Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.22
07:45
Л.Давидович (1900-1986), В.Драгунський (1913-1972)
Мчать ялинки, мчать галяви,
місяць в озеро пірна.
Гарно так на верхній лаві
край відкритого вікна!
Нічка за вікном чорніє,
Мчать ялинки, мчать галяви,
місяць в озеро пірна.
Гарно так на верхній лаві
край відкритого вікна!
Нічка за вікном чорніє,
2026.04.22
05:29
На теплих крилах весняних вітрів
Ключ журавлиний звично прилетів
І на болоті ось уже курличе
Щодня невпинно зграя мандрівнича.
Гучне звучання повних голосів
Тепер не змовкне до осінніх днів,
А потім самозахист знов покличе
Птахів кудись за наше п
Ключ журавлиний звично прилетів
І на болоті ось уже курличе
Щодня невпинно зграя мандрівнича.
Гучне звучання повних голосів
Тепер не змовкне до осінніх днів,
А потім самозахист знов покличе
Птахів кудись за наше п
2026.04.21
22:19
що тут вигадувати що ліпити
у порожнечі між байдужих стін
і то не гобіти були а брити
казав тобі а ти скривилася при цім
тебе цікавить щось просте і зрозуміле
поплакати чи посміятися собі
і речі що тебе наразі оточили
чи уточнили · всі вони аби
у порожнечі між байдужих стін
і то не гобіти були а брити
казав тобі а ти скривилася при цім
тебе цікавить щось просте і зрозуміле
поплакати чи посміятися собі
і речі що тебе наразі оточили
чи уточнили · всі вони аби
2026.04.21
21:35
А ти ж казав мені: «Не плач,
не бідкайся, все добре буде...»
Та смерті чорної палаш*
встромився гостряком у груди.
Не вберегли ні Бог, ні я,
ні ті, що теж добра бажали.
Без тебе, сонечко, ніяк
не бідкайся, все добре буде...»
Та смерті чорної палаш*
встромився гостряком у груди.
Не вберегли ні Бог, ні я,
ні ті, що теж добра бажали.
Без тебе, сонечко, ніяк
2026.04.21
16:09
Покотилась крашанка до самого неба,
І яскравим місяцем дивиться на тебе.
"Віруєш? Не віруєш?" — боюся спитати,
Темнооку тишу щоби не злякати.
Сяє Луна у Всесвіті, а навколо зорі —
Крашанки яскраві в небі неозорім.
Скоро прийде раночок. В кошик В
І яскравим місяцем дивиться на тебе.
"Віруєш? Не віруєш?" — боюся спитати,
Темнооку тишу щоби не злякати.
Сяє Луна у Всесвіті, а навколо зорі —
Крашанки яскраві в небі неозорім.
Скоро прийде раночок. В кошик В
2026.04.21
14:09
Листок зелений завітав у хату,
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.
2026.04.21
13:50
Людям справді великим манія величі ні до чого.
Завдяки розвою філософії людство позбулося найкращих ілюзій.
Не зазнавши гіркоти поразок, не відчуєш смаку перемог.
Дика природа надто чутлива до диких звичаїв.
Коли відчуваєш листопад у квітні –
2026.04.21
12:01
Один видатний поет якось зауважив: справжній вірш це такий, де кожен рядок - вірш. Гадаю, не варто забирати літр крові, іноді досить й однієї краплі. Скажімо, достатньо 123-секундної композиції «Yesterday», щоб зрозуміти, якого рівня музикант перед вами…
2026.04.21
11:38
Живу, не марную ні грошей, ні часу,
скорочую ради здоров’я меню –
підсовую тій, що з клюкою, свиню,
в уяві малюю пастелі, пейзажі,
а щоб економити нерви, наразі
не слухаю вісті з війни і рідню.
ІІ
скорочую ради здоров’я меню –
підсовую тій, що з клюкою, свиню,
в уяві малюю пастелі, пейзажі,
а щоб економити нерви, наразі
не слухаю вісті з війни і рідню.
ІІ
2026.04.21
08:53
Голуб мене долонями, як вогку глину
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється
Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється
Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен
2026.04.21
05:57
Ні людини, ні собаки,
І ніщо ні грим, ні блим, -
Тільки зрана висне мряка
Понад берегом крутим.
Всюди холодно і тьмяно
Так, що гепну сторчака
Отуди, де у тумані
Зачаїлася ріка.
І ніщо ні грим, ні блим, -
Тільки зрана висне мряка
Понад берегом крутим.
Всюди холодно і тьмяно
Так, що гепну сторчака
Отуди, де у тумані
Зачаїлася ріка.
2026.04.20
20:28
Бігти, наче за тобою гнались,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.
Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.
Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
2026.04.20
20:16
Під очеретом хата зустрічала
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.
Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.
Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
2026.04.20
17:51
усе це буде не про нас
хіба що раптом
бо час
який минає зна
не сильно фактор
ми дивні
і чого би не
десь-божевільні
хіба що раптом
бо час
який минає зна
не сильно фактор
ми дивні
і чого би не
десь-божевільні
2026.04.20
17:42
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2026.04.20
17:30
Чи прислухаєшся до зір,
чи чуєш грому канонади,
а з юності і до сих пір
лягають думи на папір
і цьому вже немає ради.
А по ночах тривожать сни
і сюр-реальні, і пророчі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...чи чуєш грому канонади,
а з юності і до сих пір
лягають думи на папір
і цьому вже немає ради.
А по ночах тривожать сни
і сюр-реальні, і пророчі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
2026.03.31
2026.03.29
2026.03.28
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про ломикамінь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про ломикамінь
Ішов із дядьком луками в село,
Постійно поглядаючи під ноги,
Бо ж під ногами хлюпала волога,
Хоча дощу давно вже не було.
Та дядько мов уваги не звертав,
Ішов спокійним і широким кроком.
А я ще й роздивлявся на всі боки,
Бо ж в цих краях ніколи не бував.
Ще сонце гріло, хоч на сконі літо,
Ще зеленіла луками трава
І я по ній за дядьком крокував,
Встигаючи ще дещо розглядіти.
Отож, коли серед зелених трав
Помітив жовті кущиками квіти,
Немов тюльпани степові по цвіту,
То дядькові у спину погукав:
- Що то за квіти? Звісно, то ж не ті,
Що ми їх просурениками звали?
Ті ж поодинці, наче, розцвітали?!
А дядько головою повертів:
- То – ломикамінь, якщо, може, чув.
Тепер вже рідко можна його стріти.
Він і цвіте якраз у кінці літа.
А я цікавість іще більш відчув.
- Це ломикамінь? Він ламає камінь?
Чи звідки в нього назва отака?
Пом’яв цигарку дядько у руках,
Поки я відстань скоротив між нами,
Не запалив… Я ж не палю, і він
Теж не схотів мене травити димом.
- Чував від діда…Ще були малими
Та не злізали з дідових колін,
Історію чи то легенду, хто зна…
Я в тім не розбираюся зовсім.
Як хочеш, то й тобі переповім?
- Ну, звісно ж, хочу!- я на те серйозно.
- То ж слухай… Бу́ло то усе давно,
Коли монголів йшла орда зі сходу.
Чимало полягло тоді народу,
Кров навкруги лилася, як вино.
Дізнавсь Данило Галицький тоді,
Що хан Батий до Києва зібрався.
А Київ же Данилу підкорявся,
Дмитро там воєводою сидів.
Усе, що міг у Галичі знайти,
Відправив князь до Києва у поміч.
Дві сотні кінних мчали без утоми,
Аби до міста першими ввійти.
Дорога взимку нелегка була,
Замети, заметілі, бездоріжжя.
На ту дорогу витратили тижні…
А на той час орда уже взяла
Русі столицю, вщент її спалила
Та і на захід далі потяглась.
Міста і села нищити взялась,
Які лишень би на шляху зустріла.
Десь тут загін із Галича і стрів
Тих, хто тікав попереду монголів.
Пожалілись вони на свою долю,
Розповіли, як древній град горів,
Як Десятинну нищили пороки,
Як люд метався між вогненних стін.
Лунав останній поховальний дзвін.
Косою смерть махала на всі боки.
- А чи далеко нині та орда?
- Та нам, вважай, на п’яти наступає.
Тих, що за нами, може, вже хапає,
Бо ж суне по протоптаних слідах.
Як втікачі на захід подались,
Спитався сотник: - Що робити будем?
У роздумах стояли мовчки люди…
Аж тут зненацька крики донеслись
І тупіт, мов табун великий скаче.
І мовив сотник: - Доля все за нас
Вже вирішила – тут і у цей час
Ми бій монголам маєм дати, значить!
На сонці грізно зблиснули мечі
І коні чвалом понеслися шляхом
Туди, де крики відчаю і страху,
Де помочі просили втікачі.
Мов вітер налетіли на орду,
Яка такого зовсім не чекала.
І перші вбиті із коней упали.
Дружинники ж, розтягшись на ходу,
Загін монгольський, наче в кліщі брали.
Поки ще ті до тями не прийшли,
Зігнали в купу, скільки вже змогли
І, оточивши, всіх їх порубали.
Хоч деяким вдалося утекти,
І скоро слід орду сюди чекати.
Спасенним сотник повелів втікати,
А сам узявсь дорогу стерегти.
Багато часу, навіть, не пройшло,
Коли земля від тупоту здригнулась
І лавою орда вмить розвернулась,
Ніщо її спинити не могло…
Здавалось їй. Та шлях той пролягав
Вузьким проходом поміж болотами.
Тож русичі стояли, наче брама,
Що ворог лише в лоб прорвати мав.
А ті, що намагались обійти,
В покриті снігом болота пірнули.
Хто слідом мчав і встиг, ті повернули.
Отож мети нелегко досягти.
І почалася січа на шляху.
Монголи раз по разу в бій кидались,
Загін маленький збити намагались.
Та відступали знову у страху.
Вже на дорозі виріс цілий вал
З порубаних і зранених монголів.
Це їм не те, що битись в чистім полі.
Тут весь пропав їх войовничий шал.
І хан велів машини підтягти,
Які великі камені жбурляють.
Нехай вони мангусів тих здолають
Аби монголам можна далі йти.
Як камені летіти почали,
Ті з русичів, що ще живі лишились,
Стояли і без остраху дивились,
Аж поки всі на тім шляху лягли.
Стоптавши навкруги кривавий сніг,
Орда помчала далі грабувати.
А русичі лишились тут лежати,
Під каменями, що здолали їх.
Минув десь рік, як тут пройшли монголи,
І крізь каміння квіти проросли,
Такі ж нестримні, як і ті були,
Яких орда монгольська не зборола.
Так і назвали ломикамінь їх,
За ту велику, нездоланну силу,
Проти якої смерть була безсила,
І, навіть, камінь зупинить не зміг.
Постійно поглядаючи під ноги,
Бо ж під ногами хлюпала волога,
Хоча дощу давно вже не було.
Та дядько мов уваги не звертав,
Ішов спокійним і широким кроком.
А я ще й роздивлявся на всі боки,
Бо ж в цих краях ніколи не бував.
Ще сонце гріло, хоч на сконі літо,
Ще зеленіла луками трава
І я по ній за дядьком крокував,
Встигаючи ще дещо розглядіти.
Отож, коли серед зелених трав
Помітив жовті кущиками квіти,
Немов тюльпани степові по цвіту,
То дядькові у спину погукав:
- Що то за квіти? Звісно, то ж не ті,
Що ми їх просурениками звали?
Ті ж поодинці, наче, розцвітали?!
А дядько головою повертів:
- То – ломикамінь, якщо, може, чув.
Тепер вже рідко можна його стріти.
Він і цвіте якраз у кінці літа.
А я цікавість іще більш відчув.
- Це ломикамінь? Він ламає камінь?
Чи звідки в нього назва отака?
Пом’яв цигарку дядько у руках,
Поки я відстань скоротив між нами,
Не запалив… Я ж не палю, і він
Теж не схотів мене травити димом.
- Чував від діда…Ще були малими
Та не злізали з дідових колін,
Історію чи то легенду, хто зна…
Я в тім не розбираюся зовсім.
Як хочеш, то й тобі переповім?
- Ну, звісно ж, хочу!- я на те серйозно.
- То ж слухай… Бу́ло то усе давно,
Коли монголів йшла орда зі сходу.
Чимало полягло тоді народу,
Кров навкруги лилася, як вино.
Дізнавсь Данило Галицький тоді,
Що хан Батий до Києва зібрався.
А Київ же Данилу підкорявся,
Дмитро там воєводою сидів.
Усе, що міг у Галичі знайти,
Відправив князь до Києва у поміч.
Дві сотні кінних мчали без утоми,
Аби до міста першими ввійти.
Дорога взимку нелегка була,
Замети, заметілі, бездоріжжя.
На ту дорогу витратили тижні…
А на той час орда уже взяла
Русі столицю, вщент її спалила
Та і на захід далі потяглась.
Міста і села нищити взялась,
Які лишень би на шляху зустріла.
Десь тут загін із Галича і стрів
Тих, хто тікав попереду монголів.
Пожалілись вони на свою долю,
Розповіли, як древній град горів,
Як Десятинну нищили пороки,
Як люд метався між вогненних стін.
Лунав останній поховальний дзвін.
Косою смерть махала на всі боки.
- А чи далеко нині та орда?
- Та нам, вважай, на п’яти наступає.
Тих, що за нами, може, вже хапає,
Бо ж суне по протоптаних слідах.
Як втікачі на захід подались,
Спитався сотник: - Що робити будем?
У роздумах стояли мовчки люди…
Аж тут зненацька крики донеслись
І тупіт, мов табун великий скаче.
І мовив сотник: - Доля все за нас
Вже вирішила – тут і у цей час
Ми бій монголам маєм дати, значить!
На сонці грізно зблиснули мечі
І коні чвалом понеслися шляхом
Туди, де крики відчаю і страху,
Де помочі просили втікачі.
Мов вітер налетіли на орду,
Яка такого зовсім не чекала.
І перші вбиті із коней упали.
Дружинники ж, розтягшись на ходу,
Загін монгольський, наче в кліщі брали.
Поки ще ті до тями не прийшли,
Зігнали в купу, скільки вже змогли
І, оточивши, всіх їх порубали.
Хоч деяким вдалося утекти,
І скоро слід орду сюди чекати.
Спасенним сотник повелів втікати,
А сам узявсь дорогу стерегти.
Багато часу, навіть, не пройшло,
Коли земля від тупоту здригнулась
І лавою орда вмить розвернулась,
Ніщо її спинити не могло…
Здавалось їй. Та шлях той пролягав
Вузьким проходом поміж болотами.
Тож русичі стояли, наче брама,
Що ворог лише в лоб прорвати мав.
А ті, що намагались обійти,
В покриті снігом болота пірнули.
Хто слідом мчав і встиг, ті повернули.
Отож мети нелегко досягти.
І почалася січа на шляху.
Монголи раз по разу в бій кидались,
Загін маленький збити намагались.
Та відступали знову у страху.
Вже на дорозі виріс цілий вал
З порубаних і зранених монголів.
Це їм не те, що битись в чистім полі.
Тут весь пропав їх войовничий шал.
І хан велів машини підтягти,
Які великі камені жбурляють.
Нехай вони мангусів тих здолають
Аби монголам можна далі йти.
Як камені летіти почали,
Ті з русичів, що ще живі лишились,
Стояли і без остраху дивились,
Аж поки всі на тім шляху лягли.
Стоптавши навкруги кривавий сніг,
Орда помчала далі грабувати.
А русичі лишились тут лежати,
Під каменями, що здолали їх.
Минув десь рік, як тут пройшли монголи,
І крізь каміння квіти проросли,
Такі ж нестримні, як і ті були,
Яких орда монгольська не зборола.
Так і назвали ломикамінь їх,
За ту велику, нездоланну силу,
Проти якої смерть була безсила,
І, навіть, камінь зупинить не зміг.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
