Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.23
00:38
А нам би ще пів дрібочки тепла
І слів, як шепіт, або вдих і видих.
І не шукати знову й знову винних,
Та ця зима укотре замела...
І мерзнуть руки, серце і думки,
І множиться образа на роки....
І слів, як шепіт, або вдих і видих.
І не шукати знову й знову винних,
Та ця зима укотре замела...
І мерзнуть руки, серце і думки,
І множиться образа на роки....
2026.11.22
23:09
не вистачає часу
якісно перечитати
усе що понаписував
дідим
не переймайся тим
лови свій diem carpe
гуляй допоки світ
засни із ним
якісно перечитати
усе що понаписував
дідим
не переймайся тим
лови свій diem carpe
гуляй допоки світ
засни із ним
2026.11.22
22:27
Пишу я ампулою ці
Такі стражденні вірші.
Стікають кров'ю на лиці
Рядки, осінні, грішні.
Пишу сльозами у собі,
Молитвою і криком.
Спалю на давньому вогні
Такі стражденні вірші.
Стікають кров'ю на лиці
Рядки, осінні, грішні.
Пишу сльозами у собі,
Молитвою і криком.
Спалю на давньому вогні
2026.11.22
18:55
Усе життя - велике синє поле,
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
2026.11.22
18:46
ІІІ. ЕПОХА БАРОКО: Тінь, пристрасть і застигла мить
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
2026.11.22
18:27
Напівбрати-напівкати,
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
2026.11.22
17:22
Спить підступне у в’язниці,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
2026.11.22
14:01
Дорога асфальтована кудись мене вела.
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
2026.11.22
13:19
Холод ще повільно відступає,
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про солов’я
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про солов’я
Сидів в саду і слухав солов’я,
Що недалеко в гаї заливався.
Під спів той задрімати намагався,
Не міг заснути в душній хаті я.
Дививсь крізь віття на громаддя зір,
Якими щедро всипалося небо.
Задумувався про життя, про себе,
Про те усе, що бачив до цих пір.
І, чи то непомітно так заснув,
Чи то і справді сталося зі мною -
Та когось чую поряд із собою.
Я голову повільно повернув,
Аж поряд біля мене сивий дід,
Якого я до цього ще не бачив.
Не здивувався, не злякавсь, одначе,
Як, наче, все навкруг іде, як слід.
- Чудова ніч! – озвався тихо дід,-
А соловейко, бачиш, як виводить?!
Комусь переспівати його годі,
Хай, навіть, обійти прийдеться світ.
Я тільки мовчки слухаю, сиджу,
А дід, немов з собою розмовляє:
- У світі, синку, всякого буває…
А хочеш, я легенду розкажу
Про те, звідкіль всі солов’ї з’явились?
Я лише мовчки дідові кивнув.
Той помовчав, немов про щось забув
Та далі мова легко його лилась:
- Були колись в краю оцім часи,
Коли одні над всіми панували,
А інших просто за худобу мали
Та задирали без кінця носи,
Хвалилися один перед другого,
Що в кого є, чого в других нема.
Один собак породистих тримав,
Картин відомих назбиралось в того.
Той кіньми в стайні без кінця хваливсь,
У того парк розкішний і фонтани,
Або й театр у якогось пана…
Один поперед одного тяглись.
А, щоб зібрати гроші на усе,
То кріпаків трудитись заставляли,
Їх за худобу чи знаряддя мали,
Яке прибуток пану принесе.
Їх за непослух без кінця сікли.
Могли й до смерті засікти, бувало.
Та, як худобу часом продавали
Чи обмінять на якусь річ могли.
Бувало, що й десятків кілька душ
За цуценя породисте просили…
І кріпаки противитись не сміли.
Систему, гарну для панів не руш!
Так от, жив-був на Україні пан.
Чи, може, пан, то голосно занадто -
Панок, що Дурнєв було його звати.
За що потрапив він у панський стан,
То ми не знаєм. Мав одне село
Та кріпаків десятка три при ньому.
Але хотілось слави пану тому,
Хоч славитися чим і не було.
Грошей на прожиття не вистача,
Куди вже там бенкети із балами.
Але хотів рівнятися з панами
Й невдачі на селянах відомщав.
Була між кріпаків одна сім’я.
Із ранку і до ночі працювали,
Угору коли глянути не знали,
Тож свій лан необробленим стояв.
Хоч як і важко жити їм було,
Та усе ж жінка народила сина.
Росла дитина, наче та билина.
Таких було ще кілька на село.
Коли дитина трошки підросла,
Пан повелів в роботу її брати,
Худобу пасти, ягоди збирати,
Те, що вона робити вже могла.
Так ще з малого він уже кріпак
І змушений на пана працювати.
Уже і вранці не дають поспати,
Бо прийде хтось із панських посіпак
І батогом робити пожене.
Та якось звик хлопчина, не цурався
І за роботу він без лайки брався,
Бо гарне бачив у цьому одне:
У полі, в лісі був він сам-один,
Ніхто його не бачить і не чує.
Тож він собі, як і усі, працює,
Але й співати вголос може він.
А він співати дуже вже любив.
Бог голос дав такий, що пошукати.
Як же було малому не співати,
Коли він співом тільки тим і жив.
Як він співав, то замовкали всі.
У полі жайвір, в лісі всяка птиця
Зліталися на нього подивиться,
Скупатись, мов, у вранішній росі…
Звикають люди, кажуть, до всього.
І до кріпацтва також звикли люди.
Нехай там як воно погано буде,
Але ж так само і другим кругом…
Та якось пан, залізши у борги,
Рішив продати трохи свого люду.
Розвішав оголошення повсюди.
Й продав кількох, але серед других
Купили також хлопця маму й тата.
Ніхто дитину не схотів купляти.
Тож він лишився сирота без них.
Поплакав, звісно, але що робить,
Хоча душа у хлопчика страждала,
Та пісня його завжди рятувала,
Допомагала йому далі жить.
Так він і виріс, хоч і сирота,
То пас худобу, то робив у полі,
Не жалівся ніяк на свою долю.
І скоро гарним парубком він став.
Якось на луках був траву косив,
Та заспівав, як звик завжди робити.
Тут панові прийшлося проїздити
І він почув отой незвичний спів.
Негайно хлопця привести велів,
Послухав, як чудово той співає
І зрозумів, що він, нарешті має
Те, чим він може здивувать панів.
Так панове життя зазнало змін.
Другі до нього стали приїздити
Той спів послухать, пана похвалити.
І став із того ще бундючний він.
У парубка нічого не питав,
Лише велів гостям своїм співати,
Хоч став для того гарно одягати
Та більш чи менш пристойно годував.
Як слава між панами розійшлась,
Просити стали хлопця в пана взяти,
За гроші, звісно, трохи поспівати.
А чого б пан від грошей відмовлявсь?
Тож їздив хлопець та панам співав.
А так хотів співати для народу,
Щоб не дивитись на ці пики горді.
Вже на них сил дивитися не мав.
А була ще у їхньому селі
Дівчина Галя, добра та вродлива.
Сім’я була, як в хлопця, нещаслива,
Тож на руках натерла мозолі
Ще з літ дитячих. Та не сумувала.
Із хлопцем зустрічалася пота́й.
Бо ж панові лише зачі́пку дай,
То вже б в обійстя панове попала.
Лиш покритки вертались звідтіля,
До смерті свою долю проклинали…
Вони кохання в темряві ховали,
Він піснею їй серце звеселяв.
Коли ж дізнався пан про його спів,
Стрічатись їм все менше випадало.
Та вони часу кращого чекали,
А раптом пан би взяв і подобрів.
Якось купець до Дурнєва примчав,
Просити став, щоб співака продати,
Почав хороші гроші обіцяти
І той на пропозицію пристав.
Позвав він хлопця та велів збиратись,
А той одне-єдине попросив,
Аби пан з ним ще Галю відпустив.
Та пан уперся, не схотів втрачатись.
Купець хотів купити і її,
Та Дурнєв ціну чималу загилив.
Ціна для того була не під силу,
Чи, може, гроші пожалів свої.
І тут вже хлопець стриматись не зміг,
Хоч із дитинства звик коритись пану,
Але на нього гордовито глянув
Й метнувсь умить стрілою за поріг.
Поки-то пан покликав слуг своїх,
Поки вони за хлопцем вслід побігли,
То молодята вже зустрітись встигли
І кинулись до лісу з усіх ніг.
Тікали і молилися весь час,
Аби Господь поміг їм врятуватись,
Аби їм все життя не розлучатись
Та в страху озиралися щораз,
Бо ж чули тупіт панових лакиз.
Здорові надто в пана посіпаки.
Ще трохи й попадуться небораки,
Не порятує, навіть, море сліз.
Вже слуги поряд, руку простягни,
Вже чути їхнє дихання у спину.
Вже думали, що їх Господь покинув…
І раптом стали пташками вони.
Лишили посіпак тоді ні з чим
І в ліс густий швиденько подалися…
Отак от соловейко і з’явився,
Щоб радувати співом нас своїм.
Він, звісно, для коханої співа,
Але та пісня – мов дарунок неба.
І кращого закоханим не треба…
Мені пора, бо вже і ніч сплива…
Я озирнувся, але дід пропав.
А, може, то мені усе наснилось?
Вже сонечко над обрієм з’явилось,
А я отак в саду всю ніч проспав.
Що недалеко в гаї заливався.
Під спів той задрімати намагався,
Не міг заснути в душній хаті я.
Дививсь крізь віття на громаддя зір,
Якими щедро всипалося небо.
Задумувався про життя, про себе,
Про те усе, що бачив до цих пір.
І, чи то непомітно так заснув,
Чи то і справді сталося зі мною -
Та когось чую поряд із собою.
Я голову повільно повернув,
Аж поряд біля мене сивий дід,
Якого я до цього ще не бачив.
Не здивувався, не злякавсь, одначе,
Як, наче, все навкруг іде, як слід.
- Чудова ніч! – озвався тихо дід,-
А соловейко, бачиш, як виводить?!
Комусь переспівати його годі,
Хай, навіть, обійти прийдеться світ.
Я тільки мовчки слухаю, сиджу,
А дід, немов з собою розмовляє:
- У світі, синку, всякого буває…
А хочеш, я легенду розкажу
Про те, звідкіль всі солов’ї з’явились?
Я лише мовчки дідові кивнув.
Той помовчав, немов про щось забув
Та далі мова легко його лилась:
- Були колись в краю оцім часи,
Коли одні над всіми панували,
А інших просто за худобу мали
Та задирали без кінця носи,
Хвалилися один перед другого,
Що в кого є, чого в других нема.
Один собак породистих тримав,
Картин відомих назбиралось в того.
Той кіньми в стайні без кінця хваливсь,
У того парк розкішний і фонтани,
Або й театр у якогось пана…
Один поперед одного тяглись.
А, щоб зібрати гроші на усе,
То кріпаків трудитись заставляли,
Їх за худобу чи знаряддя мали,
Яке прибуток пану принесе.
Їх за непослух без кінця сікли.
Могли й до смерті засікти, бувало.
Та, як худобу часом продавали
Чи обмінять на якусь річ могли.
Бувало, що й десятків кілька душ
За цуценя породисте просили…
І кріпаки противитись не сміли.
Систему, гарну для панів не руш!
Так от, жив-був на Україні пан.
Чи, може, пан, то голосно занадто -
Панок, що Дурнєв було його звати.
За що потрапив він у панський стан,
То ми не знаєм. Мав одне село
Та кріпаків десятка три при ньому.
Але хотілось слави пану тому,
Хоч славитися чим і не було.
Грошей на прожиття не вистача,
Куди вже там бенкети із балами.
Але хотів рівнятися з панами
Й невдачі на селянах відомщав.
Була між кріпаків одна сім’я.
Із ранку і до ночі працювали,
Угору коли глянути не знали,
Тож свій лан необробленим стояв.
Хоч як і важко жити їм було,
Та усе ж жінка народила сина.
Росла дитина, наче та билина.
Таких було ще кілька на село.
Коли дитина трошки підросла,
Пан повелів в роботу її брати,
Худобу пасти, ягоди збирати,
Те, що вона робити вже могла.
Так ще з малого він уже кріпак
І змушений на пана працювати.
Уже і вранці не дають поспати,
Бо прийде хтось із панських посіпак
І батогом робити пожене.
Та якось звик хлопчина, не цурався
І за роботу він без лайки брався,
Бо гарне бачив у цьому одне:
У полі, в лісі був він сам-один,
Ніхто його не бачить і не чує.
Тож він собі, як і усі, працює,
Але й співати вголос може він.
А він співати дуже вже любив.
Бог голос дав такий, що пошукати.
Як же було малому не співати,
Коли він співом тільки тим і жив.
Як він співав, то замовкали всі.
У полі жайвір, в лісі всяка птиця
Зліталися на нього подивиться,
Скупатись, мов, у вранішній росі…
Звикають люди, кажуть, до всього.
І до кріпацтва також звикли люди.
Нехай там як воно погано буде,
Але ж так само і другим кругом…
Та якось пан, залізши у борги,
Рішив продати трохи свого люду.
Розвішав оголошення повсюди.
Й продав кількох, але серед других
Купили також хлопця маму й тата.
Ніхто дитину не схотів купляти.
Тож він лишився сирота без них.
Поплакав, звісно, але що робить,
Хоча душа у хлопчика страждала,
Та пісня його завжди рятувала,
Допомагала йому далі жить.
Так він і виріс, хоч і сирота,
То пас худобу, то робив у полі,
Не жалівся ніяк на свою долю.
І скоро гарним парубком він став.
Якось на луках був траву косив,
Та заспівав, як звик завжди робити.
Тут панові прийшлося проїздити
І він почув отой незвичний спів.
Негайно хлопця привести велів,
Послухав, як чудово той співає
І зрозумів, що він, нарешті має
Те, чим він може здивувать панів.
Так панове життя зазнало змін.
Другі до нього стали приїздити
Той спів послухать, пана похвалити.
І став із того ще бундючний він.
У парубка нічого не питав,
Лише велів гостям своїм співати,
Хоч став для того гарно одягати
Та більш чи менш пристойно годував.
Як слава між панами розійшлась,
Просити стали хлопця в пана взяти,
За гроші, звісно, трохи поспівати.
А чого б пан від грошей відмовлявсь?
Тож їздив хлопець та панам співав.
А так хотів співати для народу,
Щоб не дивитись на ці пики горді.
Вже на них сил дивитися не мав.
А була ще у їхньому селі
Дівчина Галя, добра та вродлива.
Сім’я була, як в хлопця, нещаслива,
Тож на руках натерла мозолі
Ще з літ дитячих. Та не сумувала.
Із хлопцем зустрічалася пота́й.
Бо ж панові лише зачі́пку дай,
То вже б в обійстя панове попала.
Лиш покритки вертались звідтіля,
До смерті свою долю проклинали…
Вони кохання в темряві ховали,
Він піснею їй серце звеселяв.
Коли ж дізнався пан про його спів,
Стрічатись їм все менше випадало.
Та вони часу кращого чекали,
А раптом пан би взяв і подобрів.
Якось купець до Дурнєва примчав,
Просити став, щоб співака продати,
Почав хороші гроші обіцяти
І той на пропозицію пристав.
Позвав він хлопця та велів збиратись,
А той одне-єдине попросив,
Аби пан з ним ще Галю відпустив.
Та пан уперся, не схотів втрачатись.
Купець хотів купити і її,
Та Дурнєв ціну чималу загилив.
Ціна для того була не під силу,
Чи, може, гроші пожалів свої.
І тут вже хлопець стриматись не зміг,
Хоч із дитинства звик коритись пану,
Але на нього гордовито глянув
Й метнувсь умить стрілою за поріг.
Поки-то пан покликав слуг своїх,
Поки вони за хлопцем вслід побігли,
То молодята вже зустрітись встигли
І кинулись до лісу з усіх ніг.
Тікали і молилися весь час,
Аби Господь поміг їм врятуватись,
Аби їм все життя не розлучатись
Та в страху озиралися щораз,
Бо ж чули тупіт панових лакиз.
Здорові надто в пана посіпаки.
Ще трохи й попадуться небораки,
Не порятує, навіть, море сліз.
Вже слуги поряд, руку простягни,
Вже чути їхнє дихання у спину.
Вже думали, що їх Господь покинув…
І раптом стали пташками вони.
Лишили посіпак тоді ні з чим
І в ліс густий швиденько подалися…
Отак от соловейко і з’явився,
Щоб радувати співом нас своїм.
Він, звісно, для коханої співа,
Але та пісня – мов дарунок неба.
І кращого закоханим не треба…
Мені пора, бо вже і ніч сплива…
Я озирнувся, але дід пропав.
А, може, то мені усе наснилось?
Вже сонечко над обрієм з’явилось,
А я отак в саду всю ніч проспав.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
