Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.09
12:01
Розчахнута акація цвіте.
Щосили гонить живоносні соки
По знівеченім стовбуру високім -
Медовий дух летить в село пусте.
Там гулко-говірливі зазвичай
Зніміли вулики в траві, Сірком примятій.
Під ґанком спаленим буяє густо м'ята,
Щосили гонить живоносні соки
По знівеченім стовбуру високім -
Медовий дух летить в село пусте.
Там гулко-говірливі зазвичай
Зніміли вулики в траві, Сірком примятій.
Під ґанком спаленим буяє густо м'ята,
2026.04.09
11:48
Попивав сивуху зо червоним перцем
(Ох, мені погано - принесіть відерце),
Весело гуляли на весільнім герці:
Стрелив з арбелета тамаді у серце.
(Ох, мені погано - принесіть відерце),
Весело гуляли на весільнім герці:
Стрелив з арбелета тамаді у серце.
2026.04.09
09:01
фак оф алле
але нормально взагалі
пасхальний зайчик
білий кролик
що усього всього
ворожого на тлі
не треба рими
почервонілі очі голубі
але нормально взагалі
пасхальний зайчик
білий кролик
що усього всього
ворожого на тлі
не треба рими
почервонілі очі голубі
2026.04.09
06:00
Безликий день без місяця й числа, -
Без запахів, без звуків і без зблисків, -
Лише сіріє непроглядна мла
І всюди мокро та підступно слизько.
Мов сонний сум весь простір оповив
І тишу заколисує навмисно,
Щоб понад лугом не лунав мотив
Веснянками за
Без запахів, без звуків і без зблисків, -
Лише сіріє непроглядна мла
І всюди мокро та підступно слизько.
Мов сонний сум весь простір оповив
І тишу заколисує навмисно,
Щоб понад лугом не лунав мотив
Веснянками за
2026.04.09
03:50
Холодний квітень розриває душу.
І сіра злива - в серце арбалет.
Ну як же так, мій незамінний Друже?
Зарано обірвався Ваш сонет!
Поставити питання зараз мушу:
Якщо не Ви, то хто ж тоді - Поет?
Хай заздрість чорна сяде у калюжу
І сіра злива - в серце арбалет.
Ну як же так, мій незамінний Друже?
Зарано обірвався Ваш сонет!
Поставити питання зараз мушу:
Якщо не Ви, то хто ж тоді - Поет?
Хай заздрість чорна сяде у калюжу
2026.04.08
20:03
Хлопець біг крізь дощі невідомо куди,
Навмання, без призначення, цілі,
Крізь безмежне нашестя стрімкої води,
Крізь епох навісні заметілі.
Хлопець біг крізь калюжі, яруги, рови,
Крізь Освенцими й Хіросіми.
І над ним виростали фатальні гриби
Навмання, без призначення, цілі,
Крізь безмежне нашестя стрімкої води,
Крізь епох навісні заметілі.
Хлопець біг крізь калюжі, яруги, рови,
Крізь Освенцими й Хіросіми.
І над ним виростали фатальні гриби
2026.04.08
19:30
покинуті тексти
що їх
фоліанти
та я
записую далі
слово за словом
на кухні чи
сидячи на унітазі
що їх
фоліанти
та я
записую далі
слово за словом
на кухні чи
сидячи на унітазі
2026.04.08
17:10
ЯРОСЛАВ ОЛЕГОВИЧ ЧОРНОГУЗ
(20.07.1963 - 08.04.2026)
ДРУЖЕ! ВЧИТЕЛЮ! МІЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ БАТЬКУ! Яяяяяяяяяяяяяяяяяк?
Пішов із життя Поет, який подарував цьому світу справжнє світло кохання. А мені - подарував мене! Колись представники акторської профес
(20.07.1963 - 08.04.2026)
ДРУЖЕ! ВЧИТЕЛЮ! МІЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ БАТЬКУ! Яяяяяяяяяяяяяяяяяк?
Пішов із життя Поет, який подарував цьому світу справжнє світло кохання. А мені - подарував мене! Колись представники акторської профес
2026.04.08
16:11
Західний вітер на згарищах сонної вулиці,
Кіт повернувся у пошуку крихти тепла.
Врешті до мене з надією ледве притулиться,
Вмоститься близько десь зліва і біля ребра.
Шкірою треться, а кігті розбиті та стомлені,
Зовсім промерзли худенькі на тілі кі
Кіт повернувся у пошуку крихти тепла.
Врешті до мене з надією ледве притулиться,
Вмоститься близько десь зліва і біля ребра.
Шкірою треться, а кігті розбиті та стомлені,
Зовсім промерзли худенькі на тілі кі
2026.04.08
11:14
Укотре бюся об залізобетонну стіну байдужості. Та не можна захаращувати Вибране пересічними і не завжди елементарно вичитаними текстами Олександра Сушка!
По-перше, Вибране - це обличчя порталу, який не варто перетворювати на міжсобойчик. А отже, це облич
2026.04.08
08:21
Якби не рвався навпростець
І оминав горби й баюри,
То був би вже давно кінець
Ходою зродженій зажурі.
Якби дослухався порад
Людей досвідчених і мудрих,
То не вертав би вік назад
Ні на зорі, ні пополудні.
І оминав горби й баюри,
То був би вже давно кінець
Ходою зродженій зажурі.
Якби дослухався порад
Людей досвідчених і мудрих,
То не вертав би вік назад
Ні на зорі, ні пополудні.
2026.04.08
06:03
Я не хочу рятувати світ,
Лізти на пекельну амбразуру.
Вже на аркуш ліг мій заповіт,
Він для більшості - макулатура.
Я не буду бігти навздогін
Тим, хто переміг і дні, і ночі.
Світ, неначе той невтомний млин,
Лізти на пекельну амбразуру.
Вже на аркуш ліг мій заповіт,
Він для більшості - макулатура.
Я не буду бігти навздогін
Тим, хто переміг і дні, і ночі.
Світ, неначе той невтомний млин,
2026.04.07
22:03
К-оли туман в ярах, як дим застиг,
В-она приходить босоніж по росах,
І-промені її вплелися в коси.
Т-римає Муза в пальцях вітру сміх.
Н-е кличе, а веде за небосхил.
Е-дем і тиша там такі незвичні,
В-она диктує рими фантастичні,
А кожен біль стає зе
В-она приходить босоніж по росах,
І-промені її вплелися в коси.
Т-римає Муза в пальцях вітру сміх.
Н-е кличе, а веде за небосхил.
Е-дем і тиша там такі незвичні,
В-она диктує рими фантастичні,
А кожен біль стає зе
2026.04.07
20:39
валандався усяко шлявся
та роззирався якомога
хто у вишиванці а хто у шапці
де благодать а де знемога
хто при колясці хто на лавці
а хто повзе через дорогу
щоб голубів іще зібрати
на крихти пиріжка з горохом
та роззирався якомога
хто у вишиванці а хто у шапці
де благодать а де знемога
хто при колясці хто на лавці
а хто повзе через дорогу
щоб голубів іще зібрати
на крихти пиріжка з горохом
2026.04.07
20:06
як апокаліпсис минеться
залізо стане золотим
однак ніде не цінуватись
на цій землі уже ніким
04.26
залізо стане золотим
однак ніде не цінуватись
на цій землі уже ніким
04.26
2026.04.07
19:48
Із дзеркала витікає смисл,
поступово, повільно, невблаганно.
Із дзеркала тече кров
воєн світу.
Свічадо показує язик
новітнім тенденціям і теоріям,
які порвав на шматки час.
Дзеркало стало відображувати
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поступово, повільно, невблаганно.
Із дзеркала тече кров
воєн світу.
Свічадо показує язик
новітнім тенденціям і теоріям,
які порвав на шматки час.
Дзеркало стало відображувати
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.02
2026.03.31
2026.03.29
2026.03.28
2026.03.27
2026.03.19
2026.03.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про росичку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про росичку
Блукав по луках на початку літа.
Згори вже добре сонечко пекло,
Хоч знизу ще вологою тягло,
Тож ніде було сісти, посидіти.
Аж здибав дивну квітку у траві,
Листочки круглі у п’ятак завбільшки,
Зелені, а по них червоні ніжки,
Здається, наче скупані в крові.
На кожній ніжці крапелька роси.
«Так це ж і є росичка!»- здогадався.
Я з нею ще ні разу не стрічався,
Тож краще роздивитися присів.
«Ага!»- дивлюся, здобич уже є:
Комарик, мабуть, звабився росою,
Тепер-то ніжки не відклеїть свої́,
Хижачка здобич вже не віддає.
Отак повівся на красу тії
Та і пропав… І в пам’яті раптово
Сплила легенда, але, чесне слово,
Не пригадаю – де я чув її.
Було то все давно. В однім селі
Жило подружжя – жінка з чоловіком.
Уже були немолодого віку
Та діточок їм дати Бог жалів.
І по церквах ходили й по бабка́х,
Уже зовсім зневірились…Аж раптом
Бог їх усе ж нагородив дитятком,
Коли вони були уже в роках.
Та донечка для них усім була.
Отримавши на старості те щастя,
Вони не знали – де її покласти.
А вже ж вона красунею росла.
Батьки її Росичкою назвали.
Тому в селі ніхто не дивувась.
Хто як хотів, той так і називавсь,
Хоч всі ім’я ще й християнське мали.
Вона ж , як тільки трохи підросла,
Від хлопчаків одбою вже не мала.
Хоча нікого ще не виділяла,
Вже ними верховодити могла.
Було, як гляне карими очима,
То жоден хлопець встояти не міг,
Готові все покласти їй до ніг…
Проте росла недоброю дівчи́на.
Чи то батьки їй потакали так,
Чи то таку у неї душу вклали,
Але вона лише про себе дбала,
Нікого не жаліючи, однак.
«Я хочу!» - більше і не знала слів…
Якось з сусідським хлопчиком ходила,
Велику грушу на вершечку вздріла.
«Я хочу!» Той швиденько зрозумів.
Подерсь на грушу. Гілка обломилась,
Упав сердешний з деревини вниз…
А в неї ані співчуття, ні сліз,
Лише якось зневажливо скривилась.
Так і росла, дражнила парубків,
І менжувала ними, як хотіла…
То все Іваном - красенем вертіла.
Він вже і оженитися хотів.
Аж тут Петро вернувся у село.
Батьки його були з селян багатих
І сина віддали наук вивчати,
Тож кілька літ його і не було.
Петро зустрів на вулиці її
І геть забув усі науки миттю.
Хотілося лише її любити.
З тих пір нічого і не пив, не їв.
Вона ж Івана кинула бігом
Та й почала тоді з Петром стрічатись.
Іван від горя мусив в світ податись,
З тих пір в селі й не бачили його.
Росичка ж з хлопця мотузки́ плела.
Все, що веліла, він робив охоче,
Заледве з уст злетить її: «Я хочу!»
І знову справа до весілля йшла.
Вже і батьки його були не проти,
Аби лиш їхній син щасливим був…
Аж панський економ раз завернув,
Поглянути, як в полі йде робота.
Росичку серед вулиці зустрів
І, хоча був уже підстаркуватий,
Стоїть, не може слова їй сказати,
Як глянула вона з-під чорних брів.
В село щодня він їздити почав,
І завертав щораз до її хати
Аби їх подарунок передати.
Дешеве, звісно ж, він не дарував.
Батьки лише дивилися на те,
Вона ж приймала радо подарунки.
Забула вже Петрові поцілунки,
Немов для неї місце він пусте.
Лиш економ на заміж натякнув,
Вона усе покинула, здалася
І з ним в маєток панський подалася.
Народ в селі від новини загув.
Петро з того ледь з розуму не з’їхав,
Бо ж думав, що вона його коха.
Жалівсь на долю, що вона лиха.
Став пити й незабаром спився тихо.
Вона ж тим часом панною жила
В маєтку панськім. Економ старався.
І молодився, модно одягався.
Вже справа знову до весілля йшла.
Аж тут навідавсь до маєтку пан,
Який донині їздив десь по світу.
Приїхав на маєток поглядіти…
Й побачив: карі очі, то́нкий стан…
Вона також, заледве пана вздріла,
Забула економову любов.
У ній заграла її хижа кров:
До неї жертва нова прилетіла.
Як економ її благав, молив
Аби вона його не полишала.
Вона взяла від нього, що бажала,
Тож хай дарма не витрачає слів.
Із паном вона в місто подалась
Аби звикати до нового світу.
Адже тепер їй стати пані світить…
А там… Хто зна… Потроху узялась
Заводити знайомства між панами.
Усе згодитись може у житті.
До пана ж бо не мала почуттів,
Когось зустріне пізно або рано.
Як з пана все, чого змогла, взяла,
Знов стала виставляти свою вроду.
Раз на балу зустріла воєводу
І того в серце вразити змогла.
Без роздумів полишила того,
Кому своє кохання обіцяла.
Не першого ж уже вона кидала.
Чому жаліти мала би його?
Хоч воєвода має вже жону
Та хто коханку завести боронить?
Живе в маєтку. Слуги. Охорона.
А там… ще можна все перевернуть.
Дивись – вже й воєводиха вона…
А то іще і князя можна стріти.
Тут головне – момент не пропустити
І вже вона князівна…чи княжна?
Ет… не важливо. Мріялось одній…
Вона уже між королів думками…
Але не ми, а доля грає нами.
І час прийшов за все платити їй.
Пан, що його покинула вона,
Був не із тих, хто так усе прощає.
Вночі він до маєтку приїжджає,
Влізає потихеньку до вікна.
І, поки вона в снах солодких плава,
Він її хутко міцно пов’язав,
Сповиту витяг, на коня узяв,
Завіз у ліс і кинув на галяві.
Її шукали в лісі кілька днів,
Аж доки не набридло воєводі.
Чи то він не знайде такої вроди?
Тож припинити пошуки велів.
А через кілька літ у тих лісах
Стрічатись квітка незнайома стала.
Комашки коло неї пролітали
І думали, що в неї то роса.
Напитися сідали й пропадали…
Від них не залишалося й сліда.
Хтось дівчину, що зникла, пригадав,
Отож росинка квітці назву й дали.
Згори вже добре сонечко пекло,
Хоч знизу ще вологою тягло,
Тож ніде було сісти, посидіти.
Аж здибав дивну квітку у траві,
Листочки круглі у п’ятак завбільшки,
Зелені, а по них червоні ніжки,
Здається, наче скупані в крові.
На кожній ніжці крапелька роси.
«Так це ж і є росичка!»- здогадався.
Я з нею ще ні разу не стрічався,
Тож краще роздивитися присів.
«Ага!»- дивлюся, здобич уже є:
Комарик, мабуть, звабився росою,
Тепер-то ніжки не відклеїть свої́,
Хижачка здобич вже не віддає.
Отак повівся на красу тії
Та і пропав… І в пам’яті раптово
Сплила легенда, але, чесне слово,
Не пригадаю – де я чув її.
Було то все давно. В однім селі
Жило подружжя – жінка з чоловіком.
Уже були немолодого віку
Та діточок їм дати Бог жалів.
І по церквах ходили й по бабка́х,
Уже зовсім зневірились…Аж раптом
Бог їх усе ж нагородив дитятком,
Коли вони були уже в роках.
Та донечка для них усім була.
Отримавши на старості те щастя,
Вони не знали – де її покласти.
А вже ж вона красунею росла.
Батьки її Росичкою назвали.
Тому в селі ніхто не дивувась.
Хто як хотів, той так і називавсь,
Хоч всі ім’я ще й християнське мали.
Вона ж , як тільки трохи підросла,
Від хлопчаків одбою вже не мала.
Хоча нікого ще не виділяла,
Вже ними верховодити могла.
Було, як гляне карими очима,
То жоден хлопець встояти не міг,
Готові все покласти їй до ніг…
Проте росла недоброю дівчи́на.
Чи то батьки їй потакали так,
Чи то таку у неї душу вклали,
Але вона лише про себе дбала,
Нікого не жаліючи, однак.
«Я хочу!» - більше і не знала слів…
Якось з сусідським хлопчиком ходила,
Велику грушу на вершечку вздріла.
«Я хочу!» Той швиденько зрозумів.
Подерсь на грушу. Гілка обломилась,
Упав сердешний з деревини вниз…
А в неї ані співчуття, ні сліз,
Лише якось зневажливо скривилась.
Так і росла, дражнила парубків,
І менжувала ними, як хотіла…
То все Іваном - красенем вертіла.
Він вже і оженитися хотів.
Аж тут Петро вернувся у село.
Батьки його були з селян багатих
І сина віддали наук вивчати,
Тож кілька літ його і не було.
Петро зустрів на вулиці її
І геть забув усі науки миттю.
Хотілося лише її любити.
З тих пір нічого і не пив, не їв.
Вона ж Івана кинула бігом
Та й почала тоді з Петром стрічатись.
Іван від горя мусив в світ податись,
З тих пір в селі й не бачили його.
Росичка ж з хлопця мотузки́ плела.
Все, що веліла, він робив охоче,
Заледве з уст злетить її: «Я хочу!»
І знову справа до весілля йшла.
Вже і батьки його були не проти,
Аби лиш їхній син щасливим був…
Аж панський економ раз завернув,
Поглянути, як в полі йде робота.
Росичку серед вулиці зустрів
І, хоча був уже підстаркуватий,
Стоїть, не може слова їй сказати,
Як глянула вона з-під чорних брів.
В село щодня він їздити почав,
І завертав щораз до її хати
Аби їх подарунок передати.
Дешеве, звісно ж, він не дарував.
Батьки лише дивилися на те,
Вона ж приймала радо подарунки.
Забула вже Петрові поцілунки,
Немов для неї місце він пусте.
Лиш економ на заміж натякнув,
Вона усе покинула, здалася
І з ним в маєток панський подалася.
Народ в селі від новини загув.
Петро з того ледь з розуму не з’їхав,
Бо ж думав, що вона його коха.
Жалівсь на долю, що вона лиха.
Став пити й незабаром спився тихо.
Вона ж тим часом панною жила
В маєтку панськім. Економ старався.
І молодився, модно одягався.
Вже справа знову до весілля йшла.
Аж тут навідавсь до маєтку пан,
Який донині їздив десь по світу.
Приїхав на маєток поглядіти…
Й побачив: карі очі, то́нкий стан…
Вона також, заледве пана вздріла,
Забула економову любов.
У ній заграла її хижа кров:
До неї жертва нова прилетіла.
Як економ її благав, молив
Аби вона його не полишала.
Вона взяла від нього, що бажала,
Тож хай дарма не витрачає слів.
Із паном вона в місто подалась
Аби звикати до нового світу.
Адже тепер їй стати пані світить…
А там… Хто зна… Потроху узялась
Заводити знайомства між панами.
Усе згодитись може у житті.
До пана ж бо не мала почуттів,
Когось зустріне пізно або рано.
Як з пана все, чого змогла, взяла,
Знов стала виставляти свою вроду.
Раз на балу зустріла воєводу
І того в серце вразити змогла.
Без роздумів полишила того,
Кому своє кохання обіцяла.
Не першого ж уже вона кидала.
Чому жаліти мала би його?
Хоч воєвода має вже жону
Та хто коханку завести боронить?
Живе в маєтку. Слуги. Охорона.
А там… ще можна все перевернуть.
Дивись – вже й воєводиха вона…
А то іще і князя можна стріти.
Тут головне – момент не пропустити
І вже вона князівна…чи княжна?
Ет… не важливо. Мріялось одній…
Вона уже між королів думками…
Але не ми, а доля грає нами.
І час прийшов за все платити їй.
Пан, що його покинула вона,
Був не із тих, хто так усе прощає.
Вночі він до маєтку приїжджає,
Влізає потихеньку до вікна.
І, поки вона в снах солодких плава,
Він її хутко міцно пов’язав,
Сповиту витяг, на коня узяв,
Завіз у ліс і кинув на галяві.
Її шукали в лісі кілька днів,
Аж доки не набридло воєводі.
Чи то він не знайде такої вроди?
Тож припинити пошуки велів.
А через кілька літ у тих лісах
Стрічатись квітка незнайома стала.
Комашки коло неї пролітали
І думали, що в неї то роса.
Напитися сідали й пропадали…
Від них не залишалося й сліда.
Хтось дівчину, що зникла, пригадав,
Отож росинка квітці назву й дали.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
