Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.15
22:18
Хлопець вирвшив улаштувати
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо
2025.11.15
18:28
Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
2025.11.15
13:36
Ще, напевне, мене пам'ятає
та, що знає – між нами війна,
та луною у небі витає:
« Це вона... це вона... це вона...»
І якби не дароване фото,
що не відаю, де заховав,
то не вірив би, нехотя, хто то
невідправлений лист написав,
та, що знає – між нами війна,
та луною у небі витає:
« Це вона... це вона... це вона...»
І якби не дароване фото,
що не відаю, де заховав,
то не вірив би, нехотя, хто то
невідправлений лист написав,
2025.11.15
10:30
Як я ходив іще у семінарську школу
Була особа там, напучувала, буцім
Як оце звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Ти не у змозі звернутися до Бога молитвою!
Хто надасть мені притулок? Місце, де ховатис
Була особа там, напучувала, буцім
Як оце звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Ти не у змозі звернутися до Бога молитвою!
Хто надасть мені притулок? Місце, де ховатис
2025.11.15
10:16
Я - мов раб...
Близькість з котрим
компрометує.
Ти - наче
високопоставлена
Персона...
Не дай Боже,
побачать
Близькість з котрим
компрометує.
Ти - наче
високопоставлена
Персона...
Не дай Боже,
побачать
2025.11.15
09:10
Заради забавки — маклює.
Заради вибриків — клює…
І один одного вартує,
Як жаль, по-правді, не моє…
Зірвали б куш і розділили б.
Третину їм, а решту тим,
Хто так охоче насмітили
Своїм замовленням «святим»…
Заради вибриків — клює…
І один одного вартує,
Як жаль, по-правді, не моє…
Зірвали б куш і розділили б.
Третину їм, а решту тим,
Хто так охоче насмітили
Своїм замовленням «святим»…
2025.11.14
22:47
Є ще люди на білому світі.
що не вимерли у суєті
і несуть із минулого дітям
естафету доби неоліту,
де малюють горшки не святі.
ІІ
Із минулого бачу сьогодні
що не вимерли у суєті
і несуть із минулого дітям
естафету доби неоліту,
де малюють горшки не святі.
ІІ
Із минулого бачу сьогодні
2025.11.14
21:53
Самотній пожовклий листок
Упав на підлогу печально.
Як човен у морі думок,
Лежить він один безпричально.
Самотній пожовклий листок -
Це лист невідомо від кого.
Проклав невідчутний місток
Упав на підлогу печально.
Як човен у морі думок,
Лежить він один безпричально.
Самотній пожовклий листок -
Це лист невідомо від кого.
Проклав невідчутний місток
2025.11.14
12:58
кров застрягає в жилах
треба її розганяти
додивитися старе порно
чи сміття винести з хати
у фейсбуку брудними словами
напишу старому політику
як дожити із цими козлами
треба її розганяти
додивитися старе порно
чи сміття винести з хати
у фейсбуку брудними словами
напишу старому політику
як дожити із цими козлами
2025.11.14
12:55
Коли на біле кажуть чорне,
а світлу застує пітьма,
линяють коміки – придворні
і зеленаві, зокрема,
яким аплодували хором,
а нині, хто не ідіот,
іспанський відчуває сором
за неотесаний народ,
а світлу застує пітьма,
линяють коміки – придворні
і зеленаві, зокрема,
яким аплодували хором,
а нині, хто не ідіот,
іспанський відчуває сором
за неотесаний народ,
2025.11.14
12:46
От-от почнеться літо.
Буде спека, інколи аномальна.
Ми готові до цього. Як завжди.
Важке дихання міського асфальту.
Сонце від якого наїжачуються перехожі
Дивляться сердито і втомлено
Висихають та вигорають.
І цей шум, гудіння, грім.
Буде спека, інколи аномальна.
Ми готові до цього. Як завжди.
Важке дихання міського асфальту.
Сонце від якого наїжачуються перехожі
Дивляться сердито і втомлено
Висихають та вигорають.
І цей шум, гудіння, грім.
2025.11.14
12:19
Мій секс на відстані –
прекрасна річ.
Приходьте подивитися –
це варто,
хоча б тому,
що сперма б’є ключем
і йде «запліднення у ваших душах».
Ви не гидайтеся,
прекрасна річ.
Приходьте подивитися –
це варто,
хоча б тому,
що сперма б’є ключем
і йде «запліднення у ваших душах».
Ви не гидайтеся,
2025.11.14
12:09
У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
2025.11.14
10:36
Дорога (цикл сонетів)
І.
Вела дорога в дощ і в спеку
Між різнотрав'ями узбіч.
Мітли чи списа біле древко -
ОпЕртя, і нічого більш.
І.
Вела дорога в дощ і в спеку
Між різнотрав'ями узбіч.
Мітли чи списа біле древко -
ОпЕртя, і нічого більш.
2025.11.14
08:28
За поповнення, за поновлення
Вип’ю чарочку знову з друзяками…
А знеболення і оновлення
Будем порівно гризти з собаками
Тую кісточку, що без тістечка
Я смоктатиму а не гризтиму
Ну а стрілочка… свіжа вісточка:
Друзів втриматись я проситиму…
Вип’ю чарочку знову з друзяками…
А знеболення і оновлення
Будем порівно гризти з собаками
Тую кісточку, що без тістечка
Я смоктатиму а не гризтиму
Ну а стрілочка… свіжа вісточка:
Друзів втриматись я проситиму…
2025.11.13
21:46
Уже не літо, а зима.
Фатальне листя облітає.
Так неминучості тюрма
В кайданах болісно тримає.
Зима гряде, немов тиран,
Змітаючи усе навколо.
Я прикладатиму до ран
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Фатальне листя облітає.
Так неминучості тюрма
В кайданах болісно тримає.
Зима гряде, немов тиран,
Змітаючи усе навколо.
Я прикладатиму до ран
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Балада про лободу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Балада про лободу
Іванко взяв лозину замашну
І взявся з бур’янами воювати,
Що густо поросли навколо хати.
Зламав лозину. Взяв іще одну.
Рядком лягали і цупкий осот,
І лобода, й кульбаби, і щириця.
А він собі - неначе справжній лицар
Що ворогів усіх поб’є от-от.
Попавсь будяк під руку – і тому
Дісталось. Залишилось лиш цурпалля.
Отож бо! Хай тримається подалі,
Бо буде непереливки йому.
Аж ось і добра ланка лободи.
М’яка, зелена, аж сама лягає
Коли лозина по її шмагає.
Ще не зміцніла, зовсім молода.
Іванко ж раз по разу наліта,
Ряди «ворожі»усе більш рідіють.
Тепер уже, напевно, не насіють
Свого насіння. Просто красота!
Аж тут бабуся вийшла на поріг,
Уздріла «битву», сплеснула руками:
- Ти що це робиш? – Б’юся з бур’янами!
А з лободи аж капає до ніг.
- Облиш мерщій в спокої лободу!
- Так то ж бур’ян? Нащо він біля хати?
Його давно потрібно порубати!
- Ні, не чіпай! Не накликай біду!
То – Божий дар, онучку, не бур’ян.
Йому життям завдячувати маєм.
Ми з мамою, ти ж бачиш, не чіпаєм?!
Нехай росте хоч, навіть, цілий лан.
Бо хто зна, як повернеться воно?
Чи не прийде ізнов проклятий голод,
Коли не буде що подать до столу,
Як то було не так уже давно?
Бабуся змовкла і з очей її
Одна по одній дві сльози скотились.
Вона зітхнула та перехрестилась,
Якісь думки ховаючи свої.
- Бабуся, люба, розкажи й мені,
Як лобода життя вам врятувала?
Ти ж мені зовсім не розповідала?!-
Пита Іванко все ще з бур’янів.
- Тебе, - сказала,- ще тоді не було.
Тоді в колгоспи саме навернули
Усіх. Рік тридцять другий йшов.
Весна у тому році не вдалася
І хліб у полі бідно виглядав.
Чомусь дощу землі Господь не дав
І спека поміж селами пройшлася.
Те, що зібрали - владі віддали,
А їй, чомусь, здалося надто мало.
Отож по селах їздили, збирали
І забирали все, що лиш могли.
Уже на осінь вибрали усе
Хто мав чого із їстівних припасів.
Картоплі не було, яке там м’ясо.
А що зима, гадали, принесе?
А що вона могла нам принести?
Попухли руки, ноги, пухло тіло.
Маленькі дітки їстоньки просили.
А де узяти? Чим же їх спасти?
За зиму перемерло півсела,
На кладовищі місця вже не стало,
А все везли. А люди все вимирали,
Одна надія на весну була.
Хто ту страшную зиму пережив.
Той вже її ніколи не забуде:
Ходили напівтіні – напівлюди
І невідомо: хто чим уже й жив?
Весна прийшла і сонечко пригріло,
І перші трави піднялись тоді.
Та люди були раді лободі,
Бо лиш вона давала трохи сили.
Напівмерці виходили із хат,
Розпухлі ноги ледве несли тіло,
Розпухлі пальці брати не хотіли.
Та йшли і рвали. Та не все підряд
А в першу чергу молоду, м’яку
Таку смачну й поживну лободичку.
І різали, і кидали в водичку,
Варили й їли їжу хоч таку.
І не було смачнішого для нас
Отих борщів із лободи простої.
Не було би без неї нас з тобою,
Такий страшений отоді був час.
Хто пережив його, той назавжди
Запам’ятає смак її незвичний
І вдячно буде згадувати вічно
Його, хоча із присмаком біди.
І завжди буде злякано чекать,
Що ті часи ще можуть повернутись.
І де тоді за поміччю звернутись,
Як нині лободу всю порубать?
Іванко кинув «шаблю» свою вбік,
Відчув, мабуть, бабусину тривогу
І з острахом поглянув на дорогу,
Де саме сунув сорок шостий рік.
І взявся з бур’янами воювати,
Що густо поросли навколо хати.
Зламав лозину. Взяв іще одну.
Рядком лягали і цупкий осот,
І лобода, й кульбаби, і щириця.
А він собі - неначе справжній лицар
Що ворогів усіх поб’є от-от.
Попавсь будяк під руку – і тому
Дісталось. Залишилось лиш цурпалля.
Отож бо! Хай тримається подалі,
Бо буде непереливки йому.
Аж ось і добра ланка лободи.
М’яка, зелена, аж сама лягає
Коли лозина по її шмагає.
Ще не зміцніла, зовсім молода.
Іванко ж раз по разу наліта,
Ряди «ворожі»усе більш рідіють.
Тепер уже, напевно, не насіють
Свого насіння. Просто красота!
Аж тут бабуся вийшла на поріг,
Уздріла «битву», сплеснула руками:
- Ти що це робиш? – Б’юся з бур’янами!
А з лободи аж капає до ніг.
- Облиш мерщій в спокої лободу!
- Так то ж бур’ян? Нащо він біля хати?
Його давно потрібно порубати!
- Ні, не чіпай! Не накликай біду!
То – Божий дар, онучку, не бур’ян.
Йому життям завдячувати маєм.
Ми з мамою, ти ж бачиш, не чіпаєм?!
Нехай росте хоч, навіть, цілий лан.
Бо хто зна, як повернеться воно?
Чи не прийде ізнов проклятий голод,
Коли не буде що подать до столу,
Як то було не так уже давно?
Бабуся змовкла і з очей її
Одна по одній дві сльози скотились.
Вона зітхнула та перехрестилась,
Якісь думки ховаючи свої.
- Бабуся, люба, розкажи й мені,
Як лобода життя вам врятувала?
Ти ж мені зовсім не розповідала?!-
Пита Іванко все ще з бур’янів.
- Тебе, - сказала,- ще тоді не було.
Тоді в колгоспи саме навернули
Усіх. Рік тридцять другий йшов.
Весна у тому році не вдалася
І хліб у полі бідно виглядав.
Чомусь дощу землі Господь не дав
І спека поміж селами пройшлася.
Те, що зібрали - владі віддали,
А їй, чомусь, здалося надто мало.
Отож по селах їздили, збирали
І забирали все, що лиш могли.
Уже на осінь вибрали усе
Хто мав чого із їстівних припасів.
Картоплі не було, яке там м’ясо.
А що зима, гадали, принесе?
А що вона могла нам принести?
Попухли руки, ноги, пухло тіло.
Маленькі дітки їстоньки просили.
А де узяти? Чим же їх спасти?
За зиму перемерло півсела,
На кладовищі місця вже не стало,
А все везли. А люди все вимирали,
Одна надія на весну була.
Хто ту страшную зиму пережив.
Той вже її ніколи не забуде:
Ходили напівтіні – напівлюди
І невідомо: хто чим уже й жив?
Весна прийшла і сонечко пригріло,
І перші трави піднялись тоді.
Та люди були раді лободі,
Бо лиш вона давала трохи сили.
Напівмерці виходили із хат,
Розпухлі ноги ледве несли тіло,
Розпухлі пальці брати не хотіли.
Та йшли і рвали. Та не все підряд
А в першу чергу молоду, м’яку
Таку смачну й поживну лободичку.
І різали, і кидали в водичку,
Варили й їли їжу хоч таку.
І не було смачнішого для нас
Отих борщів із лободи простої.
Не було би без неї нас з тобою,
Такий страшений отоді був час.
Хто пережив його, той назавжди
Запам’ятає смак її незвичний
І вдячно буде згадувати вічно
Його, хоча із присмаком біди.
І завжди буде злякано чекать,
Що ті часи ще можуть повернутись.
І де тоді за поміччю звернутись,
Як нині лободу всю порубать?
Іванко кинув «шаблю» свою вбік,
Відчув, мабуть, бабусину тривогу
І з острахом поглянув на дорогу,
Де саме сунув сорок шостий рік.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
