Коли озвучено у запалі: « Ніколи…»,
Чи є надія на дорогу кращу,
Яка уміє оминати частоколи,
І не веде із легкого у важче?

Це слово конірує долею людини,
Її саму міняє кардинально.
І ми у леті подолаємо вершини,
Як мовимо його відповідально.

Якщо і дією укріплюємо слово,
Існуємо ідеєю своєю,
Життя із долею єднатися готово,
Шляхи її осяяти зорею.

Але якщо упертості уже немає,
А сумніви у вірності позицій,
Щезає пафос, у імлі душа шукає
Себе у каталозі пропозицій.

І ми бажаємо забути аргументи,
Ховаємо їх дію у пасиви,
У течії чужій ми тільки елементи,
Не віримо у власні наративи.

Буває, що незаперечне міркування
І віра в погляди, даруючи надбання,
Самі воліють істиною жити…

Але коли є компроміси існування,
Ми оминаючи колючі запитання,
Душею починаємо платити.
2020