Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.12
21:52
Перший сніг
розділяє життя
на "до" і "після".
Перший сніг бомбрдує
думки і слова.
Перший сніг розтанув,
як невидимий рукопис,
як зникомі письмена.
розділяє життя
на "до" і "після".
Перший сніг бомбрдує
думки і слова.
Перший сніг розтанув,
як невидимий рукопис,
як зникомі письмена.
2025.11.12
20:09
Ти без довгих прощань застрибнула в останній вагон,
Ти вже бачиш себе у світах на дорозі широкій.
А мені зостається хіба що порожній перон,
Де за спокоєм звичним чатує незвичний неспокій.
Ти вже бачиш себе у світах на дорозі широкій.
А мені зостається хіба що порожній перон,
Де за спокоєм звичним чатує незвичний неспокій.
2025.11.12
18:20
Все карр та карр - пісні старої тітоньки.
Коли садили верби ще діди,
Питалися у неї: птахо, звідки ти
Перенесла гніздо своє сюди?
І що облюбувала, чорнопера, тут?
Околиці затишшя чи сади?
Гукала дощ і випасала череду,
Коли садили верби ще діди,
Питалися у неї: птахо, звідки ти
Перенесла гніздо своє сюди?
І що облюбувала, чорнопера, тут?
Околиці затишшя чи сади?
Гукала дощ і випасала череду,
2025.11.12
10:31
Підійди сюди тихенько
Роздивись, не пожалкуєш
Тут і білі, і опеньки
Не спіши, ще поцілуєш…
Хтось садив, а ми збираєм
Ось би встрітить слід провидця
Ти диви, природа дбає
Берем ще і ще — згодиться
Роздивись, не пожалкуєш
Тут і білі, і опеньки
Не спіши, ще поцілуєш…
Хтось садив, а ми збираєм
Ось би встрітить слід провидця
Ти диви, природа дбає
Берем ще і ще — згодиться
2025.11.12
08:53
Пам'яті сестри
Людмили
Сил нема спинити,
Хоч я так хотів, -
Метушливі миті
Найкоротших днів.
Квапляться аж надто
Людмили
Сил нема спинити,
Хоч я так хотів, -
Метушливі миті
Найкоротших днів.
Квапляться аж надто
2025.11.11
23:09
Накуй зозуленько роки ті
де все цвіте у оксамиті,
де почуття несамовиті,
де Сонце гріє, ще в зеніті,
і сяє золотом в блакиті.
Щасливі люди тої миті,
бо наслідки гріха відмиті,
ех, відати б, що люди ми ті.
де все цвіте у оксамиті,
де почуття несамовиті,
де Сонце гріє, ще в зеніті,
і сяє золотом в блакиті.
Щасливі люди тої миті,
бо наслідки гріха відмиті,
ех, відати б, що люди ми ті.
2025.11.11
22:06
Осінь - час збирати каміння,
важке, мов голова Чингісхана.
Осінь - час підбивати підсумки,
але рахівницю
засипало листям.
Терези зламалися і заіржавіли.
Осінь - час збирати ідоли
на дикому зарослому полі.
важке, мов голова Чингісхана.
Осінь - час підбивати підсумки,
але рахівницю
засипало листям.
Терези зламалися і заіржавіли.
Осінь - час збирати ідоли
на дикому зарослому полі.
2025.11.11
19:39
Цей нестямний час
Видиш як округ тебе міняють маски
Цей нестямний час
І робиш те чому нема ще назви
Щодо любові твоєї
Хоч у негоду хоч би у розмай
Цей нестямний час 4x
Видиш як округ тебе міняють маски
Цей нестямний час
І робиш те чому нема ще назви
Щодо любові твоєї
Хоч у негоду хоч би у розмай
Цей нестямний час 4x
2025.11.11
19:33
Бабине літо пішло по-англійськи —
не набулися достатньо із ним.
Листя опале танком одаліски
губить красу в арабесках чудних.
Вже листопад скинув тоги багряні,
красень бульвар на очах облисів.
День статуеткою із порцеляни
брякнувся ниць. А ти дуже х
не набулися достатньо із ним.
Листя опале танком одаліски
губить красу в арабесках чудних.
Вже листопад скинув тоги багряні,
красень бульвар на очах облисів.
День статуеткою із порцеляни
брякнувся ниць. А ти дуже х
2025.11.11
18:09
Знов клята меланхолія крадеться,
Мене всього зміїно обпліта --
Немов на мури власної фортеці
Повзе гидка безбожна чорнота.
І без драбин залазить у шпарини,
Просочується в пори тіла скрізь.
Здається, що душа ось-ось порине
Мене всього зміїно обпліта --
Немов на мури власної фортеці
Повзе гидка безбожна чорнота.
І без драбин залазить у шпарини,
Просочується в пори тіла скрізь.
Здається, що душа ось-ось порине
2025.11.11
18:05
До вчительки питання має Таня:
- Скажіть, для чого в кенгуру кишеня?
Хитрує вчителька, їй трохи дивно:
- А врешті ти як думаєш, дитино?
Не знає, що сказати їй маленька:
- Якщо, напевно, буде небезпека,
Коли страшне щось може часом статись,-
В кише
- Скажіть, для чого в кенгуру кишеня?
Хитрує вчителька, їй трохи дивно:
- А врешті ти як думаєш, дитино?
Не знає, що сказати їй маленька:
- Якщо, напевно, буде небезпека,
Коли страшне щось може часом статись,-
В кише
2025.11.11
16:24
І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді хтось прошептав парадоксальне:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді хтось прошептав парадоксальне:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
2025.11.11
10:20
Сколобочився під ранок
Обстріл знову… страхи… жуть
По-звірячому, неждано
Хто б мичав, сучари суть…
То про братство, то про дружбу
То про вічную любов
Схаменися, сучо… нужбо
Без ніяких там умов…
Обстріл знову… страхи… жуть
По-звірячому, неждано
Хто б мичав, сучари суть…
То про братство, то про дружбу
То про вічную любов
Схаменися, сучо… нужбо
Без ніяких там умов…
2025.11.11
10:11
Жовтневі сонячні ванни
приймає, радіючи, листя.
Це осені притаманно,
якщо подивитись зблизька
в її золотаві очі,
у їх глибину бурштинну,
там скрите тепло пророчить
природньо назрілі зміни.
приймає, радіючи, листя.
Це осені притаманно,
якщо подивитись зблизька
в її золотаві очі,
у їх глибину бурштинну,
там скрите тепло пророчить
природньо назрілі зміни.
2025.11.11
10:04
Десь там, далеко, а не тут, в рову,
Шерхоче осінь жовтим падолистом.
Чи мертвий, а чи досі ще живу...
В житейських справах геть немає змісту.
Холодна тиша гірша за громи,
Ні лагоди, ні сну - липка тривога.
Лишилося півкроку до зими,
Шерхоче осінь жовтим падолистом.
Чи мертвий, а чи досі ще живу...
В житейських справах геть немає змісту.
Холодна тиша гірша за громи,
Ні лагоди, ні сну - липка тривога.
Лишилося півкроку до зими,
2025.11.11
06:57
Артур Курдіновський
Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.
А я ходив і витирав
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.
А я ходив і витирав
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про лаванду
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про лаванду
Прийшла донька до матері в сльозах:
- Не знаю, мамо, що мені робити.
Мені коханий тільки-но сказав,
Що він мене не може полюбити,
Бо в нього, бачте, вже кохана є.
А як мені з моїм коханням бути?
Я ладна серце розірвать своє!..
Але не можу я його забути.
А мамі як доньці́ допомогти?
І дуже хоче, але як – не знає.
Якийсь рецепт у пам’яті знайти,
Якого там, можливо, і немає.
Та чує раптом легкий аромат.
Лаванда пахне!...Справді, упізнала!
Згадала, як багато літ назад
Їй мама ще малій розповідала…
Та й каже: - Сядем, донечко, давай,
Одну легенду я від мами чула.
Ти слухай добре й не перебивай,
Бо я боюсь, щоб чогось не забула.
Було давно то у горах в Криму.
Якось вночі зійшла із гір лавина,
Дісталося тоді селу всьому,
Але ніхто, на щастя, не загинув.
Лиш вранці хлопця у снігу знайшли,
Живого ледве… Але все ж живого.
В найближчу його хату принесли,
Жінки хутчій взялися біля нього.
Відтерли, бо ж вже майже захолов,
Та рани його змазали глибокі.
Заграла в ньому молодеча кров,
Порожевіли скоро його щоки.
Чорноволоса Ванда, що жила
У тому домі, більше всіх старалась.
Всю зиму біля нього провела
І непомітно якось закохалась.
Коли вже він до пам’яті прийшов,
То розповів, що Лалом його звати.
Що він за самоцвітами пішов,
Щоб їх високо в горах назбирати.
Та злий шайтан у горах підстеріг
Й на нього раптом напустив лавину.
І він усе, що, гинучи, зберіг –
Лиш шпильку срібну гарну та єдину.
Вже навесні піднявся з ложа він,
Сказав: додому вирушати має.
Хоч серед цих було і гарно стін,
Та там дівчина, яку він кохає.
А Ванді срібну шпильку простягнув:
- Тримай за те, що мене рятувала!
Якби не ти, то я б загинув був.
Я розумію, що цього замало.
Але, повір, кохання мене зве.
Колись тобі по-справжньому віддячу.
А їй від того, наче серце рве,
Вона в душі сльозами гірко плаче.
Вночі, коли уже він міцно спав,
Вона до відьми подалась на раду.
А та сказала: - Ти його зостав!
Адже сама тоді не будеш рада.
Не можна лізти в почуття людські,
Бо можна зла багато наробити.
Нехай лишаться спогади гіркі…
Але, як хочеш його залишити
Іще на кілька лише днів всього,
То можу в цьому у пригоді стати.
- Я згодна! Іще спробую його
Якось у себе врешті закохати!
І відьма Ванді скляночку несе:
- Ось цим щоранку капай на волосся.
Лиш три краплини! Лише три – і все!
Щоб потім пожаліть не довелося.
Як Лал прокинувсь, аромат відчув,
Щось у душі боротись його стало,
Але такий закоханий він був -
Й чарівна рідина не подолала.
Вона йому і так, і так: - Не йди!
Залишся, будем разом ми щасливі.
А він: - В нещасті я попав сюди.
Я знаю – ти розумна і красива,
Та я кохану дівчину люблю,
Її із серця викинуть не в силах!
Для тебе, Вандо, я усе зроблю,
Але не те, що ти мене просила.
Тоді вона у розпачі взяла,
До краплі склянку вилила на себе.
Його мов якась сила потягла:
- Я все зроблю, кохана, задля тебе!
Він упритул вже майже підійшов,
Вона його готова обійняти,
Та він себе якось переборов,
Крутнувсь на місці та й пішов із хати.
В селі з тих пір не бачили його…
А Ванда все життя прогорювала.
Коли ж століття стрінула свого,
То вийшла з хати і кудись пропала.
А скоро пастухи її знайшли,
Лежала у ущелині глибокій.
Спустились найсміливіші були,
Спинилися від неї за два кроки.
Волосся сиве вітер колихав
І срібна шпилька поміж ним блищала.
Чіпати тіло з них ніхто не став,
Бо де волосся до землі торкало,
Якісь незнані квіти проросли
Із ніжним і приємним ароматом,
Блакитно-фіолетові були..
А люди, щоб про те не забувати
В честь Лала й Ванди і назвали їх
Лавандою. Цвіте вона і досі.
Нагадує постійно нам про тих,
Кому кохання стріти довелося,
Але воно отвіту не знайшло.
І невідомо, що його й робити?
Тим цвітом, наче, сказано було:
Із цим навчитись треба далі жити.
Іще багато буде на шляху
Того, що за кохання будеш мати.
На долю не прогнівайся лиху,
Адже того ніхто не може знати,
Чи то кохання, чи захоплення,
Яке мине та змиється сльозами.
А, може, стрінеш ти одного дня
Того, хто закохається так само.
Не треба серце рвати до часу,
В коханого кохання вимагати.
Колись, повір, тобі ще піднесуть
Букет лаванди, щоб коханим стати.
- Не знаю, мамо, що мені робити.
Мені коханий тільки-но сказав,
Що він мене не може полюбити,
Бо в нього, бачте, вже кохана є.
А як мені з моїм коханням бути?
Я ладна серце розірвать своє!..
Але не можу я його забути.
А мамі як доньці́ допомогти?
І дуже хоче, але як – не знає.
Якийсь рецепт у пам’яті знайти,
Якого там, можливо, і немає.
Та чує раптом легкий аромат.
Лаванда пахне!...Справді, упізнала!
Згадала, як багато літ назад
Їй мама ще малій розповідала…
Та й каже: - Сядем, донечко, давай,
Одну легенду я від мами чула.
Ти слухай добре й не перебивай,
Бо я боюсь, щоб чогось не забула.
Було давно то у горах в Криму.
Якось вночі зійшла із гір лавина,
Дісталося тоді селу всьому,
Але ніхто, на щастя, не загинув.
Лиш вранці хлопця у снігу знайшли,
Живого ледве… Але все ж живого.
В найближчу його хату принесли,
Жінки хутчій взялися біля нього.
Відтерли, бо ж вже майже захолов,
Та рани його змазали глибокі.
Заграла в ньому молодеча кров,
Порожевіли скоро його щоки.
Чорноволоса Ванда, що жила
У тому домі, більше всіх старалась.
Всю зиму біля нього провела
І непомітно якось закохалась.
Коли вже він до пам’яті прийшов,
То розповів, що Лалом його звати.
Що він за самоцвітами пішов,
Щоб їх високо в горах назбирати.
Та злий шайтан у горах підстеріг
Й на нього раптом напустив лавину.
І він усе, що, гинучи, зберіг –
Лиш шпильку срібну гарну та єдину.
Вже навесні піднявся з ложа він,
Сказав: додому вирушати має.
Хоч серед цих було і гарно стін,
Та там дівчина, яку він кохає.
А Ванді срібну шпильку простягнув:
- Тримай за те, що мене рятувала!
Якби не ти, то я б загинув був.
Я розумію, що цього замало.
Але, повір, кохання мене зве.
Колись тобі по-справжньому віддячу.
А їй від того, наче серце рве,
Вона в душі сльозами гірко плаче.
Вночі, коли уже він міцно спав,
Вона до відьми подалась на раду.
А та сказала: - Ти його зостав!
Адже сама тоді не будеш рада.
Не можна лізти в почуття людські,
Бо можна зла багато наробити.
Нехай лишаться спогади гіркі…
Але, як хочеш його залишити
Іще на кілька лише днів всього,
То можу в цьому у пригоді стати.
- Я згодна! Іще спробую його
Якось у себе врешті закохати!
І відьма Ванді скляночку несе:
- Ось цим щоранку капай на волосся.
Лиш три краплини! Лише три – і все!
Щоб потім пожаліть не довелося.
Як Лал прокинувсь, аромат відчув,
Щось у душі боротись його стало,
Але такий закоханий він був -
Й чарівна рідина не подолала.
Вона йому і так, і так: - Не йди!
Залишся, будем разом ми щасливі.
А він: - В нещасті я попав сюди.
Я знаю – ти розумна і красива,
Та я кохану дівчину люблю,
Її із серця викинуть не в силах!
Для тебе, Вандо, я усе зроблю,
Але не те, що ти мене просила.
Тоді вона у розпачі взяла,
До краплі склянку вилила на себе.
Його мов якась сила потягла:
- Я все зроблю, кохана, задля тебе!
Він упритул вже майже підійшов,
Вона його готова обійняти,
Та він себе якось переборов,
Крутнувсь на місці та й пішов із хати.
В селі з тих пір не бачили його…
А Ванда все життя прогорювала.
Коли ж століття стрінула свого,
То вийшла з хати і кудись пропала.
А скоро пастухи її знайшли,
Лежала у ущелині глибокій.
Спустились найсміливіші були,
Спинилися від неї за два кроки.
Волосся сиве вітер колихав
І срібна шпилька поміж ним блищала.
Чіпати тіло з них ніхто не став,
Бо де волосся до землі торкало,
Якісь незнані квіти проросли
Із ніжним і приємним ароматом,
Блакитно-фіолетові були..
А люди, щоб про те не забувати
В честь Лала й Ванди і назвали їх
Лавандою. Цвіте вона і досі.
Нагадує постійно нам про тих,
Кому кохання стріти довелося,
Але воно отвіту не знайшло.
І невідомо, що його й робити?
Тим цвітом, наче, сказано було:
Із цим навчитись треба далі жити.
Іще багато буде на шляху
Того, що за кохання будеш мати.
На долю не прогнівайся лиху,
Адже того ніхто не може знати,
Чи то кохання, чи захоплення,
Яке мине та змиється сльозами.
А, може, стрінеш ти одного дня
Того, хто закохається так само.
Не треба серце рвати до часу,
В коханого кохання вимагати.
Колись, повір, тобі ще піднесуть
Букет лаванди, щоб коханим стати.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
