ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Муравський шлях
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Муравський шлях
Було це у часи у старовинні.
Коли? Не знаю. Та давно було.
Унадились татари в Україні
Чи не щодень чинити своє зло.
Ішли так часто. Йшло їх так багато,
Що всю траву стоптали у степах
Не стало чим й коня погодувати
На широченних степових шляхах.
Здавалося б радіти Україні,
Бо не прийде нарешті татарва.
Але хіба її лиху зупинить
Те, що в степу не виросла трава?
Татарин скочить на коня уранці
Надвечір вже за Ворсклою гуля
І мотузками в’яже собі бранців
І тягне все що в очі потрапля.
А Україна лишилась без солі,
Бо сіль із Криму везли чумаки.
Вози ж чумацькі рухались поволі
Воли такі вже неповороткі.
Їх у дорозі годувати треба.
А чим? Коли в степу трави нема?
З собою брати на усі потреби?
Так тільки час потратити дарма.
Тож і не їдуть чумаки за сіллю.
А що без солі? Їжа вже не та.
Та і здоров’я меншає і сили.
Хто мав хоч дрібку - три́мав на свята.
І чумаки журилися нівроку
Тож заробіток їхній головний.
А не рушали. Все чекали доки
Степ знову вкриє килим трав’яний.
Дарма чекали. Не росте травиця ,
Лиш порох степом вітер підійма
І засипає степові криниці.
Бо то біда, коли трави нема.
Сів молодий чумак понад рікою,
Від неспокою серце аж щемить.
Підпер в задумі голову рукою,
Не знає, бідний, що його й робить.
Аж тут дідусь старенький на дорозі.
«Здоров був, синку!» «Й вам здоров’я теж».
«Чого сидиш у задумі й тривозі?
Чого із Криму солі не везеш?»
Та то вам, діду, наче невідомо?
Трава не хоче у степу рости.
Даремно вириватися із дому.
Без неї і до Криму не дійти.
«Відомо, синку. Чому ж невідомо?
Я саме тому й прийшов сюди.
Я поможу, синочку, горю твому
І порятую землю цю з біди.
Є в мене торба з чарівним насінням,
Росте із нього мурава-трава.
От якби хтось ним степ увесь засіяв,
То ожила б землиця степова .
Я б сам пішов, та вже старий занадто,
Боюсь, що може зовсім не дійду.
Якби ж хтось захотів цю торбу взяти,
То ми б, напевно, відвели біду».
«Я згоден, діду! Де ота торбина?
Хутчій давайте!» - підхопивсь юнак.
« Торбина ось. Але послухай, сину,
Ти маєш знати: що робить і як.
Ітимеш, торбу почепи на спину,
Бери насіння, рівно розсівай,
Не заглядай в дорозі у торбину,
Бо враз насінню тому буде край.
Не оглядайсь ні разу аж до Криму,
А то трава не зможе прорости.
І не спиняйся, доки туди йтимеш.
Все зрозумів? То можеш тепер йти».
Взяв хлопець торбу і пішов додому.
Шлях був далекий, слід перепочить.
А вдома торбу положив додолу.
Нехай до ранку долі полежить.
А поки спав якась нахабна миша
Прогризла дірку, щоб поласувать.
З зорею хлопець торбу взяв і вийшов.
Пішов степи травою засівать.
Іде-іде, насіння розсіває.
Зустріне річку – бродом перейде.
Не бачить що у дірку просипає,
Бо йде, не зупиняється ніде ,
Позаду вже і Ворскла, і Самара,
Іде між Кінських і Молочних Вод.
Вслухається, чи не спішать татари.
Здалось йому, щось сиплеться. І от
Він вирішив заглянути в торбину,
Чи ще до Криму вистачить йому?
Та тільки хлопець зняв її зі спини,
Відкрив, поглянув…І кінець всьому.
Лишилось те, що ще тримав в долоні,
А ще ж до Криму чималенький шлях.
Тож наостанок сіяв досить скромно.
Бо густо – то не вистачить ніяк.
Укрився степ травою –муравою.
А особливо там, де йшов юнак,
Вона була високою, густою.
Там і проклали чумаки свій шлях.
До Криму їдуть по траві високій,
Пісні співають, доки сіль везуть,
Такі ж протяжні, як і степ широкий
Їх у степу, ой, як далеко чуть.
Високі трави степом аж до Криму
І тільки там, де зупинивсь юнак,
І у торбину глянув, не утримавсь,
Так і до нині тільки солончак.
За тою, за травою –муравою
Муравським і назвали оцей шлях.
Тут чумаки співали пісні свої,
Як сіль везли із Криму на возах.
Коли? Не знаю. Та давно було.
Унадились татари в Україні
Чи не щодень чинити своє зло.
Ішли так часто. Йшло їх так багато,
Що всю траву стоптали у степах
Не стало чим й коня погодувати
На широченних степових шляхах.
Здавалося б радіти Україні,
Бо не прийде нарешті татарва.
Але хіба її лиху зупинить
Те, що в степу не виросла трава?
Татарин скочить на коня уранці
Надвечір вже за Ворсклою гуля
І мотузками в’яже собі бранців
І тягне все що в очі потрапля.
А Україна лишилась без солі,
Бо сіль із Криму везли чумаки.
Вози ж чумацькі рухались поволі
Воли такі вже неповороткі.
Їх у дорозі годувати треба.
А чим? Коли в степу трави нема?
З собою брати на усі потреби?
Так тільки час потратити дарма.
Тож і не їдуть чумаки за сіллю.
А що без солі? Їжа вже не та.
Та і здоров’я меншає і сили.
Хто мав хоч дрібку - три́мав на свята.
І чумаки журилися нівроку
Тож заробіток їхній головний.
А не рушали. Все чекали доки
Степ знову вкриє килим трав’яний.
Дарма чекали. Не росте травиця ,
Лиш порох степом вітер підійма
І засипає степові криниці.
Бо то біда, коли трави нема.
Сів молодий чумак понад рікою,
Від неспокою серце аж щемить.
Підпер в задумі голову рукою,
Не знає, бідний, що його й робить.
Аж тут дідусь старенький на дорозі.
«Здоров був, синку!» «Й вам здоров’я теж».
«Чого сидиш у задумі й тривозі?
Чого із Криму солі не везеш?»
Та то вам, діду, наче невідомо?
Трава не хоче у степу рости.
Даремно вириватися із дому.
Без неї і до Криму не дійти.
«Відомо, синку. Чому ж невідомо?
Я саме тому й прийшов сюди.
Я поможу, синочку, горю твому
І порятую землю цю з біди.
Є в мене торба з чарівним насінням,
Росте із нього мурава-трава.
От якби хтось ним степ увесь засіяв,
То ожила б землиця степова .
Я б сам пішов, та вже старий занадто,
Боюсь, що може зовсім не дійду.
Якби ж хтось захотів цю торбу взяти,
То ми б, напевно, відвели біду».
«Я згоден, діду! Де ота торбина?
Хутчій давайте!» - підхопивсь юнак.
« Торбина ось. Але послухай, сину,
Ти маєш знати: що робить і як.
Ітимеш, торбу почепи на спину,
Бери насіння, рівно розсівай,
Не заглядай в дорозі у торбину,
Бо враз насінню тому буде край.
Не оглядайсь ні разу аж до Криму,
А то трава не зможе прорости.
І не спиняйся, доки туди йтимеш.
Все зрозумів? То можеш тепер йти».
Взяв хлопець торбу і пішов додому.
Шлях був далекий, слід перепочить.
А вдома торбу положив додолу.
Нехай до ранку долі полежить.
А поки спав якась нахабна миша
Прогризла дірку, щоб поласувать.
З зорею хлопець торбу взяв і вийшов.
Пішов степи травою засівать.
Іде-іде, насіння розсіває.
Зустріне річку – бродом перейде.
Не бачить що у дірку просипає,
Бо йде, не зупиняється ніде ,
Позаду вже і Ворскла, і Самара,
Іде між Кінських і Молочних Вод.
Вслухається, чи не спішать татари.
Здалось йому, щось сиплеться. І от
Він вирішив заглянути в торбину,
Чи ще до Криму вистачить йому?
Та тільки хлопець зняв її зі спини,
Відкрив, поглянув…І кінець всьому.
Лишилось те, що ще тримав в долоні,
А ще ж до Криму чималенький шлях.
Тож наостанок сіяв досить скромно.
Бо густо – то не вистачить ніяк.
Укрився степ травою –муравою.
А особливо там, де йшов юнак,
Вона була високою, густою.
Там і проклали чумаки свій шлях.
До Криму їдуть по траві високій,
Пісні співають, доки сіль везуть,
Такі ж протяжні, як і степ широкий
Їх у степу, ой, як далеко чуть.
Високі трави степом аж до Криму
І тільки там, де зупинивсь юнак,
І у торбину глянув, не утримавсь,
Так і до нині тільки солончак.
За тою, за травою –муравою
Муравським і назвали оцей шлях.
Тут чумаки співали пісні свої,
Як сіль везли із Криму на возах.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію