Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в даль прощальний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені спо
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в даль прощальний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені спо
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про сойку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про сойку
Пішли із сином якось ми до лісу,
Пройтися, може, ягід назбирать,
Хоч на те мало сподівались, звісно,
Ще ж не сезон. Та кошика узять
Сказала мама. Їй бо ліпше знати,
Ми з сином тільки в гості приїздим.
Вона ж тут прожила вже літ багато
І зимувала рівно стільки ж зим.
Зайшли у ліс по втоптаній стежині,
Мабуть, не забувають земляки.
Колись були тут зарості малини,
Ще пам’ятаю, бу́ли малюки,
То часто сюди бігали, «пасли́ся»,
Як говорила мама в ті часи.
Малинник є та лиш зелене листя
Та цвіт. Його, на жаль, не поїси.
Йдемо в тіні беріз, дубів і сосен,
Зусюди спів пташиний доліта.
«Чи я його ще розрізняю досі?» -
Себе самого раптом запитав.
Дослухався. Кажу тихенько сину:
«Зозуля, чуєш он кричить «ку-ку»,
А он шпака, здається, посвист лине,
А там довбе он дятел на дубку.
І дрізд он, чуєш-чуєш, як співає.
Хоча, чекай-чекай, щось тут не те!»
Мене із пантелику щось збиває.
Прислухався до співів тих, проте,
Не зразу зрозумів у чім причина.
Але згадав і, навіть, розсміявсь.
«То сойка надурила мене, сину,
Вона концерт затіяла для нас.
Бо ж вміє, клята, всіх переспівати:
Вона і дрізд, і шпак, вона й сова,
І тетерева вміє розіграти.
А я, бач, в місті все позабував».
«Хто така – сойка?» - син мене питає.
«Є така пташка, водиться в лісах,
Вона таке яскраве пір’я має.
Як стрінем, глянеш, яка то краса».
«А розкажи мені про сойку, тату».
«Про сойку? Ну, що знаю, розповім.
Тому, говорять, вже років багато,
Коли ще світ був зовсім молодим
І птахи всі по-людськи говорили,
Ключі у вирій Бог вороні дав.
Вона туди найперша всіх летіла
Відкрить ворота. Та, чи хтось украв,
Як та ворона потім всім казала,
Чи десь ключі посіяла сама.
Але те право в неї відібрали.
Та хтось же вирій відчиняти мав.
І Бог на сойку переклав цю справу.
А чому й ні – розумніша з усіх.
Не лише в переспівуванні вправна,
А, ледь зачує близько десь чужих,
Одразу сповістить усіх навколо.
Запаслива, всю осінь щось хова
І схованок не забува ніколи.
Отож, вона хай вирій відкрива.
І справді, сойка узялась до діла.
Ще птахи і не думають летіть,
Вона уже знялася й полетіла
Аби ворота вирію відкрить.
Відкриє та й додому повертає,
Щоб зимувати зиму в цих лісах.
Для цього вона жолуді збирає
Й ховає по примітних їй місцях.
Ворона, правда, плі́тки розпустила,
Що сойка зовсім в вирій не літа.
Вона, мовляв, за день щось пролетіла
І вже назад із ночі поверта,
Бо, бачте, перевірити схотіла,
А скільки ж вона, власне, проліта.
І так, мовляв, літає й повертає,
Аж поки й сніг на землю не впаде.
Тоді вже, звісно, й зимувати має,
Чекати, поки і весна прийде.
Та тим пліткам не надто хто і вірив.
Бо з птахів, хто до вирію літав,
Ніхто ні разу не жалівсь допіру,
Що вирій він зачиненим застав.
Тож, мабуть, в сойки ті ключі і досі»...
«Навіщо ж їй ключі, коли вона
Тут до зими готується всю осінь?
Чи Бог на небі про те все не зна?
Навіщо їй туди-сюди літати?
Хай би той птах ворота відкривав,
Хто в нас не зостається зимувати,
Хто кожен рік у вирію бував».
«Так їй летіти сенсу і немає,
Ворона ж десь посіяла ключі,
Тож тих воріт ніхто й не закриває.
Лиш сойка про те знає і мовчить.
А ще вона мовчить, бо добре знає,
Що вирій справжній – це оця земля,
Тому усі до неї й повертають
Із райського отого віддаля.
Немає краще в світі Батьківщини,
Це, навіть, сойка зрозуміть змогла.
Запам’ятай це дуже добре, сину:
Земля, яка життя тобі дала –
То і є рай – найкращий край на світі.
І де би хто не їздив, не літав,
І де б кому не довелося жити,
Він в рідний край за силою верта».
«Чому ж вона трима це в таємниці?»
Я зупинився в заду́мі на мить…
І зрозумів: навчити - то дурниці,
Це кожен сам повинен зрозуміть.
Подумав і відчув, неначе в тіло
В моє влилися тисячі джерел,
Наповнили його нестримні сили,
Здалося – полечу, немов орел.
Що сталося, я до цих пір не знаю,
Чи то, насправді, марення було…
Але відтоді, час як тільки маю,
До мами їду у своє село.
Пройтися, може, ягід назбирать,
Хоч на те мало сподівались, звісно,
Ще ж не сезон. Та кошика узять
Сказала мама. Їй бо ліпше знати,
Ми з сином тільки в гості приїздим.
Вона ж тут прожила вже літ багато
І зимувала рівно стільки ж зим.
Зайшли у ліс по втоптаній стежині,
Мабуть, не забувають земляки.
Колись були тут зарості малини,
Ще пам’ятаю, бу́ли малюки,
То часто сюди бігали, «пасли́ся»,
Як говорила мама в ті часи.
Малинник є та лиш зелене листя
Та цвіт. Його, на жаль, не поїси.
Йдемо в тіні беріз, дубів і сосен,
Зусюди спів пташиний доліта.
«Чи я його ще розрізняю досі?» -
Себе самого раптом запитав.
Дослухався. Кажу тихенько сину:
«Зозуля, чуєш он кричить «ку-ку»,
А он шпака, здається, посвист лине,
А там довбе он дятел на дубку.
І дрізд он, чуєш-чуєш, як співає.
Хоча, чекай-чекай, щось тут не те!»
Мене із пантелику щось збиває.
Прислухався до співів тих, проте,
Не зразу зрозумів у чім причина.
Але згадав і, навіть, розсміявсь.
«То сойка надурила мене, сину,
Вона концерт затіяла для нас.
Бо ж вміє, клята, всіх переспівати:
Вона і дрізд, і шпак, вона й сова,
І тетерева вміє розіграти.
А я, бач, в місті все позабував».
«Хто така – сойка?» - син мене питає.
«Є така пташка, водиться в лісах,
Вона таке яскраве пір’я має.
Як стрінем, глянеш, яка то краса».
«А розкажи мені про сойку, тату».
«Про сойку? Ну, що знаю, розповім.
Тому, говорять, вже років багато,
Коли ще світ був зовсім молодим
І птахи всі по-людськи говорили,
Ключі у вирій Бог вороні дав.
Вона туди найперша всіх летіла
Відкрить ворота. Та, чи хтось украв,
Як та ворона потім всім казала,
Чи десь ключі посіяла сама.
Але те право в неї відібрали.
Та хтось же вирій відчиняти мав.
І Бог на сойку переклав цю справу.
А чому й ні – розумніша з усіх.
Не лише в переспівуванні вправна,
А, ледь зачує близько десь чужих,
Одразу сповістить усіх навколо.
Запаслива, всю осінь щось хова
І схованок не забува ніколи.
Отож, вона хай вирій відкрива.
І справді, сойка узялась до діла.
Ще птахи і не думають летіть,
Вона уже знялася й полетіла
Аби ворота вирію відкрить.
Відкриє та й додому повертає,
Щоб зимувати зиму в цих лісах.
Для цього вона жолуді збирає
Й ховає по примітних їй місцях.
Ворона, правда, плі́тки розпустила,
Що сойка зовсім в вирій не літа.
Вона, мовляв, за день щось пролетіла
І вже назад із ночі поверта,
Бо, бачте, перевірити схотіла,
А скільки ж вона, власне, проліта.
І так, мовляв, літає й повертає,
Аж поки й сніг на землю не впаде.
Тоді вже, звісно, й зимувати має,
Чекати, поки і весна прийде.
Та тим пліткам не надто хто і вірив.
Бо з птахів, хто до вирію літав,
Ніхто ні разу не жалівсь допіру,
Що вирій він зачиненим застав.
Тож, мабуть, в сойки ті ключі і досі»...
«Навіщо ж їй ключі, коли вона
Тут до зими готується всю осінь?
Чи Бог на небі про те все не зна?
Навіщо їй туди-сюди літати?
Хай би той птах ворота відкривав,
Хто в нас не зостається зимувати,
Хто кожен рік у вирію бував».
«Так їй летіти сенсу і немає,
Ворона ж десь посіяла ключі,
Тож тих воріт ніхто й не закриває.
Лиш сойка про те знає і мовчить.
А ще вона мовчить, бо добре знає,
Що вирій справжній – це оця земля,
Тому усі до неї й повертають
Із райського отого віддаля.
Немає краще в світі Батьківщини,
Це, навіть, сойка зрозуміть змогла.
Запам’ятай це дуже добре, сину:
Земля, яка життя тобі дала –
То і є рай – найкращий край на світі.
І де би хто не їздив, не літав,
І де б кому не довелося жити,
Він в рідний край за силою верта».
«Чому ж вона трима це в таємниці?»
Я зупинився в заду́мі на мить…
І зрозумів: навчити - то дурниці,
Це кожен сам повинен зрозуміть.
Подумав і відчув, неначе в тіло
В моє влилися тисячі джерел,
Наповнили його нестримні сили,
Здалося – полечу, немов орел.
Що сталося, я до цих пір не знаю,
Чи то, насправді, марення було…
Але відтоді, час як тільки маю,
До мами їду у своє село.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
