ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
2024.04.18
08:16
Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
2024.04.18
05:58
Ширяє ластівка над мною
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про ломикамінь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про ломикамінь
Ішов із дядьком луками в село,
Постійно поглядаючи під ноги,
Бо ж під ногами хлюпала волога,
Хоча дощу давно вже не було.
Та дядько мов уваги не звертав,
Ішов спокійним і широким кроком.
А я ще й роздивлявся на всі боки,
Бо ж в цих краях ніколи не бував.
Ще сонце гріло, хоч на сконі літо,
Ще зеленіла луками трава
І я по ній за дядьком крокував,
Встигаючи ще дещо розглядіти.
Отож, коли серед зелених трав
Помітив жовті кущиками квіти,
Немов тюльпани степові по цвіту,
То дядькові у спину погукав:
- Що то за квіти? Звісно, то ж не ті,
Що ми їх просурениками звали?
Ті ж поодинці, наче, розцвітали?!
А дядько головою повертів:
- То – ломикамінь, якщо, може, чув.
Тепер вже рідко можна його стріти.
Він і цвіте якраз у кінці літа.
А я цікавість іще більш відчув.
- Це ломикамінь? Він ламає камінь?
Чи звідки в нього назва отака?
Пом’яв цигарку дядько у руках,
Поки я відстань скоротив між нами,
Не запалив… Я ж не палю, і він
Теж не схотів мене травити димом.
- Чував від діда…Ще були малими
Та не злізали з дідових колін,
Історію чи то легенду, хто зна…
Я в тім не розбираюся зовсім.
Як хочеш, то й тобі переповім?
- Ну, звісно ж, хочу!- я на те серйозно.
- То ж слухай… Бу́ло то усе давно,
Коли монголів йшла орда зі сходу.
Чимало полягло тоді народу,
Кров навкруги лилася, як вино.
Дізнавсь Данило Галицький тоді,
Що хан Батий до Києва зібрався.
А Київ же Данилу підкорявся,
Дмитро там воєводою сидів.
Усе, що міг у Галичі знайти,
Відправив князь до Києва у поміч.
Дві сотні кінних мчали без утоми,
Аби до міста першими ввійти.
Дорога взимку нелегка була,
Замети, заметілі, бездоріжжя.
На ту дорогу витратили тижні…
А на той час орда уже взяла
Русі столицю, вщент її спалила
Та і на захід далі потяглась.
Міста і села нищити взялась,
Які лишень би на шляху зустріла.
Десь тут загін із Галича і стрів
Тих, хто тікав попереду монголів.
Пожалілись вони на свою долю,
Розповіли, як древній град горів,
Як Десятинну нищили пороки,
Як люд метався між вогненних стін.
Лунав останній поховальний дзвін.
Косою смерть махала на всі боки.
- А чи далеко нині та орда?
- Та нам, вважай, на п’яти наступає.
Тих, що за нами, може, вже хапає,
Бо ж суне по протоптаних слідах.
Як втікачі на захід подались,
Спитався сотник: - Що робити будем?
У роздумах стояли мовчки люди…
Аж тут зненацька крики донеслись
І тупіт, мов табун великий скаче.
І мовив сотник: - Доля все за нас
Вже вирішила – тут і у цей час
Ми бій монголам маєм дати, значить!
На сонці грізно зблиснули мечі
І коні чвалом понеслися шляхом
Туди, де крики відчаю і страху,
Де помочі просили втікачі.
Мов вітер налетіли на орду,
Яка такого зовсім не чекала.
І перші вбиті із коней упали.
Дружинники ж, розтягшись на ходу,
Загін монгольський, наче в кліщі брали.
Поки ще ті до тями не прийшли,
Зігнали в купу, скільки вже змогли
І, оточивши, всіх їх порубали.
Хоч деяким вдалося утекти,
І скоро слід орду сюди чекати.
Спасенним сотник повелів втікати,
А сам узявсь дорогу стерегти.
Багато часу, навіть, не пройшло,
Коли земля від тупоту здригнулась
І лавою орда вмить розвернулась,
Ніщо її спинити не могло…
Здавалось їй. Та шлях той пролягав
Вузьким проходом поміж болотами.
Тож русичі стояли, наче брама,
Що ворог лише в лоб прорвати мав.
А ті, що намагались обійти,
В покриті снігом болота пірнули.
Хто слідом мчав і встиг, ті повернули.
Отож мети нелегко досягти.
І почалася січа на шляху.
Монголи раз по разу в бій кидались,
Загін маленький збити намагались.
Та відступали знову у страху.
Вже на дорозі виріс цілий вал
З порубаних і зранених монголів.
Це їм не те, що битись в чистім полі.
Тут весь пропав їх войовничий шал.
І хан велів машини підтягти,
Які великі камені жбурляють.
Нехай вони мангусів тих здолають
Аби монголам можна далі йти.
Як камені летіти почали,
Ті з русичів, що ще живі лишились,
Стояли і без остраху дивились,
Аж поки всі на тім шляху лягли.
Стоптавши навкруги кривавий сніг,
Орда помчала далі грабувати.
А русичі лишились тут лежати,
Під каменями, що здолали їх.
Минув десь рік, як тут пройшли монголи,
І крізь каміння квіти проросли,
Такі ж нестримні, як і ті були,
Яких орда монгольська не зборола.
Так і назвали ломикамінь їх,
За ту велику, нездоланну силу,
Проти якої смерть була безсила,
І, навіть, камінь зупинить не зміг.
Постійно поглядаючи під ноги,
Бо ж під ногами хлюпала волога,
Хоча дощу давно вже не було.
Та дядько мов уваги не звертав,
Ішов спокійним і широким кроком.
А я ще й роздивлявся на всі боки,
Бо ж в цих краях ніколи не бував.
Ще сонце гріло, хоч на сконі літо,
Ще зеленіла луками трава
І я по ній за дядьком крокував,
Встигаючи ще дещо розглядіти.
Отож, коли серед зелених трав
Помітив жовті кущиками квіти,
Немов тюльпани степові по цвіту,
То дядькові у спину погукав:
- Що то за квіти? Звісно, то ж не ті,
Що ми їх просурениками звали?
Ті ж поодинці, наче, розцвітали?!
А дядько головою повертів:
- То – ломикамінь, якщо, може, чув.
Тепер вже рідко можна його стріти.
Він і цвіте якраз у кінці літа.
А я цікавість іще більш відчув.
- Це ломикамінь? Він ламає камінь?
Чи звідки в нього назва отака?
Пом’яв цигарку дядько у руках,
Поки я відстань скоротив між нами,
Не запалив… Я ж не палю, і він
Теж не схотів мене травити димом.
- Чував від діда…Ще були малими
Та не злізали з дідових колін,
Історію чи то легенду, хто зна…
Я в тім не розбираюся зовсім.
Як хочеш, то й тобі переповім?
- Ну, звісно ж, хочу!- я на те серйозно.
- То ж слухай… Бу́ло то усе давно,
Коли монголів йшла орда зі сходу.
Чимало полягло тоді народу,
Кров навкруги лилася, як вино.
Дізнавсь Данило Галицький тоді,
Що хан Батий до Києва зібрався.
А Київ же Данилу підкорявся,
Дмитро там воєводою сидів.
Усе, що міг у Галичі знайти,
Відправив князь до Києва у поміч.
Дві сотні кінних мчали без утоми,
Аби до міста першими ввійти.
Дорога взимку нелегка була,
Замети, заметілі, бездоріжжя.
На ту дорогу витратили тижні…
А на той час орда уже взяла
Русі столицю, вщент її спалила
Та і на захід далі потяглась.
Міста і села нищити взялась,
Які лишень би на шляху зустріла.
Десь тут загін із Галича і стрів
Тих, хто тікав попереду монголів.
Пожалілись вони на свою долю,
Розповіли, як древній град горів,
Як Десятинну нищили пороки,
Як люд метався між вогненних стін.
Лунав останній поховальний дзвін.
Косою смерть махала на всі боки.
- А чи далеко нині та орда?
- Та нам, вважай, на п’яти наступає.
Тих, що за нами, може, вже хапає,
Бо ж суне по протоптаних слідах.
Як втікачі на захід подались,
Спитався сотник: - Що робити будем?
У роздумах стояли мовчки люди…
Аж тут зненацька крики донеслись
І тупіт, мов табун великий скаче.
І мовив сотник: - Доля все за нас
Вже вирішила – тут і у цей час
Ми бій монголам маєм дати, значить!
На сонці грізно зблиснули мечі
І коні чвалом понеслися шляхом
Туди, де крики відчаю і страху,
Де помочі просили втікачі.
Мов вітер налетіли на орду,
Яка такого зовсім не чекала.
І перші вбиті із коней упали.
Дружинники ж, розтягшись на ходу,
Загін монгольський, наче в кліщі брали.
Поки ще ті до тями не прийшли,
Зігнали в купу, скільки вже змогли
І, оточивши, всіх їх порубали.
Хоч деяким вдалося утекти,
І скоро слід орду сюди чекати.
Спасенним сотник повелів втікати,
А сам узявсь дорогу стерегти.
Багато часу, навіть, не пройшло,
Коли земля від тупоту здригнулась
І лавою орда вмить розвернулась,
Ніщо її спинити не могло…
Здавалось їй. Та шлях той пролягав
Вузьким проходом поміж болотами.
Тож русичі стояли, наче брама,
Що ворог лише в лоб прорвати мав.
А ті, що намагались обійти,
В покриті снігом болота пірнули.
Хто слідом мчав і встиг, ті повернули.
Отож мети нелегко досягти.
І почалася січа на шляху.
Монголи раз по разу в бій кидались,
Загін маленький збити намагались.
Та відступали знову у страху.
Вже на дорозі виріс цілий вал
З порубаних і зранених монголів.
Це їм не те, що битись в чистім полі.
Тут весь пропав їх войовничий шал.
І хан велів машини підтягти,
Які великі камені жбурляють.
Нехай вони мангусів тих здолають
Аби монголам можна далі йти.
Як камені летіти почали,
Ті з русичів, що ще живі лишились,
Стояли і без остраху дивились,
Аж поки всі на тім шляху лягли.
Стоптавши навкруги кривавий сніг,
Орда помчала далі грабувати.
А русичі лишились тут лежати,
Під каменями, що здолали їх.
Минув десь рік, як тут пройшли монголи,
І крізь каміння квіти проросли,
Такі ж нестримні, як і ті були,
Яких орда монгольська не зборола.
Так і назвали ломикамінь їх,
За ту велику, нездоланну силу,
Проти якої смерть була безсила,
І, навіть, камінь зупинить не зміг.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію