Пішли із сином якось ми до лісу,
Пройтися, може, ягід назбирать,
Хоч на те мало сподівались, звісно,
Ще ж не сезон. Та кошика узять
Сказала мама. Їй бо ліпше знати,
Ми з сином тільки в гості приїздим.
Вона ж тут прожила вже літ багато
І зимувала рівно стільки ж зим.
Зайшли у ліс по втоптаній стежині,
Мабуть, не забувають земляки.
Колись були тут зарості малини,
Ще пам’ятаю, бу́ли малюки,
То часто сюди бігали, «пасли́ся»,
Як говорила мама в ті часи.
Малинник є та лиш зелене листя
Та цвіт. Його, на жаль, не поїси.
Йдемо в тіні беріз, дубів і сосен,
Зусюди спів пташиний доліта.
«Чи я його ще розрізняю досі?» -
Себе самого раптом запитав.
Дослухався. Кажу тихенько сину:
«Зозуля, чуєш он кричить «ку-ку»,
А он шпака, здається, посвист лине,
А там довбе он дятел на дубку.
І дрізд он, чуєш-чуєш, як співає.
Хоча, чекай-чекай, щось тут не те!»
Мене із пантелику щось збиває.
Прислухався до співів тих, проте,
Не зразу зрозумів у чім причина.
Але згадав і, навіть, розсміявсь.
«То сойка надурила мене, сину,
Вона концерт затіяла для нас.
Бо ж вміє, клята, всіх переспівати:
Вона і дрізд, і шпак, вона й сова,
І тетерева вміє розіграти.
А я, бач, в місті все позабував».
«Хто така – сойка?» - син мене питає.
«Є така пташка, водиться в лісах,
Вона таке яскраве пір’я має.
Як стрінем, глянеш, яка то краса».
«А розкажи мені про сойку, тату».
«Про сойку? Ну, що знаю, розповім.
Тому, говорять, вже років багато,
Коли ще світ був зовсім молодим
І птахи всі по-людськи говорили,
Ключі у вирій Бог вороні дав.
Вона туди найперша всіх летіла
Відкрить ворота. Та, чи хтось украв,
Як та ворона потім всім казала,
Чи десь ключі посіяла сама.
Але те право в неї відібрали.
Та хтось же вирій відчиняти мав.
І Бог на сойку переклав цю справу.
А чому й ні – розумніша з усіх.
Не лише в переспівуванні вправна,
А, ледь зачує близько десь чужих,
Одразу сповістить усіх навколо.
Запаслива, всю осінь щось хова
І схованок не забува ніколи.
Отож, вона хай вирій відкрива.
І справді, сойка узялась до діла.
Ще птахи і не думають летіть,
Вона уже знялася й полетіла
Аби ворота вирію відкрить.
Відкриє та й додому повертає,
Щоб зимувати зиму в цих лісах.
Для цього вона жолуді збирає
Й ховає по примітних їй місцях.
Ворона, правда, плі́тки розпустила,
Що сойка зовсім в вирій не літа.
Вона, мовляв, за день щось пролетіла
І вже назад із ночі поверта,
Бо, бачте, перевірити схотіла,
А скільки ж вона, власне, проліта.
І так, мовляв, літає й повертає,
Аж поки й сніг на землю не впаде.
Тоді вже, звісно, й зимувати має,
Чекати, поки і весна прийде.
Та тим пліткам не надто хто і вірив.
Бо з птахів, хто до вирію літав,
Ніхто ні разу не жалівсь допіру,
Що вирій він зачиненим застав.
Тож, мабуть, в сойки ті ключі і досі»...
«Навіщо ж їй ключі, коли вона
Тут до зими готується всю осінь?
Чи Бог на небі про те все не зна?
Навіщо їй туди-сюди літати?
Хай би той птах ворота відкривав,
Хто в нас не зостається зимувати,
Хто кожен рік у вирію бував».
«Так їй летіти сенсу і немає,
Ворона ж десь посіяла ключі,
Тож тих воріт ніхто й не закриває.
Лиш сойка про те знає і мовчить.
А ще вона мовчить, бо добре знає,
Що вирій справжній – це оця земля,
Тому усі до неї й повертають
Із райського отого віддаля.
Немає краще в світі Батьківщини,
Це, навіть, сойка зрозуміть змогла.
Запам’ятай це дуже добре, сину:
Земля, яка життя тобі дала –
То і є рай – найкращий край на світі.
І де би хто не їздив, не літав,
І де б кому не довелося жити,
Він в рідний край за силою верта».
«Чому ж вона трима це в таємниці?»
Я зупинився в заду́мі на мить…
І зрозумів: навчити - то дурниці,
Це кожен сам повинен зрозуміть.
Подумав і відчув, неначе в тіло
В моє влилися тисячі джерел,
Наповнили його нестримні сили,
Здалося – полечу, немов орел.
Що сталося, я до цих пір не знаю,
Чи то, насправді, марення було…
Але відтоді, час як тільки маю,
До мами їду у своє село.