Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.11
10:43
Господи, я дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, я слухаю мову мого татусьо.
Господи, я чую Твоє "Поклич. Я озвуся".
Господи, мій Любий Пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Госп
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, я слухаю мову мого татусьо.
Господи, я чую Твоє "Поклич. Я озвуся".
Господи, мій Любий Пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Госп
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
2026.11.11
06:10
Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
2026.11.10
23:06
Під ноги осінь сипала бурштин
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
2026.11.10
23:00
Є меч такий Кладениць,
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
2026.11.10
21:23
Онкодиспансер. Первинний огляд лікаря.
Пацієнт - чоловік років 45-50.
Підозра на рак легень.
- Палите?
- Палю.
- Як довго?
- З 4го класу. Може з 5го.
- З якого конкретно року?
- Я не помню.
- В школу ви в якому році пішли?
- (кашляє) Точно не п
2026.11.10
21:06
Летять і минають літа суєти,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
2026.11.10
20:26
Не знадобиться відпускати
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
2026.11.10
20:17
Перед тим, як назавжди покинуть
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
2026.11.10
18:06
«Які ми гарні!»- пишаються суцвіття,
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
2026.11.10
12:22
А наш взірець – Сцевола Муцій,
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
2026.11.10
07:14
Радію вранішньому світлу,
Що тихо ллється через скло, -
Радію сонцю, що розквітло,
Землі даруючи тепло.
Вдихаю чисту прохолоду
І свіжість ранньої пори, -
І відчуваю ту свободу,
Яку мені несуть вітри.
Що тихо ллється через скло, -
Радію сонцю, що розквітло,
Землі даруючи тепло.
Вдихаю чисту прохолоду
І свіжість ранньої пори, -
І відчуваю ту свободу,
Яку мені несуть вітри.
2026.11.09
23:45
отакої, буркоче собі під сиві вуса достопамятний улюблений протагоніст, відомий за попередніми епізодами, шкандибаючи додому через дитячий майданчик, де пісочниця зі собачим лайном, отакої · у манері одиноких під старість усіма забутих уперто не вмираючих
2026.11.09
16:15
Друзі до мене прийшли вчора, надвечір
Сам я лежав у постелі, умираючи
Ені Бон зі Сейнт-Ейнжел
Казала ”надворі погода шикарна“
Ще вітер тоді завивав у проймі дверній
О, хто ти такий, щоби погоді відмовіти
Мені би спокою, щоби умерти собі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сам я лежав у постелі, умираючи
Ені Бон зі Сейнт-Ейнжел
Казала ”надворі погода шикарна“
Ще вітер тоді завивав у проймі дверній
О, хто ти такий, щоби погоді відмовіти
Мені би спокою, щоби умерти собі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
2026.10.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про жасмин
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про жасмин
Іду якось по вулиці села.
Уже зоря вечірняя зійшла
І сутінки на землю опустились.
А я іду, думками десь далеко.
Нарешті трохи спала денна спека,
Отож пройтися трохи захотілось.
Іду, минаю хати і сади
І бачу зразу – хто і як глядить:
У кого сад, а в кого назва лише.
Десь квітів повно, а десь бур’яну.
Уже, напевно, пів села минув,
Вслухаючись в п’янку вечірню тишу.
Уже хотів вертатися назад,
Але вловив незнаний аромат,
Який із саду одного долинув.
Я чув такий уперше у житті,
Отож мерщій дізнатися схотів,
Що ж то за квітка пахне отак дивно.
А тут дідусь на лавочці сидить
З ціпком. Присів, напевно, відпочить.
За день роботи, мабуть, натомився.
Я привітався, поряд нього сів:
- Скажіть, я тут спитатися хотів…-
Дідусь на мене пильно подивився:
- Спитати хочеш, що за аромат?-
Пів обернувся і кивнув на сад,-
Зацвів жасмин…Невже не чув такого?
- Зізнатись мушу: а таки не чув.
Запам’ятав би, коб’ зустрівся був.
Що за жасмин? Хоч глянути б на нього.
- Та що побачиш, коли уже ніч.
Приходь-но завтра трішечки раніш,
То і побачиш. Вдень немає сенсу.
Бо ж він на вечір тільки розцвіта,
Увагу білим цвітом приверта.
Приходь, коли вже маєш інтересу…
До речі, знаєш, звідки той жасмин?
Як на планеті появився він?
- Ну, звідки я про теє можу знати?!
Як вам відомо, розкажіть мені.
Люблю почуть історії чудні,
Хоча і сам я знаю їх багато.
- Було то, кажуть, в той далекий час,
З яким століття розділяють нас.
У Індії усе над Ганг рікою.
Жила там, кажуть, дівчина одна,
Жасмин якраз і звалася вона.
Була не проста – царською донькою.
Говорять, гарна дівчина була
І вийти за царевича могла,
Та бога Сонця чомусь покохала.
Стрічала його ранньої зорі
І о вечірній кожен день порі
Його у безнадії проводжала.
Бо він не глянув, навіть, в її бік,
Проїхався по небу та і зник.
Вона ж всю ніч, чекаючи, проплаче,
А потім знову на зорі стріча.
Надія й розпач у її очах,
А він не чує того і не бачить.
Не витримала, врешті, мук вона,
Рішила, що не буде жить одна,
Коли її кохання безотвітне.
І кинулася в розпачі в ріку,
Собі смерть заподіяла легку,
Батьків лишивши плакати й жаліти.
Як тіло її витягли з ріки,
За звичаєм, нещаснії батьки,
На вогнищі великому спалили.
Уранці бог звернув на землю лик,
А там, де він дівчи́ну бачить звик
Лиш пляма після вогнища чорніла.
І докори сумління він відчув,
Хоча, хіба у тому винен був,
Що дівчину не зміг він полюбити?
Зібрав він попіл з вогнища того,
На гарний кущ перетворив його
З яскравим ароматним білим цвітом.
І от уже багато сотень літ
Лиш уночі він розпускає цвіт,
Дівочу душу випуска на волю.
І та душа блука всю ніч одна,
Щоб бога не тривожила вона,
Аби їм не стрічатися ніколи.
Дідусь замовк і я сиджу мовчу.
Якуюсь тугу на душі відчув,
Вдихаючи незвичні аромати.
Отож, в житті усякого бува.
Чиясь душа у квітах ожива
Аби своє кохання дарувати.
- А знаєте… - враз голос з-за воріт,-
Чому в жасмина того білий цвіт?
Я повернувся і уздрів бабусю.
Вона, мабуть, давно вже підійшла,
Але стояла мовчки, слухала…
- Що ж ти людей отак лякаєш, Дусю?!-
Сказав дідусь – Це жіночка моя.
- Вітаю. – все, на що спромігся я.
Бабуся ж лиш кивнула головою.
- То знаєте, від чого білий цвіт?
Було то теж тому багато літ…-
Коли земля була ще не такою.
Тоді всі квіти білими були,
Троянди, айстри білим лиш цвіли,
Другого вони кольору не мали.
Художник якось в полі заблукав,
Мабуть, натхнення творчого шукав.
Враз, мов полуда із очей упала.
- А що, як квіти розфарбую я?
Чому вони однакові стоять?
От ві́зьму фарби і займуся завтра!
Почув слова художника жасмин,
Хотів на сонце схожий бути він.
Тож став іще із вечора чекати.
Та мріяв, як він стане золотим,
Схилятись буде сонечко над ним.
Отак всю ніч і простояв в чеканні.
Художник справді з фарбами прийшов
Та до троянди першої пішов,
Сказав жасмину: - Будеш ти останній!
Троянда – королева, ти ж пропхавсь,
Поперед неї бути намагавсь,
І я тобі такого не пробачу.
Чекай, як квіти розфарбую я
І фарба ще залишиться твоя,
Тоді…можливо…взагалі, побачим!
І цілий день він квіти фарбував,
Усіх, хто який колір обирав.
Один жасмин засмучено дивився,
Як зменшується фарба золота…
Аж ось і вечір врешті-решт настав.
Один жасмин лиш білим залишився.
Мазнув художник пензлем золотим:
- Ну, що, брат, скажеш? Чи готовий ти? -
Насмішливо на нього подивився:
- Бо ж фарби залишилося на дні.
Коли б ти низько уклонивсь мені
То вмить, повір мені, б «озолотився»!
Але жасмин був гордим і сказав:
- Я не якась податлива лоза.
Скоріш зламаюсь, але не зігнуся!
Художника цим дуже розізлив,
Він на кульбаби фарбу всю розлив,
Сказав: - Більш фарбувати не візьмуся.
Отак і будеш білим назавжди.
Хоча, я добрий, все-таки, зажди…
І фарбу з пензля він змахнув на квіти.
Так і зоставсь жасмину білий цвіт.
Ламких не можна гнути його віт,
Бо дуже легко віти ті зломити…
Задер вже місяць роги догори.
Подякував за розповідь старим,
Пішов, поки ще зовсім не стемніло.
Ішов, іноді озиравсь назад
І досі чув той дивний аромат,
Немов душа Жасмин услід летіла.
Уже зоря вечірняя зійшла
І сутінки на землю опустились.
А я іду, думками десь далеко.
Нарешті трохи спала денна спека,
Отож пройтися трохи захотілось.
Іду, минаю хати і сади
І бачу зразу – хто і як глядить:
У кого сад, а в кого назва лише.
Десь квітів повно, а десь бур’яну.
Уже, напевно, пів села минув,
Вслухаючись в п’янку вечірню тишу.
Уже хотів вертатися назад,
Але вловив незнаний аромат,
Який із саду одного долинув.
Я чув такий уперше у житті,
Отож мерщій дізнатися схотів,
Що ж то за квітка пахне отак дивно.
А тут дідусь на лавочці сидить
З ціпком. Присів, напевно, відпочить.
За день роботи, мабуть, натомився.
Я привітався, поряд нього сів:
- Скажіть, я тут спитатися хотів…-
Дідусь на мене пильно подивився:
- Спитати хочеш, що за аромат?-
Пів обернувся і кивнув на сад,-
Зацвів жасмин…Невже не чув такого?
- Зізнатись мушу: а таки не чув.
Запам’ятав би, коб’ зустрівся був.
Що за жасмин? Хоч глянути б на нього.
- Та що побачиш, коли уже ніч.
Приходь-но завтра трішечки раніш,
То і побачиш. Вдень немає сенсу.
Бо ж він на вечір тільки розцвіта,
Увагу білим цвітом приверта.
Приходь, коли вже маєш інтересу…
До речі, знаєш, звідки той жасмин?
Як на планеті появився він?
- Ну, звідки я про теє можу знати?!
Як вам відомо, розкажіть мені.
Люблю почуть історії чудні,
Хоча і сам я знаю їх багато.
- Було то, кажуть, в той далекий час,
З яким століття розділяють нас.
У Індії усе над Ганг рікою.
Жила там, кажуть, дівчина одна,
Жасмин якраз і звалася вона.
Була не проста – царською донькою.
Говорять, гарна дівчина була
І вийти за царевича могла,
Та бога Сонця чомусь покохала.
Стрічала його ранньої зорі
І о вечірній кожен день порі
Його у безнадії проводжала.
Бо він не глянув, навіть, в її бік,
Проїхався по небу та і зник.
Вона ж всю ніч, чекаючи, проплаче,
А потім знову на зорі стріча.
Надія й розпач у її очах,
А він не чує того і не бачить.
Не витримала, врешті, мук вона,
Рішила, що не буде жить одна,
Коли її кохання безотвітне.
І кинулася в розпачі в ріку,
Собі смерть заподіяла легку,
Батьків лишивши плакати й жаліти.
Як тіло її витягли з ріки,
За звичаєм, нещаснії батьки,
На вогнищі великому спалили.
Уранці бог звернув на землю лик,
А там, де він дівчи́ну бачить звик
Лиш пляма після вогнища чорніла.
І докори сумління він відчув,
Хоча, хіба у тому винен був,
Що дівчину не зміг він полюбити?
Зібрав він попіл з вогнища того,
На гарний кущ перетворив його
З яскравим ароматним білим цвітом.
І от уже багато сотень літ
Лиш уночі він розпускає цвіт,
Дівочу душу випуска на волю.
І та душа блука всю ніч одна,
Щоб бога не тривожила вона,
Аби їм не стрічатися ніколи.
Дідусь замовк і я сиджу мовчу.
Якуюсь тугу на душі відчув,
Вдихаючи незвичні аромати.
Отож, в житті усякого бува.
Чиясь душа у квітах ожива
Аби своє кохання дарувати.
- А знаєте… - враз голос з-за воріт,-
Чому в жасмина того білий цвіт?
Я повернувся і уздрів бабусю.
Вона, мабуть, давно вже підійшла,
Але стояла мовчки, слухала…
- Що ж ти людей отак лякаєш, Дусю?!-
Сказав дідусь – Це жіночка моя.
- Вітаю. – все, на що спромігся я.
Бабуся ж лиш кивнула головою.
- То знаєте, від чого білий цвіт?
Було то теж тому багато літ…-
Коли земля була ще не такою.
Тоді всі квіти білими були,
Троянди, айстри білим лиш цвіли,
Другого вони кольору не мали.
Художник якось в полі заблукав,
Мабуть, натхнення творчого шукав.
Враз, мов полуда із очей упала.
- А що, як квіти розфарбую я?
Чому вони однакові стоять?
От ві́зьму фарби і займуся завтра!
Почув слова художника жасмин,
Хотів на сонце схожий бути він.
Тож став іще із вечора чекати.
Та мріяв, як він стане золотим,
Схилятись буде сонечко над ним.
Отак всю ніч і простояв в чеканні.
Художник справді з фарбами прийшов
Та до троянди першої пішов,
Сказав жасмину: - Будеш ти останній!
Троянда – королева, ти ж пропхавсь,
Поперед неї бути намагавсь,
І я тобі такого не пробачу.
Чекай, як квіти розфарбую я
І фарба ще залишиться твоя,
Тоді…можливо…взагалі, побачим!
І цілий день він квіти фарбував,
Усіх, хто який колір обирав.
Один жасмин засмучено дивився,
Як зменшується фарба золота…
Аж ось і вечір врешті-решт настав.
Один жасмин лиш білим залишився.
Мазнув художник пензлем золотим:
- Ну, що, брат, скажеш? Чи готовий ти? -
Насмішливо на нього подивився:
- Бо ж фарби залишилося на дні.
Коли б ти низько уклонивсь мені
То вмить, повір мені, б «озолотився»!
Але жасмин був гордим і сказав:
- Я не якась податлива лоза.
Скоріш зламаюсь, але не зігнуся!
Художника цим дуже розізлив,
Він на кульбаби фарбу всю розлив,
Сказав: - Більш фарбувати не візьмуся.
Отак і будеш білим назавжди.
Хоча, я добрий, все-таки, зажди…
І фарбу з пензля він змахнув на квіти.
Так і зоставсь жасмину білий цвіт.
Ламких не можна гнути його віт,
Бо дуже легко віти ті зломити…
Задер вже місяць роги догори.
Подякував за розповідь старим,
Пішов, поки ще зовсім не стемніло.
Ішов, іноді озиравсь назад
І досі чув той дивний аромат,
Немов душа Жасмин услід летіла.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
