ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2026.11.15 18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.

Євген Федчук
2026.11.15 17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.

Юрій Гундарів
2026.11.15 09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст

Ірина Вовк
2026.11.15 07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі

Віктор Кучерук
2026.11.15 07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.

Володимир Бойко
2026.11.15 01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців. Хтось демократією живе, хтось нею грається. Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує. Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті. Криводушн

Віктор Насипаний
2026.11.14 23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.


Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.

С М
2026.11.14 22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи

Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що

Світлана Пирогова
2026.11.14 22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.

Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й

Ігор Шоха
2026.11.14 21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.

У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,

Іван Потьомкін
2026.11.14 21:34
«Йдучи до жінки, -Ніцше говорив,- треба брать батіг з собою». І ось він укупі з приятелем- філософом запряжені тягнуть віз, А підганяє обох їх батогом нічим, здавалося б, невиразна жінка. Обом судилось невблаганне «НІ» від неї,як мова заходила

хома дідим
2026.11.14 18:51
присіла ґава на димар
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити

Артур Курдіновський
2026.11.14 14:46
Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.

Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен

Артур Сіренко
2026.11.14 13:30
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де с

В Горова Леся
2026.11.14 13:04
То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.

То так прикро,

Борис Костиря
2026.11.14 10:30
Не віриться, що зараз травень
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.

Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Ярослав Ковальчук
2026.11.12

Петро Бончицький
2026.11.08

Віталій Татленко
2026.10.28

Микось Діденко Сухоцвіт
2026.10.27

Оксана Стемковська
2026.10.19

Йа Власне
2026.10.17

Єгор Мельниченко
2026.10.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про ломикамінь
Ішов із дядьком луками в село,
Постійно поглядаючи під ноги,
Бо ж під ногами хлюпала волога,
Хоча дощу давно вже не було.
Та дядько мов уваги не звертав,
Ішов спокійним і широким кроком.
А я ще й роздивлявся на всі боки,
Бо ж в цих краях ніколи не бував.
Ще сонце гріло, хоч на сконі літо,
Ще зеленіла луками трава
І я по ній за дядьком крокував,
Встигаючи ще дещо розглядіти.
Отож, коли серед зелених трав
Помітив жовті кущиками квіти,
Немов тюльпани степові по цвіту,
То дядькові у спину погукав:
- Що то за квіти? Звісно, то ж не ті,
Що ми їх просурениками звали?
Ті ж поодинці, наче, розцвітали?!
А дядько головою повертів:
- То – ломикамінь, якщо, може, чув.
Тепер вже рідко можна його стріти.
Він і цвіте якраз у кінці літа.
А я цікавість іще більш відчув.
- Це ломикамінь? Він ламає камінь?
Чи звідки в нього назва отака?
Пом’яв цигарку дядько у руках,
Поки я відстань скоротив між нами,
Не запалив… Я ж не палю, і він
Теж не схотів мене травити димом.
- Чував від діда…Ще були малими
Та не злізали з дідових колін,
Історію чи то легенду, хто зна…
Я в тім не розбираюся зовсім.
Як хочеш, то й тобі переповім?
- Ну, звісно ж, хочу!- я на те серйозно.
- То ж слухай… Бу́ло то усе давно,
Коли монголів йшла орда зі сходу.
Чимало полягло тоді народу,
Кров навкруги лилася, як вино.
Дізнавсь Данило Галицький тоді,
Що хан Батий до Києва зібрався.
А Київ же Данилу підкорявся,
Дмитро там воєводою сидів.
Усе, що міг у Галичі знайти,
Відправив князь до Києва у поміч.
Дві сотні кінних мчали без утоми,
Аби до міста першими ввійти.
Дорога взимку нелегка була,
Замети, заметілі, бездоріжжя.
На ту дорогу витратили тижні…
А на той час орда уже взяла
Русі столицю, вщент її спалила
Та і на захід далі потяглась.
Міста і села нищити взялась,
Які лишень би на шляху зустріла.
Десь тут загін із Галича і стрів
Тих, хто тікав попереду монголів.
Пожалілись вони на свою долю,
Розповіли, як древній град горів,
Як Десятинну нищили пороки,
Як люд метався між вогненних стін.
Лунав останній поховальний дзвін.
Косою смерть махала на всі боки.
- А чи далеко нині та орда?
- Та нам, вважай, на п’яти наступає.
Тих, що за нами, може, вже хапає,
Бо ж суне по протоптаних слідах.
Як втікачі на захід подались,
Спитався сотник: - Що робити будем?
У роздумах стояли мовчки люди…
Аж тут зненацька крики донеслись
І тупіт, мов табун великий скаче.
І мовив сотник: - Доля все за нас
Вже вирішила – тут і у цей час
Ми бій монголам маєм дати, значить!
На сонці грізно зблиснули мечі
І коні чвалом понеслися шляхом
Туди, де крики відчаю і страху,
Де помочі просили втікачі.
Мов вітер налетіли на орду,
Яка такого зовсім не чекала.
І перші вбиті із коней упали.
Дружинники ж, розтягшись на ходу,
Загін монгольський, наче в кліщі брали.
Поки ще ті до тями не прийшли,
Зігнали в купу, скільки вже змогли
І, оточивши, всіх їх порубали.
Хоч деяким вдалося утекти,
І скоро слід орду сюди чекати.
Спасенним сотник повелів втікати,
А сам узявсь дорогу стерегти.
Багато часу, навіть, не пройшло,
Коли земля від тупоту здригнулась
І лавою орда вмить розвернулась,
Ніщо її спинити не могло…
Здавалось їй. Та шлях той пролягав
Вузьким проходом поміж болотами.
Тож русичі стояли, наче брама,
Що ворог лише в лоб прорвати мав.
А ті, що намагались обійти,
В покриті снігом болота пірнули.
Хто слідом мчав і встиг, ті повернули.
Отож мети нелегко досягти.
І почалася січа на шляху.
Монголи раз по разу в бій кидались,
Загін маленький збити намагались.
Та відступали знову у страху.
Вже на дорозі виріс цілий вал
З порубаних і зранених монголів.
Це їм не те, що битись в чистім полі.
Тут весь пропав їх войовничий шал.
І хан велів машини підтягти,
Які великі камені жбурляють.
Нехай вони мангусів тих здолають
Аби монголам можна далі йти.
Як камені летіти почали,
Ті з русичів, що ще живі лишились,
Стояли і без остраху дивились,
Аж поки всі на тім шляху лягли.
Стоптавши навкруги кривавий сніг,
Орда помчала далі грабувати.
А русичі лишились тут лежати,
Під каменями, що здолали їх.
Минув десь рік, як тут пройшли монголи,
І крізь каміння квіти проросли,
Такі ж нестримні, як і ті були,
Яких орда монгольська не зборола.
Так і назвали ломикамінь їх,
За ту велику, нездоланну силу,
Проти якої смерть була безсила,
І, навіть, камінь зупинить не зміг.




    •   Можлива допомога "Майстерням"


• Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

• Про оцінювання     • Зв'язок із адміністрацією     • Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-05-20 19:16:13
Переглядів сторінки твору 739
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.863 / 5.39)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.741 / 5.32)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.754
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2026.11.15 17:43
Автор у цю хвилину відсутній