Було це у часи у старовинні.
Коли? Не знаю. Та давно було.
Унадились татари в Україні
Чи не щодень чинити своє зло.
Ішли так часто. Йшло їх так багато,
Що всю траву стоптали у степах
Не стало чим й коня погодувати
На широченних степових шляхах.
Здавалося б радіти Україні,
Бо не прийде нарешті татарва.
Але хіба її лиху зупинить
Те, що в степу не виросла трава?
Татарин скочить на коня уранці
Надвечір вже за Ворсклою гуля
І мотузками в’яже собі бранців
І тягне все що в очі потрапля.
А Україна лишилась без солі,
Бо сіль із Криму везли чумаки.
Вози ж чумацькі рухались поволі
Воли такі вже неповороткі.
Їх у дорозі годувати треба.
А чим? Коли в степу трави нема?
З собою брати на усі потреби?
Так тільки час потратити дарма.
Тож і не їдуть чумаки за сіллю.
А що без солі? Їжа вже не та.
Та і здоров’я меншає і сили.
Хто мав хоч дрібку - три́мав на свята.
І чумаки журилися нівроку
Тож заробіток їхній головний.
А не рушали. Все чекали доки
Степ знову вкриє килим трав’яний.
Дарма чекали. Не росте травиця ,
Лиш порох степом вітер підійма
І засипає степові криниці.
Бо то біда, коли трави нема.
Сів молодий чумак понад рікою,
Від неспокою серце аж щемить.
Підпер в задумі голову рукою,
Не знає, бідний, що його й робить.
Аж тут дідусь старенький на дорозі.
«Здоров був, синку!» «Й вам здоров’я теж».
«Чого сидиш у задумі й тривозі?
Чого із Криму солі не везеш?»
Та то вам, діду, наче невідомо?
Трава не хоче у степу рости.
Даремно вириватися із дому.
Без неї і до Криму не дійти.
«Відомо, синку. Чому ж невідомо?
Я саме тому й прийшов сюди.
Я поможу, синочку, горю твому
І порятую землю цю з біди.
Є в мене торба з чарівним насінням,
Росте із нього мурава-трава.
От якби хтось ним степ увесь засіяв,
То ожила б землиця степова .
Я б сам пішов, та вже старий занадто,
Боюсь, що може зовсім не дійду.
Якби ж хтось захотів цю торбу взяти,
То ми б, напевно, відвели біду».
«Я згоден, діду! Де ота торбина?
Хутчій давайте!» - підхопивсь юнак.
« Торбина ось. Але послухай, сину,
Ти маєш знати: що робить і як.
Ітимеш, торбу почепи на спину,
Бери насіння, рівно розсівай,
Не заглядай в дорозі у торбину,
Бо враз насінню тому буде край.
Не оглядайсь ні разу аж до Криму,
А то трава не зможе прорости.
І не спиняйся, доки туди йтимеш.
Все зрозумів? То можеш тепер йти».
Взяв хлопець торбу і пішов додому.
Шлях був далекий, слід перепочить.
А вдома торбу положив додолу.
Нехай до ранку долі полежить.
А поки спав якась нахабна миша
Прогризла дірку, щоб поласувать.
З зорею хлопець торбу взяв і вийшов.
Пішов степи травою засівать.
Іде-іде, насіння розсіває.
Зустріне річку – бродом перейде.
Не бачить що у дірку просипає,
Бо йде, не зупиняється ніде ,
Позаду вже і Ворскла, і Самара,
Іде між Кінських і Молочних Вод.
Вслухається, чи не спішать татари.
Здалось йому, щось сиплеться. І от
Він вирішив заглянути в торбину,
Чи ще до Криму вистачить йому?
Та тільки хлопець зняв її зі спини,
Відкрив, поглянув…І кінець всьому.
Лишилось те, що ще тримав в долоні,
А ще ж до Криму чималенький шлях.
Тож наостанок сіяв досить скромно.
Бо густо – то не вистачить ніяк.
Укрився степ травою –муравою.
А особливо там, де йшов юнак,
Вона була високою, густою.
Там і проклали чумаки свій шлях.
До Криму їдуть по траві високій,
Пісні співають, доки сіль везуть,
Такі ж протяжні, як і степ широкий
Їх у степу, ой, як далеко чуть.
Високі трави степом аж до Криму
І тільки там, де зупинивсь юнак,
І у торбину глянув, не утримавсь,
Так і до нині тільки солончак.
За тою, за травою –муравою
Муравським і назвали оцей шлях.
Тут чумаки співали пісні свої,
Як сіль везли із Криму на возах.