова
2026.09.03
07:57
ЦИКЛ IV: РИМ
«СПАРТАК: ОСТАННІЙ СВІТАНОК ВОЛІ»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Спартак – фракієць, вождь нескорених, лев у залізних тенетах.
«СПАРТАК: ОСТАННІЙ СВІТАНОК ВОЛІ»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Спартак – фракієць, вождь нескорених, лев у залізних тенетах.
2026.09.03
07:36
Ні! — уява не злослива,
Бо регоче — не збиткує,
Ніби вітер вздовж калюжі
Небесам артикулює
Кращим адресним чорнилом
Берегам і заповітам,
І річкам, яким мов свято
В Новий місяць сонцем світить
Бо регоче — не збиткує,
Ніби вітер вздовж калюжі
Небесам артикулює
Кращим адресним чорнилом
Берегам і заповітам,
І річкам, яким мов свято
В Новий місяць сонцем світить
2026.09.03
06:19
Хвилі пристрастей гарячих
Не вгамуються ніяк, -
Вже від болю серце плаче
І в душі вирує ляк.
Укладаю щільно речі
У валізу шкіряну, -
Клопочуся цілий вечір
Через жінку гамірну.
Не вгамуються ніяк, -
Вже від болю серце плаче
І в душі вирує ляк.
Укладаю щільно речі
У валізу шкіряну, -
Клопочуся цілий вечір
Через жінку гамірну.
2026.09.03
01:32
Тополя - високе дерево
І достобіса товсте.
Вона по всій Україні
Неначе бур'ян росте.
Тополя багато бачила
І чула багато теж,
Тому про багато що знає,
І достобіса товсте.
Вона по всій Україні
Неначе бур'ян росте.
Тополя багато бачила
І чула багато теж,
Тому про багато що знає,
2026.09.02
23:39
Я нікуди не хочу йти,
Я побуду сьогодні удома,
Бо маю настрій такий, немов
Замість кохве я випив брому.
Я нікуди не хочу йти,
І ти теж не ходи нікуди,
Бо якщо ти кудись підеш-
Я побуду сьогодні удома,
Бо маю настрій такий, немов
Замість кохве я випив брому.
Я нікуди не хочу йти,
І ти теж не ходи нікуди,
Бо якщо ти кудись підеш-
2026.09.02
22:01
деякий текст на початку
пропущено
оскільки він претендує
для чого мені претензія
що у ній
за морем словесним
є острів майже безлюдний
мені би туди
пропущено
оскільки він претендує
для чого мені претензія
що у ній
за морем словесним
є острів майже безлюдний
мені би туди
2026.09.02
21:47
Загаснув серпень. Літо відбулося
й нема за що закинути собі —
відщедрилось у жнивному колоссі,
спочити йде в тумани голубі.
Його стрічає обрій ув обійми,
вгортає у серпанкові шовки.
Хай буде сон його такий спокійний,
й нема за що закинути собі —
відщедрилось у жнивному колоссі,
спочити йде в тумани голубі.
Його стрічає обрій ув обійми,
вгортає у серпанкові шовки.
Хай буде сон його такий спокійний,
2026.09.02
19:44
І раніш, коли розлунювалась сирена «швидкої»,
Серце стискалось і шептало: «Допоможи, Боже!
Зглянься на того, хто лежить недугом прикутий.
Байдуже – чи вірить він в Тебе, чи збайдужів».
І раніш, коли, бува, зачую муркотливий наспів гелікоптера,
Вдивл
Серце стискалось і шептало: «Допоможи, Боже!
Зглянься на того, хто лежить недугом прикутий.
Байдуже – чи вірить він в Тебе, чи збайдужів».
І раніш, коли, бува, зачую муркотливий наспів гелікоптера,
Вдивл
2026.09.02
16:01
Долонi заховали вiд думок,
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?
Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?
Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про горобину
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про горобину
У купця Миколи була дочка гарна,
Але сподівався він на неї марно.
Думав, як надума на рушник ставати ,
Він для неї знайде жениха з багатих.
Вже й придане гарне зготував для неї,
Для тієї дочки любої своєї.
Вже і придивлявся до сімей купецьких,
Де знайдеться гарний жених молодецький.
Думав: от як скоро поберуться діти,
Буде він онуків в старості глядіти…
Але його мрії обірвались рано:
Прийшла донька, каже: «Я люблю Івана!»
Отого Івана, що й двору не має,
Ходить по сусідах, на хлыб заробляє.
Став її вмовляти: «Що ж ти, доню, робиш?
Ти ж красу загубиш і життя угробиш!
Де ж ти будеш жити? Де дітей ростити?
Він кутка ж не має у цілому світі.
А вона всміхнулась на те, відпові́ла:
«Рай, говорять, тату і в курені із милим».
Розізлився батько, став доньку лякати:
«Від мене й копійки ти не будеш мати!»
Спробуєш пожити, як живе голота,
Прибіжиш, як мила до мойого плоту!
Будеш ще просити, будеш ще благати,
Щоб пустив тебе я до своєї хати!»
А вона уперлась – батькова дитина:
«Вийду лиш за нього! Буду з ним єдиним!»
Розізливсь ще дужче від тих слів Микола:
«Хочеш бути бідна і ходити гола?
А як всі на мене дивитися будуть?
Стануть полоскати моє ім’я люди!
Ні, не бути тому! От, закрию в хаті
І знайду для тебе жениха з багатих.
Посиди, подумай, може, зрозумієш!
Проти мого слова піти не посмієш!»
Зачинив у хаті, сльози її душать,
Все одно затялась не продати душу.
Коли чує: батько матері говорить,
Що піде до відьми, хай поможе в горі.
Хлопцеві поробить чи зведе зі світу,
Щоб його донькою він не смів крутити.
Як вона почула, страшно її стало
За парубка того, якого кохала.
Як би їй до нього побігти, сказати,
Бо ж в селі всі знали, яка відьма клята.
А уже надвечір, сонечко сідає.
Десь уже й миленький її виглядає.
Стоїть над рікою попід осокори,
Про біду не знає, яка прийде скоро.
Витягла віконце, вилізла із хати,
Як би так скоріше до річки дістати.
Аж бачить: вже батько з відьмою ступає
Туди, де миленький її вже чекає.
Біжить дівчинонька, біжить, ледь не плаче.
А річка далеко, не встигає - бачить.
Але хлопець відьму з батьком теж помітив,
Злякавсь, що кохану ті зведуть зі світу.
Тож помчав вздовж річки, відманити хоче.
З берега крутого стрімко в воду скочив.
Як вона добігла, на березі стала,
Бачить, що Іванко вже проплив чимало,
Вже й на берег сходить. Врятувався, значить.
Але добре хлопця й стара відьма бачить.
Щось прошепотіла, потім прокричала.
Блискавка зненацька із небес упала.
І застиг на місці хлопець, зупинився.
І на дуб високий вмить перетворився.
Та були такими сильними ті чари,
Що й на дівчиноньку діяти поча́ли.
Стан зробивсь тоненький, руки стали віттям
І перетворилась в горобину миттю.
І стоять із того часу над рікою
Тягнуть руки-віття один до другої.
Дивиться на нього, вітами хитає.
«Чи кохаєш, милий?»- начебто питає.
Навесні вдягає плаття біле нове,
Наче до весілля готується знову.
Восени ж червоні сльози проливає,
Бо ніяк із дубом доля не з’єднає.
«Ніяк горобині дуба не дістатись,
Видно, сиротині вік одній хитатись».
Але сподівався він на неї марно.
Думав, як надума на рушник ставати ,
Він для неї знайде жениха з багатих.
Вже й придане гарне зготував для неї,
Для тієї дочки любої своєї.
Вже і придивлявся до сімей купецьких,
Де знайдеться гарний жених молодецький.
Думав: от як скоро поберуться діти,
Буде він онуків в старості глядіти…
Але його мрії обірвались рано:
Прийшла донька, каже: «Я люблю Івана!»
Отого Івана, що й двору не має,
Ходить по сусідах, на хлыб заробляє.
Став її вмовляти: «Що ж ти, доню, робиш?
Ти ж красу загубиш і життя угробиш!
Де ж ти будеш жити? Де дітей ростити?
Він кутка ж не має у цілому світі.
А вона всміхнулась на те, відпові́ла:
«Рай, говорять, тату і в курені із милим».
Розізлився батько, став доньку лякати:
«Від мене й копійки ти не будеш мати!»
Спробуєш пожити, як живе голота,
Прибіжиш, як мила до мойого плоту!
Будеш ще просити, будеш ще благати,
Щоб пустив тебе я до своєї хати!»
А вона уперлась – батькова дитина:
«Вийду лиш за нього! Буду з ним єдиним!»
Розізливсь ще дужче від тих слів Микола:
«Хочеш бути бідна і ходити гола?
А як всі на мене дивитися будуть?
Стануть полоскати моє ім’я люди!
Ні, не бути тому! От, закрию в хаті
І знайду для тебе жениха з багатих.
Посиди, подумай, може, зрозумієш!
Проти мого слова піти не посмієш!»
Зачинив у хаті, сльози її душать,
Все одно затялась не продати душу.
Коли чує: батько матері говорить,
Що піде до відьми, хай поможе в горі.
Хлопцеві поробить чи зведе зі світу,
Щоб його донькою він не смів крутити.
Як вона почула, страшно її стало
За парубка того, якого кохала.
Як би їй до нього побігти, сказати,
Бо ж в селі всі знали, яка відьма клята.
А уже надвечір, сонечко сідає.
Десь уже й миленький її виглядає.
Стоїть над рікою попід осокори,
Про біду не знає, яка прийде скоро.
Витягла віконце, вилізла із хати,
Як би так скоріше до річки дістати.
Аж бачить: вже батько з відьмою ступає
Туди, де миленький її вже чекає.
Біжить дівчинонька, біжить, ледь не плаче.
А річка далеко, не встигає - бачить.
Але хлопець відьму з батьком теж помітив,
Злякавсь, що кохану ті зведуть зі світу.
Тож помчав вздовж річки, відманити хоче.
З берега крутого стрімко в воду скочив.
Як вона добігла, на березі стала,
Бачить, що Іванко вже проплив чимало,
Вже й на берег сходить. Врятувався, значить.
Але добре хлопця й стара відьма бачить.
Щось прошепотіла, потім прокричала.
Блискавка зненацька із небес упала.
І застиг на місці хлопець, зупинився.
І на дуб високий вмить перетворився.
Та були такими сильними ті чари,
Що й на дівчиноньку діяти поча́ли.
Стан зробивсь тоненький, руки стали віттям
І перетворилась в горобину миттю.
І стоять із того часу над рікою
Тягнуть руки-віття один до другої.
Дивиться на нього, вітами хитає.
«Чи кохаєш, милий?»- начебто питає.
Навесні вдягає плаття біле нове,
Наче до весілля готується знову.
Восени ж червоні сльози проливає,
Бо ніяк із дубом доля не з’єднає.
«Ніяк горобині дуба не дістатись,
Видно, сиротині вік одній хитатись».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
