Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.14
00:08
Було колись під шістдесят,
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
2025.12.13
23:44
Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
2025.12.13
21:01
Сніг скупий, як послання віків,
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
2025.12.13
16:56
Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
2025.12.13
12:09
Відтепер і дотетер
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
2025.12.13
08:57
Вірш розглядався на онлайн-колегії робочих змін і керівників профільних департаментів "Асорті Пиріжкарень" з долученням сторонніх експертів.
І от що ми маємо в підсумку.
Технічно текст повністю тримається купи на граматичних і словотвірно спорідне
2025.12.13
08:13
Ти ще мене не розлюбив,
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
2025.12.13
00:28
Йшла по селах ніч сріблиста,
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
2025.12.12
22:21
Безсніжна зима, ніби чудо природи,
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
2025.12.12
19:50
По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
2025.12.12
14:44
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
2025.12.12
14:03
У мене на грудях ти стогнеш, і довго,
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
2025.12.12
12:51
Марія Лавренюк. Улиянка. Роман. —Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2024. —216 с.
Чи не кожен автор рецензії замислюється над тим, чому не оминув увагою твір того чи іншого письменника, що підштовхнуло його до роздумів про прочитане і, власне, якими б
2025.12.12
07:59
ця Присутність незримо гріє
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
2025.12.12
07:34
Дзвінок бентежний тишу зранив —
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
2025.12.12
06:55
Заспаний ранок туманиться
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчувається
І шелестіння трави.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчувається
І шелестіння трави.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про солов’я
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про солов’я
Сидів в саду і слухав солов’я,
Що недалеко в гаї заливався.
Під спів той задрімати намагався,
Не міг заснути в душній хаті я.
Дививсь крізь віття на громаддя зір,
Якими щедро всипалося небо.
Задумувався про життя, про себе,
Про те усе, що бачив до цих пір.
І, чи то непомітно так заснув,
Чи то і справді сталося зі мною -
Та когось чую поряд із собою.
Я голову повільно повернув,
Аж поряд біля мене сивий дід,
Якого я до цього ще не бачив.
Не здивувався, не злякавсь, одначе,
Як, наче, все навкруг іде, як слід.
- Чудова ніч! – озвався тихо дід,-
А соловейко, бачиш, як виводить?!
Комусь переспівати його годі,
Хай, навіть, обійти прийдеться світ.
Я тільки мовчки слухаю, сиджу,
А дід, немов з собою розмовляє:
- У світі, синку, всякого буває…
А хочеш, я легенду розкажу
Про те, звідкіль всі солов’ї з’явились?
Я лише мовчки дідові кивнув.
Той помовчав, немов про щось забув
Та далі мова легко його лилась:
- Були колись в краю оцім часи,
Коли одні над всіми панували,
А інших просто за худобу мали
Та задирали без кінця носи,
Хвалилися один перед другого,
Що в кого є, чого в других нема.
Один собак породистих тримав,
Картин відомих назбиралось в того.
Той кіньми в стайні без кінця хваливсь,
У того парк розкішний і фонтани,
Або й театр у якогось пана…
Один поперед одного тяглись.
А, щоб зібрати гроші на усе,
То кріпаків трудитись заставляли,
Їх за худобу чи знаряддя мали,
Яке прибуток пану принесе.
Їх за непослух без кінця сікли.
Могли й до смерті засікти, бувало.
Та, як худобу часом продавали
Чи обмінять на якусь річ могли.
Бувало, що й десятків кілька душ
За цуценя породисте просили…
І кріпаки противитись не сміли.
Систему, гарну для панів не руш!
Так от, жив-був на Україні пан.
Чи, може, пан, то голосно занадто -
Панок, що Дурнєв було його звати.
За що потрапив він у панський стан,
То ми не знаєм. Мав одне село
Та кріпаків десятка три при ньому.
Але хотілось слави пану тому,
Хоч славитися чим і не було.
Грошей на прожиття не вистача,
Куди вже там бенкети із балами.
Але хотів рівнятися з панами
Й невдачі на селянах відомщав.
Була між кріпаків одна сім’я.
Із ранку і до ночі працювали,
Угору коли глянути не знали,
Тож свій лан необробленим стояв.
Хоч як і важко жити їм було,
Та усе ж жінка народила сина.
Росла дитина, наче та билина.
Таких було ще кілька на село.
Коли дитина трошки підросла,
Пан повелів в роботу її брати,
Худобу пасти, ягоди збирати,
Те, що вона робити вже могла.
Так ще з малого він уже кріпак
І змушений на пана працювати.
Уже і вранці не дають поспати,
Бо прийде хтось із панських посіпак
І батогом робити пожене.
Та якось звик хлопчина, не цурався
І за роботу він без лайки брався,
Бо гарне бачив у цьому одне:
У полі, в лісі був він сам-один,
Ніхто його не бачить і не чує.
Тож він собі, як і усі, працює,
Але й співати вголос може він.
А він співати дуже вже любив.
Бог голос дав такий, що пошукати.
Як же було малому не співати,
Коли він співом тільки тим і жив.
Як він співав, то замовкали всі.
У полі жайвір, в лісі всяка птиця
Зліталися на нього подивиться,
Скупатись, мов, у вранішній росі…
Звикають люди, кажуть, до всього.
І до кріпацтва також звикли люди.
Нехай там як воно погано буде,
Але ж так само і другим кругом…
Та якось пан, залізши у борги,
Рішив продати трохи свого люду.
Розвішав оголошення повсюди.
Й продав кількох, але серед других
Купили також хлопця маму й тата.
Ніхто дитину не схотів купляти.
Тож він лишився сирота без них.
Поплакав, звісно, але що робить,
Хоча душа у хлопчика страждала,
Та пісня його завжди рятувала,
Допомагала йому далі жить.
Так він і виріс, хоч і сирота,
То пас худобу, то робив у полі,
Не жалівся ніяк на свою долю.
І скоро гарним парубком він став.
Якось на луках був траву косив,
Та заспівав, як звик завжди робити.
Тут панові прийшлося проїздити
І він почув отой незвичний спів.
Негайно хлопця привести велів,
Послухав, як чудово той співає
І зрозумів, що він, нарешті має
Те, чим він може здивувать панів.
Так панове життя зазнало змін.
Другі до нього стали приїздити
Той спів послухать, пана похвалити.
І став із того ще бундючний він.
У парубка нічого не питав,
Лише велів гостям своїм співати,
Хоч став для того гарно одягати
Та більш чи менш пристойно годував.
Як слава між панами розійшлась,
Просити стали хлопця в пана взяти,
За гроші, звісно, трохи поспівати.
А чого б пан від грошей відмовлявсь?
Тож їздив хлопець та панам співав.
А так хотів співати для народу,
Щоб не дивитись на ці пики горді.
Вже на них сил дивитися не мав.
А була ще у їхньому селі
Дівчина Галя, добра та вродлива.
Сім’я була, як в хлопця, нещаслива,
Тож на руках натерла мозолі
Ще з літ дитячих. Та не сумувала.
Із хлопцем зустрічалася пота́й.
Бо ж панові лише зачі́пку дай,
То вже б в обійстя панове попала.
Лиш покритки вертались звідтіля,
До смерті свою долю проклинали…
Вони кохання в темряві ховали,
Він піснею їй серце звеселяв.
Коли ж дізнався пан про його спів,
Стрічатись їм все менше випадало.
Та вони часу кращого чекали,
А раптом пан би взяв і подобрів.
Якось купець до Дурнєва примчав,
Просити став, щоб співака продати,
Почав хороші гроші обіцяти
І той на пропозицію пристав.
Позвав він хлопця та велів збиратись,
А той одне-єдине попросив,
Аби пан з ним ще Галю відпустив.
Та пан уперся, не схотів втрачатись.
Купець хотів купити і її,
Та Дурнєв ціну чималу загилив.
Ціна для того була не під силу,
Чи, може, гроші пожалів свої.
І тут вже хлопець стриматись не зміг,
Хоч із дитинства звик коритись пану,
Але на нього гордовито глянув
Й метнувсь умить стрілою за поріг.
Поки-то пан покликав слуг своїх,
Поки вони за хлопцем вслід побігли,
То молодята вже зустрітись встигли
І кинулись до лісу з усіх ніг.
Тікали і молилися весь час,
Аби Господь поміг їм врятуватись,
Аби їм все життя не розлучатись
Та в страху озиралися щораз,
Бо ж чули тупіт панових лакиз.
Здорові надто в пана посіпаки.
Ще трохи й попадуться небораки,
Не порятує, навіть, море сліз.
Вже слуги поряд, руку простягни,
Вже чути їхнє дихання у спину.
Вже думали, що їх Господь покинув…
І раптом стали пташками вони.
Лишили посіпак тоді ні з чим
І в ліс густий швиденько подалися…
Отак от соловейко і з’явився,
Щоб радувати співом нас своїм.
Він, звісно, для коханої співа,
Але та пісня – мов дарунок неба.
І кращого закоханим не треба…
Мені пора, бо вже і ніч сплива…
Я озирнувся, але дід пропав.
А, може, то мені усе наснилось?
Вже сонечко над обрієм з’явилось,
А я отак в саду всю ніч проспав.
Що недалеко в гаї заливався.
Під спів той задрімати намагався,
Не міг заснути в душній хаті я.
Дививсь крізь віття на громаддя зір,
Якими щедро всипалося небо.
Задумувався про життя, про себе,
Про те усе, що бачив до цих пір.
І, чи то непомітно так заснув,
Чи то і справді сталося зі мною -
Та когось чую поряд із собою.
Я голову повільно повернув,
Аж поряд біля мене сивий дід,
Якого я до цього ще не бачив.
Не здивувався, не злякавсь, одначе,
Як, наче, все навкруг іде, як слід.
- Чудова ніч! – озвався тихо дід,-
А соловейко, бачиш, як виводить?!
Комусь переспівати його годі,
Хай, навіть, обійти прийдеться світ.
Я тільки мовчки слухаю, сиджу,
А дід, немов з собою розмовляє:
- У світі, синку, всякого буває…
А хочеш, я легенду розкажу
Про те, звідкіль всі солов’ї з’явились?
Я лише мовчки дідові кивнув.
Той помовчав, немов про щось забув
Та далі мова легко його лилась:
- Були колись в краю оцім часи,
Коли одні над всіми панували,
А інших просто за худобу мали
Та задирали без кінця носи,
Хвалилися один перед другого,
Що в кого є, чого в других нема.
Один собак породистих тримав,
Картин відомих назбиралось в того.
Той кіньми в стайні без кінця хваливсь,
У того парк розкішний і фонтани,
Або й театр у якогось пана…
Один поперед одного тяглись.
А, щоб зібрати гроші на усе,
То кріпаків трудитись заставляли,
Їх за худобу чи знаряддя мали,
Яке прибуток пану принесе.
Їх за непослух без кінця сікли.
Могли й до смерті засікти, бувало.
Та, як худобу часом продавали
Чи обмінять на якусь річ могли.
Бувало, що й десятків кілька душ
За цуценя породисте просили…
І кріпаки противитись не сміли.
Систему, гарну для панів не руш!
Так от, жив-був на Україні пан.
Чи, може, пан, то голосно занадто -
Панок, що Дурнєв було його звати.
За що потрапив він у панський стан,
То ми не знаєм. Мав одне село
Та кріпаків десятка три при ньому.
Але хотілось слави пану тому,
Хоч славитися чим і не було.
Грошей на прожиття не вистача,
Куди вже там бенкети із балами.
Але хотів рівнятися з панами
Й невдачі на селянах відомщав.
Була між кріпаків одна сім’я.
Із ранку і до ночі працювали,
Угору коли глянути не знали,
Тож свій лан необробленим стояв.
Хоч як і важко жити їм було,
Та усе ж жінка народила сина.
Росла дитина, наче та билина.
Таких було ще кілька на село.
Коли дитина трошки підросла,
Пан повелів в роботу її брати,
Худобу пасти, ягоди збирати,
Те, що вона робити вже могла.
Так ще з малого він уже кріпак
І змушений на пана працювати.
Уже і вранці не дають поспати,
Бо прийде хтось із панських посіпак
І батогом робити пожене.
Та якось звик хлопчина, не цурався
І за роботу він без лайки брався,
Бо гарне бачив у цьому одне:
У полі, в лісі був він сам-один,
Ніхто його не бачить і не чує.
Тож він собі, як і усі, працює,
Але й співати вголос може він.
А він співати дуже вже любив.
Бог голос дав такий, що пошукати.
Як же було малому не співати,
Коли він співом тільки тим і жив.
Як він співав, то замовкали всі.
У полі жайвір, в лісі всяка птиця
Зліталися на нього подивиться,
Скупатись, мов, у вранішній росі…
Звикають люди, кажуть, до всього.
І до кріпацтва також звикли люди.
Нехай там як воно погано буде,
Але ж так само і другим кругом…
Та якось пан, залізши у борги,
Рішив продати трохи свого люду.
Розвішав оголошення повсюди.
Й продав кількох, але серед других
Купили також хлопця маму й тата.
Ніхто дитину не схотів купляти.
Тож він лишився сирота без них.
Поплакав, звісно, але що робить,
Хоча душа у хлопчика страждала,
Та пісня його завжди рятувала,
Допомагала йому далі жить.
Так він і виріс, хоч і сирота,
То пас худобу, то робив у полі,
Не жалівся ніяк на свою долю.
І скоро гарним парубком він став.
Якось на луках був траву косив,
Та заспівав, як звик завжди робити.
Тут панові прийшлося проїздити
І він почув отой незвичний спів.
Негайно хлопця привести велів,
Послухав, як чудово той співає
І зрозумів, що він, нарешті має
Те, чим він може здивувать панів.
Так панове життя зазнало змін.
Другі до нього стали приїздити
Той спів послухать, пана похвалити.
І став із того ще бундючний він.
У парубка нічого не питав,
Лише велів гостям своїм співати,
Хоч став для того гарно одягати
Та більш чи менш пристойно годував.
Як слава між панами розійшлась,
Просити стали хлопця в пана взяти,
За гроші, звісно, трохи поспівати.
А чого б пан від грошей відмовлявсь?
Тож їздив хлопець та панам співав.
А так хотів співати для народу,
Щоб не дивитись на ці пики горді.
Вже на них сил дивитися не мав.
А була ще у їхньому селі
Дівчина Галя, добра та вродлива.
Сім’я була, як в хлопця, нещаслива,
Тож на руках натерла мозолі
Ще з літ дитячих. Та не сумувала.
Із хлопцем зустрічалася пота́й.
Бо ж панові лише зачі́пку дай,
То вже б в обійстя панове попала.
Лиш покритки вертались звідтіля,
До смерті свою долю проклинали…
Вони кохання в темряві ховали,
Він піснею їй серце звеселяв.
Коли ж дізнався пан про його спів,
Стрічатись їм все менше випадало.
Та вони часу кращого чекали,
А раптом пан би взяв і подобрів.
Якось купець до Дурнєва примчав,
Просити став, щоб співака продати,
Почав хороші гроші обіцяти
І той на пропозицію пристав.
Позвав він хлопця та велів збиратись,
А той одне-єдине попросив,
Аби пан з ним ще Галю відпустив.
Та пан уперся, не схотів втрачатись.
Купець хотів купити і її,
Та Дурнєв ціну чималу загилив.
Ціна для того була не під силу,
Чи, може, гроші пожалів свої.
І тут вже хлопець стриматись не зміг,
Хоч із дитинства звик коритись пану,
Але на нього гордовито глянув
Й метнувсь умить стрілою за поріг.
Поки-то пан покликав слуг своїх,
Поки вони за хлопцем вслід побігли,
То молодята вже зустрітись встигли
І кинулись до лісу з усіх ніг.
Тікали і молилися весь час,
Аби Господь поміг їм врятуватись,
Аби їм все життя не розлучатись
Та в страху озиралися щораз,
Бо ж чули тупіт панових лакиз.
Здорові надто в пана посіпаки.
Ще трохи й попадуться небораки,
Не порятує, навіть, море сліз.
Вже слуги поряд, руку простягни,
Вже чути їхнє дихання у спину.
Вже думали, що їх Господь покинув…
І раптом стали пташками вони.
Лишили посіпак тоді ні з чим
І в ліс густий швиденько подалися…
Отак от соловейко і з’явився,
Щоб радувати співом нас своїм.
Він, звісно, для коханої співа,
Але та пісня – мов дарунок неба.
І кращого закоханим не треба…
Мені пора, бо вже і ніч сплива…
Я озирнувся, але дід пропав.
А, може, то мені усе наснилось?
Вже сонечко над обрієм з’явилось,
А я отак в саду всю ніч проспав.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
