Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.15
16:52
ліжко те ж, і оцей лазарет
кажи, сестро морфін, що я дочікуюся тебе
бо я не певний, чи дотягну знов
о, пробач, я слабий, давно
і крики сирени усе лунають межи скронь
кажи, сестро морфін, коли почався цей полон
як же я потрапив до цих місць
кажи, сестро морфін, що я дочікуюся тебе
бо я не певний, чи дотягну знов
о, пробач, я слабий, давно
і крики сирени усе лунають межи скронь
кажи, сестро морфін, коли почався цей полон
як же я потрапив до цих місць
2026.07.15
13:15
шерехи шашелю чує горище крізь сон
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
2026.07.15
12:58
Хай ліпше я не висплюсь і змарнілий
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
2026.07.15
12:58
Сідає сонце і у полі тоне,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
2026.07.15
12:40
найбільш морочить саме те
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
2026.07.15
12:06
Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
2026.07.15
11:12
Це ще не все, мій милосердний?
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
2026.07.15
07:17
Дивуюся, а може й не дивуюсь,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
2026.07.15
06:49
Хоч малорухомий
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
2026.07.15
05:49
СПАЛАХ П’ЯТИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ЛАСТІВКИ
За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з
2026.07.14
21:46
Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
2026.07.14
15:09
Осердна Суть моя - не вперше в тілі -
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
2026.07.14
13:19
Прибрали ялинку з центральної площі.
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
2026.07.14
13:08
По ограді плющ плететься,
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
2026.07.14
11:10
СПАЛАХ ЧЕТВЕРТИЙ. КОРОНА З ПОПЕЛУ. ПРОКЛЯТТЯ.
Голос Бояна впав до ледве чутного, тремтливого шепоту. Старий заплющив очі, наче намагався закритися від картини, яка досі палила його душу вогнем.
***
– Ти підн
2026.07.14
10:52
видихнутий цигарковий дим
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
2026.06.20
2026.06.18
2026.06.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про горобину
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про горобину
У купця Миколи була дочка гарна,
Але сподівався він на неї марно.
Думав, як надума на рушник ставати ,
Він для неї знайде жениха з багатих.
Вже й придане гарне зготував для неї,
Для тієї дочки любої своєї.
Вже і придивлявся до сімей купецьких,
Де знайдеться гарний жених молодецький.
Думав: от як скоро поберуться діти,
Буде він онуків в старості глядіти…
Але його мрії обірвались рано:
Прийшла донька, каже: «Я люблю Івана!»
Отого Івана, що й двору не має,
Ходить по сусідах, на хлыб заробляє.
Став її вмовляти: «Що ж ти, доню, робиш?
Ти ж красу загубиш і життя угробиш!
Де ж ти будеш жити? Де дітей ростити?
Він кутка ж не має у цілому світі.
А вона всміхнулась на те, відпові́ла:
«Рай, говорять, тату і в курені із милим».
Розізлився батько, став доньку лякати:
«Від мене й копійки ти не будеш мати!»
Спробуєш пожити, як живе голота,
Прибіжиш, як мила до мойого плоту!
Будеш ще просити, будеш ще благати,
Щоб пустив тебе я до своєї хати!»
А вона уперлась – батькова дитина:
«Вийду лиш за нього! Буду з ним єдиним!»
Розізливсь ще дужче від тих слів Микола:
«Хочеш бути бідна і ходити гола?
А як всі на мене дивитися будуть?
Стануть полоскати моє ім’я люди!
Ні, не бути тому! От, закрию в хаті
І знайду для тебе жениха з багатих.
Посиди, подумай, може, зрозумієш!
Проти мого слова піти не посмієш!»
Зачинив у хаті, сльози її душать,
Все одно затялась не продати душу.
Коли чує: батько матері говорить,
Що піде до відьми, хай поможе в горі.
Хлопцеві поробить чи зведе зі світу,
Щоб його донькою він не смів крутити.
Як вона почула, страшно її стало
За парубка того, якого кохала.
Як би їй до нього побігти, сказати,
Бо ж в селі всі знали, яка відьма клята.
А уже надвечір, сонечко сідає.
Десь уже й миленький її виглядає.
Стоїть над рікою попід осокори,
Про біду не знає, яка прийде скоро.
Витягла віконце, вилізла із хати,
Як би так скоріше до річки дістати.
Аж бачить: вже батько з відьмою ступає
Туди, де миленький її вже чекає.
Біжить дівчинонька, біжить, ледь не плаче.
А річка далеко, не встигає - бачить.
Але хлопець відьму з батьком теж помітив,
Злякавсь, що кохану ті зведуть зі світу.
Тож помчав вздовж річки, відманити хоче.
З берега крутого стрімко в воду скочив.
Як вона добігла, на березі стала,
Бачить, що Іванко вже проплив чимало,
Вже й на берег сходить. Врятувався, значить.
Але добре хлопця й стара відьма бачить.
Щось прошепотіла, потім прокричала.
Блискавка зненацька із небес упала.
І застиг на місці хлопець, зупинився.
І на дуб високий вмить перетворився.
Та були такими сильними ті чари,
Що й на дівчиноньку діяти поча́ли.
Стан зробивсь тоненький, руки стали віттям
І перетворилась в горобину миттю.
І стоять із того часу над рікою
Тягнуть руки-віття один до другої.
Дивиться на нього, вітами хитає.
«Чи кохаєш, милий?»- начебто питає.
Навесні вдягає плаття біле нове,
Наче до весілля готується знову.
Восени ж червоні сльози проливає,
Бо ніяк із дубом доля не з’єднає.
«Ніяк горобині дуба не дістатись,
Видно, сиротині вік одній хитатись».
Але сподівався він на неї марно.
Думав, як надума на рушник ставати ,
Він для неї знайде жениха з багатих.
Вже й придане гарне зготував для неї,
Для тієї дочки любої своєї.
Вже і придивлявся до сімей купецьких,
Де знайдеться гарний жених молодецький.
Думав: от як скоро поберуться діти,
Буде він онуків в старості глядіти…
Але його мрії обірвались рано:
Прийшла донька, каже: «Я люблю Івана!»
Отого Івана, що й двору не має,
Ходить по сусідах, на хлыб заробляє.
Став її вмовляти: «Що ж ти, доню, робиш?
Ти ж красу загубиш і життя угробиш!
Де ж ти будеш жити? Де дітей ростити?
Він кутка ж не має у цілому світі.
А вона всміхнулась на те, відпові́ла:
«Рай, говорять, тату і в курені із милим».
Розізлився батько, став доньку лякати:
«Від мене й копійки ти не будеш мати!»
Спробуєш пожити, як живе голота,
Прибіжиш, як мила до мойого плоту!
Будеш ще просити, будеш ще благати,
Щоб пустив тебе я до своєї хати!»
А вона уперлась – батькова дитина:
«Вийду лиш за нього! Буду з ним єдиним!»
Розізливсь ще дужче від тих слів Микола:
«Хочеш бути бідна і ходити гола?
А як всі на мене дивитися будуть?
Стануть полоскати моє ім’я люди!
Ні, не бути тому! От, закрию в хаті
І знайду для тебе жениха з багатих.
Посиди, подумай, може, зрозумієш!
Проти мого слова піти не посмієш!»
Зачинив у хаті, сльози її душать,
Все одно затялась не продати душу.
Коли чує: батько матері говорить,
Що піде до відьми, хай поможе в горі.
Хлопцеві поробить чи зведе зі світу,
Щоб його донькою він не смів крутити.
Як вона почула, страшно її стало
За парубка того, якого кохала.
Як би їй до нього побігти, сказати,
Бо ж в селі всі знали, яка відьма клята.
А уже надвечір, сонечко сідає.
Десь уже й миленький її виглядає.
Стоїть над рікою попід осокори,
Про біду не знає, яка прийде скоро.
Витягла віконце, вилізла із хати,
Як би так скоріше до річки дістати.
Аж бачить: вже батько з відьмою ступає
Туди, де миленький її вже чекає.
Біжить дівчинонька, біжить, ледь не плаче.
А річка далеко, не встигає - бачить.
Але хлопець відьму з батьком теж помітив,
Злякавсь, що кохану ті зведуть зі світу.
Тож помчав вздовж річки, відманити хоче.
З берега крутого стрімко в воду скочив.
Як вона добігла, на березі стала,
Бачить, що Іванко вже проплив чимало,
Вже й на берег сходить. Врятувався, значить.
Але добре хлопця й стара відьма бачить.
Щось прошепотіла, потім прокричала.
Блискавка зненацька із небес упала.
І застиг на місці хлопець, зупинився.
І на дуб високий вмить перетворився.
Та були такими сильними ті чари,
Що й на дівчиноньку діяти поча́ли.
Стан зробивсь тоненький, руки стали віттям
І перетворилась в горобину миттю.
І стоять із того часу над рікою
Тягнуть руки-віття один до другої.
Дивиться на нього, вітами хитає.
«Чи кохаєш, милий?»- начебто питає.
Навесні вдягає плаття біле нове,
Наче до весілля готується знову.
Восени ж червоні сльози проливає,
Бо ніяк із дубом доля не з’єднає.
«Ніяк горобині дуба не дістатись,
Видно, сиротині вік одній хитатись».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
