Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.15
13:15
шерехи шашелю чує горище крізь сон
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
2026.07.15
12:58
Хай ліпше я не висплюсь і змарнілий
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
2026.07.15
12:58
Сідає сонце і у полі тоне,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
2026.07.15
12:40
найбільш морочить саме те
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
2026.07.15
12:06
Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
2026.07.15
11:12
Це ще не все, мій милосердний?
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
2026.07.15
07:17
Дивуюся, а може й не дивуюсь,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
2026.07.15
06:49
Хоч малорухомий
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
2026.07.15
05:49
СПАЛАХ П’ЯТИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ЛАСТІВКИ
За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з
2026.07.14
21:46
Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
2026.07.14
15:09
Осердна Суть моя - не вперше в тілі -
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
2026.07.14
13:19
Прибрали ялинку з центральної площі.
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
2026.07.14
13:08
По ограді плющ плететься,
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
2026.07.14
11:10
СПАЛАХ ЧЕТВЕРТИЙ. КОРОНА З ПОПЕЛУ. ПРОКЛЯТТЯ.
Голос Бояна впав до ледве чутного, тремтливого шепоту. Старий заплющив очі, наче намагався закритися від картини, яка досі палила його душу вогнем.
***
– Ти підн
2026.07.14
10:52
видихнутий цигарковий дим
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
2026.07.14
07:25
У просторім помешканні
Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
2026.06.20
2026.06.18
2026.06.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про солов’я
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про солов’я
Сидів в саду і слухав солов’я,
Що недалеко в гаї заливався.
Під спів той задрімати намагався,
Не міг заснути в душній хаті я.
Дививсь крізь віття на громаддя зір,
Якими щедро всипалося небо.
Задумувався про життя, про себе,
Про те усе, що бачив до цих пір.
І, чи то непомітно так заснув,
Чи то і справді сталося зі мною -
Та когось чую поряд із собою.
Я голову повільно повернув,
Аж поряд біля мене сивий дід,
Якого я до цього ще не бачив.
Не здивувався, не злякавсь, одначе,
Як, наче, все навкруг іде, як слід.
- Чудова ніч! – озвався тихо дід,-
А соловейко, бачиш, як виводить?!
Комусь переспівати його годі,
Хай, навіть, обійти прийдеться світ.
Я тільки мовчки слухаю, сиджу,
А дід, немов з собою розмовляє:
- У світі, синку, всякого буває…
А хочеш, я легенду розкажу
Про те, звідкіль всі солов’ї з’явились?
Я лише мовчки дідові кивнув.
Той помовчав, немов про щось забув
Та далі мова легко його лилась:
- Були колись в краю оцім часи,
Коли одні над всіми панували,
А інших просто за худобу мали
Та задирали без кінця носи,
Хвалилися один перед другого,
Що в кого є, чого в других нема.
Один собак породистих тримав,
Картин відомих назбиралось в того.
Той кіньми в стайні без кінця хваливсь,
У того парк розкішний і фонтани,
Або й театр у якогось пана…
Один поперед одного тяглись.
А, щоб зібрати гроші на усе,
То кріпаків трудитись заставляли,
Їх за худобу чи знаряддя мали,
Яке прибуток пану принесе.
Їх за непослух без кінця сікли.
Могли й до смерті засікти, бувало.
Та, як худобу часом продавали
Чи обмінять на якусь річ могли.
Бувало, що й десятків кілька душ
За цуценя породисте просили…
І кріпаки противитись не сміли.
Систему, гарну для панів не руш!
Так от, жив-був на Україні пан.
Чи, може, пан, то голосно занадто -
Панок, що Дурнєв було його звати.
За що потрапив він у панський стан,
То ми не знаєм. Мав одне село
Та кріпаків десятка три при ньому.
Але хотілось слави пану тому,
Хоч славитися чим і не було.
Грошей на прожиття не вистача,
Куди вже там бенкети із балами.
Але хотів рівнятися з панами
Й невдачі на селянах відомщав.
Була між кріпаків одна сім’я.
Із ранку і до ночі працювали,
Угору коли глянути не знали,
Тож свій лан необробленим стояв.
Хоч як і важко жити їм було,
Та усе ж жінка народила сина.
Росла дитина, наче та билина.
Таких було ще кілька на село.
Коли дитина трошки підросла,
Пан повелів в роботу її брати,
Худобу пасти, ягоди збирати,
Те, що вона робити вже могла.
Так ще з малого він уже кріпак
І змушений на пана працювати.
Уже і вранці не дають поспати,
Бо прийде хтось із панських посіпак
І батогом робити пожене.
Та якось звик хлопчина, не цурався
І за роботу він без лайки брався,
Бо гарне бачив у цьому одне:
У полі, в лісі був він сам-один,
Ніхто його не бачить і не чує.
Тож він собі, як і усі, працює,
Але й співати вголос може він.
А він співати дуже вже любив.
Бог голос дав такий, що пошукати.
Як же було малому не співати,
Коли він співом тільки тим і жив.
Як він співав, то замовкали всі.
У полі жайвір, в лісі всяка птиця
Зліталися на нього подивиться,
Скупатись, мов, у вранішній росі…
Звикають люди, кажуть, до всього.
І до кріпацтва також звикли люди.
Нехай там як воно погано буде,
Але ж так само і другим кругом…
Та якось пан, залізши у борги,
Рішив продати трохи свого люду.
Розвішав оголошення повсюди.
Й продав кількох, але серед других
Купили також хлопця маму й тата.
Ніхто дитину не схотів купляти.
Тож він лишився сирота без них.
Поплакав, звісно, але що робить,
Хоча душа у хлопчика страждала,
Та пісня його завжди рятувала,
Допомагала йому далі жить.
Так він і виріс, хоч і сирота,
То пас худобу, то робив у полі,
Не жалівся ніяк на свою долю.
І скоро гарним парубком він став.
Якось на луках був траву косив,
Та заспівав, як звик завжди робити.
Тут панові прийшлося проїздити
І він почув отой незвичний спів.
Негайно хлопця привести велів,
Послухав, як чудово той співає
І зрозумів, що він, нарешті має
Те, чим він може здивувать панів.
Так панове життя зазнало змін.
Другі до нього стали приїздити
Той спів послухать, пана похвалити.
І став із того ще бундючний він.
У парубка нічого не питав,
Лише велів гостям своїм співати,
Хоч став для того гарно одягати
Та більш чи менш пристойно годував.
Як слава між панами розійшлась,
Просити стали хлопця в пана взяти,
За гроші, звісно, трохи поспівати.
А чого б пан від грошей відмовлявсь?
Тож їздив хлопець та панам співав.
А так хотів співати для народу,
Щоб не дивитись на ці пики горді.
Вже на них сил дивитися не мав.
А була ще у їхньому селі
Дівчина Галя, добра та вродлива.
Сім’я була, як в хлопця, нещаслива,
Тож на руках натерла мозолі
Ще з літ дитячих. Та не сумувала.
Із хлопцем зустрічалася пота́й.
Бо ж панові лише зачі́пку дай,
То вже б в обійстя панове попала.
Лиш покритки вертались звідтіля,
До смерті свою долю проклинали…
Вони кохання в темряві ховали,
Він піснею їй серце звеселяв.
Коли ж дізнався пан про його спів,
Стрічатись їм все менше випадало.
Та вони часу кращого чекали,
А раптом пан би взяв і подобрів.
Якось купець до Дурнєва примчав,
Просити став, щоб співака продати,
Почав хороші гроші обіцяти
І той на пропозицію пристав.
Позвав він хлопця та велів збиратись,
А той одне-єдине попросив,
Аби пан з ним ще Галю відпустив.
Та пан уперся, не схотів втрачатись.
Купець хотів купити і її,
Та Дурнєв ціну чималу загилив.
Ціна для того була не під силу,
Чи, може, гроші пожалів свої.
І тут вже хлопець стриматись не зміг,
Хоч із дитинства звик коритись пану,
Але на нього гордовито глянув
Й метнувсь умить стрілою за поріг.
Поки-то пан покликав слуг своїх,
Поки вони за хлопцем вслід побігли,
То молодята вже зустрітись встигли
І кинулись до лісу з усіх ніг.
Тікали і молилися весь час,
Аби Господь поміг їм врятуватись,
Аби їм все життя не розлучатись
Та в страху озиралися щораз,
Бо ж чули тупіт панових лакиз.
Здорові надто в пана посіпаки.
Ще трохи й попадуться небораки,
Не порятує, навіть, море сліз.
Вже слуги поряд, руку простягни,
Вже чути їхнє дихання у спину.
Вже думали, що їх Господь покинув…
І раптом стали пташками вони.
Лишили посіпак тоді ні з чим
І в ліс густий швиденько подалися…
Отак от соловейко і з’явився,
Щоб радувати співом нас своїм.
Він, звісно, для коханої співа,
Але та пісня – мов дарунок неба.
І кращого закоханим не треба…
Мені пора, бо вже і ніч сплива…
Я озирнувся, але дід пропав.
А, може, то мені усе наснилось?
Вже сонечко над обрієм з’явилось,
А я отак в саду всю ніч проспав.
Що недалеко в гаї заливався.
Під спів той задрімати намагався,
Не міг заснути в душній хаті я.
Дививсь крізь віття на громаддя зір,
Якими щедро всипалося небо.
Задумувався про життя, про себе,
Про те усе, що бачив до цих пір.
І, чи то непомітно так заснув,
Чи то і справді сталося зі мною -
Та когось чую поряд із собою.
Я голову повільно повернув,
Аж поряд біля мене сивий дід,
Якого я до цього ще не бачив.
Не здивувався, не злякавсь, одначе,
Як, наче, все навкруг іде, як слід.
- Чудова ніч! – озвався тихо дід,-
А соловейко, бачиш, як виводить?!
Комусь переспівати його годі,
Хай, навіть, обійти прийдеться світ.
Я тільки мовчки слухаю, сиджу,
А дід, немов з собою розмовляє:
- У світі, синку, всякого буває…
А хочеш, я легенду розкажу
Про те, звідкіль всі солов’ї з’явились?
Я лише мовчки дідові кивнув.
Той помовчав, немов про щось забув
Та далі мова легко його лилась:
- Були колись в краю оцім часи,
Коли одні над всіми панували,
А інших просто за худобу мали
Та задирали без кінця носи,
Хвалилися один перед другого,
Що в кого є, чого в других нема.
Один собак породистих тримав,
Картин відомих назбиралось в того.
Той кіньми в стайні без кінця хваливсь,
У того парк розкішний і фонтани,
Або й театр у якогось пана…
Один поперед одного тяглись.
А, щоб зібрати гроші на усе,
То кріпаків трудитись заставляли,
Їх за худобу чи знаряддя мали,
Яке прибуток пану принесе.
Їх за непослух без кінця сікли.
Могли й до смерті засікти, бувало.
Та, як худобу часом продавали
Чи обмінять на якусь річ могли.
Бувало, що й десятків кілька душ
За цуценя породисте просили…
І кріпаки противитись не сміли.
Систему, гарну для панів не руш!
Так от, жив-був на Україні пан.
Чи, може, пан, то голосно занадто -
Панок, що Дурнєв було його звати.
За що потрапив він у панський стан,
То ми не знаєм. Мав одне село
Та кріпаків десятка три при ньому.
Але хотілось слави пану тому,
Хоч славитися чим і не було.
Грошей на прожиття не вистача,
Куди вже там бенкети із балами.
Але хотів рівнятися з панами
Й невдачі на селянах відомщав.
Була між кріпаків одна сім’я.
Із ранку і до ночі працювали,
Угору коли глянути не знали,
Тож свій лан необробленим стояв.
Хоч як і важко жити їм було,
Та усе ж жінка народила сина.
Росла дитина, наче та билина.
Таких було ще кілька на село.
Коли дитина трошки підросла,
Пан повелів в роботу її брати,
Худобу пасти, ягоди збирати,
Те, що вона робити вже могла.
Так ще з малого він уже кріпак
І змушений на пана працювати.
Уже і вранці не дають поспати,
Бо прийде хтось із панських посіпак
І батогом робити пожене.
Та якось звик хлопчина, не цурався
І за роботу він без лайки брався,
Бо гарне бачив у цьому одне:
У полі, в лісі був він сам-один,
Ніхто його не бачить і не чує.
Тож він собі, як і усі, працює,
Але й співати вголос може він.
А він співати дуже вже любив.
Бог голос дав такий, що пошукати.
Як же було малому не співати,
Коли він співом тільки тим і жив.
Як він співав, то замовкали всі.
У полі жайвір, в лісі всяка птиця
Зліталися на нього подивиться,
Скупатись, мов, у вранішній росі…
Звикають люди, кажуть, до всього.
І до кріпацтва також звикли люди.
Нехай там як воно погано буде,
Але ж так само і другим кругом…
Та якось пан, залізши у борги,
Рішив продати трохи свого люду.
Розвішав оголошення повсюди.
Й продав кількох, але серед других
Купили також хлопця маму й тата.
Ніхто дитину не схотів купляти.
Тож він лишився сирота без них.
Поплакав, звісно, але що робить,
Хоча душа у хлопчика страждала,
Та пісня його завжди рятувала,
Допомагала йому далі жить.
Так він і виріс, хоч і сирота,
То пас худобу, то робив у полі,
Не жалівся ніяк на свою долю.
І скоро гарним парубком він став.
Якось на луках був траву косив,
Та заспівав, як звик завжди робити.
Тут панові прийшлося проїздити
І він почув отой незвичний спів.
Негайно хлопця привести велів,
Послухав, як чудово той співає
І зрозумів, що він, нарешті має
Те, чим він може здивувать панів.
Так панове життя зазнало змін.
Другі до нього стали приїздити
Той спів послухать, пана похвалити.
І став із того ще бундючний він.
У парубка нічого не питав,
Лише велів гостям своїм співати,
Хоч став для того гарно одягати
Та більш чи менш пристойно годував.
Як слава між панами розійшлась,
Просити стали хлопця в пана взяти,
За гроші, звісно, трохи поспівати.
А чого б пан від грошей відмовлявсь?
Тож їздив хлопець та панам співав.
А так хотів співати для народу,
Щоб не дивитись на ці пики горді.
Вже на них сил дивитися не мав.
А була ще у їхньому селі
Дівчина Галя, добра та вродлива.
Сім’я була, як в хлопця, нещаслива,
Тож на руках натерла мозолі
Ще з літ дитячих. Та не сумувала.
Із хлопцем зустрічалася пота́й.
Бо ж панові лише зачі́пку дай,
То вже б в обійстя панове попала.
Лиш покритки вертались звідтіля,
До смерті свою долю проклинали…
Вони кохання в темряві ховали,
Він піснею їй серце звеселяв.
Коли ж дізнався пан про його спів,
Стрічатись їм все менше випадало.
Та вони часу кращого чекали,
А раптом пан би взяв і подобрів.
Якось купець до Дурнєва примчав,
Просити став, щоб співака продати,
Почав хороші гроші обіцяти
І той на пропозицію пристав.
Позвав він хлопця та велів збиратись,
А той одне-єдине попросив,
Аби пан з ним ще Галю відпустив.
Та пан уперся, не схотів втрачатись.
Купець хотів купити і її,
Та Дурнєв ціну чималу загилив.
Ціна для того була не під силу,
Чи, може, гроші пожалів свої.
І тут вже хлопець стриматись не зміг,
Хоч із дитинства звик коритись пану,
Але на нього гордовито глянув
Й метнувсь умить стрілою за поріг.
Поки-то пан покликав слуг своїх,
Поки вони за хлопцем вслід побігли,
То молодята вже зустрітись встигли
І кинулись до лісу з усіх ніг.
Тікали і молилися весь час,
Аби Господь поміг їм врятуватись,
Аби їм все життя не розлучатись
Та в страху озиралися щораз,
Бо ж чули тупіт панових лакиз.
Здорові надто в пана посіпаки.
Ще трохи й попадуться небораки,
Не порятує, навіть, море сліз.
Вже слуги поряд, руку простягни,
Вже чути їхнє дихання у спину.
Вже думали, що їх Господь покинув…
І раптом стали пташками вони.
Лишили посіпак тоді ні з чим
І в ліс густий швиденько подалися…
Отак от соловейко і з’явився,
Щоб радувати співом нас своїм.
Він, звісно, для коханої співа,
Але та пісня – мов дарунок неба.
І кращого закоханим не треба…
Мені пора, бо вже і ніч сплива…
Я озирнувся, але дід пропав.
А, може, то мені усе наснилось?
Вже сонечко над обрієм з’явилось,
А я отак в саду всю ніч проспав.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
