Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.21
18:04
Всяк прагне в небі журавля зловити,
Аби не дарма на цім світі жити.
І от вже, наче у руках він б’ється,
Чому ж синиця з дерева сміється?
Бо журавель той вирвався на волю
І над невдалим посміялась доля.
Синицю треба було полювати
Й життєву мудрість
Аби не дарма на цім світі жити.
І от вже, наче у руках він б’ється,
Чому ж синиця з дерева сміється?
Бо журавель той вирвався на волю
І над невдалим посміялась доля.
Синицю треба було полювати
Й життєву мудрість
2026.05.21
16:00
У сьогодні про тишу прошу -
Знак згори мені–чапля північна,
Світ давно у знемозі двобічній,
Двері в пекло відкриті дощу.
Заплети довгі коси весні!
Вже закінчене справжнє минуле,
Деградує лискуче поснуле,
Знак згори мені–чапля північна,
Світ давно у знемозі двобічній,
Двері в пекло відкриті дощу.
Заплети довгі коси весні!
Вже закінчене справжнє минуле,
Деградує лискуче поснуле,
2026.05.21
13:39
Пісня моєї душі -
Щирі мінорні ронделі.
Ранок відтінків пастелі
Тихо шепоче: "Пиши!"
Січень мене залишив
Жити у вічній дуелі.
Пісня моєї душі -
Щирі мінорні ронделі.
Ранок відтінків пастелі
Тихо шепоче: "Пиши!"
Січень мене залишив
Жити у вічній дуелі.
Пісня моєї душі -
2026.05.21
12:48
Замов мені,
що побажаєш.
Я
виконаю те.
На – серце це,
котреє краєш,
бо знаєш –
що побажаєш.
Я
виконаю те.
На – серце це,
котреє краєш,
бо знаєш –
2026.05.21
12:45
Все той же самий одинокий шлях
І та стежина у пригаслім полі,
Як музика, забута у полях,
На маргінесі пам'яті й недолі.
Самотній інок стрінеться тобі,
Як відповідь на болісні питання,
Немов стрибок у мисленній плавбі,
І та стежина у пригаслім полі,
Як музика, забута у полях,
На маргінесі пам'яті й недолі.
Самотній інок стрінеться тобі,
Як відповідь на болісні питання,
Немов стрибок у мисленній плавбі,
2026.05.21
09:41
Сьогодні - Всесвітній день вишиванки
На кістках тривають бісові танці,
ракетний удар залишає руїни…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я — українець!
По ночах небо геть червоне,
На кістках тривають бісові танці,
ракетний удар залишає руїни…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я — українець!
По ночах небо геть червоне,
2026.05.21
09:06
Тут спочиває Той, хто зводив храми на руїнах власного серця.
Князь, що тримав небо над Руссю,
поки його власна земля йшла з-під ніг у глибини річкові.
Ліворуч від нього – Любава,
тиха течія його юності, що втопила в собі його перші сни.
Вона – жива
2026.05.20
20:20
Раптом одчуєш як минає це життя
Порух рук моторніше за усвідомлення
Ті ґенерації моїх непережитих мрій
Що я надіюся зустріти поки рухи не зносив
І жити щоби видіти світання на зорі
Ми двигалися задля ожвавлення картини
В напрузі й незнатті що відч
Порух рук моторніше за усвідомлення
Ті ґенерації моїх непережитих мрій
Що я надіюся зустріти поки рухи не зносив
І жити щоби видіти світання на зорі
Ми двигалися задля ожвавлення картини
В напрузі й незнатті що відч
2026.05.20
17:04
Щастя — найневизначеніша і найдорожча річ у світі.
Просто хоча б сісти в перерві за каву, помріяти.
Дивно, але б я кинув роботу, квартиру машину і друзів.
Кому це потрібно, коли є любов у Парижі з тобою?
Неспішна вечеря, романтика, запітнілі вікна і
Просто хоча б сісти в перерві за каву, помріяти.
Дивно, але б я кинув роботу, квартиру машину і друзів.
Кому це потрібно, коли є любов у Парижі з тобою?
Неспішна вечеря, романтика, запітнілі вікна і
2026.05.20
16:36
В довгій тиші - відьми,миші,
У глибинах чути хор,
Акцептовані масони
Варять з цинком мельхіор …
Ллється світло недіяння -
Будить вранішній етер,
Спить свідомість… У чеканні
У глибинах чути хор,
Акцептовані масони
Варять з цинком мельхіор …
Ллється світло недіяння -
Будить вранішній етер,
Спить свідомість… У чеканні
2026.05.20
12:04
БІЛИЙ САРКОФАГ: НІЧ НА СТРІТЕННЯ ДЛЯ КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА
На схилі віку, коли вишгородські вітри стали надто холодними, Ярослав сів на березі свого життя, де зустрілися дві стихії: Любов і Мудрість.
Перед його внутрішнім зором, мов у мутних водах Дніпра,
2026.05.20
11:33
О першій ночі я не сплю.
Шукаю в темнім океані
Величну і нову зорю,
Думки і почуття жадані.
У магмі ночі віднайду
Мінливу трепетну жар-птицю,
Яка народжена з вогню,
Яка мені колись наснилась.
Шукаю в темнім океані
Величну і нову зорю,
Думки і почуття жадані.
У магмі ночі віднайду
Мінливу трепетну жар-птицю,
Яка народжена з вогню,
Яка мені колись наснилась.
2026.05.20
10:42
Розілляла ніч каву розчинну
на долівку вугільних небес.
Ти не бійся, моя серпантинна,
обіцяю, тебе не покину...
Знову лячно? Нехай йому грець!
Та хіба ти не звикла до струсів,
потрясінь і ударів судьби?
на долівку вугільних небес.
Ти не бійся, моя серпантинна,
обіцяю, тебе не покину...
Знову лячно? Нехай йому грець!
Та хіба ти не звикла до струсів,
потрясінь і ударів судьби?
2026.05.19
18:03
Люди запилених перехресть
Замовили в ковалів залізних снів
Трохи гострих апострофів.
Вони ще не знали,
Що сухий ясен торішнього
Втопився в прозорому Озері Сліз*,
А на поверхні того спокійного ставу,
Яку не може збурити
Замовили в ковалів залізних снів
Трохи гострих апострофів.
Вони ще не знали,
Що сухий ясен торішнього
Втопився в прозорому Озері Сліз*,
А на поверхні того спокійного ставу,
Яку не може збурити
2026.05.19
16:26
Навколо - тепло, а у серці - темно.
Стискають горло помилки, гріхи.
Неначе, травень... І давно сніги
Завершили історію буремну...
Хіба ще актуальна пісня щемна
Для простору ледачої нудьги?
Бо навесні всі тьмяні береги
Стискають горло помилки, гріхи.
Неначе, травень... І давно сніги
Завершили історію буремну...
Хіба ще актуальна пісня щемна
Для простору ледачої нудьги?
Бо навесні всі тьмяні береги
2026.05.19
13:41
На перевалі торохкотять закіптюжені авто.
Кам’яними стежками блукають туристи,
смакують осінь, мов вистояне вино,
купують каву, сендвічі, кожушки і намиста.
Видряпавшись на вершину, вигукують: «Боже!
Онде гори, наче льодяники кольорові.»
Летять на
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Кам’яними стежками блукають туристи,
смакують осінь, мов вистояне вино,
купують каву, сендвічі, кожушки і намиста.
Видряпавшись на вершину, вигукують: «Боже!
Онде гори, наче льодяники кольорові.»
Летять на
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.05.14
2026.05.13
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Балада про лободу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Балада про лободу
Іванко взяв лозину замашну
І взявся з бур’янами воювати,
Що густо поросли навколо хати.
Зламав лозину. Взяв іще одну.
Рядком лягали і цупкий осот,
І лобода, й кульбаби, і щириця.
А він собі - неначе справжній лицар
Що ворогів усіх поб’є от-от.
Попавсь будяк під руку – і тому
Дісталось. Залишилось лиш цурпалля.
Отож бо! Хай тримається подалі,
Бо буде непереливки йому.
Аж ось і добра ланка лободи.
М’яка, зелена, аж сама лягає
Коли лозина по її шмагає.
Ще не зміцніла, зовсім молода.
Іванко ж раз по разу наліта,
Ряди «ворожі»усе більш рідіють.
Тепер уже, напевно, не насіють
Свого насіння. Просто красота!
Аж тут бабуся вийшла на поріг,
Уздріла «битву», сплеснула руками:
- Ти що це робиш? – Б’юся з бур’янами!
А з лободи аж капає до ніг.
- Облиш мерщій в спокої лободу!
- Так то ж бур’ян? Нащо він біля хати?
Його давно потрібно порубати!
- Ні, не чіпай! Не накликай біду!
То – Божий дар, онучку, не бур’ян.
Йому життям завдячувати маєм.
Ми з мамою, ти ж бачиш, не чіпаєм?!
Нехай росте хоч, навіть, цілий лан.
Бо хто зна, як повернеться воно?
Чи не прийде ізнов проклятий голод,
Коли не буде що подать до столу,
Як то було не так уже давно?
Бабуся змовкла і з очей її
Одна по одній дві сльози скотились.
Вона зітхнула та перехрестилась,
Якісь думки ховаючи свої.
- Бабуся, люба, розкажи й мені,
Як лобода життя вам врятувала?
Ти ж мені зовсім не розповідала?!-
Пита Іванко все ще з бур’янів.
- Тебе, - сказала,- ще тоді не було.
Тоді в колгоспи саме навернули
Усіх. Рік тридцять другий йшов.
Весна у тому році не вдалася
І хліб у полі бідно виглядав.
Чомусь дощу землі Господь не дав
І спека поміж селами пройшлася.
Те, що зібрали - владі віддали,
А їй, чомусь, здалося надто мало.
Отож по селах їздили, збирали
І забирали все, що лиш могли.
Уже на осінь вибрали усе
Хто мав чого із їстівних припасів.
Картоплі не було, яке там м’ясо.
А що зима, гадали, принесе?
А що вона могла нам принести?
Попухли руки, ноги, пухло тіло.
Маленькі дітки їстоньки просили.
А де узяти? Чим же їх спасти?
За зиму перемерло півсела,
На кладовищі місця вже не стало,
А все везли. А люди все вимирали,
Одна надія на весну була.
Хто ту страшную зиму пережив.
Той вже її ніколи не забуде:
Ходили напівтіні – напівлюди
І невідомо: хто чим уже й жив?
Весна прийшла і сонечко пригріло,
І перші трави піднялись тоді.
Та люди були раді лободі,
Бо лиш вона давала трохи сили.
Напівмерці виходили із хат,
Розпухлі ноги ледве несли тіло,
Розпухлі пальці брати не хотіли.
Та йшли і рвали. Та не все підряд
А в першу чергу молоду, м’яку
Таку смачну й поживну лободичку.
І різали, і кидали в водичку,
Варили й їли їжу хоч таку.
І не було смачнішого для нас
Отих борщів із лободи простої.
Не було би без неї нас з тобою,
Такий страшений отоді був час.
Хто пережив його, той назавжди
Запам’ятає смак її незвичний
І вдячно буде згадувати вічно
Його, хоча із присмаком біди.
І завжди буде злякано чекать,
Що ті часи ще можуть повернутись.
І де тоді за поміччю звернутись,
Як нині лободу всю порубать?
Іванко кинув «шаблю» свою вбік,
Відчув, мабуть, бабусину тривогу
І з острахом поглянув на дорогу,
Де саме сунув сорок шостий рік.
І взявся з бур’янами воювати,
Що густо поросли навколо хати.
Зламав лозину. Взяв іще одну.
Рядком лягали і цупкий осот,
І лобода, й кульбаби, і щириця.
А він собі - неначе справжній лицар
Що ворогів усіх поб’є от-от.
Попавсь будяк під руку – і тому
Дісталось. Залишилось лиш цурпалля.
Отож бо! Хай тримається подалі,
Бо буде непереливки йому.
Аж ось і добра ланка лободи.
М’яка, зелена, аж сама лягає
Коли лозина по її шмагає.
Ще не зміцніла, зовсім молода.
Іванко ж раз по разу наліта,
Ряди «ворожі»усе більш рідіють.
Тепер уже, напевно, не насіють
Свого насіння. Просто красота!
Аж тут бабуся вийшла на поріг,
Уздріла «битву», сплеснула руками:
- Ти що це робиш? – Б’юся з бур’янами!
А з лободи аж капає до ніг.
- Облиш мерщій в спокої лободу!
- Так то ж бур’ян? Нащо він біля хати?
Його давно потрібно порубати!
- Ні, не чіпай! Не накликай біду!
То – Божий дар, онучку, не бур’ян.
Йому життям завдячувати маєм.
Ми з мамою, ти ж бачиш, не чіпаєм?!
Нехай росте хоч, навіть, цілий лан.
Бо хто зна, як повернеться воно?
Чи не прийде ізнов проклятий голод,
Коли не буде що подать до столу,
Як то було не так уже давно?
Бабуся змовкла і з очей її
Одна по одній дві сльози скотились.
Вона зітхнула та перехрестилась,
Якісь думки ховаючи свої.
- Бабуся, люба, розкажи й мені,
Як лобода життя вам врятувала?
Ти ж мені зовсім не розповідала?!-
Пита Іванко все ще з бур’янів.
- Тебе, - сказала,- ще тоді не було.
Тоді в колгоспи саме навернули
Усіх. Рік тридцять другий йшов.
Весна у тому році не вдалася
І хліб у полі бідно виглядав.
Чомусь дощу землі Господь не дав
І спека поміж селами пройшлася.
Те, що зібрали - владі віддали,
А їй, чомусь, здалося надто мало.
Отож по селах їздили, збирали
І забирали все, що лиш могли.
Уже на осінь вибрали усе
Хто мав чого із їстівних припасів.
Картоплі не було, яке там м’ясо.
А що зима, гадали, принесе?
А що вона могла нам принести?
Попухли руки, ноги, пухло тіло.
Маленькі дітки їстоньки просили.
А де узяти? Чим же їх спасти?
За зиму перемерло півсела,
На кладовищі місця вже не стало,
А все везли. А люди все вимирали,
Одна надія на весну була.
Хто ту страшную зиму пережив.
Той вже її ніколи не забуде:
Ходили напівтіні – напівлюди
І невідомо: хто чим уже й жив?
Весна прийшла і сонечко пригріло,
І перші трави піднялись тоді.
Та люди були раді лободі,
Бо лиш вона давала трохи сили.
Напівмерці виходили із хат,
Розпухлі ноги ледве несли тіло,
Розпухлі пальці брати не хотіли.
Та йшли і рвали. Та не все підряд
А в першу чергу молоду, м’яку
Таку смачну й поживну лободичку.
І різали, і кидали в водичку,
Варили й їли їжу хоч таку.
І не було смачнішого для нас
Отих борщів із лободи простої.
Не було би без неї нас з тобою,
Такий страшений отоді був час.
Хто пережив його, той назавжди
Запам’ятає смак її незвичний
І вдячно буде згадувати вічно
Його, хоча із присмаком біди.
І завжди буде злякано чекать,
Що ті часи ще можуть повернутись.
І де тоді за поміччю звернутись,
Як нині лободу всю порубать?
Іванко кинув «шаблю» свою вбік,
Відчув, мабуть, бабусину тривогу
І з острахом поглянув на дорогу,
Де саме сунув сорок шостий рік.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
