- Нехай коза, аби тільки з чужого села. - жартує услід парубкам сутулий дідуган. - Бач, мода у них на залицяння до дівок з інших сіл, ніби свої чимсь гірші.
- Зі своїми виросли, не сприймають їх як майбутніх дружин. - дідугану перечить сусід, огрядний підстаркуватець. - Ото з трьома парубками, що он де пішли, з дитинства гралася Вірка, ровесниця їхня. Чотирирічною побачила якось, як, ставши у ряд, справляють малу потребу хлопчики. Вона й собі їхнім способом, коли організм попросив. Та де ж там - не вдалося малій штучки знайти, якою хлопчики орудували. Шукала, шукала тай обдзюрилась.
- До чого тут Вірка, сусіде? - станцював бровами сутулий.
- Як же, - гигикнув огрядний, - може, й дотепер вважають її недотепою хлопці.
- У Вірки тої чоловік з Канади. Бізнесмен! То ж усе-таки добре знаходить те, що потрібно їй. - вирвалось у сутулого і з вітром попутним навздогін парубкам полетіло.
Троє за пів сотні метрів оглянулись.
- Ви щось кричали нам, діду? - запитав стрункий Сергій.
- Та чимчикуйте з Богом! - надів на вітер сутулий.
Трьом цікаво, які теревені за спинами у них затіяли, але мусять поспішати, бо танці в сусідньому селі ось-ось розпочнуться.
- Здається, про нашу справу діди. - пхикнув кучерявий Іван.
- Яку ж це нашу? - здивувався кремезний Юрій.
- Тьху, Юрку! - хитнулись кучері Івана. - Увімкни мізки!
- Увімкни й не вимикай! - докинув Сергій.
- Ага, справа кавалерів... - врешті здогадався Юрій. - Моя Катька знову зачарує. Яка ж вона гарна у всіх платтях, які вдягала! Як личать їй прикраси усякі! А коли заговорить, так і хочеться до вуст її припасти. Правда, здебільшого мовчить, до мене придивляється.
- До взуття та одягу твого радше. - пришвидшує крок Сергій.
- Що ж тут дивного? - почуте дратує Юрія. - Навіщо Катьці якийсь ботанік, що пильнує лишень окуляри свої, а зовнішнім виглядом не переймається. Катька одразу визначила, з ким не осоромиться. Так, так, скажу вам, друзяки, толкова вона у мене. Не дівка, а мікроскоп: нічого повз увагу її не гайне. Й цікава до всього: геть усе розпитала про мене.
- Не так про тебе, як про твої статки. - уточнив Іван. - Ще й перевірила сказане мною у розмові з Сергієм.
- Тай добре. - буркнув Юрій. - Не хоче Катька кота у мішку... Одружимось і все у нас буде... кремезно! Ха-ха! Моя статура міцна, й Катька не Дюймовочка. Дім батьків моїх, де житимемо, як фортеця завбільшки, сад коло дому на гектар розбігся...
- Цікавий підхід... Визначаєш майбутнє за зовнішнім, точніше за тим, що кидається у вічі одразу. - гомонілось Іванові. - В такому випадку, друже, мої й Наталчині кучері...
- Ха-ха-ха! - розвеселився ще дужче Юрій. - ви й насправді обоє кучеряві, тобто непередбачувані.
- Так здавна кажуть. - замислився Іван. - Не знаю радіти чи шкребти потилицю...
- Красуня твоя Наталка! Таку на руках не гріх носити. То ж стерпиш усі її прибабахи, замислений. - стрибала щелепа Юрія. - Обидві наші дівки - красуні, не те, що у Сергія...
- Стрункому варто поміркувати... - натякнув Іван.
- Що не так, хлопці? - оглянувся, ідучи попереду, Сергій.
Двоє посипали навперебій.
- Що то за дівка, що скромніше від хлопців вдягнена.
- Нігті не фарбовані, очі не підведені... Лінива!
- Мовчить, як статуя, коли інші підтримують бесіду.
- Зростом не вийшла.
- Вдача за сімома замками.
- Сіра миша!
- Дуже сіра!
- Годі! - відмахнувся Сергій. - Я Іринку люблю! Чуєте? Не Ірку, а Іринку. Не дівку, а дівчину!
У двох скептичні посмішки.
- Романтик!
- Ідеаліст!
- З несмаком!
- Сліпець!
Сергій од почутого полотніє.
- Замовкніть, хлопці!
Дружба, кажуть, проявляється у відчутті міри. Двоє прикусили язик, аби не зробити другові вкрай боляче. Решту дороги пройшли мовчки. У клубі, звідки вирвавсь на простір танцювальний ритм, блимав прожектор - розвага захмелілих місцевих. Невже й сьогодні будуть провокувати... І хто провокуватиме? Та бульката дрібота, яку суворим поглядом відсторониш, чи ті, що шаління зграї відчують?
Друзі прочинили вхідні клубу. Назустріч - п'янючий парубок. На ходу розстібає гудзик штанів.
- Дорогу! - гарикнув і, спіткнувшись об поріг, полетів сторч головою.
- Може й не поспішати надалі бігун. - вказав на змокрілу матню парубка Юрій.
До залу йшли вузьким коридором. Зупинилися коло старенької з віником та совком у руках.
- В гамі прибираєте, бабцю? - здивувалися.
- Ой, синочки! - зітхнула старенька й увійшла в кімнату праворуч.
Сергій кивнув хлопцям.
- Гайда за прибиральницею: розпитаємо, що коїться.
Кімната, в якій розмовляли, була всіяна недопалками. На масивному столі пляшки з-під горілки і колода карт. Запах тютюнового диму роздирає ніздрі.
- Що коїться? - перепитала старенька. - Котиться місцева молодь у безодню! За моєї молодості п'яного в народний дім не пускали, соромили, а тепер юнака, що вперше на танці приходить, без кількох пляшок у клуб не впустять... Ще й напоять до чортиків, у кавалери посвячуючи. Господи, прости недолугим за таку посвяту.
- Ми від цього ритуалу відмовились! - вигукнув Юрій. - інші у нас принципи.
- Тому й не долюблюють вас місцеві, м'яко кажучи. - барвить зажуру старенька.
- Байдуже! - змальовує з облич друзів Іван і трійця прямує у зал.
У просторому залі очі трьох розшукали улюблені постаті у світловому мерехтінні: вони то зникали, то знову вигулькували з-за спин танцюристів. Катерина, до якої одразу побіг Юрій, танцювала поблизу вікна. Світло-червона з мереживом сукня дівчини вирізняла її з-поміж усіх. Юрію уявлялось, що він наближається до екзотичної квітки, чиї пелюстки ось-ось доторкнуться його губ, але за мить уже побачив перед собою багряний знак запитання.
- Чому запізнився?
- Я... Я... - парубка пригнітило невдоволення, яке аж через край вихлюпнула Катерина, тому не знаходив слів для пояснення. Стояв понуро і теж добирав іскор образи.
Наталія, помітивши Івана, вистрибнула на сцену, де гупав головою у бубен якийсь біснуватий, а за місцевими мірками, далебі, геройський парубок, і нахилила до нього кучері.
- Ревнуй, Іване!
Ірина, як завше, була осторонь дійства до приходу Сергія - усамітненою і мовчазною і тільки тепер ворухнула тонкими вустами.
- Здрастуй, коханий!
Сергій бачив той порух на відстані, поки ішов назустріч їй. Ішов і роздумував, чому увагою оминув дівчат ефектних, із життєрадісним сміхом, тих, урешті, що заставляють добиватися їх, аби почуття кавалера буяли вповні. Іринка зовсім не схожа до таких. Без шарму... Чи й насправді сіра миша, як мовлять друзі. А все ж... їхня душевна близькість проростає з чогось іще невідомого йому, можливо, прихованого її вдачею. Час виокремить цю таємницю.
За крок до Ірини Сергій повернув ліворуч - так рвучко, що танцюрист, якого зачепив плечем, гепнувся на підлогу. Неподалік на руках Юрія повисли четверо місцевих, а п'ятий гатив схопленого у сонячне сплетіння, тож від рук і ніг Сергія залежало життєдайне... За кілька миттєвостей звільнений Юрій вгамовував біль на долівці, а його рятівник, як тільки міг, блокував удари п'ятьох. Івана не відпустив зі сцени бубноголовий, що, було, схопив за перса Наталію і тепер вони удвох з Іваном котилися сценою у двобої.
З усіх закутків залу, мов гоголівські упирі зі щілин церкви, посунули на трьох невгодних довготелесі й куці, ошалілі й нацьковані - усі, кому баглося вдарити. Їх заледве міг бачити Сергій: упав на долівку від пропущеного удару у скроню і начебто віддалявся далеко, аж ген у монотонний гул... І раптом монотонне розірвав крик Іринки.
- Зупиніться, звірі!
В наступну мить тендітна дівчина упала на Сергія навзнак, прикриваючи від ударів. Разючі підошви й кулаки шаленців зависли у повітрі, хтось когось відтягнув за плечі у сторону, а всі ті довготелесі й куці ні в сих, ні в тих завмерли на місці чи то спантеличено, чи то ображено.. З ними разом ніби й час зупинився, здалося. Лишень Сергій упіймав його стрімкість у перетворенні сірого на яскраве...
- Ти незрівняна, Іринко. – прошепотів. – Назавше!