Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
тепер, коли осушено бокал.

Тепер, коли мої слова гірчать,
коли язик – запріснявіла паперть,
не буду на папір чорнилом крапать,
а з кров’ю виплюну усе, що мав мовчать,
тепер, коли мої слова гірчать.

О, світе мій, ти був моєю тінню,
бо я руками сонце пеленав.
Навіщо тільки я тебе пізнав,
піддаючись земному похотінню,
піддаючись земному похотінню,

Нащо любив одну і не одну,
покірний і безсовісний неначе?
Скажи мені, прожитий мій юначе,
ти ж колисав не груди, а труну,
о, колисав не груди, а труну.

Ти ж сни свої верстав не наяву,
так звідки ж в тебе винайшлось уяви
під оплески вмирати і під браво
і рани заривати у рову,
а рани заривати у рову.

Якби ти знав, який тобі кінець,
якби цей біль тоді тебе дірявив,
ти б, може, падаючи, зачепивсь за хмари
і був на небі Божий одинець,
якби ти знав, який тобі кінець…

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
обсипались уламками дзеркал.

19 червня 1993 р., Київ