Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.10
23:45
Осінній день, осінній день,
Сміється – вже ріденьке – листя.
Немов замріяних пісень
Сяйнули блискітки вогнисті.
Озерна рінь, озерна рінь
Несе своє текуче срібло,
Вібрує чарами… Вгорі
Сміється – вже ріденьке – листя.
Немов замріяних пісень
Сяйнули блискітки вогнисті.
Озерна рінь, озерна рінь
Несе своє текуче срібло,
Вібрує чарами… Вгорі
2025.11.10
22:37
Щоб троянди рук твоїх не зранили,
Я шипи безжально відривав...
Невтямки, чому мене ти зрадила,
Як для того привід не давав?
Ти у вазу квіти ті поставила
І бентежно погляд відвела...
Так, любов не втиснути у правила –
Я шипи безжально відривав...
Невтямки, чому мене ти зрадила,
Як для того привід не давав?
Ти у вазу квіти ті поставила
І бентежно погляд відвела...
Так, любов не втиснути у правила –
2025.11.10
22:14
Закинуте подвір'я,
як думки, які давно згасли,
як мрії, перетворені на попіл,
зарослі травою.
Закинуте подвір'я
обростає самотністю,
тривогою і відчаєм.
Закинуте подвір'я,
як думки, які давно згасли,
як мрії, перетворені на попіл,
зарослі травою.
Закинуте подвір'я
обростає самотністю,
тривогою і відчаєм.
Закинуте подвір'я,
2025.11.10
22:07
Голів трьох щодня, щогодини
єдиного тіла війни
доводиться чути родинам –
майстри оман діла вони.
Подай кожен жертву їм щиру,
а кращі, всі в курсі, життя
лишень за обіцянку миру –
єдиного тіла війни
доводиться чути родинам –
майстри оман діла вони.
Подай кожен жертву їм щиру,
а кращі, всі в курсі, життя
лишень за обіцянку миру –
2025.11.10
19:15
Із Йосипа Бродського (1940-1996)
1
Закінчивши всі іспити, вона
в суботу в гості запросила друга.
Смеркалось, і закупореним туго
здавався глек червоного вина.
1
Закінчивши всі іспити, вона
в суботу в гості запросила друга.
Смеркалось, і закупореним туго
здавався глек червоного вина.
2025.11.10
17:28
І знову рана. Знову шрам.
В душі нема живого місця.
Ось так, повіривши словам,
Благословив осіннє листя.
Гортаю вкотре записник
У марних пошуках кохання,
Бо за інерцією звик
В душі нема живого місця.
Ось так, повіривши словам,
Благословив осіннє листя.
Гортаю вкотре записник
У марних пошуках кохання,
Бо за інерцією звик
2025.11.10
16:26
Як по росяній траві йде дівча.
На голові несе глечик молока.
Співа з птаством – не змовка.
А ще так собі мудрує:
«Ось як грошики вторгую,
То сьогодні ж, до обіду,
Куплю крашанок в сусіда.
Треба трішки почекать
На голові несе глечик молока.
Співа з птаством – не змовка.
А ще так собі мудрує:
«Ось як грошики вторгую,
То сьогодні ж, до обіду,
Куплю крашанок в сусіда.
Треба трішки почекать
2025.11.10
15:48
Ішов дорогою,
де терня звідусюди
на крок дивилося
в ті босоногі, вбогі дні...
Не дав Тобі я поцілунку,
як Іуда,
а як розбійнику -
ще сповідатися мені.
де терня звідусюди
на крок дивилося
в ті босоногі, вбогі дні...
Не дав Тобі я поцілунку,
як Іуда,
а як розбійнику -
ще сповідатися мені.
2025.11.10
11:42
Народилася та!
Грім про все розповів.
Потім жодна робота цих рук не бруднила.
Ними тільки злітав,
ними тільки молив
про поєднання з нею в півсили й щосили!
Хто, як я, чатував
Грім про все розповів.
Потім жодна робота цих рук не бруднила.
Ними тільки злітав,
ними тільки молив
про поєднання з нею в півсили й щосили!
Хто, як я, чатував
2025.11.10
11:02
раз десять авторів
рукописии післали
та не було листів
один з них не стерпів
і от їх дев’ять стало
і дев’ять авторів
рукописи післали
рукописии післали
та не було листів
один з них не стерпів
і от їх дев’ять стало
і дев’ять авторів
рукописи післали
2025.11.10
10:55
Сподіваєщся на краще
І надієшся на успіх,
А становиться все важче
І вкорочується усміх…
Ти збагачуєш свій досвід,
Ти становишся приміром
Бо життя — той самий дослід,
Ну а ми його вампіри…
І надієшся на успіх,
А становиться все важче
І вкорочується усміх…
Ти збагачуєш свій досвід,
Ти становишся приміром
Бо життя — той самий дослід,
Ну а ми його вампіри…
2025.11.10
10:13
Народжуєшся, віриш та ідеш
по світу що з роками все глупіше.
Такий життя таємний механізм -
усі надії обернути в тугу.
Ти думав люди краще за тебе.
Алє годі! Не всі вони як звіри.
Не ремствуй на життя, воно таке.
Алє коли побачиш хижаків
по світу що з роками все глупіше.
Такий життя таємний механізм -
усі надії обернути в тугу.
Ти думав люди краще за тебе.
Алє годі! Не всі вони як звіри.
Не ремствуй на життя, воно таке.
Алє коли побачиш хижаків
2025.11.10
09:42
Листопад-диригент завітав у мій сад.
Вітру музику я відчуваю.
Шелестить і грайливо, і жваво.
Час і простір у парі зійшлися у лад.
Листя втомлене плавно злітає з дерев,
Щоб воскреснути знову весною.
Хоч сумують оголені крони,
Вітру музику я відчуваю.
Шелестить і грайливо, і жваво.
Час і простір у парі зійшлися у лад.
Листя втомлене плавно злітає з дерев,
Щоб воскреснути знову весною.
Хоч сумують оголені крони,
2025.11.09
22:05
Зелене листя опадає,
Як вічний неоплатний борг.
Це значить, що життя трває,
Що в ньому поселився Бог.
Зелене листя передчасно
Покинуло свої місця.
Людське тепло у листі згасло.
Як вічний неоплатний борг.
Це значить, що життя трває,
Що в ньому поселився Бог.
Зелене листя передчасно
Покинуло свої місця.
Людське тепло у листі згасло.
2025.11.09
17:48
Мені вже набридло. Дійсно, набридло. Я — лікар-психіатр, який провів роки в університеті, вивчаючи неврологію, психіатрію, біохімію, анатомію, фармакологію, фізіологію. Мені вдається відрізнити генералізований тривожний розлад від ситуативної тривожності,
2025.11.09
16:06
Конкістадоре, у самоті
Чекає огир твій
І мов від німба ангельського
Повіває святим
Броньована твоя кіраса
Утратила свій вилиск
Твоє лице одверта маска
І непорушні його риси
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Чекає огир твій
І мов від німба ангельського
Повіває святим
Броньована твоя кіраса
Утратила свій вилиск
Твоє лице одверта маска
І непорушні його риси
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про сойку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про сойку
Пішли із сином якось ми до лісу,
Пройтися, може, ягід назбирать,
Хоч на те мало сподівались, звісно,
Ще ж не сезон. Та кошика узять
Сказала мама. Їй бо ліпше знати,
Ми з сином тільки в гості приїздим.
Вона ж тут прожила вже літ багато
І зимувала рівно стільки ж зим.
Зайшли у ліс по втоптаній стежині,
Мабуть, не забувають земляки.
Колись були тут зарості малини,
Ще пам’ятаю, бу́ли малюки,
То часто сюди бігали, «пасли́ся»,
Як говорила мама в ті часи.
Малинник є та лиш зелене листя
Та цвіт. Його, на жаль, не поїси.
Йдемо в тіні беріз, дубів і сосен,
Зусюди спів пташиний доліта.
«Чи я його ще розрізняю досі?» -
Себе самого раптом запитав.
Дослухався. Кажу тихенько сину:
«Зозуля, чуєш он кричить «ку-ку»,
А он шпака, здається, посвист лине,
А там довбе он дятел на дубку.
І дрізд он, чуєш-чуєш, як співає.
Хоча, чекай-чекай, щось тут не те!»
Мене із пантелику щось збиває.
Прислухався до співів тих, проте,
Не зразу зрозумів у чім причина.
Але згадав і, навіть, розсміявсь.
«То сойка надурила мене, сину,
Вона концерт затіяла для нас.
Бо ж вміє, клята, всіх переспівати:
Вона і дрізд, і шпак, вона й сова,
І тетерева вміє розіграти.
А я, бач, в місті все позабував».
«Хто така – сойка?» - син мене питає.
«Є така пташка, водиться в лісах,
Вона таке яскраве пір’я має.
Як стрінем, глянеш, яка то краса».
«А розкажи мені про сойку, тату».
«Про сойку? Ну, що знаю, розповім.
Тому, говорять, вже років багато,
Коли ще світ був зовсім молодим
І птахи всі по-людськи говорили,
Ключі у вирій Бог вороні дав.
Вона туди найперша всіх летіла
Відкрить ворота. Та, чи хтось украв,
Як та ворона потім всім казала,
Чи десь ключі посіяла сама.
Але те право в неї відібрали.
Та хтось же вирій відчиняти мав.
І Бог на сойку переклав цю справу.
А чому й ні – розумніша з усіх.
Не лише в переспівуванні вправна,
А, ледь зачує близько десь чужих,
Одразу сповістить усіх навколо.
Запаслива, всю осінь щось хова
І схованок не забува ніколи.
Отож, вона хай вирій відкрива.
І справді, сойка узялась до діла.
Ще птахи і не думають летіть,
Вона уже знялася й полетіла
Аби ворота вирію відкрить.
Відкриє та й додому повертає,
Щоб зимувати зиму в цих лісах.
Для цього вона жолуді збирає
Й ховає по примітних їй місцях.
Ворона, правда, плі́тки розпустила,
Що сойка зовсім в вирій не літа.
Вона, мовляв, за день щось пролетіла
І вже назад із ночі поверта,
Бо, бачте, перевірити схотіла,
А скільки ж вона, власне, проліта.
І так, мовляв, літає й повертає,
Аж поки й сніг на землю не впаде.
Тоді вже, звісно, й зимувати має,
Чекати, поки і весна прийде.
Та тим пліткам не надто хто і вірив.
Бо з птахів, хто до вирію літав,
Ніхто ні разу не жалівсь допіру,
Що вирій він зачиненим застав.
Тож, мабуть, в сойки ті ключі і досі»...
«Навіщо ж їй ключі, коли вона
Тут до зими готується всю осінь?
Чи Бог на небі про те все не зна?
Навіщо їй туди-сюди літати?
Хай би той птах ворота відкривав,
Хто в нас не зостається зимувати,
Хто кожен рік у вирію бував».
«Так їй летіти сенсу і немає,
Ворона ж десь посіяла ключі,
Тож тих воріт ніхто й не закриває.
Лиш сойка про те знає і мовчить.
А ще вона мовчить, бо добре знає,
Що вирій справжній – це оця земля,
Тому усі до неї й повертають
Із райського отого віддаля.
Немає краще в світі Батьківщини,
Це, навіть, сойка зрозуміть змогла.
Запам’ятай це дуже добре, сину:
Земля, яка життя тобі дала –
То і є рай – найкращий край на світі.
І де би хто не їздив, не літав,
І де б кому не довелося жити,
Він в рідний край за силою верта».
«Чому ж вона трима це в таємниці?»
Я зупинився в заду́мі на мить…
І зрозумів: навчити - то дурниці,
Це кожен сам повинен зрозуміть.
Подумав і відчув, неначе в тіло
В моє влилися тисячі джерел,
Наповнили його нестримні сили,
Здалося – полечу, немов орел.
Що сталося, я до цих пір не знаю,
Чи то, насправді, марення було…
Але відтоді, час як тільки маю,
До мами їду у своє село.
Пройтися, може, ягід назбирать,
Хоч на те мало сподівались, звісно,
Ще ж не сезон. Та кошика узять
Сказала мама. Їй бо ліпше знати,
Ми з сином тільки в гості приїздим.
Вона ж тут прожила вже літ багато
І зимувала рівно стільки ж зим.
Зайшли у ліс по втоптаній стежині,
Мабуть, не забувають земляки.
Колись були тут зарості малини,
Ще пам’ятаю, бу́ли малюки,
То часто сюди бігали, «пасли́ся»,
Як говорила мама в ті часи.
Малинник є та лиш зелене листя
Та цвіт. Його, на жаль, не поїси.
Йдемо в тіні беріз, дубів і сосен,
Зусюди спів пташиний доліта.
«Чи я його ще розрізняю досі?» -
Себе самого раптом запитав.
Дослухався. Кажу тихенько сину:
«Зозуля, чуєш он кричить «ку-ку»,
А он шпака, здається, посвист лине,
А там довбе он дятел на дубку.
І дрізд он, чуєш-чуєш, як співає.
Хоча, чекай-чекай, щось тут не те!»
Мене із пантелику щось збиває.
Прислухався до співів тих, проте,
Не зразу зрозумів у чім причина.
Але згадав і, навіть, розсміявсь.
«То сойка надурила мене, сину,
Вона концерт затіяла для нас.
Бо ж вміє, клята, всіх переспівати:
Вона і дрізд, і шпак, вона й сова,
І тетерева вміє розіграти.
А я, бач, в місті все позабував».
«Хто така – сойка?» - син мене питає.
«Є така пташка, водиться в лісах,
Вона таке яскраве пір’я має.
Як стрінем, глянеш, яка то краса».
«А розкажи мені про сойку, тату».
«Про сойку? Ну, що знаю, розповім.
Тому, говорять, вже років багато,
Коли ще світ був зовсім молодим
І птахи всі по-людськи говорили,
Ключі у вирій Бог вороні дав.
Вона туди найперша всіх летіла
Відкрить ворота. Та, чи хтось украв,
Як та ворона потім всім казала,
Чи десь ключі посіяла сама.
Але те право в неї відібрали.
Та хтось же вирій відчиняти мав.
І Бог на сойку переклав цю справу.
А чому й ні – розумніша з усіх.
Не лише в переспівуванні вправна,
А, ледь зачує близько десь чужих,
Одразу сповістить усіх навколо.
Запаслива, всю осінь щось хова
І схованок не забува ніколи.
Отож, вона хай вирій відкрива.
І справді, сойка узялась до діла.
Ще птахи і не думають летіть,
Вона уже знялася й полетіла
Аби ворота вирію відкрить.
Відкриє та й додому повертає,
Щоб зимувати зиму в цих лісах.
Для цього вона жолуді збирає
Й ховає по примітних їй місцях.
Ворона, правда, плі́тки розпустила,
Що сойка зовсім в вирій не літа.
Вона, мовляв, за день щось пролетіла
І вже назад із ночі поверта,
Бо, бачте, перевірити схотіла,
А скільки ж вона, власне, проліта.
І так, мовляв, літає й повертає,
Аж поки й сніг на землю не впаде.
Тоді вже, звісно, й зимувати має,
Чекати, поки і весна прийде.
Та тим пліткам не надто хто і вірив.
Бо з птахів, хто до вирію літав,
Ніхто ні разу не жалівсь допіру,
Що вирій він зачиненим застав.
Тож, мабуть, в сойки ті ключі і досі»...
«Навіщо ж їй ключі, коли вона
Тут до зими готується всю осінь?
Чи Бог на небі про те все не зна?
Навіщо їй туди-сюди літати?
Хай би той птах ворота відкривав,
Хто в нас не зостається зимувати,
Хто кожен рік у вирію бував».
«Так їй летіти сенсу і немає,
Ворона ж десь посіяла ключі,
Тож тих воріт ніхто й не закриває.
Лиш сойка про те знає і мовчить.
А ще вона мовчить, бо добре знає,
Що вирій справжній – це оця земля,
Тому усі до неї й повертають
Із райського отого віддаля.
Немає краще в світі Батьківщини,
Це, навіть, сойка зрозуміть змогла.
Запам’ятай це дуже добре, сину:
Земля, яка життя тобі дала –
То і є рай – найкращий край на світі.
І де би хто не їздив, не літав,
І де б кому не довелося жити,
Він в рідний край за силою верта».
«Чому ж вона трима це в таємниці?»
Я зупинився в заду́мі на мить…
І зрозумів: навчити - то дурниці,
Це кожен сам повинен зрозуміть.
Подумав і відчув, неначе в тіло
В моє влилися тисячі джерел,
Наповнили його нестримні сили,
Здалося – полечу, немов орел.
Що сталося, я до цих пір не знаю,
Чи то, насправді, марення було…
Але відтоді, час як тільки маю,
До мами їду у своє село.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
