Мій примхливий, для тебе не шкода нічого,
тільки, гідність мою не топчи чобітком.
Я колись облечу, темна осінь за рогом
точить гостру косу, косить лист за листком.

Пив зіниці-абсент, губ нектар терпкуватий,
і на рунах містичних вночі ворожив.
А мені так хотілося світ колисати
у долонях тремких серед срібних олив.

І серпанки будити в житах волошкових,
пригортати до серця лілей пелюстки.
Потопати в цілунку, зворушливім слові,
витирати сльозу, доторкатись руки.

Заглядати в очей малахітову ніжність,
відчувати тепло щемних вуст на чолі,
щоб блаженною бути. Невже несуміжні
ми з тобою, коханий, тепер взагалі?

Стихли струни цимбал цвіркунів у діброві,
не шумить водограй над бувалим життям.
Наше літо зітліло в багатті любові,
а за попіл троянди душі не віддам.

15.07.2020р.