Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.24
14:59
Все за звичаєм у Феодосії,
Навіть море там Чорне і досі є.
Та якби з тих країв
Дідько взяв москалів,
Як би гарно було в Феодосії.
Партизани в горах Дагестану
У капкан упіймали шайтана.
Навіть море там Чорне і досі є.
Та якби з тих країв
Дідько взяв москалів,
Як би гарно було в Феодосії.
Партизани в горах Дагестану
У капкан упіймали шайтана.
2026.08.24
13:14
Ніщо не є важливішим за кокон! -
Щось раптом виникає і зоріє,
Та крок ніяк не зробиш у ефірі
Бо сили всі вже витратив на мрії...
Кінець всьому вночі можливий тільки,
А день до того, мов кімвал дзвенячий,
Де мудрість непомітного Сатурну
Щось раптом виникає і зоріє,
Та крок ніяк не зробиш у ефірі
Бо сили всі вже витратив на мрії...
Кінець всьому вночі можливий тільки,
А день до того, мов кімвал дзвенячий,
Де мудрість непомітного Сатурну
2026.08.24
12:45
Про що розмови в нас? Про часовиння
Про сенси існувань, невідворотного,
Про роздуми, що проростають з тім’я,
Про світло, темноту, про необхідність
Любові.
Але здається, що в цій явності,
Ті ж самі вигуки і пошуки,
І розірветься мить заслоною
Про сенси існувань, невідворотного,
Про роздуми, що проростають з тім’я,
Про світло, темноту, про необхідність
Любові.
Але здається, що в цій явності,
Ті ж самі вигуки і пошуки,
І розірветься мить заслоною
2026.08.24
12:33
Фінал. Останній крок Лагіди
«Історія запам'ятає її як коханку Риму.
Мені ж вона залишить право
бути його єдиним незавойованим ворогом».
З уст царівни Єгипту Арсіної, наймолодшої з Лагідів
Римський офіцер стоїть на відстані удару меча.
2026.08.24
12:14
Не заганяй себе у кут
чи розпачу, чи безнадії.
Доцільніш тупцювання тут —
ну хоч би крок, хоч спроба дії.
Нерідко помилка — урок.
Його засвоїш — рухайсь далі
на вищий досвіду виток
чи розпачу, чи безнадії.
Доцільніш тупцювання тут —
ну хоч би крок, хоч спроба дії.
Нерідко помилка — урок.
Його засвоїш — рухайсь далі
на вищий досвіду виток
2026.08.24
11:28
То дощ холодний, то нервовий сніг.
Спектакль природи чи її тортури.
Ти до мети крізь вічність швидко біг,
Крізь творчість пробирався до натури.
Біжить крізь сніг стрімкий єдиноріг.
Стоять застигло крижані скульптури.
Природа іспит приготує нам.
Спектакль природи чи її тортури.
Ти до мети крізь вічність швидко біг,
Крізь творчість пробирався до натури.
Біжить крізь сніг стрімкий єдиноріг.
Стоять застигло крижані скульптури.
Природа іспит приготує нам.
2026.08.24
07:32
Металися бурі, згори гримкотіло,
Ще голод додався до різних всіх бід,
Але не розпалася ти, не зотліла,
Не зникла, як спалах комети чи слід.
Ти глибоко дуже пустила коріння
І стала сильніше давно від трави, -
Найкраща країна, - моя Україно,
Заради с
Ще голод додався до різних всіх бід,
Але не розпалася ти, не зотліла,
Не зникла, як спалах комети чи слід.
Ти глибоко дуже пустила коріння
І стала сильніше давно від трави, -
Найкраща країна, - моя Україно,
Заради с
2026.08.23
22:31
Трава волоссям, а ти левиця на осонні
Неспокій твій, уста зволожиш язиком
Вино ллючи, твій згляд зустрів мій, сяючи
Твого лиця торкаюсь пальцем, знаючи
Для мене ти – Вода, яка танцює
Неспокій твій, уста зволожиш язиком
Вино ллючи, твій згляд зустрів мій, сяючи
Твого лиця торкаюсь пальцем, знаючи
Для мене ти – Вода, яка танцює
2026.08.23
21:17
на що мені сумнівних істин
проблем закреслено потреб
я радше обираю відстань
і незавершений портрет
кидаючи в простий горнець
відомі всім інгредієнти
додам іще насамкінець
дещицю прянощів секретних
проблем закреслено потреб
я радше обираю відстань
і незавершений портрет
кидаючи в простий горнець
відомі всім інгредієнти
додам іще насамкінець
дещицю прянощів секретних
2026.08.23
19:37
Чи ми трипільці, чи скіфи, сармати…
Йдемо вперед попри війни і втрати…
Ми - українці, від славних - нащадки
І за плечима про давніх є згадки -
Не клич в минуле, знання - настанови
Як жити далі і жити знову,
Як не творити для себе кумирів,
Йдемо вперед попри війни і втрати…
Ми - українці, від славних - нащадки
І за плечима про давніх є згадки -
Не клич в минуле, знання - настанови
Як жити далі і жити знову,
Як не творити для себе кумирів,
2026.08.23
18:45
Героїне мого роману!
Незабаром - глуха зима.
Усвідомлюю: ти - омана,
Розумію: тебе нема.
А проте, відчуваю ніжний,
Теплий дотик твоїх долонь.
Вже у віці моїм "колишні"
Незабаром - глуха зима.
Усвідомлюю: ти - омана,
Розумію: тебе нема.
А проте, відчуваю ніжний,
Теплий дотик твоїх долонь.
Вже у віці моїм "колишні"
2026.08.23
15:06
Я купляю в атебе
Плавлений сирок-
І тому я точно знаю:
З ним все буде ок!
Не купляю я сирки
Десь поза атебе,
Бо всюди хочуть наї.. обдурити
Плавлений сирок-
І тому я точно знаю:
З ним все буде ок!
Не купляю я сирки
Десь поза атебе,
Бо всюди хочуть наї.. обдурити
2026.08.23
14:05
Московіти завжди були нахабні й підступні.
Як не збрешуть, то і кроку, напевно не ступлять.
Хоч що хоч наобіцяють та будуть клянутись.
І ножа у спину встромлять, варто відвернутись
І вони такими були, мабуть ще одвіку.
Давні літописні зводи тому гарн
Як не збрешуть, то і кроку, напевно не ступлять.
Хоч що хоч наобіцяють та будуть клянутись.
І ножа у спину встромлять, варто відвернутись
І вони такими були, мабуть ще одвіку.
Давні літописні зводи тому гарн
2026.08.23
13:27
Барва знамена і тло
Ворог наш такий як є –
віднімає, топче, б’є.
Чи настав, чи настає
час забрати все своє.
Спадок наш, країв Земля –
зазіхання від кремля.
Ця околиця Русі
хоче землі наші всі.
Крила в леті, хижий птах,
чар кінець, останній
2026.08.23
13:23
Крізь роти кленів бачу вдалині
Тендітний образ, дорогий і любий.
Злились бажання вищі і земні,
Які мене відродять і погублять.
Проб'юсь крізь товщу льоду і страхів,
Крізь непорушні і міцні фортеці
До радісних нескорених світів.
Доходить крайній і
Тендітний образ, дорогий і любий.
Злились бажання вищі і земні,
Які мене відродять і погублять.
Проб'юсь крізь товщу льоду і страхів,
Крізь непорушні і міцні фортеці
До радісних нескорених світів.
Доходить крайній і
2026.08.23
12:20
Ця нiч менi не допоможе,
Пройти крiзь стiну твоїх снiв,
Де небо гримає вороже.
Врятуй i захисти нас Боже!
I в тишi чути цвiркунiв.
Заграла музика крилата,
Думками в неї упiрну.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Пройти крiзь стiну твоїх снiв,
Де небо гримає вороже.
Врятуй i захисти нас Боже!
I в тишi чути цвiркунiв.
Заграла музика крилата,
Думками в неї упiрну.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Балада про лободу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Балада про лободу
Іванко взяв лозину замашну
І взявся з бур’янами воювати,
Що густо поросли навколо хати.
Зламав лозину. Взяв іще одну.
Рядком лягали і цупкий осот,
І лобода, й кульбаби, і щириця.
А він собі - неначе справжній лицар
Що ворогів усіх поб’є от-от.
Попавсь будяк під руку – і тому
Дісталось. Залишилось лиш цурпалля.
Отож бо! Хай тримається подалі,
Бо буде непереливки йому.
Аж ось і добра ланка лободи.
М’яка, зелена, аж сама лягає
Коли лозина по її шмагає.
Ще не зміцніла, зовсім молода.
Іванко ж раз по разу наліта,
Ряди «ворожі»усе більш рідіють.
Тепер уже, напевно, не насіють
Свого насіння. Просто красота!
Аж тут бабуся вийшла на поріг,
Уздріла «битву», сплеснула руками:
- Ти що це робиш? – Б’юся з бур’янами!
А з лободи аж капає до ніг.
- Облиш мерщій в спокої лободу!
- Так то ж бур’ян? Нащо він біля хати?
Його давно потрібно порубати!
- Ні, не чіпай! Не накликай біду!
То – Божий дар, онучку, не бур’ян.
Йому життям завдячувати маєм.
Ми з мамою, ти ж бачиш, не чіпаєм?!
Нехай росте хоч, навіть, цілий лан.
Бо хто зна, як повернеться воно?
Чи не прийде ізнов проклятий голод,
Коли не буде що подать до столу,
Як то було не так уже давно?
Бабуся змовкла і з очей її
Одна по одній дві сльози скотились.
Вона зітхнула та перехрестилась,
Якісь думки ховаючи свої.
- Бабуся, люба, розкажи й мені,
Як лобода життя вам врятувала?
Ти ж мені зовсім не розповідала?!-
Пита Іванко все ще з бур’янів.
- Тебе, - сказала,- ще тоді не було.
Тоді в колгоспи саме навернули
Усіх. Рік тридцять другий йшов.
Весна у тому році не вдалася
І хліб у полі бідно виглядав.
Чомусь дощу землі Господь не дав
І спека поміж селами пройшлася.
Те, що зібрали - владі віддали,
А їй, чомусь, здалося надто мало.
Отож по селах їздили, збирали
І забирали все, що лиш могли.
Уже на осінь вибрали усе
Хто мав чого із їстівних припасів.
Картоплі не було, яке там м’ясо.
А що зима, гадали, принесе?
А що вона могла нам принести?
Попухли руки, ноги, пухло тіло.
Маленькі дітки їстоньки просили.
А де узяти? Чим же їх спасти?
За зиму перемерло півсела,
На кладовищі місця вже не стало,
А все везли. А люди все вимирали,
Одна надія на весну була.
Хто ту страшную зиму пережив.
Той вже її ніколи не забуде:
Ходили напівтіні – напівлюди
І невідомо: хто чим уже й жив?
Весна прийшла і сонечко пригріло,
І перші трави піднялись тоді.
Та люди були раді лободі,
Бо лиш вона давала трохи сили.
Напівмерці виходили із хат,
Розпухлі ноги ледве несли тіло,
Розпухлі пальці брати не хотіли.
Та йшли і рвали. Та не все підряд
А в першу чергу молоду, м’яку
Таку смачну й поживну лободичку.
І різали, і кидали в водичку,
Варили й їли їжу хоч таку.
І не було смачнішого для нас
Отих борщів із лободи простої.
Не було би без неї нас з тобою,
Такий страшений отоді був час.
Хто пережив його, той назавжди
Запам’ятає смак її незвичний
І вдячно буде згадувати вічно
Його, хоча із присмаком біди.
І завжди буде злякано чекать,
Що ті часи ще можуть повернутись.
І де тоді за поміччю звернутись,
Як нині лободу всю порубать?
Іванко кинув «шаблю» свою вбік,
Відчув, мабуть, бабусину тривогу
І з острахом поглянув на дорогу,
Де саме сунув сорок шостий рік.
І взявся з бур’янами воювати,
Що густо поросли навколо хати.
Зламав лозину. Взяв іще одну.
Рядком лягали і цупкий осот,
І лобода, й кульбаби, і щириця.
А він собі - неначе справжній лицар
Що ворогів усіх поб’є от-от.
Попавсь будяк під руку – і тому
Дісталось. Залишилось лиш цурпалля.
Отож бо! Хай тримається подалі,
Бо буде непереливки йому.
Аж ось і добра ланка лободи.
М’яка, зелена, аж сама лягає
Коли лозина по її шмагає.
Ще не зміцніла, зовсім молода.
Іванко ж раз по разу наліта,
Ряди «ворожі»усе більш рідіють.
Тепер уже, напевно, не насіють
Свого насіння. Просто красота!
Аж тут бабуся вийшла на поріг,
Уздріла «битву», сплеснула руками:
- Ти що це робиш? – Б’юся з бур’янами!
А з лободи аж капає до ніг.
- Облиш мерщій в спокої лободу!
- Так то ж бур’ян? Нащо він біля хати?
Його давно потрібно порубати!
- Ні, не чіпай! Не накликай біду!
То – Божий дар, онучку, не бур’ян.
Йому життям завдячувати маєм.
Ми з мамою, ти ж бачиш, не чіпаєм?!
Нехай росте хоч, навіть, цілий лан.
Бо хто зна, як повернеться воно?
Чи не прийде ізнов проклятий голод,
Коли не буде що подать до столу,
Як то було не так уже давно?
Бабуся змовкла і з очей її
Одна по одній дві сльози скотились.
Вона зітхнула та перехрестилась,
Якісь думки ховаючи свої.
- Бабуся, люба, розкажи й мені,
Як лобода життя вам врятувала?
Ти ж мені зовсім не розповідала?!-
Пита Іванко все ще з бур’янів.
- Тебе, - сказала,- ще тоді не було.
Тоді в колгоспи саме навернули
Усіх. Рік тридцять другий йшов.
Весна у тому році не вдалася
І хліб у полі бідно виглядав.
Чомусь дощу землі Господь не дав
І спека поміж селами пройшлася.
Те, що зібрали - владі віддали,
А їй, чомусь, здалося надто мало.
Отож по селах їздили, збирали
І забирали все, що лиш могли.
Уже на осінь вибрали усе
Хто мав чого із їстівних припасів.
Картоплі не було, яке там м’ясо.
А що зима, гадали, принесе?
А що вона могла нам принести?
Попухли руки, ноги, пухло тіло.
Маленькі дітки їстоньки просили.
А де узяти? Чим же їх спасти?
За зиму перемерло півсела,
На кладовищі місця вже не стало,
А все везли. А люди все вимирали,
Одна надія на весну була.
Хто ту страшную зиму пережив.
Той вже її ніколи не забуде:
Ходили напівтіні – напівлюди
І невідомо: хто чим уже й жив?
Весна прийшла і сонечко пригріло,
І перші трави піднялись тоді.
Та люди були раді лободі,
Бо лиш вона давала трохи сили.
Напівмерці виходили із хат,
Розпухлі ноги ледве несли тіло,
Розпухлі пальці брати не хотіли.
Та йшли і рвали. Та не все підряд
А в першу чергу молоду, м’яку
Таку смачну й поживну лободичку.
І різали, і кидали в водичку,
Варили й їли їжу хоч таку.
І не було смачнішого для нас
Отих борщів із лободи простої.
Не було би без неї нас з тобою,
Такий страшений отоді був час.
Хто пережив його, той назавжди
Запам’ятає смак її незвичний
І вдячно буде згадувати вічно
Його, хоча із присмаком біди.
І завжди буде злякано чекать,
Що ті часи ще можуть повернутись.
І де тоді за поміччю звернутись,
Як нині лободу всю порубать?
Іванко кинув «шаблю» свою вбік,
Відчув, мабуть, бабусину тривогу
І з острахом поглянув на дорогу,
Де саме сунув сорок шостий рік.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
